Перед судом методолога{152}

1

В ч. 4-му «Життя й революції», в «Мистецькій трибуні» т. Степан Гаєвський умістив три замітки на літературно-методологічні теми. Замітки не так солідні, як невдоволені, — якась «жалобная книга» на київську, журнальну переважно, критику. Т. Гаєвський оглядає літературну продукцію минулого сезону і все, що бачить перед собою, уважає за мізерію: ніщо йому не до душі, ніщо не до вподоби. Не подобається йому М. Зеров з його оглядом літературного року 1925 («одірваність від життя!») та обороною ренесансової позиції Хвильового; але нема у нього ласки і до «супротивників Зерова», за якими він теж (щоправда, досить глухо) визнає «багато хиб». Дістається від нього і т. Ф. Якубовському і т. Євг. Перліну; першому за компліменти Копиленкові та за недодуманий до краю «Ключ сюжета» Асєєва, другому — за нез’ясовані причини літературного успіху доволі посереднього російського письменника Пантелеймона Романова. Навіть свого університетського учителя не поберіг т. Гаєвський, обрушившись на статтю не названого на ім’я академіка про Шевченка та Некрасова… «Всем сестрам по серьгам», як каже відома російська примовка.

Але, розуміється, і тут «ина слава солнцу… ина звездам» і навіть «звезда от звезды разнствует». Зерову дістається за все: і за те, що не вияснив, як розуміє… Хвильовий свою циклічну теорію пролетарського мистецтва та своє гасло Азіатського ренесансу; і за те, що перекладає він «статику» Ередія, а не «динаміку» тих поетів, яких уподобав М. Терещенко; і за те, що риторичними ніби ефектами затушовує недоговореність своїх мистецьких поглядів, і навіть за те, що уживає в своїх критичних статтях рефренів (хоча, здається, ні в одній риториці, ні в одній піїтиці рефрени критикам не заборонені). Тільки одному Могилянському за його вульґарності (цитата з Щедріна) попадає не менш, як Зерову. Т. Ф. Якубовському вже значно легше. Що ж до т. Щупака з його доповіддю 8 лютого ц. р., то його т. Ст. Гаєвський обачно оминає, вимовляючись тим, що доповідь його обмежилась практично організаційною стороною справи. Отак пройшовшися по фронту літературної критики і напавшися на кожного представника її, зокрема, за недостачу «фронтового образованія» (причому енергія нападу зворотно пропорціональна ідеологічній забезпеченості авторів), наш літературний бригадир (уклінно просимо т. Хвильового заспокоїти його генеральським чином!) звертається до т.т. Зерова і Могилянського, що «числяться в неокласиках», до т.т. Якубовського і Перліна, що «в неокласичних святцях не числяться», з такими міркуваннями: 1. Літературна наша критика застигла на мертвій точці, з якої навіть при бажанні нема можливості правильно схарактеризувати літературні процеси; 2. «Замість діалектичного процесу, зв’язаного з суспільною психологією» (…«Мудрый Эдип, разреши»), ми маємо суб’єктивні оцінки, бачимо, як засіб стає метою, ми втягуємося в крохоборство, задовольняючись дрібними перемогами, а на широкий шлях дійсно соціологічної критики вибратися не можемо. З цих двох міркувань логічно випливає висновок: наш єдиний рятунок — дійсно соціологічна критика. Лише вона відведе нас од манівців крохоборства і лайки.

До розгляду цих думок т. С. Гаєвського ми і перейдемо, попрохавши читача подарувати нам наш тон, що повстав з бажання трохи поконкурувати з тоном заміток «На літературно-методологічні теми».

2

Отже, спочатку. Літературну атмосферу минулого року т. Гаєвський уважає нездоровою. Нездорова ж вона — на його думку — тому, що основні питання літературного життя у нас не виясняються, не визначаються, тимчасом, як тон полемічних виступів щораз загострюється. «Що має бути, — питає він, — отой Азіатський ренесанс? Чи то має бути поновлення старовини: «шапками закидаєм», чи то буде дійсно щось нове і радісне?.. Знов-таки — що це за циклічна теорія? Що за всецілюща панацея має бути українській літературі від тих циклів?»

Характерно, що з’ясування всіх цих кардинальних питань цьогорічної суперечки т. С. Гаєвський сподівається від М. Зерова, якого, вочевидячки, мислить присяжним тлумачем теоретичних міркувань та історичних прогнозів М. Хвильового. Він так і пише: «Коли цю думку (про цикли в розвитку мистецтва) піддав Хвильовому Зеров, то чому він і до цього часу не розвинув її, щоб розвіяти сумніви і непевності?»

Що ж, коли гасла ренесансу для т. С. Гаєвського все ще неясні, йому можна, в порядку товариської допомоги, ще раз повторити коротенько все, на ту тему сказане (Repetitio est mater…). Але нехай же і він перед тим дещо візьме собі на увагу.

1. Ніяких, на превеликий жаль, думок ні про ренесанс, ні про цикли я Хвильовому не піддавав. Зложилися вони у Хвильового самостійно, і єсть підстави гадати — задовго до його літературного виступу, а значить, і особистої знайомості зо мною. Коли ж С. Гаєвський не вірить моїй уже зложеній про те заяві (в статті «Євразійський ренесанс і пошехонські сосни»), він може звернутися до фактів. Він може пригадати, що вперше виразно віра у великий ренесанс азіатський у Хвильового виявляється в оповіданні «На глухім шляху», а видрукувано це оповідання на початку 1923 р. («Шляхи мистецтва», ч. 5), тоді як перша особиста зустріч Хвильового і Зерова відноситься до часу київського приїзду гартян, отже, до грудня 1923 р. А як узяти до уваги посвідчення Хвильового, що перед своїм літературним виступом він довго і пильно працював над собою, — то чи можна припустити, що в грудні 23 р. теорії східного ренесансу йшов принаймні третій-четвертий рік?

2. Чи не помиляється наш поважний критик і методолог, коли висловлює думку, ніби пояснення до писань Хвильового можуть розвіяти його непевність і сумніви? Теорія циклів і азіатського відродження деякою мірою лежить в обсягу віри. Її тези — зовсім не така очевидність, щоби можна було отак вложити «персты в раны» і тим раз назавжди розвіяти сумніви і непевність. Коли вони, ці тези, імпресіоністично накидані в «Камо грядеши?», не взяли т. Гаєвського за живе, — то які з’ясування допоможуть його невір’ю? Адже єсть на Україні, серед інших природних багатств, і той знаменитий скепсис, з яким нелегко порозуміватись і якого нічим не подужати.

Та чи справді т. Гаєвський так жде пояснень? Роля безстороннього свідка, методологічного інспектора полеміки, щось не вельми йому вдається: методолог рветься в бій. Саме вже формулювання його запитань («Чи не відновлення старовини?», «всецілюща панацея…») показує в ньому читача упередженого. При певній бо тільки і затяжній упередженості можна накидати Хвильовому у власність такі формули, як «шапками закидаєм!..».

Тут я знову прохаю вибачення у читача, я мушу знов (т. Гаєвський вимагає!) обвести кольоровим олівцем контури великого «Євразійського ренесансу». Як мислить його собі Хвильовий? Гадаю, Хвильовий розуміє його як «велике духовне відродження азіатськи відсталих країн». Хвильовий міркує також, що азіатський ренесанс буде кульмінаційною точкою переходового періоду, тобто великої, можливо, на кілька століть, доби зростання пролетаріату, його боротьби зі своїми антагоністами, доби широко задуманого закладання основ своєї культури і свого мистецтва. Щоб утворити нові культурні цінності, пролетаріат мусить опанувати весь дотеперішній досвід культурного будівництва і базуватися на ясно-радісному «античному» світосприйнятті (отже «щось нове і радісне!»). Немалу ролю в цьому новому відродженні має відіграти Україна. Доки їй, справді, бути провінцією межи провінцій, почитувачкою «позадницьких» формул мистецького утилітаризму? Доки їй сперечатися слідом за колишніми російськими мудраками, що вище і потрібніше: Шекспір чи черевики? Доки їй плодити масового письменника, що може безсило плутатись лише в ар’єргарді на той час, коли треба пробиватися до перших лав!

З цих міркувань випливає і загальнокультурна орієнтація Хвильового. Для переможного ходу нового ренесансу Україні потрібний 1) свій пролетаріат (на ґрунті потужного розвитку економічного) і 2) сильна висококваліфікована інтеліґенція, яку пролетаріатові треба перетягти на свій бік, завоювати. Обидва ці гасла т. Гаєвський знайде в не передрукованих ще брошурою статтях «Апологети писаризму». Ця орієнтація визначає і літературну тактику Хвильового. Отже, прихильник ренесансу мусить виступати в літературі проти всього міщанського, позадницького, а разом з тим і проти всього перефарбованого, підфарбованого і «захеканого». Поруч того він має вітати кожний крок на шляху засвоєння українською творчістю мистецьких цінностей вселюдського значення. Як легко може побачити т. Гаєвський, у твердженнях Хвильового нема нічого спільного ні зі «скиптром дальнего востока», ні з «Рима третьего венцом», ні з такими формулами, як «шапками закидаєм».

Коли вже шукати неодмінно російських аналогій, то дещо подібного (дещо!) можна знайти в настроях російської інтеліґенції перед війною і в перші роки війни. Хочу пригадати передмову Блока до некрасовського видання поезій Аполлона Григор’єва. Блок так само посилається на Грибоєдова і Пушкіна, як ми на Куліша. Вони, на його думку, «заложили твердое основание зданию русского просвещения». Але по їх передчасній смерті фундамент великої будівлі був засипаний грузом. «На смену явилось шумное поколение 40-х годов во главе с Виссарионом Белинским, белым генералом русской интеллигенции. Наследие Грибоедова и Пушкина было опечатано… Белинский, служака исправный, торопливо клеймил своим штемпелем все, что являлось на свет Божий…» «Русская культура по смерти Пушкина была в загоне». Тільки на повороті XIX—XX в. «в первых лучах русского возрождения было положено начало пониманию русского зодчества, русской живописи, русской музыки и русской поэзии».

I тому, коли правда є те, про що пише в своїй брошурі К. Буревій, а саме, що Росія і російська культура не втратила для нас свого значення, — то не в особі Бєлінського, Чернишевського, Добролюбова і інших, таких далеких і таких наївних нині староінтеліґентських кумирів, а в культурнім доробку тих творців, кого Блок узивав діячами «русского возрождения». Для Хвильового це ясно, — хоч, певна річ, він не відкидає великої історичної ролі того ж таки Бєлінського. Чи ж скоро це стане ясно для К. Буревія?

Але це між іншим. Вернімося знов до т. Гаєвського та до його запитань щодо циклічної теорії. Справа ця ще простіша. Хвильовий відкидає твердження О. Воронського, літератора справді заслуженого (т. Гаєвський має в тім рацію, хоч і даремно, здається, робить з нього літературного патрона А. Ахматової), про абсолютний реалізм пролетарського мистецтва. Він говорить, що в процесі свого росту пролетарське мистецтво буде і реалістичним, і романтичним, одним словом, проробить весь круг (цикл) розвитку, аж поки не ввіллється в мистецтво безкласового майбутнього. Отже, ні про які панацеї мови тут нема, ходить тільки про те, що не слід звужувати обріїв пролетарського мистецтва офіціальною санкцією якоїсь одної теорії. Сповивачі реалізму так само не корисні для новонародженого, як і сповивачі футуризму чи якісь інші. От і все.

Зробивши все, щоб уласкавити т. Гаєвського, переходжу до його твердження: «Загострили атмосферу неокласики». «З того часу, як т. Хвильовий настановив на літературні генерали Зерова, а тим самим (?) всі неокласики підпорядкувалися до того ж ранґу, літературна атмосфера все конденсується, а не розріднюється». Що значить: «неокласики підпорядкувалися…» «неокласики загострили»?.. Що вони — пройшлися по місту з трубним звуком? заспівали під вікнами в т. Гаєвського генеральської пісні на зразок: «Ми гайдамаки, всі ми однакі»? Охоче припускаю, що деякі слова Хвильового на адресу літературної роботи Зерова могли декого зачепити, — але при чому ж тут я? Я титулу генеральського ні в кого не випрошував і анітрохи не схвилювався, коли інші учасники цьогорічної полеміки негайно ж розжалували мене з генералів у рядові та й випровадили на заслання до кріпості — «одірваність од життя». Гадаю, що для загострення полеміки неокласики в кожнім разі зробили менше, аніж їх шорсткий критик своєю нібито миролюбною статтею. Чи, може, т. Гаєвський думає, що його не зовсім слушні випади проти автора статті про Шевченка та Некрасова, його титули на зразок «літературного генерала», його закиди на адресу нетямущої академічної аудиторії здібні розрядити атмосферу?

3

Перейдемо тепер до центрального твердження т. С. Гаєвського. Літературна наша критика, на його думку, застигла на мертвій точці. Задоволена дешевими тріумфами, ганяючись за словесними ефектами, вона не може вибитися з лабет крайньої суб’єктивності. Як приклад такої крайньої суб’єктивності т. Гаєвський наводить дві роботи про Лесю Українку, А. В. Музички і М. Зерова. Він говорить: на підставі одного і того самого матеріалу критики дали два різні обличчя, а кому, мовляв, не відомо, що одна річ не може одночасно бути білою і чорною. За ілюстраціями т. Гаєвський пропонує звернутися до його статті в «Житті і революції», 1925 р., кн. 10.

Що сказати з приводу таких міркувань? Як пошкодувати, що літературні справи не розв’язуються так легко, як питання про кольори? Але… чи не прибільшує т. Гаєвський суперечностей межи характеристиками Музички і Зерова? Чи справді має він рацію?

Статтю т. Гаєвського я перечитав у свій час, і, мушу сказати, здалася вона мені неперекональною. Не заперечував я її твердження, бо уважав її за рецензію (хто ж на рецензії відповідає?). Тепер оказується, що ця не вельми вірна і не вельми сильна, на мій погляд, стаття — то є важлива карта в методологічній грі т. Гаєвського, підстава його дальших висновків, ілюстрація його загальних поглядів і способів роботи. Коли так, то хай не гнівається наш критик, коли ми приглянемось до тверджень і доказів тої його статті.

Але спочатку про дійсні мої розходження з т. А. Музичкою. Читачі пригадують, що т. А. Музичка уважає Л. Українку за практичного діяча партії, а світогляд її визначає як суто марксистський. На мій погляд, практичним діячем партії Леся Українка не була; що ж до її світогляду, то Маркс, сприйнятий теоретично в другій половині 90-х рр., був для поетки лише епізодом в історії її духового життя. Від Драгоманова вона перейшла до Маркса; сприйнявши ж Маркса, вступила в якийсь інший круг ідей, виразніше не окреслений, але такий, що давав змогу являтися з-під пера її творам, позначеним певним відходом від позитивістичного (не кажу: матеріалістичного) світовідчування.

Де і в чому коріння мого розходження з книжкою т. Музички, мені здається, теж ясно. Т. Музичка пішов за деякими звістками про зв’язки Л. Українки з партійними органами РУП та Укр. Соц.-Дем. спілки і зробив із тих звісток кілька дальших висновків. Я ж, використовуючи інші дані, які найшов у київській усній традиції, тих звісток не прийняв і помалу одійшов від погляду на нашу поетку, як на ортодоксального марксиста. Що ж до оцінок літературних, характеристики письменницького шляху Лесі Українки, то я ніде не пам’ятаю межи мною і т. Музичкою таких розбіжностей, які б нагадували контраст білого і чорного.

Але невблаганний т. С. Гаєвський ті розбіжності і протиріччя викриває. Перше протиріччя він знаходить в нашому трактуванні Лесиної поеми «На полі крові» з її постаттю Юди. «А. Музичка, — читаємо в статті т. Гаєвського, — характеризує твір Л. Українки «На полі крові». Доводить, що цей твір зв’язаний з життям на Україні після ліквідації революції (1905 р.). Юда мав бути символом отих зрадників-провокаторів, що так були розплодилися після ліквідації революції й продавали ту революцію й українство. М. Зеров також характеризує цей самий твір «На полі крові»… Він каже, що не мав змоги подати докладний нарис життьової філософії Л. Укр., оскільки вона знайшла вираз у драматичних поемах, але одно впадає в око, то «антихристиянський цієї філософії дух і тон». Критика Юди… «набирає часами яскравості й енергії, бо до його слів, природних в устах статечного господаря, дещо своєї нехоті докидає сама Леся». Отже, у одного Юда є тип зрадника-провокатора, а в другого він виявляє своїми репліками світогляд самої поетки. Виходить, як бачимо, двозначність, і навіть досить прикра для поетки».

Прекрасні міркування, — але чи не нагадують вони трохи гоголівське: «Иван Иванович несколько боязливого характера. У Ивана Никифоровича, напротив того, шаровары в таких широких складках, что, если бы раздуть их…» До того ж: а) провокаторство Юди і зв’язок його образу з українським життям у Зерова не замовчано (див. стор. 49), б) критика Юдина ідеалістичного пориву апостольської громади названа «пласкою» і в) тільки несподівана яскравість двох-трьох місць, не зовсім природних в устах Юди — статечного господаря, навела Зерова на догадку, чи не допомогла тут своєму героєві авторка, порушуючи суцільність свого образу і не зважаючи навіть «на глибоку одіозність для неї постаті зрадника». Де ж тут інкриміноване критиком протиріччя? Де і як стверджується солідарність Л. Українки і її не прекрасного героя? Де і в чому неприємна для нашої поетки «двозначність»?

Другу розбіжність межи мною і т. А. Музичкою С. Гаєвський знаходить у наших «висновках» з приводу «Камінного господаря». Процитувавши відому фразу Лесі Українки про те, що «Струве и вся честная компания», перечитавши її Дон Жуана, можуть сказати: «До чего дерзость хохлацкая доходит», — я написав, що, сподіваючись ворожнечі з боку читача, Леся Українка виглядала їх дуже здалека, «дивилася не в той бік»: неприхильного, неприязного читача мала вона і на українському ґрунті. Т. А. Музичка процитував цю фразу в другому зв’язку. Він поставив питання, чи випадкова ця згадка про Струве? Чи не носилися перед Лесею Українкою на той час, як писала вона свого «Господаря», образи подібних до Струве лицарів волі, що потім стали кувати ланцюг влади, як мав те робити Дон Жуан у Лесиній драмі?

Чи ж треба говорити, що ніяких ні розбіжних, ні збіжних висновків тут нема. Просто одна і та сама фраза використана в двох різних зв’язках, в двох далеких одна від одної площинах… Що ж до трактування Лесиної постаті Дон Жуана, то воно у мене з т. Музичкою не розбіжне: в цьому легко пересвідчитись, зіставивши 96-ту сторінку його книги з 58—59 моєї.

Та хоч би і була розбіжність, чи повинна була б вона здивувати нашого методолога? Чи не повинен би він був згадати двох знаменитих, у методу узброєних істориків літератури — О. М. Пипіна і О. М. Веселовського, що так далеко розійшлися в розумінні поезії Жуковського? Що може бути далі: для одного з них Жуковський — поет-романтик, для другого Жуковський — сентименталіст, поет «чувства и сердечного воображения». Чого ж маємо вимагати від критиків, цих озброєних пером читачів, що подають публічності для орієнтації свої огляди та свої тлумачення художніх творів?

Чи можна, а головне — чи є рація їм визволятися цілком від пут суб’єктивізму? Чи не можна в даному разі прирівняти критика, як інтерпретатора художнього твору чи то всієї творчої постаті, до інтерпретатора-перекладача? Давно вже помічено, що чим блідіший сам по собі перекладач, тим менше дається йому переклад. Найталановитіші перекладачі часто бувають вельми суб’єктивні в своєму розумінні перекладеного твору, і недарма І. Анненський, сам талановитий перекладач, писав, що секрет хорошого перекладу — це доховати міри в суб’єктивізмі. В критикові, чи не так само як і в перекладачеві, цінні своєрідність та глибина сприйняття, вражливість, смак, спеціальна обдарованість. Бо як би не говорили ми про наукові методи в критиці, а критика завжди матиме щось спільне з мистецтвом. Критичні оцінки завжди зводитимуться на суперечку про смаки, і остаточний критичний присуд буде такий же неможливий, як остаточний переклад літературного шедевру. І ніколи, мабуть, не доб’ється т. Гаєвський від критики чогось загальнообов’язкового і арифметично ясного, на зразок 2x2=4.

Не вільний від суб’єктивізму в своїх оцінках і присудах і наш суворий методолог. Але суб’єктивізм сам по собі не біда: далеко гірше те, що у т. Гаєвського його оцінки та присуди довільні, тобто їх суб’єктивність не може бути підперта і виправдана логічними викладками. От, наприклад, він уважає в своїй статті Ередія поетом «статичним». Хто, знаючи Ередія, згодиться з таким сумарним і зразково невірним присудом? Цитую знамените «Les con?u?rants» («Завойовники»):

Comme un vol de gerfauts hors du chamier natal,

Fatigues de porter leurs miseres hautaines

De Palos de Moguer, routiers et capitaines

Partaient, ivres d’un reve h?roi?ue et brutal.

Кораблі мчать через невідомий океан, щогли з вітрилами рвуться назустріч новій землі, і щоночі одважні моряки вітають на незнайомому небі нові зорі. Чим цей вірш не динамічний? Чим не «живий» він, «не повний руху», як розшифровує свій термін сам т. Гаєвський? І хіба не дають права так його назвати його ритми, ці чотири наголоси в рядку, що роблять враження мужніх маршових і поривчастих анапестів?..

Такі критичні присуди самого т. Гаєвського. Чи ж не доводять вони якнайвиразніше, що коли українська критика і справді стоїть на мертвій точці, то найбільшою мірою ця характеристика має стосуватися самого суворого її півментора-півпрокурора, автора статті «На літературно-методологічні теми»?

4

Т. С. Гаєвський гадає, що всі смертні і несмертні гріхи нашої критики минуться, скоро з’явиться у нас і запанує соціологічна критика у справжньому розумінні цього слова. «Широкий шлях дійсно соціологічної критики» має справити нас з манівців «крохоборства» і гонитви за ефектами, глибокодумних рефренів і «крайньої суб’єктивності», всього того, чим завинила критика неокласична і дечим подібна до неї критична праця т. Ф. Якубовського.

Чи так же це? Чи не треба думати, що критики-соціологи так само можуть розійтися у висновках та оцінках, як і критики-естети, психологи? Чи не можуть і вони впасти в суб’єктивність?

В українській критиці єсть один приклад, і досить яскравий, коли критики-соціологи діаметрально розійшлися в поглядах і характеристиках, розійшлися, маючи перед собою той самий матеріал і признаючись до тої самої методи, розійшлися значно дальше, ніж Зеров і Музичка. Говоримо про статтю О. І. Попова «Михайло Коцюбинський» (в «Черв. шл.», 1923, кн. II) і брошуру т. Волод. Коряка «Поет української інтеліґенції» (передрукована і в збірнику «Організація жовтневої літератури»).

В жвавій і гострій, місцями дуже спостережливій статті В. Коряка Коцюбинський- фігурує в ролі найбільш інтеліґентського з українських письменників 90-х рр. На замовлення української інтеліґенції писав Коцюбинський свої витончені елеґантні твори. В деяких писаннях його критик відчуває настрої і дух богеми. Навіть крохмальні комірці та модний жакет письменника, на його думку, є річ певною мірою програмова: це недвозначний симптом ліквідації в колах української буржуазної інтеліґенції народницької спадщини нечуївського студента Радюка з його люлькою, насінням і широкими шароварами. Одно тільки не в’яжеться у Коряка з образом Коцюбинського, як буржуазно-інтеліґентського, так мовити б, естета — його «Fata morgana». Як цей прихильник чистого мистецтва в рр. 1907—1913 дає таку «широку панораму українського села з часів революції 1905 року»? Коряк шукає виходу в тому, що слова Коцюбинського: «Не можу розв’язатися з моїми мужиками» (ознака творчих шукань) приймає за вияв певної віддаленості автора від теми, за доказ силуваності твору. «Це, видно, йому туго йшло».

Для другого критика, О. І. Попова, теж соціолога, Коцюбинський є «письменник глибокої свідомості класової», художник-співець класи трудящих, від заробітчанина-пролетаря до селянина-незаможника та трудового середняка. І в другому місці: «Загострене класове почуття мав Коцюбинський. Не народу українського був він заступник, а голоти української».

От як розійшлися у висновках представники критики соціологічної. Може, т. Ст. Гаєвський скаже, що це не є справжня критика соціологічна, бо справжня не розминатиметься в присудах і не буде на ту саму річ говорити, що вона «біла і чорна». Але ми за нашим методологом не підемо. Для нас і т. Коряк, і т. О. І. Попов репрезентують критику дійсно соціологічну, перекладають мову художнього твору на мову соціології, дошукуються соціального коріння в діяльності письменника. А що вони розминаються в оцінках, даючи кожен своє тлумачення постаті письменника, так на це вони мають право як критики. Їх діло оцінювати постать письменника і здобутки письменника з погляду інтересів сьогоднішнього дня; інші будуть потім досліджувати того письменника, як історично-літературну проблему.

Розуміється, літературна критика мало-помалу удосконалюється, виробляючи нові засоби і «уточняючи» критерії. Велику поживу і корисні корективи дають їй історико-літературні узагальнення, висновки соціології, витончене знаряддя формально-поетичної аналізи. Хто тепер зможе читати стару журнальну критику російську (та почасти й українську), — ці, як казав старий Квітка, «статьи неведомого содержания и разбора», названные громким именем «критики»? Але, послугуючись даними літературної науки, критика завжди зоставатиметься «осібним», як визнає це і т. С. Гаєвський, «типом літературної продукції», з своїми особливими ресурсами і завданнями, що різнитимуться від завдань і метод наукового літературознавства приблизно так, як бойова стаття т. Гаєвського від наукового курсу літературної методології.

1926