Максим Рильський. Під осінніми зорями{80}

Лірики книжка друга, 1910—1918. В-во «Ґрунт». Універсальна бібліотека № 17. Київ, 1918.

Стор. 128 in 32* (?) Ціна 4 гривні.

Коли переглядаєш книжку Рильського, мимоволі спадає на думку, що, випускаючи її, поет хотів не стільки з’явитись «на всенародные очи», скільки од всякого людського ока укритись. Інакше бо трудно зрозуміти, — чому його книжка з’явилася в виданні «Ґрунту», та ще в серії «Універсальної бібліотеки», поруч поганеньких і лише в кращому разі середніх перекладів Джека Лондона, Метерлінка та «Хінських оповідань» — на лихенькому папері і в непристойно малому (порівнюючи з колонкою тексту) форматі. Невже Рильський під нинішню хвилю, коли інтерес до молодої української поезії зріс безперечно, не міг знайти видавця, який би краще, ніж «Ґрунт», оцінив внутрішню вартість його поезії?

А внутрішня вартість поезії Рильського для всякого совісного і чутливого читача не підлягає сумніву, і місце, яке вона займає в молодій українській творчості, — своє власне. Так само, як інші найновіші поети, Рильський стоїть під впливом російської поезії, пише, так мовити б, оглядаючись на неї, але вбирає і перетворює в собі інші, не зауважені другими сторони російської поетичної творчості. В той час, як на Загула, Я. Савченка, Семенка та Слісаренка (Тичина стоїть окремо, як поет з усієї ґенерації найбільш самостійний) впливають головним чином Бальмонт та І. Сєвєрянін, Рильський переживає в собі російську поезію трьох різних фаз її розвитку. У нього помічаємо впливи класичної школи; символістів, що з’єднали новий, почасти позичений за кордоном зміст з ясною і викінченою формою, як Блок та Ін. Анненський, — і нарешті «преодолевших символизм» російських неореалістів. Цими перехресними впливами означити всі ці впливи в хронологічній послідовності немає змоги за браком дат під окремими поезіями. І з’ясовується те, що в другій книзі лірики Рильського можна зазначити три різні стилі. З одного боку — вірші хрестоматійного ґатунку, які всі ми писали на гімназичній лаві, простудіювавши Пушкіна та Лєрмонтова, а хто був щасливіший, то Баратинського, Язикова і Кароліну Павлову (цикл: «Поема сонця та любові»); з другого — цикл: «Беатріче і гетера», що одбиває на собі впливи «Снежной маски» і «Возмездия» Блока («Стихотворения», т. т. 2 і 3); і кінець кінцем — виразна реалістична манера акмеїзму («Фраґмент», ст. 89—90, «Дні ясності, дні бабиного літа», ст. 91—92, «Чи пам’ятаєш, ми вертались», ст. 95, «Дрімає дім старий» — ст. 3, «Джема», ст. 121). Яка з цих трьох манер найближча поетичній вдачі Рильського і яка з них стане власним його стилем — поки що не знати: поет ще кристалізується, — але в останніх його поезіях, здається, реалізм та класицизм переважають. Недурно ж у нього нема ні єдиного зразка vers libre і разом з тим чимало спроб октави (поема «На узліссі»), сонета, елегічного дистиха, терцини та рондо. Правда, терцини його ще не з бронзи, його октави мутні, як вино, що не встигло перешумувати, а сонети, не говорячи про чергування рим, — надто мало хід думки одповідає в них строфічній будові, — дуже далекі од того ідеалу, який накреслювала навіть українська поезія, коли часом

… важкий свій молот каменярський

міняла на тонкий різець Петрарки, —

але в чотиристоповому і п’ятистоповому ямбі («Молюсь і вірю», «Чорні троянди», ст. 57, «Червоне вино», ст. 102, «Вже червоніють помідори», ст. 124), п’ятистоповому хореї («Галасують найняті музики»), пов’язаних в звичайні чотирирядкові строфи, поет підноситься іноді до технічних висот своїх зразків — нових російських поетів, дарма що в українській поезії для витончених форм ще дуже мало ґрунту.

З українських поетів на ранніх творах помітно нібито вплив Олеся («Цілуйтеся, ловіть пісні») та Філянського («І шум людей, і велемудрі книги», ст. 93, «І сніжний іній мрій моїх», ст. 81). В одній поезії помітно обидва впливи разом:

І дзеркало води, і співи журавлів,

і книги мудрії, сердець великих спів,

розмови радісні і радість без розмов,

і шелести трави, і пахощі дібров.

Не бійся ніжкою фіалки ти топтать:

там, де ступила ти, їм легше розцвітать.

Там, де ступила ти, шепоче ніжний квіт:

її до нас послав небесний вічний світ (с. 27).

Вся перша строфа — цілком з Філянського, в перших двох рядках другої строфи почувається і Філянський, і Олесь, а в кінці — майже релігійне піднесення, щось на зразок канцон Петрарки. З українських поетів у Рильського найбільше внутрішньої созвучності з Філянським, тільки у Рильського менше семінарії і слов’янщини, різноманітніша будова фрази, певніший, тверезіший тон.

Головна тема книжки — радість існування. Як motto, на першій її сторінці можна б було написати: «Земле! як тепло нам із тобою!»

Поет уміє почувати радість і теплоту землі, милуватися її красою і часто знаходить в описах точні і колоритні епітети:

Під сірий шум дощу пронизливо-сумного,

під монотонний спів заплаканого шкла…

Хай сніг іде холодний та лапатий…

Хвилясті співи журавлів…

Його зорові й слухові образи надзвичайно ясні і чисті:

Надходить вечір синьою стіною…

… у ирій поплили

ключі моїх щасливих днів…

Трубить ріг співучий в ясній далині…

Душевного спокою поета, яким він навіть кокетує трохи («Сьогодні був у мене сатана», ст. 85), ніщо не турбує. Любов являється йому з атрибутами ніжної Навзікаї, «стрункої дочки Феацького царя», або рисує перед ним «просте личко у хустині білій», «злото довгих вій» і «голос півдитячий та несмілий»… А думка про колишні розчарування веде за собою такі міркування:

Стоять граби прозоро-жовті

в промінні ясно-золотім…

Хай, друже, щастя не знайшов ти,

але нащо тужить за ним?

І далі, як рефрен:

Керуй на озеро спокою

свої шукання молоді.

Все, що зосталось за тобою, —

лиш слід весельця на воді.

Там, на тому «озері спокою», з поетом зостаються вічна краса природи, «прозора чарка кришталева» з вином «червоним та хмільним» і «ріг — мисливський переливний ріг»… В крузі цих настроїв, тем і образів Рильський являється сильним і інтересним поетом; шкода тільки, що й досі ще зустрічаються у нього деякі технічні дефекти: дієслівні рими без «опорної» шелестівки, неточності, вроді: «пориву — щасливі, шляхами — храмі etc.», які до певної міри ослабляють враження.

Наприкінці ще кілька слів на увагу видавництву: непростимий гріх так друкувати поета — на 124 сторінки малого формату 154 поезії і при тому — ніякого покажчика змісту, хоча для оповістки про розписаний видавництвом конкурс місце знайшлося.

1919