«Наше минуле»{88}

Журнал історії, літератури і кулътури. 1918, ч. 1, 2, 3

Третьою книжкою, що з деяким запізненням появилась на світ в квітні ц. р., «Наше минуле» закінчило перший рік свого існування. Час невеликий, недовгий, але внутрішня фізіономія журналу на протязі цих кількох місяців позначилася виразно й яскраво.

Поперед усього це є орган «популярно-науковий» — так, принаймні, з’ясовує його завдання редакційна передмова до першої книжки; по-друге — орган, присвячений освітленню «невпинної боротьби українського народу за свої політичні права та одвічні — демократичні ідеали», призначений показувати «своєрідність народних традицій в письменстві, культурі й мистецтві». Отже, три галузі національного життя, в їх історичному розвитку, притягають до себе увагу журналу: громадський та політичний рух, українська література та українське мистецтво. Це й єсть титри широких розділів, по яких редакція розміщає свій історичний та історично-літературний матеріал. Але в інтересах детальнішого групування статей та заміток до цих трьох загальних і великих одділів додано ще кілька менших і спеціальних: IV. Матеріали біографічні — некрологи, біографії, спомини (в трьох числах 27 заміток); V. Хроніка (70 заміток) і VI. Детально і уважно розроблена бібліографія.

Так виглядає схема журналу. Теми, котрих торкаються автори статей, численні й різноманітні. Але головніші з них можна зібрати коло трьох-чотирьох фокусів, на яких скупчується увага провідників журналу. Перший з них лежить в області нашої літератури й громадського життя 40-х рр., — це Кирило-Мефодіївське братство; другий — в обсягу недавньої нашої літописі —український рух в часі війни і галицька руїна; третій — в царині старого нашого мистецтва XVII і XVIII в.

Кирило-Мефодіївському братству присвячено багато статей і заміток в І і II книзі. На першому місці стоїть стаття П. І. Зайцева «Книга битія українського народу, як документ і твір», що становить собою коментарій до опублікованої автором костомаровської «Книги битія», того таємничого рукопису «Закон Божий», що таку роль відігравав у допиті мефодіївців. Ця «Книга» з її ідеалізованими поняттями про нашу минувшину, її ідеалізацією простого народу, з тим українським месіанізмом, що від «камня небрегомого» — недержавної нації української — сподівався відродження Слов’янщини та повернення первісно-християнського братства й волі, була опублікована в свій час В. І. Семевським (Русское бог., 1911, V—VI), але до читача не дійшла, з огляду на небезпечність крамольної її ідеї. Друкуючи її тепер, на перших сторінках «Минулого», П. І. Зайцев вводить нас своїм коментарієм в те духовне оточення, в якому утворювалась книга. А оточення те надзвичайно яскраве: тут і впливи польської революційної літератури, закрашеної месіанською ідеєю, і відгуки місцевого українського автономізму, і своєрідний євангельський демократизм, і високе ідеалістичне піднесення. Може, трохи зайвим являється в статті, присвяченій минулому, останній абзац, але і він звучить живо й інтересно, в’яжучи ту давнину з нашою сучасністю.

До тієї ж теми, але з іншого боку підходить проф. Д. І. Багалій, друкуючи в II кн. журналу невелику замітку з двома першорядної ваги документами — всепідданішим докладом міністра освіти графа Уварова в справі кирило-мефодіївських братчиків та «мнением» про тих же братчиків шефа жандармів гр. Орлова. Гр. Уваров, відомий творець формули: «православие, самодержавие, народность» — слов’янофіл офіціальної марки, обороняє як слов’янофільську ідею, так і «общее спокойствие отечества» «от посягательства нескольких людей разного звания и происхождения», як називає він братчиків. Він розуміє слов’янофільство західних слов’ян як природний потяг їх до Росії, — до «центра, где живет и бодрствует начало, давно умершее между прочими славянскими народами», — але разом з тим він перестерігає всіх тих, на кого може «по долгу звания» мати прямий вплив, від тісніших зносин з слов’янами, «подвластными Австрийской империи». Бо «присовокупление политических видов» може пошкодити «общему делу славянства» і в Росії (розуміється, офіціальній) не може знайти ні відгомону, ні співчуття. Гр. Уваров переконаний, що тільки східне слов’янство, вірне самодержавію і православній церкві, слов’янство справжнє; все ж інше, «что выходит из этой черты», те є або «примесь чуждых понятий», або «игра фантазий», або, нарешті, «личина, под коей злоумышленники стараются уловить незрелых юношей и увлечь мечтателей неопытных». Нічим іншим, як «злоумышленною личиною», являється, на думку Уварова, і слов’янство братчиків, таке без краю далеке «от восторженного и добродушного славянства восточного», повне «слепых стремлений провинциального духа к разъединению»… і, закінчуючи свій доклад, граф не без ефекту протиставляє «мелким провинциальным мечтам и украинским предрассудкам» мефодіївців — справжню «верность малоросийскую» престолу, яка дозволяє малоросам платонічно зітхати «о минувшей самобытности, о собственном гетмане… может быть, о свободной продаже горелки», але не більше. Шеф жандармів гр. Орлов не має красномовності гр. Уварова, але по суті з ним не розходиться. Він боїться, що «мысли украинофилов» можуть надати Малоросії «желание существовать самобытно», і тоді «любовь к родине» переважить «любовь к отечеству». І він дає пораду «вытравить предположение о самостоятельности и прежней вольнице народов, подвластных России», і на порожньому місці збудувати загальноімперський патріотизм, «любовь к отечеству и народную гордость», — стара рецептура, що давно уже показала свою повну непридатність.

До статті П. I. Зайцева і документів Д. І. Багалія треба приточити ще статті проф. Егіазарова («Пам’яті моїх учителів», І, 44—53) і С. О. Єфремова («Масонство на Україні», III, 1—16). Перша з них, наскрізь суб’єктивна, дає живий портрет одного з найдіяльніших кирило-мефодіївських братчиків Гулака, — портрет, змальований вдячним і спостережливим учнем. Друга — строго об’єктивна, наукова — пробує встановити генезу ідей, що виразно потім виявилися в програмі Кирило-Мефодіївського братства. Зерно тих ідей С. О. Єфремов знаходить в масонстві, котре хоча і не досягло на Україні великого розвитку як таке, зате, попавши в сферу місцевого життя, стало важним етапом в історії громадського руху. Зложилось на це три чинники: 1) той факт, що російське масонство дійшло на Вкраїну, вже втративши свою первісну аполітичність, 2) впливи масонства польського, навпаки, позначеного певними національно-політичними настроями, і, нарешті 3) засвоєні місцевими масонами українські традиції. І далі автор ілюструє свою думку, спиняючись на характерних постатях переяславського маршалка В. Л. Лукашевича, декабриста Горбачевського, фундатора товариства «Соединенных славян» Борисова і інших «добрых малороссиян», у яких порив «до містичного і таємного» не вигасив в серці любові до «любезного отечества», не зменшив «прежней силы чувств и преданности к Отчизне».

Друга група заміток і статей торкається наших, порівнюючи недавніх вражень і подій, адміністративної практики російського уряду щодо українства (стаття П. Я. Стебницького «До історії укр. руху», III, 89—93, і поданий редакцією «Доклад київського цензора про українські й чеські видання з року 1899, III, 125 і 127) та російської окупації в Галичині (Меморіал К. Паньківського, І, 57—65; розпочатий Д. Дорошенком великий мемуар «Галицька руїна 1914—1917 рр.», III, 17—36 і два подані С. Єфремовим документи, що характеризують позиції укр. партій в часі війни — III, 127 і 133). З них записка київського цензора, знайдена в архіві Петербурзького головного управління в справах друку, сама по собі дрібна та блазенська, набуває деякий інтерес при сопоставленні її з увагами гр. Уварова та Орлова. Подібно до тих стовпів миколаївської Росії, маленький київський цензор кінця минулого століття похваляє чеську літературу за те, що в ній все частіше «начинают раздаваться голоса о необходимости сближения всех отраслей славянства под покровительством великого русского народа» і гудить українських сепаратистів за те, що вони «мечтают о разъединении отраслей того же самого народа». Одначе не все подобається строгому цензору і в чехів. Він завважує в їх побуті — horribile dictu! — «разлагающее влияние западной культуры». Трудно вдержати усмішку, читаючи цей, як справедливо говорить редакція «Минулого», «архитвір політичного дикунства російської влади кінця минулого століття».

Другий, не менш виразний та промовистий доказ того ж таки дикунства, тільки вже не з кінця минулого, а з другого десятиліття нинішнього віку подає нам стаття Д. І. Дорошенка. Строго фактична, спокійна спокоєм літопису, вона яскраво показує двообразного Януса російської державності — смиренномудрої ідеології та суворої поліцейської практики. Відноситься вона до історії галицької кампанії, що препишно по маніфестах та офіціальних виданнях звалась визволенням «подъяремной Руси». Як відомо, визволення те викликало справжній ентузіазм в російській пресі. І дуже шляхетно писало про нього «Новое время»: «Чистая сердцем, простая обычаем, небогатая, подчас голодная… строилась Святая Русь, как могла. То не ладно, это не хорошо, а в общем — слава Богу — живы! Христос терпел и нам велел. Но если многое свое она упускала, и если робко порой сторонилась перед самовольным хозяйничанием западных господ, одного она никогда не могла вынести — плача и жалоб меньших братьев, слабых и подавленных стонов, долетавших до нее из далекой чужбины… Вся русская летопись от древнейших времен до последних дней не является ли сплошным и кровавым усилием освобождения?.. Последних своих детей, вконец замученных и обессилевших, Святая Русь освобождает теперь!» У Дорошенка картина славетного «визволення» виглядає інакше і нібито трохи вірніше. Напівграмотна адміністрація, більшість представників якої «и по нравственному уровню не стояла на должной высоте» (Отчет Галицк. генер. губер.), євлогіївська пропаґанда православія, труси і арешти, і безконечно довга низка «закладників», невідомо за що засиланих на Сибір — от головніші її деталі…

Третій ряд статей стосується історії українського мистецтва. Сюди належать: Ф. Ернст. Київські архітекти XVIII в. (І, 98—118); В. Прокопович. Христос отроча з Київської псалтирі р. 1697 (II, 107—119); В. Модзалевський. Будування церков у лубенському Мгарському монастирі (III, 49—80). Переважно інтересує авторів мистецтво XVII—XVIII вв. До давнішої доби відноситься лише стаття К. В. Шероцького «Українська штука великокнязівських часів» (1. 85 сл.).

Статті історично-літературні групувалися поки що коло постаті Квітки (чотири статті — М. Плевака, Вол. Міяковського, С. Єфремова та І. Айзенштока в ч. 2-му) та М. Вовчка (стаття В. Бойка, що трактує питання про вплив на М. Вовчка Тургенєва). З другого і третього числа журнал починає переходити до багатої на літературні факти доби 60-х років, до видавничих її планів (В. Міяковський. До історії укр. журналістики, III, 81—88) та до найпомітнішого її літературного та культурного ініціатора — Куліша (В. Міяковський. Куліш і цензура, II, 99—106, П. Зайцев. Листи Куліша до Н. О. Білозерської)[65].

Одділ історії соціальної та економічної представлений слабо (замітки Є. Онацького та А. Каманиної). Видко, що не в цій галузі головний інтерес редакції й співробітників. Широко уложений зате одділ біографічний. Найґрунтовнішою його статтею являється стаття О. Соловія «Нові матеріали до біографії С. Д. Носа», — спроба освітлити інтересну, хоч, на жаль, мало відому постать одного з менших письменників 60-х рр. В числі ІІ-му серед біографічних заміток знаходимо і спеціальний «Драгомановський куток» — статтю Д. М. Овсянико-Куликовського про Драгоманова (І, 50) і низку некрологів людей, що близько до нього стояли: дружини його Л. М. Драгоманової, проф. Ф. К. Вовка і А. М. Ляхоцького.

Сказаного, здається, досить, щоб уявити всю різноманітність і цікавість уміщеного в журналі матеріалу. Але до цього слід ще додати, що статті і замітки не лежать в журналі мертвим баластом, не складаються на велику та невпорядковану купу, — редакція вміє дати їм життя. Вона дотепно групує їх в одділи: «Архів історичний», «Архів літературний», «Поличка бібліофіла», уміє виділити ту чи іншу замітку то коротеньким коментарієм, то просто заголовком, і в результаті ні одна деталь не минає уваги читача, складаючись в його уяві на суцільний і живий образ нашої — давньої і недавньої — минувшини. В цьому розумінні «Наше минуле» серед української преси — приємний виїмок; активний журнал, що походом іде на читача, забирає його увагу, виховує його — це ж справді: rara avis, рідкий птах на нашій землі. Не подібне до інших журналів «Минуле» і своєю увагою до бібліографічного одділу. Воно не держить бібліографічного одділу «в черном теле», навпаки, систематично занотовує все інтересне, що стосується українських дисциплін, містить докладні бібліографічні огляди та покажчики (Ucrainica Гуцала з доповненнями І. Айзенштока), — і тим ще сильніше зміцнює свою хорошу культурну позицію.

1919