З листування Лесі Українки{146}

В 10-й книзі «Літературно-наукового вісника» за цей рік відомий історик письменства М. Возняк опублікував шість листів Лесі Українки до Надії Кибальчич (Козловської). Листування переховується в бібліотеці Львівського наукового товариства (рукописний відділ), але збереглося, як припускає др. М. Возняк, не цілком, розтріпане й розбите р. 1914—1915 під час російської окупації Львова. Листування це має неабиякий інтерес біографічний, подаючи низку опорних дат, що допоможуть колись дослідникові сплести хронологічну канву до життєпису письменниці. Прислужиться воно і тим, що працюватимуть над її творчістю, — мало не в кожному листі можна знайти ті чи інші міркування з приводу різних новин українського літературного життя, відгуки мистецьких поглядів та смаків Л. Українки.

Першим приводом. до листування межи двома письменницями було бажання Н. Кибальчич дістати відомості про італійські курорти, куди вона лагодилась їхати. Перший лист Л. Українки, датований: Ялта, 28.1 (10.II) 1908, — містить у собі ряд даних про готелі та лікарні С.-Ремо, де поетка прожила дві зими 1902/1903 та 1903/1904 рр. Закінчується цей лист звісткою Лесі про своє одруження та про намір якнайдовше залишитися в Ялті: «Житиму в Ялті через те, що перше чоловік мій був хворий і повинен добре зміцнити себе, а тепер я сама хвора (туберкульоз нирки) і не маю надії хутко видужати». В дальших листах відомості Лесі про свою хворобу стають докладніші (вона, видимо, одповідає на запитання своєї кореспондентки); завжди тверезі і точні, вони ніде не переходять в скарги та нарікання. Навпаки; інколи межують з лагідною посмішкою. Збираючись до Єгипту (лист 4-й, Телав 15—28.IX.1909) Л. У. пише: «Хороба моя fait toujours du progr?s, і є зовсім об’єктивні ознаки, що проти торішнього вона чимало-таки завоювала в моєму організмі, але speriamo bene (як колись Куропаткін в Маньчжурії), що один рішучий бій — і ворог буде вибитий з позиції. Взагалі, се хвороба не така вже гостра і чи доведеться чи ні видужати з неї, а прорипіти з нею, кажуть, можна дуже довго, літ 15—20, а не всякий же в мої літа має сю надію навіть без особливої хвороби. Вся штука в тому, що маю претензію не тільки рипіти, а ще й жити, «розвиваючи діяльність», — от тому-то й хочу їхати в Єгипет на прощу до єгипетського сонця. Вже ж недарма йому такі колосальні святині колись будовано, певне ж, і силу воно має колосальну, і що ж таке якась мікроскопічна бацила проти його маєстату».

Щодалі звістки про здоров’я стають все менш відрадними. Леся У. сповіщає свою приятельку про рецидив туберкульозного процесу в легенях, про підвищення t°, про загальне ослаблення організму, що не дає їй змоги писати докладніше. Останній з видрукуваних листів 14.III.1911 р. (др. М. Возняк висловлює здогад, що листування продовжувалось і після цеї дати) описує подорож Л. У. з Єгипту на «маленькому італійському пароплаві», «дуже дешевому, але зате урядженому по-літньому (зовсім без грубок)», де «жити можна було тільки під трьома ковдрами». Тільки в Константинополі удалося сісти на кращий пароплав і попасти в ліпші для життя умови. Результатом подорожі було п’ять поезій (очевидно, з циклу «З подорожньої книжки», кн. І. стор. 333—344), написаних «закляклою від морозу рукою в книжечці для записування видатків». Habent sua fata libelli, — жартує з цього приводу Л. Українка, ориґінально пристосовуючи афоризм старого латинського граматика.

Про літературні справи найдокладніше говорить Л. У. в четвертому листі, і, очевидячки, одповідаюічи своїй кореспондентці на запросини взяти участь в літературній битві «радян» та «хатян», во ім’я «оздоровлення української літератури». Леся Українка від участі в дискусії одмовляється і приводить 5 арґументів на виправдання своєї позиції: «1) на таких просторах (Телав — Київ — Каїр) вести полеміку неможливо, бо на кожний «обмін думок» ітиме по 1? (а по звичаях наших редакцій і по 6) місяці, публіці обридне за тим стежити, і вона на нас рукою махне, 2) не почуваю в собі нікоторого талану до полеміки, а для справжньої критичної статті не можу зібрати матеріалу, 3) відповідь поета чи белетриста критикам… ніколи нікого з публіки не переконує, бо вважається, що се «голос пристрасний», 4) маю так мало сили, що мушу її щадити для виконання того, що я можу зробити ліпше і з більшим пожитком для рідної літератури, і 5) я теж не мала змоги стежити за всіма перипетіями тієї «брані» і боюсь чогось наплутати». Що ж до «оздоровлення» української літератури, то Л. Українка дивиться на те скептично: «Тут зусилля окремих людей мало поможуть (хоч звісно: «всякое дерзание — благо»), бо наша література і критика живуть в ненормальних обставинах — вони перш усього не мають за собою справжньої читаючої публіки».

В листі п’ятому (дата H?louan, Egypte, 24/IV.1910) — зустрічаємо гострий докір на адресу українських редакцій. Н. Кибальчич, очевидно, жалілася на звичаї «Української хати», бо Леся Українка їй відповідає: «Щодо «Укр. хати», то Ви мене такими sp?ciments не здивуєте, J’en аі vu de toutes les couleurs. Адже, напр., «Вісник» все виробляє форму моїх віршованих творів, хоча я виразно просила «лишити мої гріхи на моїм сумлінні», виробляє старанно, аж до повної руїни розміру». «Подумаєш, хутко 30 літ буде, як я вперше взяла перо в руки для віршів (правда, я його трохи зарані взяла), а мене все ще виправляють… либонь, я так і помру «молодою письменницею», що без редакторської ферули не судна і кроку ступити»… «Не знаю, чому, напр., в рос. літературі ні один редактор не важиться виправляти якого-небудь Андрея Бєлого etc., а мене всі «виправляють» — невже я гірша від Андрея Бєлого? Не думайте, що се в мені манія непогрішимості говорить, ні, мої редактори запевне мудріші від мене, тільки навіщо вони мені розмір псують?..»

Наведені виписки, розуміється, не вичерпують усього матеріалу, який дають видрукувані заходом д-ра Возняка листи. Але й вони показують, який цікавий матеріал таїть у собі листування Л. Українки і як ясно освітлює воно її літературну позицію. Хіба не характерно? Критика «Ради» видається їй занадто публіцистичною, не озброєною в спеціально літературну ерудицію; представники «літературного аванґарду» з «Укр. хати» смішні їй своєю претензією засвоювати «останній крик моди» тоді, як ще «треба учити а, Ь, с…» — риса, яка, до речі, не стала анахроністичною і досі, — а журнальні редакції своїми замахами на її авторську індивідуальність так прекрасно в’яжуться з літературними образами її героїв, що мусять жити і працювати в оточенні глухоти й нерозуміння (Річард Айрон — «У пущі», поганин філософ Теокрит серед християнської громади — в ненаписаній драмі. (Збірн. «Арго», 1914 р., стор. 39).

1925