Літературні митарства «Люборацьких»{158}
В історії українського друкованого слова мало знайдеться таких сумних сторінок, як літературна історія «Люборацьких». Написані в Миргороді р. 1861—1862 (під першою частиною хроніки знаходимо дату: Миргород; на початку другої — опис Кам’янця з миргородського[165] погляду), призначені для «Основи», вони не змогли за життя авторового з’явитися друком, і тільки випадок не дозволив їм загубитись, як загубилась, наприклад, широка розвідка етнографічна «Злий дух», що про неї згадував у «Зорі» В. Б. Антонович[166]. Лише через чотирнадцять років по смерті автора ця «прегарна» повість, одна з перших широко закроєних і «на тлі сучасних соціальних обставин» розгорнених повістей[167], попадає в поле зору «Зорі», «галицького письма літературно-наукового для руських родин», і Франко, причетний тоді до редакції, починає збирати відомості про Свидницького та його людське, затерте в непам’яті сучасників, обличчя. З початку 1886 р. «Люборацькі» з’являються в «Зорі» (ч.ч. 1, 2, 3, 4, 5, 6, 9, 10, 11, 12, 13—14, 15—16, 18, 19, 20, 21 і 22), а в наступнім році виходять окремим виданням в «Русько-українській бібліотеці» Євг. Олесницького[168].
Це перше видання повісті викликало багато нарікань у свій час і потім. Яскравий реалізм картин, а надто сміливість і різкість у змалюванні «духовного стану по благочестії» трохи стурбували редакцію галицького органу. Над повістю походила рукою своя, хатня цензура, пом’якшуючи різкий до небезпечності тон автора. «Галицькі аристархи, — як пише про те акад. С. О. Єфремов[169], — щоб не скандалізувати галицького читача, тоді переважно з духовного стану, та не одвернути його від книжки… в передньому слові (за підписом, дивна річ, І. Франка!) підкреслили, що мова мовиться про православне духовенство, — ми, мовляв, таки кращі, ніж ті, що їх малює Свидницький[170]. Та згадане переднє слово — то невинна річ, коли рівняти до того, що видавці зробили з самою повістю. Цілі сторінки, повні надзвичайно цікавих побутових деталей, зникли в друкованому тексті. Своя цензура не поцеремонилася з твором тоді вже неживого автора».
Частину провини мусив прийняти на себе Франко[171], як автор вступної замітки і співредактор журналу. В кінці січня того ж таки 1886 р. йому довелось почути гострий докір від Драгоманова. «Ваша примітка до «Люборадських» нагадала мені примітку в «Правді» 1873 р. до казок про попів. 12 років пропали для нас дурнісенько. Коли навіть «Люборадських» не можна пускати в світ без такої примітки, то я вже не знаю, яку живу справу можна зачепити в «Зорі» живими словами»[172].
Своє пояснення справи Франко дав пізніше в збірнику «Молода Україна», пославшися на тиснення з боку галицького читача. «Скільки крові напсували нашій публіці і нашим редакторам ті невинні, невеличкі проби реалістичного мальовання життя! Яких курйозних осудів були ми свідками! Моєї «Лесишиної челяді» не могли зрозуміти — не того, щоб там були які загадки, а для того, що се «заповідається, як ідилія, а кінчиться дідько знає як»… коштовна повість Свидницького «Люборадські» — могла бути поміщена в «Зорі» тільки з досить значними пропусками. Громадська цензура була вдесятеро страшніша для авторів, ніж прокураторська, а львівська громада стояла перед тероризмом провінціальної публіки, що, не знаючи іншої літератури, крім польсько-шляхетської або німецької сентиментальної… тільки й ждала найменшої причини, щоб звернути нумер, зректися пренумерати, ще й вилаяти редактора»[173].
Що ж саме повикидала галицька редакція, поступаючись вимогам читача?[174]
Переглянемо спочатку більші пропуски (від кількох рядків до двох сторінок).
1. На стор. 17—18 рядків від слів: «Поводив очима, чи нема води рот переполоскати»… до: «Чи не маєш, серце, що смачненького йзісти».
2. На стор. 51 — в знаменитій есхатологічній розмові панотця і паніматки Люборацьких, — від слів: «О. Гервасій засміявся» до: «Ех, якби то мої татуньо встали» (16 рядків).
3. На стор. 54—55. В сцені частування гостей — від слів: «І держачи в руках чарку з «православною» до: «Не часто траплялись такі оказії» (55 рядків).
4. Стор. 57—58. Від слів: «Від простої ж людини вища, розумніша…» до слів: «Хто видумав таку нелюдяну науку» (в чотирьох місцях — 14 рядків).
5. Стор. 78—79. Пропущено фразу: «Щоб ти мені і бровою не моргнула в ту сторону, де хамська божниця стоїть! А то вже битиму». І нижче: «З її прикладу Мася простягла руку» до слів: «Се була перва наука для Масі» (9 рядків).
6. Стор. 81. Пропущено фразу:…«А по-хлопськи побалакавши, — каже, — так писки заогидиш, що свяченою водою не сполощеш, ні окропом не відпариш» (3 рядки).
7. Стор. 95. Пропущено фразу: «За попа, — подумала Мася, — і смертельний гріх. Ото ще вдала! якби за ксьондза, то що другого, а за попа — kozi? brod?!» (З рядки).
8. Стор. 96—97. Від слів: «А ty gdzie si? nauczy?»… до: «Не мігши зігнати злість»… (Сварка межи Масею і Антосьом, 28 рядків).
9—10. Стор. 98–96. Від слів: «Начепила хустку через плечі» до: «…Та й каже: S?ysza?em nowin?»… І нижче — абзац від слів: «Прийшла Мася і оклякнула по-католицьки»… (16 рядків).
11. Стор. 139. Від слів: «Чи нема в тебе куки?» до: «Чого ти наче чужий?» (5 рядків).
12. Стор. 152. В сцені між Масею і Антосем.
«— Ух! — каже, — как я зашмалілся! А пилі сколько!
— Як на свинячім стегні, — озвалась Мася.
— Ну да! То єсть как у тебя на шеє, — ти хотела сказать! — озвавсь Антосьо.
— Зовсім ніт, — каже Мася, — в мене шия чиста; не віриш, то подивись; я щодня мию, хіба вже прем часу не маю.
— Гдє відно, где чувано, чтоби свіндя, — на се слово наліг голосом, — та шею сєбє умивала? — каже Антосьо.
— То ж свиня, а то Мася, — озвалась Орися.
— А я мєжду вамі не разлічаю, — Антосьо каже, — і то свіндя, і то свіндя.
— То свиня ж ти сам! За що ж ти мене свинею нарікаєш? — озвалась Орися.
— Бо ти свіндя! Просто свіндя, єще і бурая, тупорилая. Вот тебе, єй-Богу!
— Навчився! — каже Текля.
— І ти, поросьонок, смєєш? Так і дам! — і замахнувся кулаком.
— А зась! Не знаєш? — озвалась Орися. — Ще не ти тут старший.
— Чого ти? чого ти? Я і тєбє «по макоєдах»! — гукнув Антосьо.
— Tak і by? powinno, — защебетала Мася, — ?adnie! Oto ?adnie!
— І ти, Брут, протів мєня! — сумно заговорив Антосьо, а далі й крикнув — Молчать, ти, ляшка проклятая!
— A ty hyclu jeden chodzisz! Jak ty smiesz? Ta ja tobie nie Orysia!
Антосьо і в кулаки вже наплював» etc.
Люборацькі, вид. «Віку», стор. 171—172; вид. «Книгоспілки», ст. 152—156.
«— Ух! — каже, — как я зашмалілся! а пилі сколько!
— Нє так пилу, як блота, — каже Мася. — Певне з тидзень нємити ходзіш!
— Сама невмитниця, то й другим сим же дорікає, — огризнувсь Антосьо.
— Кто нємити? я нє мита? Ану попатш, відзіш?
— Ну, єсть на что дивіться, ека невідаль!
— Ото ладнє! Так і биць повінно, — защебетала Мася. — От чеґо сєн научил!
— Молчать, ти, ляшка тупорилая, — крикнув Антосьо, і в кулаки наплював….»
Зоря, 1886, ч. 12, стор. 202.
13. Стор. 244. Пропущено репліку Печержинської: «Ot dziewczyna! z?oto, nie dziewczyna! — дума собі Печержинська, — dalib?g, z?oto; jak boga kocham, z?oto. Co to znaczy nauka! A by?a by g?upia, jak owieczka.
14. Стор. 284.
«Ковінський і поховав її там-таки коло корчми при дорозі, і довго-довго жиди лили помиї на її гріб, а жиденята — прибіжить, тупне ногою, плюне та й назад, от поки не заорали його».
Зоря, 1886, ч. 22, стор. 369:
«Ковінський і поховав її там-таки при дорозі на могилі».
Такі півтора десятка головніших пропусків. Дрібніших купюр та поправок у тексті «Зорі» коло 120 (на приблизний підрахунок). Інколи це пропуски переступних та зв’язкових фраз, експлікативних та підсумовуючих реплік у діалогах, інколи заміна одного виразу другим, більш, як на галицьке вухо, приймовним, інколи надавання тому ж самому слову звичайнішого для галицького читача фонетичного вигляду.
Пригляньмося ж уважніше, чим продиктовано ці поправки та зміни.
Перш за все галицькі редактори викидають все, що провінціальному читачеві, пуристові і терористові літературному, може здатися замахом на престиж духовенства в громаді. Тому всі занадто реалістичні, густо підкреслені образи попадають під заборону в першу чергу. Коли Свидницький пише, напр., про свого о. Гервасія Люборацького, як він, прокинувшись зі сну, «набирає повен рот води» і «розхристаний, нечесаний, тільки в шматті», іде через двір, то галицький редактор не насмілюється цю картину зоставити, не зважаючи ні на які застереження, що мова мовиться про духовенство православне. Так само рискованим видалося редакторам і те місце, де панотець Люборацький одганяє гуси дрючком і добре «почастувавши одну звірину», примовляє: «А щоб тебе піп ззів!» В галицькому тексті цей вираз змінений на безпечне: «А щоб тебе вовк ззів!» Ще приклад. Вираз Свидницького «нема на світі більш праздного народу, як деякі панотці» — вираз, здавалося б, зовсім не рискований, — потребує в очах редакції спеціального застереження-додатку: «на нашій Україні». Нікому не вільно твердити подібні речі про уніатське духовенство Галичини: «наше духовенство то моральні провідники і учителі народні» — як зазначає вступна примітка редакції. Із позначених вище чотирнадцяти більших пропусків такий самий характер мають пропуски 2-й, 3-й, 7-й.
Але не тільки стремління оборонити гідність духовного стану проказувало редакції її поправки та купюри. З прикладу зіставленої en regard сцени межи Масею та Антосем (стор. 152—153) в «Зорі» та у виданні 1901 р. можемо побачити, що редакцією керувала іноді і просто відраза до реалістичного підкреслювання. Трохи вище від цієї сцени (Мася — Антосьо) Свидницький розказує, як Антосьо, приїхавши додому, «став собі кола порога та й стоїть обдертий, обшарпаний, лиш чухається».
«— Чи нема в тебе куки? — поспитала мати.
— Ні, нема, — відказав Антосьо.
— Треба тебе поськати, — каже Орися.
— Ні, не треба! — озвавсь Антосьо, все стоя на своїм місці.
— Чого ти наче чужий? — каже мати».
Редакторові «Зорі» ця розмова видалася, очевидно, надмірно реалістичною, неумотивовано грубою, і чотири її перші репліки було викреслено. Можна думати, що подібні стилістичні міркування проказали із вище поданого списку пропуски 5-й, 6-й, 8-й, 9-й, 13-й, 14-й. В дрібніших поправках знати ту саму тенденцію: редакція намагається тримати стиль повісті на певній висоті. Наведемо приклади:
«Чогось так очі вивалила?» — каже о. Гервасій до Масі. Поправлено: «Чого ти очі витріщила».
«Так добре підопхавши кишку». Поправлено: «Так добре «перетрутивши…»
«В руках учителів мордувавців». «Мордувавців» пропущено.
«Звідсіль жодна консисторська блоха в своїм умі не виходила» (в описі шиночка «Попівської діри»). Всю фразу пропущено.
«Що можуть консисторські блохи проти архирея?» Поправлено: «Що може консисторія проти архирея».
«Раз сиділа Мася у себе в хаті …два ляхи цілували її в руки, третій, як цуцик, служив перед нею». Поправлено: «третій вертівся перед нею».
«Нехай свиня знає своє стійло». Поправлено: «Нехай теля знає своє стійло».
«І ти, корова, стала»… (репліка паніматки Люборацької до Масі). Поправлено: «І ти, відданице, стала!»
«Оцю проклятущу свинарію». Поправлено: «семинарію».
«Пішла робота поза уха». Поправлено: «на всі зуби».
«Всім бажалося викишкати»… Поправлено: «позбути».
В звязку з цією стилістичною тенденцією стоїть систематичне переслідування звульґаризованих форм.
«Себто треба йому в «коляндар» подивитись». Замінено: «календар».
«…Взяв патрахиль з хрестом і требником». Поправлено: «єпитрахиль».
…«Якурат так і єсть». Поправлено: «якраз».
«Некрути». Поправлено: «рекрути».
«З’явившись до архирея своєю парсоною…» «Своєю парсоною» викреслено.
До вульґаризмів, видимо, були віднесені і такі вирази, як: «ні гич» («По лівий бік Дніпра міста ні гич не походять на тогобіцькі») «соб» і «цабе» («Ідучи грядою від Теплика на Вищий Ташлик до Серебрії соб ліс тягнеться, а цабе долиною села»), хвицати, куричка. «Ні гич» замінено на «ні трохи»; «цабе» і «соб» — «вліво», «направо», «хвицати» — «ногами викидувати» і «куричка» — то «папироса», то «сиґара». Не завжди заміни ці витримано до краю. Так, наприкл., в другій частині, що взагалі менше улягла хатньому цензуруванню, в описі Кам’янця читаємо: «Спустившись з гори, круто повертається соб — аж таки назад і йдеться попід скали. Цабе тут Смотрич тече, а за ним височенна стіна — круча… Оттак попід скали як проїхати з чверть верстви, повертається цабе на міст, а за мостом соб»…
Зміни торкнулися і локальних подільських виразів, ба навіть граматичних форм. Їх було заступлено (не завжди щасливо) виразами і формами загальновживаними.
«Тато сидів на тапчані». Поправлено: «на софі».
«Так би сказати, бурдій». Поправлено: «землянка».
«Помоцується». Поправлено: «посилується».
«Тлустий обід». Поправлено: «жирний».
«Отеє мене біда опала з тими чузоземцями». Поправлено: «постигла».
«Рехтуватися» — «лаштуватися».
«Чи не забула-м чого». Поправлено: «чи не забула я чого».
«Щоб знала-сь». Поправлено: «щоб ти знала».
«Буде їй лихий світ». Поправлено: «лиха година» і т. д., і т. д.
Внаслідок всіх тих змін літературне обличчя повісті значно посірішало; відпала низка колоритних слів, форм, зворотів («женитва» замінена на «женитьба», «прейма» замінена то на «хочай», то на «принаймні»), випав ряд сцен, нехай і грубих, часами, може, і перенавантажених деталями, але яскравих і мальовничих. Сталося — мовити коротше — те, що С. Єфремов в примітці своїй до попереднього слова Кониського у виданні 1901 р. назвав «літературним вандальством». Бо ж навіть стилістичні грубості, невикінченість артистична, необробленість повісті великою мірою цікаві і дорогі читачеві: від них пахне свіжістю таланту, молодістю реалістичної манери, чутливістю до нових артистичних тенденцій, — а цим не завжди, оперта на традиції та несмілива, сентиментальністю закрашена, Квітчиним етнографізмом перейнята, могла тодішня наша проза похвалитись.
До нового видання «Люборацьких» прийшло тільки в 1901 р., через тридцять років по смерті їх автора.
Нові видавці («Вік») вернулися до авторського тексту. Текст 1887 року вони виправили по копії авторського первотвору, що зберігся у д-ра Івана Франка. «Йому (тобто: Франкові) видавці, та й уся освічена громада українська, повинні скласти велику подяку» за справжній, непопсований текст повісті. Установлення тексту було ділом С. Єфремова. В редакції акад. С. Єфремова, з його попереднім словом р. 1925 видало «Люборацьких» і видавниче т-во «Час».
Видаючи «Люборацьких» в літературній бібліотеці «Книгоспілки», ми поклали в основу нашого видання видання 1901 р., відступивши від нього тільки в початковій фразі III розділу II частини («Незабаром після цього Антосьо сидів у кутку і мимрив з «Православного Ісповєданія»). Повернутися до тексту «Зорі» нас спонукала більша його ясність у цій фразі. До авторських приміток, позначених під рядками і не позначених як авторські (мабуть, винесених на низ сторінки з тексту), ми додали дві примітки Франка до видань 1886—1887 рр. та переклади польських розмов повісті.
1927