Свидницький і «Люборацькі»{200}

1

Початок шістдесятих років, найбільше рр. 1861—1862, коли заходами б. кириломефодіївців виходила в Петербурзі «Основа», були для українського письменства короткою, але досить жвавою порою мобілізації всіх наявних літературних сил. Поети, повістярі, учені історики, етнографи, публіцисти і критики — в Києві, у Полтаві, в Чернігові і навіть ще дальших, ще глухіших «Непитай-городах» провінції — подають свій голос, беруть участь у літературному підприємстві петербурзької громади, використовуючи давніші запаси, утворюючи нові цінності. Здійснюється досить широкий, на нинішній лад висловлюючись, літературний фронт: до журналу мають причетність люди різних літературних поколінь[431]. Перед ведуть, розуміється, колишні братчики, однолітки та молодші перевесники Шевченка — Костомаров, Куліш, Білозерський, але до них пристають (нас у даному разі цікавлять, головно, постачальники художнього матеріалу) і люди старшої ґенерації, яких літературні уподобання зложилися ще в передшевченківську пору і які досі не озивались «за недосужностию по должности», — наприклад, Олекса Стороженко (1806—1874), на той час «статський советник», п’ятдесятип’ятилітній урядовець особливих доручень при міністерстві внутрішніх справ, — і люди молоді віком, що допіру вступили в життя і порівнюючи недавно перейшли в третій десяток, — наприклад, несправедливо забутий Митрофан Миколайович Александрович (Митро Олелькович, 1837—1881), талановитий автор етнографічних та історично-етнографічних оповідань. До цих наймолодших віком і найсвіжіших хистом літературним письменників-«основ’ян» належить і Анатоль Патрикійович Свидницький.

В момент виходу першої книжки «Основи» йому всього 26 літ. Належить він до кадрів різночинної інтеліґенції — в стилі й характері 60-х років. На той час, як велика частина основ’ян вийшла з кіл дрібномаєтного дворянського землеволодіння і не цілком ще від свого ґрунту відірвалася, хитаючись межи хутором, службою та літературними заробітками, Анатоль Свидницький вибивається з кругу маломожного правобережного духовенства[432]. Учиться він у духовній школі, але, всупереч батьковій пересторозі: «тільки в ченцях буде тобі доля», розриває з нею, розриває з оточенням, виписуючись із духовного стану і вступаючи в університет, формуючи з іншими такими ж, як сам, поповичами та дяковичами найдемократичніше на той час крило української інтеліґенції.

Нова людина він і своєю літературною практикою. Приналежні до старшого покоління повістярі, як Стороженко, ставлять собі завданням змалювати ефектну українську історію та своєрідний побут соковитої «старої Малоросії», спираючись на фольклор, пророщуючи та визбируючи колос народних переказів та леґенд[433], і кінець кінцем дають образ, не вельми одбіглий від гоголівського образу «племени поющего и пляшущего». Недарма так кпив із Стороженка анонімний рецензент «Современника»: «Автору хотелось показать, — писав він, — что малороссы такой идеально прекрасный народ, какого не было, да и не может быть на свете»… «Г. Стороженко рисует Малороссию какой-то сказочной страной, где люди живут по своей властной (!) воле, не зная ни горя, ни труда, живут себе, кушают арбузы, пьют наливки, собирают карбованцы да кохаются с чернобровыми красотками…» І далі: «Обитатели такой чудной местности не должны быть похожи на обыкновенных смертных, они чужды мелочных житейских забот, они только любят да едят сало, и веселятся так, что даже горе смеется. Сам Бог невидимо посылает им хлеб и сало за их добродетели»[434].

Середнє покоління — в критичних статтях Куліша, у мистецькій практиці Носа, Кузьменка, Марка Вовчка — стоїть уже на відмінному ґрунті. Воно теж спирається на фольклор, але в своєму художньому відтворенні життя уникає яскравого освітлення, додержує середньої побутової норми. З Стороженком і Гоголем йому не по дорозі. Відома Кулішева сувора критика гоголівських повістей з погляду етнографічної точності[435]; відомі «нарікання» Стороженкові, що ні Куліш, ні Костомаров, захоплені Марком Вовчком, не схотіли за нього вступитися, не «наершились» в його оборону[436], і відомо також, що Стороженко не помилився, відчувши внутрішню чужість Кулішеву його трактаціям українського життя[437]. Куліш хвалить оповідання Марка Вовчка, Кузьменка за їх життєву правдивість. Він робить крок до утилітаризму тодішньої критики: він обстоює, що українська література (основ’янська), «независимо от эстетического достоинства, имеет и практическое значение», а саме: «она знакомит образованных достаточных людей с нашим народом, от которого они отстали, вводит их в его внутренний мир, уясняет им материальные его и моральные потребности, возбуждает любовь и уважение к нему, ту любовь и уважение, без которых неосуществимы надежды на лучшее будущее»[438]. Але при тому реалістичні вимоги Куліша ще нерішучі: він хоче, щоб література більше проповідувала, ніж спостерігала, більше навчала, як вивчала.

Він хвалить авторів за не перерваний зв’язок з народно-поетичною традицією, з її квітчастими словником та образовістю. Він підкреслює в повісті Кузьменка «едва заметное благоухание посреди безвонных злаков и посреди растений, поражающих обоняние сильно, но неприятно»[439]. Марка Вовчка він характеризує, очевидно, на похвалу їй, як «бджолу Божу», що випила «найкращу росу із квіток нашої мови»[440]. Певне, на таких характеристиках спиралися й нападки на українську літературу за її народно-поетичний естетизм, за її «цветочное направление», які йшли від прихильників тогочасного російського реалізму і від яких обороняв Куліш своїх літературних протеже на сторінках «Основи».

Свидницький у своїх літературних прагненнях та завданнях далеко сміливіший від Куліша та його підоборонних прозаїків етнографічної школи. Він хоче дати правдивий, тобто заснований на спостереженнях, а не з етнографічних матеріалів виведений[441] малюнок селянського життя і життя інших шарів людності, і то не з тим, щоб посіяти симпатію до селянина, до його понять, мови та життєвого обходу, але дати реальний ужиток своїм образам, тобто збільшити справжнє знання[442], відгукнутись на чергові питання, що так непокоять публіцистів та практичних діячів громадських; коротко сказавши, Свидницький змагається до тієї «розумної битописі», що її, як певний постулат, поставив пізніше Ів. Рудченко[443].

Що це так, нам покажуть кілька цитат із одної, уміщеної в «Основі» статті за р. 1862-й. Як відомо, «Основа», пишучи про освіту «в истинно народном духе», уважала, що в просвіченні села велику ролю повинно відіграти духовенство. Але справжнє становище сільського духовенства та його стосунки до «народу», на думку журналу, ненормальні і роблять його непридатним для такої почесної ролі. Так, С. Опатович-Яструбець, автор статті «Отношения сельских священников к народу в Юго-Западной Руси»[444], уважав, що ці стосунки стали без порівняння гірші, аніж були у XVII—XVIII вв. Тоді, переслідуваний уніатами та католицькою церквою, сільський священик знаходив для себе опору «в тесной связи с народом». «Духовенство Юго-Западной Руси не существовало, как особенное сословие, выделенное из народа, отличенное от него разыми привилегиями». «Прихожане сами из своей же среды выбирали священника, снабжали его презентами и отправляли в какую-нибудь архиерейскую кафедру» — для висвячення, або приймали до себе попів, висвячених у Молдавії.

Цей тісний зв’язок, на думку автора статті, важив надзвичайно, сприяючи «охранению южнорусской народности от наплыва унии и polszczyzny». Нині духовенство зробилося замкненим у собі станом і разом з тим перестало не тільки обороняти український люд від денаціоналізації, а й само на шлях винародовлення ступило. Серед чинників цього процесу перше місце належить школі. 1) «Теперь духовенство имеет несуществующее для селян право отдавать своих детей в духовные школы, где они путем долгих и своеобразных занятий приобретают склад ума и чувства, далеко различные от народных представлений и ощущений». 2) Наявність школи касує і робить непотрібним вибір панотця парафією. «Эти-то школы и дают право на приход, и народный выбор в данном случае становится излишним». В життя духівництва входить принцип призначення, а це далі відриває попа від селянської маси, перетворюючи його на урядовця. 3) Садиба й церковна земля, яку селяни мають за повинність обробляти, прищеплюють погляд на попа, як на пана; і 4) Цей погляд, усвідомлений самим духовенством, спричиняє їх культурну орієнтацію на панство. Биті й перебиті по духовних школах за своє мужицтво, попівські діти намагаються, підтримувані в тім намаганні з дому, будь-що-будь не здаватися мужиками; в семінаріях вони говорять про модні галстуки, про модні сурдути, про добірні манери. Те саме спостерігається і в жіноцькому товаристві: «Жены и дочери считают такою же честью говорить по-польски, как у нас в высшем и среднем обществе по-французски. Польский язык, манеры, обычаи считаются признаком цивилизации». І наостанку автор статті досить наївно[445] намічає стежки до полагодження стосунків межи селянством і духівництвом: а) язик, тобто проповідь українською мовою, b) демократичність загальної лінії поводження, при умові глибшого перейняття світоглядом народу, і с) громадська та просвітня робота на добро селянства.

Перейдім тепер до детальнішого розгляду «Люборацьких», щоб побачити, якою мірою авторські завдання, в цій повісті поставлені, спадаються з загальним наставленням допіру реферованої статті та оскільки розроблення теми про винародовлення та урядовецьке переродження духовенства свобідне в ній від характерних для Куліша та Марка Вовчка елементів дидактизму.

2

Початки літературної роботи Свидницького ми можемо датувати приблизно 1859—1860 рр., в кожнім разі — часами перебування в університеті, куди він вступив восени 1857 р., не добувши повного курсу в Кам’янецькій на Поділлі семінарії (офіціальні документи називають його «поступившим из Подольской духовной семинарии»)[446]. Так, принаймні, дозволяють думати короткі замітки Б. С. Познанського та В. Б. Антоновича, друковані у «Зорі». Перший із названих авторів свідчить, що, бувши студентом, Свидницький жив мало не на Куренівці, підтримував зв’язки з студентами духовної академії, бував у них на слов’янських вечорах вокальних і сам зложив до старих мелодій кілька нових пісенних текстів, виключно нецензурних: «От уже літ двісті» та інші[447]. Читав він і прозові свої твори, і Познанський пригадує, що були вони «написані душевно» і «на нашій мові». На жаль, ці відомості не мають на собі виразної дати, їх можна застосувати і до 1859, і до 1860 рр., хоч, здається, більше підстави відносити їх до останніх часів перебування Свидницького в Києві. (23—XII—1860 він дістав учительську посаду в Миргороді). З таким припущенням погоджується і свідчення В. Б. Антоновича, що Свидницький почав писати р. 1860-го під тисненням Куліша, який оцінив етнографічні його відомості і залучив до «Основи»[448]. Із творів Свидницького, писаних для журналу, В. Б. Антонович пригадав етнографічну ніби розвідку «Злий дух», і справді в проспекті «Основи» серед статей, що лежать у редакційному портфелі, значиться «Злий дух» Патриченка — «ряд этнографических рассказов на ю(жно)р(усском) языке»[449]. Нарешті, на р. 1860-й вказує і лист самого Свидницького до В. С. Гнилосирова, надрукований Г. П. Житецьким в «Україні». В цьому листі наш автор так повідомляє свого кореспондента про власну літературну роботу: «Я справді працював, і Ви не на вітер писали, «що не було порухи». Через Білозерського[450] я спорушився. Подумайте самі. Післав я йому от що: «Злий дух», «Відьми, чарівниці й опирі», «Вимова наша українська й потреби нашого ортографовання», «Народні оповідання», «Мысли по поводу предстоящей реформы (здається) по Мин-ву Народ. Просв-я», «Люборацькі» — роман з життя правобіцького духовенства (1-у половину тільки відіслав оце в січні 1862 р.). Перші три штуки 1860 р., других дві — 61, третю одну — 62»[451].

Дальшого змісту не виписую (він знадобиться в іншім зв’язку). Поки що лист цікавий нам, по-перше; своїм потвердженням відомостей Познанського та Антоновича, по-друге, точною датою написання «Люборацьких». Останніх написано взимку 1861—1862 рр., написано для «Основи» — і хоч раніше, ніж у журналі з’явилася стаття про становище сільського духовенства на Правобережжі, але під напливом тих самих міркувань, що викликали і названу статтю. Бо ж думки, у статті Яструбця висловлені, у великій мірі були лише переказом поглядів «Руководства для сельских пастырей», часопису, видаваного при київській семінарії; являлися вони і в інших органах тогочасних; виникали і в свідомості активніших українських громадян 60-х років, і вже поготів мусили обійти таку живу й темпераментну людину, як Свидницький, що й пізніше в таких і подібних справах озивалася (так, його кієвлянинська, 1869 р., стаття «Прошлый быт православного духовенства» починається вказівкою публіциста на нові заходи біля поліпшення матеріального побуту духовенства).

Головною віссю, біля якої обертається ввесь виклад «Люборацьких», є характерне і для наведеної вище статті основ’янського публіциста протиставлення старшого і молодшого покоління українського духовенства на Правобережжі. Старше репрезентоване колоритною постаттю о. Гервасія Люборацького, молодше — цілим рядом персонажів, як тубільних (Антосьо Любораченко та його товариші), так і зайшлих (Тимоха Петропавловський). Всі симпатії авторові на стороні старшої ґенерації. О. Гервасій — «панотець старий, людяний», — він «почувається українцем і держиться старосвітчини»; він близький до селянина і поводженням, і життьовими звичками, і всіма способами мислення. Він ще «із тих старих панотців, що у бакалярів вчилися», самі бакалярували і вже потім, оженившися «під сорок літ», до попівства «досравгалися». Виростаючи в громаді, вони звикли її шанувати, — і тому в свою чергу користуються незмінною її повагою[452]. Догоджають вони парафіянам і господарчою своєю обізнаністю, і професійними своїми прикметами.

«Дивна діла твоя, Господи! Здається, оці вчені та товчені панотці повинні б лучче громаді подобатись: і більше читав, і більше вчився; хоч з книжок, та світ повинен би знати і себе спізнати; а піди ж! вийде наче з ліса, і в дяка вчиться правити, а в старости хазяйнувати. А в громаду вийде, що ясне сонце — високо-високо: як не вклонись, не догледить. Все, мабуть, якісь великі та розумні думи думає, що й під ноги не дивиться. А що з того? Ні за собою, ні перед собою — дарма тільки батьки кошти несуть… Дивна діла твоя, Господи! На простого чоловіка як гляне, то наче ворога в ньому пізнав. Чи така вже наука, чи такий світ настав? А старі не такі були! От хоч би й о. Гервасій! Тих високих наук і в очі не бачив і слухать навіть не любив; а піди ж до хазяйства — хоч якого битого господаря перейде. Або до відправи! — приведи татарина, що зроду-звіку не чув Божого слова — і той зрозуміє: і голос мав на славу, — кожне слово наче виточене з уст йому викочувалось… Не тільки в церкві та в своїй господі, — і в громаді о. Гервасій був чоловік з головою. Як розкаже було що з давнини, то наче з книжки вичитує, аж зітхнеш, слухаючи. Дасть же Бог таку голову на в’язи! Здається, щоб другому попалась, то покотилася б, як кабак, — не вдержалась би. Господи, Господи! Тим і громада його поважала й любила, що малої дитини не мине, не сказавши доброго слова, а що з старим, то й до розмови стане».

То тут, то там автор відзначає в постаті о. Гервасія його близькість до традиційних селянських поглядів та понять. Так, панотець знає, що «найбільший гріх» не дбати про дітей: «о. Гервасій нічого так не боявся, як Божої кари за недолю дітей»; умирає він спокійно, діловито, віддаючи останні накази, не змагаючися з неминучим. Навіть книжна його очитаність та обізнаність з давниною, про яку говорить Свидницький, не відрізняє його від звичайних собі сільських книжників; його найвищий авторитет — «Глава халдейских мудрецов, гадатель, толкователь снов» — популярний Мартин Задека. Коли паніматка, що ввесь час перебуває в полоні есхатологічних вірувань, згадує покійного свого татуня і наводить усі безперечні ознаки недалекого вже кінця світу:

«Кажуть було: монахи житимуть, аки миряни, а миряни, аки невіра. Хіба тепер не так? Кажуть було, що як зближиться Страшний суд, то люди поробляться скнарами такими, та гроші любитимуть; один рів будуть засувати, а другий копати; ліси пообкопують! А тепер хіба не так? Та ніхто не бачить…» —

то це зворушує й панотця; його вражає спадання в даній точці народної апокаліпси і Мартина Задеки.

«Та й Мартин Задека, — говорить він, — пише багато. Він каже, що Москва взойдеть на височайший градус; що духовное владеніє прийдеть во ізможденіє, і закони ослабіють».

Одно тільки й заважає панотцеві перейнятись матушчиною теорією «останніх днів»: ще багато лишилося невірних та інаковірних, а вони всі мають перед антихристовими днями вихриститись, — міркування, що теж не надто панотця Люборацького від народних понять одводить.

Ще міцніше з селянським ґрунтом пов’язана паніматка. Неграмотна, в далеких світах і панських світлицях не бувала, вона ще більше впередвизначена оточенням та традицією. Вона виразно протиставляє себе панам, солідаризується з холопами. Коли Печерицина-Печержинська, цей суддя в справах доброго тону серед містечкових людей, розгортає перед нею проект уцивілізування Масі, вона думає: «А мабуть, що вона правду каже, бо поміж пани треться, то всякого дива наслухається. А вони мають час розпізнати — не те, що ми, хлібороби, ніколи і в голову пошкрібатись — не знаємо світові ладу. Недарма покійні татуньо розказують, що як зближиться Страшний суд, то світ обернеться очима назад, а потилицею наперед». Вона й справді найстарша, найповажніша з сільських жінок, «всьому селу мати», як атестує її роздратований неуважністю містечкової учительки пані Печержинської наймит Митро. Нарешті, її почуття многолітньої зв’язаності з селом, з усією околицею, з соціально-політичними вибухами, що колись потрясали селянством[453], одстоюються у неї в чітких викінчених формулах. Мася, її дочка, не потребує відмінятись на полячку, не потребує засвоювати польську науку — вона і так має право на пошану, вона і так «хорошого роду», — паніматка Люборацька говорить навіть про «знатний рід»:

«Що вже тут відмінятись, коли попівна-сь з діда-прадіда! Твого прадіда в цім-таки селі ляхи замучили, що в гайдамаччину ножі освятив, ще в першу, ще в різанину. І діда твого тут же мучили, хто зоставсь після Коліївщини. Він, бач, знався з гайдамаками, з тими степовиками, що в Ганщині жили. Знатного ти роду попівна, давнього роду. Якби це другими часами, який полковник так би і взяв тебе: ти знатного роду».

Дуже подібні, мабуть, до цієї і ті не наведені автором розмови про старовину, які провадить панотець Гервасій і яких так люблять слухати селяни. Либонь, і вони позначені тим самим почуттям історично-культурного зв’язку, що найбільшою мірою формує національну свідомість… Ця риса панотця і паніматки остільки важить в очах авторових, що він ладен подарувати їм і темноту їхню, і забобони (есхатологічні розмови паніматки), і вузькість правових понять (суперечки паніматки з Тимохою). Майже з замилуванням відзначає він ту суто селянську жестикуляцію, якою аристократична матушка виявляє свою неповагу до зятя[454].

Які чинники ліквідують це старе попівство? Свидницький відповідає, як і автор цитованої вище основ’янської статті: щонайперше нова, обов’язкова духовна школа. Сторінки, присвячені школі, належать до найяскравіших у повісті і раз у раз звертали на себе увагу давнішої української критики: «живую, рельефную характеристику постановки образования и воспитания в духовных школах доброго старого времени, в этих своеобразных рассадниках просвещения и фабрикования служителей церкви» відзначають Ф. Матушевський, О. Огоновський, С. Єфремов і інші; вони вважають, що «ці живі малюнки не завдали б стиду кожній іншій літературі»[455].

Духовна школа, списана в «Люборацьких», це та сама шестирічна (чотирикласова) парафіяльно-повітова школа статуту 1815 року, на яку так нападав у російській літературі Помяловський і яку так докладно схарактеризував виключний знавець духовного побуту проф. Д. І. Ростиславов[456], — тільки що школу цю змальовано не на тлі великоміського пригороду, а в глибині української провінції. Подібно до Помяловського та численних мемуаристів, російських і українських, Свидницький кладе наголос на неохайності, серед якої живуть бурсаки[457] (пор. знаменитий int?rieur шкільної стації дячихи Волоської), на хронічному недоїданні школярів[458] (борщ із пастрами на шкільній «станції»), на мертвотності навчання, на суворості бурсацького начальства. Ідучи з Антосьом до смотрителя, їмосць Люборацька зустрічається з панотцем та його «блідим, як глина», сином-школярем. «Не втекло цеє від гострого маминого ока. «Бідні діти, — думає вона, — недарма мої татуньо покійні кажуть, було, що будуть не ученики, а мученики, не учителі, а мучителі…» Епізод супроводиться і ліричним відступом: «Ступнів зо два зробивши сінцями, на ліву руку двері. Скільки тут молилося, зітхало! Скільки плакало, ридало! Нема того, щоб перелічив. Топтавсь і я тут… Здається, з меншим страхом ставали люди перед суд інквізиції, як тут. Душа було завмре, зовсім завмре, як муха восени. І землі під собою не чуєш, і світа перед собою не бачиш, тільки в вухах шумить та серце б’ється, як риба на гачку». Вже в першій сцені у смотрителя, де начальство екзаменує оторопілого Антося з «псалтирі гражданського друку», викривається ця варварська суворість педагогічного персоналу, повною мірою розгортаючись у дальших розділах. Сторінки, присвячені різкам та іншим подібним методам заохочення до науки, у Свидницького значно поступаються відповідним місцям Помяловського: ні про хлосту «на воздусях», ні про посипання битого тіла сіллю від нього не чуємо, але при всьому тому загальна картина вражає і в нього. Застуканий на чужому городі, Антосьо Любораченко пускається на хитрощі, хоче одурити господаря-молдувана, щоб той вів його до інспектора, а не до смотрителя. От його міркування: «Інспектор був добрий чоловік, хоч і він бив, бо там кожен б'є, і це не йде за зле в людини, та мав серце в грудях; не катував, а найбільше десять давав. Смотритель же то й по сорок і по сто ліпив…» Цьому смотрителеві, правда, далеко не тільки до учителів Помяловського, Батьки або Лобова, але й до списаного у Ростиславова смотрителя касимовської духовної школи протоієрея Полікарпа Каструського, «умного человека» й «души общества», сильного діалектика в суперечках і хабарника в школі, що з великими тонкощами розбирався в лозах (які так і звалися «протопопськими»), палях та канчуках[459]. Проте досить знущання вноситься в шкільні кари і в бурсі, списаній у «Люборацьких». При тому, подібно до інших авторів — мемуаристів та белетристів, Свидницький натискав на інститут цензорів та інших академічних «субів» з-поміж самого учнівства та на використовування живої сили старших, «ледачих та здорових» товаришів (сцена з цензором і учитель Заторський, розд. X першої частини). «Кавказець» і «гебес» (бо сидить «по малоуспешності» на задній лаві, на «Кавказі»), Ковинський так інформує недосвідченого Антося про об’єктивність «спекуляторів» чи «сікундаторів»: «Вже на кого завізьмуться, то й різки особні плетуть на того: виберуть самі луччі прутики, попарять, сплетуть як батіг, і як увірве, то наче в ката вчився. Другий ще й волосіні приплете. Був такий, що й дріт уплітав, та його сключили по великовозрастію». Спиняється Свидницький і на загальній грубості шкільного товариства, на кушках та пинфах[460], на систематичному розбещуванні старшими молодших (особливо яскравий епізод, як Карман Іванович, Ґава та Папуша підущають Антося на обкрадання городів)[461], нарешті, на великій поблажливості товариської етики, що досить байдуже припускає і навіть дає процвітати зухвалій та одвертій крадіжці (епізод з Антосевими чобітьми у розд. IX)[462].

Та є в його начерку одна риса духовної школи, якої нема ні в Помяловського, ні в російських мемуаристів, специфічний витвір українських обставин, — це денаціоналізаційні заходи бурси, бурса (за Кулішем мовлявши), як «питомник чужеземства и притом самого плохого». На учнівській «станції» дячихи Волоської лежить на столі «Журнал для записывания поведения учеников»… в журналі кілька графок: «в одній ставиться число, в другій записуються — кто куда отлучался и за чем, в третій — скоро ли возвратился, в четвертій — кто шумел, сюди вписують і — кто мужичил. П’ята графка зоставлясться для начальства, над нею надписано: отметка г. инспектора. На стіні в учнівській кімнаті, крім того, ще килим висить, а на килимі колодка з на п’ядь довжини, і на ній написано: Nota. Ноту чіпляють тому, хто забалака по-наськи — хто «мужичить». Її доти треба носить, поки не спіймаєш другого в такій же провині. Кожного, хто «мужичив», записують у журнал і за кару зазначають вивчити скількадесят латинських слів — до трьох раз, а там уже б’ють»[463]. Свидницький досить виразно показує, як діє нота на бурсацтво. Спочатку вона, як і журнал, викликає до себе невкриту ворожість школярства. Перед вакаціями, коли учні роз’їздяться, справляється велике свято «всесожжения», розривають і спалюють по листочку журнал, обпалюють і закидають ноту, при тому за ноту учні навіть сперечаються, кому її закинути: кожен хоче услужити їй, відомстити за своє. Але згодом до ноти звикають: літа минають — «хто щебетав, як дівчина, став з баса говорити, кому ноту прив’язували, тепер іншим прив’язує. Так і Антосьо Любораченко, кінця бурсі дійшовши, як наїжджає додому, то говорить уже по-російському (досить погано: «ух как я зашмалился» і т. д.); потребує він і манішки, і нового сурдута, і їхати додому хоче неодмінно ресорною бричкою — нова приналежність культурна вимагає певного відрізнення і в одежі, і в життьових вигодах».

Разом з цим побутово-мовним відрізненням викристалізовуються й інші з'явища, що далі й глибше прокопують рів межи духовенством і селянською масою. Їх Свидницький показує навіть ґрунтовніше, ніж автор уміщеної в «Основі» статті. Останній упирає на землю та на садибу, та ще на «природне» бажання попівства бачити дітей своїх «не мужиками», що, мовляв, підказує тим дітям орієнтацію на пана, як економічну, так і культурну. Консисторська практика призначень, іґнорування парафіяльної думки залишені без уваги. На той час Свидницький висвітлює консисторські звичаї (епізод — отець Яким у Кам’янці), підкреслює такі факти, як призначення чужорідних, ба навіть ворожих місцевим поняттям та звичаєвому правоусвідомленню людей, як Тимоха Петропавловський. На жаль, історія цього порождіння архієрейського непотизму, цього живого виклику громаді розроблена надто конспективно, як і взагалі вся друга частина повісті; завдяки цій видимій похапливості авторській, особливо помітній в останніх розділах, не все умотивоване в персонажах як з погляду соціально-, так і індивідуально-психологічного[464].

Проте руїнницька роля Тимохи підкреслена виразно: добрі стосунки розладжені остаточно — парафія розправляється з попом фізично. Вражений Антосьо підпирає плечем хату і думає: «От які попи! От який з них ужиток для пастви! Невже ж і я такий буду? О, ні, грім мене побий, що ні!..» Проте негаразд справа і з ним. Принцип призначення консисторського обминає сумлінних Антосів: архієрейський протекціонізм та консисторське хабарництво сприяють інтриґанам та кар’єристам. В Солодьки, як і на інші добрі парафії, попадають черстві, але добре підтримані зв’язками Робусинські, або немудрі, елементарні, але пристосовані та життєздатні Ковинські. Такі собі чутливі, здібні та невпокійні Антосі мають «просити дяківського місця». Недогідні єпархіальній владі своєю непокірністю, відірвані від селянської маси паничівськими поняттями, мовою, вони не мають даних ні для кар’єри, ні для культурно-просвітньої роботи на селі. З їх правдолюбністю та пориванням до корисної на селі роботи їх шлях: або вийти з духовного стану, або, залишившися на парафії, бути затертими, упослідженими невдахами, загинути, не розвернувши своїх сил.

Третій чинник, що поряд з російською школою та єпархіальним управлінням руйнує старий побут духовенства і внутрішню його згармонізованість, — це його (духовенства) малокультурність, що не дає змоги обізрітися в широкому світові, власну культурну лінію поводження визначити та оборонити свої родини, своїх жінок та дочок від полонізації. На цьому чиннику спиняла увагу читачеву цитована стаття «Основи»; в добрій згоді з нею особливу увагу приділяє цьому питанню і Свидницький. От як характеризує він цей культурний р?змир у своєму пізнішому оповіданні «Гаврусь і Катруся»:

«…Сталася велика зміна у звичаях, у поглядах, ну, словом, у всьому. Катруся ставилася з презирством до того, чим пишалася її мати, а Гаврусь так само ставився до того, перед чим тремтів його батько. Де перше брали поклоном, вигравали мовчанням, — там почали орудувати силою та погрозами; де були лише базиліянські школи, з’явилися духовні училища і семінарія в Кам’янці. Вплив поляків, проте, не був паралізований, хоч обмежувався самим жіноцтвом.

Від того в родиннім побуті нашого духовного стану стався нелад: дочки переймали польську мову, сини стали говорити по-російськи, тоді як батьки могли висловлюватись тільки своєю українською мовою з домішкою окремих слів та цілих виразів церковних.

— Стовпотворення вавилонське! — раз у раз говорив батько Катрусин.

— Смішеніє язиків! — підтверджував батько Гаврусів.

— Кінець світу! — зітхали попаді.

— Jeszcze со! — додавала про себе Катруся, не сміючи з’являтися до гостей, а слухала, виглядаючи з другої кімнати в щілинку.

— Все вздор против вечности! — озивався Гаврусь, що кінчав уже семінарію»[465].

Те саме і в «Люборацьких», тільки що картину тут подано без порівняння ширше й детальніше. Старе покоління не в силах заімпонувати молодшому, довести, що його життьова позиція правдивіша, бо «тільки й світу знає, що в вікні» і само того власного незнання свідоме. Звичайна молитва о. Гервасія: «Господи, прости моєму невідінію». І він справді не знає, що треба для дітей, зосібна для дочки (справа з сином розв’язується наказом від благочинника). «Науки? Освіти? — по правді сказати, ні! йому хотілося б, щоб вона була, як людські дочки, як усяка панянка: чи навчиться, чи ні, аби в учительки побула, по-польськи «цвенькала», «дізналася всього людяного» та була як слід «витресована», щоб люди не дорікали та й Бог на тім світі не поклав йому кари за дітей. Паніматка розуміє, що з тією «людяною» освітою не все гаразд, що «доброго розуму» від неї не діждати, але і в неї жодних арґументів проти неї немає, крім цитат із неіснуючого «письма»: «Недарма стоїть написано, — вицитовує вона фантастичні тексти, — «нашлю на вас мучителів, грабителів, розорителів і вкорочу вам віку, як будете злі». Паніматці не до вподоби в освіті Масиній «гапти та сукні», відчуженість від старої традиції; на її погляд, краще «держатися старини, то й на душі легше було б, і в скринях повніше», але чи можна це, коли кругом «світ відміняється», і коли можна, то де знайти середину межи «стариною» і належною попівській дочці пановитою пристойністю, якої вимагають нові часи, — ні вона не знає, ні найбільший її авторитет, татунів оракул, не дає відповіді. Тим часом панотець настоює, посилається на приклад благочинникової дочки, кричить: «Що моя дочка, мужичка, чи що? Мужичка? хамка?» — і паніматка, якій властива висока станова свідомість, мусить сама одвезти Масю до розсадника польщизни, до пансіону пані Печерициної, чи то Печержинської.

При тому Свидницький не обмежується констатацією самого факту спольщування попівських дочок та жінок, він підкреслює і той нелад родинний, який виникає в результаті такої полонізації. Він показує, як Мася, повернувшися додому, бере в свої руки виховання сестер, навчає їх «клякати» та «присідати». Він натякає на невисокий рівень дівочої освіти по таких пансіонах (от як у розмові з Антосем намічає цей програм його «симпатія» Галя: «Zakon Bo?y, pisa?, haftowa?, ta?czy?, — Антосьо допитується про інші науки, але зразу ж натикається на заяву: — Nie! My geografji nie uczymy»). Він показує, як у вихованок таких пансіонів з’являються нові потреби і вимагають свого задоволення шляхом певного ущербу родинного добробуту (Мася «вбирається, як павич», останню краплю крові тягне з матері та садить «на крам») і як нарешті через защіплювання нових понять, на іншому соціальному ґрунті вироблених, приходить етичне приниження, а то й зовсім моральне зопсуття, як народжується соціально-психологічна покруч, до життя непристосована (кінець Масі).

Так доводить Свидницький своїми художніми образами загальну тезу, як бачили ми, дуже популярну в 60-х рр., висловлювану на сторінках «церковно-громадських» і загальних журналів, тезу, що, безперечно, обходила його, як виходця з духовного стану і як людину, що звикла на питаннях громадського характеру застановлятися думкою. Як же, за допомогою яких метод опрацьовує він повзяту тему?

Спочатку може здатися, ніби автор стоїть на ґрунті етнографічної школи. Так, до речі, і визначив «Люборацьких» у своїй «Історії літератури руської» проф. Ом. Огоновський. На його погляд, обтяжений і притуплений приписами шкільних поетик, це не є «повість, писана по правилам естетики», — та «автор (вносить він своє застереження) і не намагав одноцільного оповідання зладнати, позаяк назвав свій твір хронікою. Мабуть, не помилимось, коли скажемо, що се суть етнографічні картини, списані в напрямі реальнім з закрасою поетичною». І справді, подібно до авторів етнографічної школи, Свидницький додержує розмовної синтакси, розповідних форм; оповідання веде, не раз відслоняючи своє авторське лице, пересипаючи свої референції про людей і події примовками, приказками, крилатими словечками, докладно подаваною народною номенклатурою. От, напр., його пейзаж:

«Чи навмисне, чи несподівано. Мальована корчма стоїть в такій прикметі, що хіба сліпий не полюбується. І Антосьо вийшов, і сон його не бере, став на порозі, взявся в боки. А справа і зліва ліс чорний та темний, грабина, як свічка; та всяке дерево — одне в одне рівне та високе. Легенький вітрець подихає, і все те кланяється, шелестить; і наче тихий гомін розходився у гущині, і дзвони причувались. Де-де ятел довбав, жовна фітькала, туркала горлиця, припутень гув, та ще якась птаха трр… тррр… Тут же зараз копи стояли; а по горі далеко за долиною, що стелеться перед очима, щось рябілося: і не пізнати, чи люди ходили, чи товаряка паслась».

В тих самих тонах подається і портрет: от яким з’являється в Солодьках Тимоха Петропавловський:

«А селом кацап іде, точка в точку коробейник: і на тім’ї йому розділено, і потилиця підголена, і в китаєвім армяці, в личаках; через плечі, замість коробки, чамайдан висить невеличкий; борода тільки пухом поросла, а в руках палиця, далеко довша за самого. Збіглась вгурт дітвора, хто був на вулиці, а хто й з дому вибіг, почали кричати: «Кацапи косолапі, гаспидові діти» і т. д.

Такі ж і жанрові картинки:

«— Молчі, проклятая!

— Ось на тобі! — дала попадя дулю.

А Тимоха по руці, та: — Матєрі поднєсі! — каже.

— Моя мати в гробі, а я тобі на лобі…

— Батькє своєму…

— Твоєму в бороду, щоб не здох з голоду…

— Зажму тєбє єнту пасть собачью!

— Ось на тобі й ще, — дала стара дулю другу. Тимоха знов по руці. Стара знов дулю, Тимоха — по руці. І знов так: стара дулі тиче, та руки хапає, мов у лапки граються».

Проте, не вважаючи на всі ці риси, ніби спільні з письменниками етнографічної школи, — розповідну синтаксу, насиченість повісті етнографічним матеріалом (приказками, народною номенклатурою тощо), — з Свидницького письменник зовсім іншого ґатунку. Він не такий виключний збирач народної леґенди і, згадавши про портрет Кармелюка у Мальованій корчмі, не пускається з того приводу ні в які фольклористичні екскурси. Він ніде не шукає краси вислову, як Марко Вовчок, і навряд чи можна б його манері закинути «квіткове спрямування», що добачала в прозаїках-основ’янах Кулішева кореспондентка 62 р.; його «поетична закраска», всупереч характеристиці Огоновського, має, як у тому можна переконатися з попередніх виписок, доволі знижений тон. Натомість виступають риси іншого порядку: видимо, автор хоче своєю повістю послужити нашому знанню, деталізувати і прояснити його. Він раз у раз забирає слово, як коментатор, з’ясовуючи свої персонажі або окреслюючи обставини, в яких вони діють. Такі його зауваження з приводу шляхти і шляхетського убрання, національної свідомості у поляків на Правобережжі, про «оники» — квитки на дрова — і з цього приводу про економічну залежність панотця від пана — в І розд. І част.; такі його роз’яснення про відмінність життєвого укладу на Лівобіцькій та Правобіцькій Україні (розд. II); про закріплені парафії та сиріт попівських (розд. VII), про жалобу в селян і жалобу серед т. зв. «культурного шару» на Правобережжі (розд. VIII), про навчальний порядок у семінарії та про стосунки межи різними її курсами (розд. II, част. друга). Ці всі зауваження на деякий час відтягають читача від образів та дії художнього утвору, але мають служити і служать поглибленню читачівського сприйняття, допомагають йому ув’язати художній матеріал з деякими загальними думками та міркуваннями. Автор ніде не зловживає цим ресурсом, ніде не доходить до того співвідношення коментаря та художньої ткані, яке зустрічається у російських авторів 60-х рр., того співвідношення, що робить їхні писання напівхудожніми, напівпубліцистичними, — але вже ступає на цю дорогу.

І ще характерна риса. Спостерігаючи з’явище розбрату межи селянством і сільським духовенством, він не декламує; розповідаючи про Масину некоректність супроти старої паніматки (історія з подушками та іншими статтями Масиного приданого), він не обурюється; розказавши про сумний кінець всіма забутої та упослідженої матушки, не проливає жодних сліз. Взагалі, він дуже стриманий щодо емоціональної закраски свого утвору, і тому так дивно читати в Огоновського — після рядків про «фотографічну вірність» побутових замалювань Свидницького — розшифрування його повісті, як твору патріотично-моралістичного. Чи не можна говорити скоріше про суворий об’єктивізм «Люборацьких», про недвозначну спрямованість образків повісті в бік реалізму, в бік «розумної битописі» та про підкорення сцен і персонажів задумові соціолога? Чи не попереджає Свидницький своєю практикою українську критику 70—80-х рр., що вимагала від письменника-повістяра трактувати найперше такі актуальні та «важні явища в сучасному народному житті южного краю Росії, як еманципація, польське повстання, желізнодорожне та сахарофабричне діло, штунда та шалапутство, війна 77—78 рр., переселення на Амур, чиншове питання, погроми та обрусіння, що представляють собою багаті сюжети для місцевої белетристики»?.. Як далеко пішов цей прозаїк 60-х років у своєму новаторстві, нам покаже порівняння Свидницького з його «літературними сусідами».

3

Цей термін належить Ю. П. Філю, що зіставив між собою три старій бурсі присвячені твори: «Очерки бурсы» Помяловського, «Люборацьких» (власне, поодинокі їх розділи) Свидницького та мемуари кам’янецького протоієрея Юліана Лотоцького[466], написані без жодних претензій на художність, «з особливою простодушністю та епічним спокоєм». Ми не будемо притягати численної мемуарної літератури (не цілком навіть у відповідних працях занотованої), дарма що деяким її сторінкам не можна відмовити художнього ефекту (окремі розділи Д. Ростиславова або «Деятель старой бурсы» Н. Біловольського[467], — візьмемо тільки художні твори, в першу чергу «Очерки» Помяловського, що перекладалися по-українському задовго перед тим, як став відомим Свидницький[468], і з якими мали звичай порівнювати «Люборацьких» українські критики.

З «Очерками бурсы» «Люборацькі» спадаються головно в тій частині, де списане перебування Антосеве у Крутих; значно менше подібного у розділах, що містять відомості про семінарське його життя. Досить першого побіжного погляду, щоб установити риси схожості обох авторів: ми вже одмітили однакові наголоси, поставлені на тих саме сторонах бурсацького життя. Але разом з тим дуже скоро з’ясовується і значна їх відмінність щодо оформлення художнього. Про те я вже писав у своїй статті «Анатоль Свидницький, його постать і твори»[469] — коротенько на тому спинюсь і тепер. По-перше, Свидницький дав свій нарис духовної школи як певну смугу в житті одного з своїх героїв, як сумний факт у родинній історії «Люборацьких», що посіяв у тій хорошій сім’ї внутрішній нелад та незгоду. Тим часом у російського письменника для такого оформлення не знайшлось «епічного спокою», і подібний задум не дійшов виконання. Так розповідає принаймні біограф Помяловського Н. А. Благовєщенський: «Еще по выходе из семинарии он начал писать большой рассказ «Данилушка», намереваясь героя рассказа провести через всю бурсу и таким образом намереваясь при этом дать полную картину бурсацкого воспитания; но потом отложил эту работу надолго». Яка була причина тих вагань? На думку Благовєщенського, «он боялся как-то разбередить на дне души своей старые полузажившие раны, снова перечувствовать впечатления бурсы и в то же время боялся быть небеспристрастным». Нарешті, цієї теми йому довелося торкнутися під напосіданням редакції «Век». З’явився перший начерк «Зимний вечер в бурсе», що мав заразом бути й останнім, але громадська увага, враження й розмови примусили Помяловського взятися до продовження нарисів. «Всех очерков предполагалось до 20, и в них он думал исчерпать весь быт бурсацкий»[470]. Раз відтворення бурси в художньому оповіданні було неможливе, Помяловський вирішив скористатися формою напівбелетристичного, напівпубліцистичного етюду, надолуживши відсутність спокою та пластичності систематичністю замалювань та привнесенням громадсько-педагогічних оцінок. Твір вийшов гострий, неспокійний, в характерній для тих часів викривальній («обличительной») манері. «Надо удивляться, — читаємо у біографа, — с какой ясностью и изумительной верностью (?) припоминал он малейшие подробности бурсы… Он снова точно превратился в бурсака; среди знакомых только и толковал о разных неприятностях бурсачества, в светских обществах с каким-то болезненным наслаждением рассказывал сцены одна другой циничнее и отвратительнее. Благовоспитанных людей, конечно, коробило от этих рассказов, а ему то было любо. «Нет, вы узнайте, какая жизнь создала нашего брата; я покажу вам, что значит бурсак, я заставлю вас призадуматься над этой жизнью». Помяловський-письменник немовби мстився на бурсі за Помяловського-бурсака, зводив з нею задавнені, але все ще свіжі особисті рахунки. Його робота відбивалася на душевному його стані; нервове роздразнения шукало виходу, і, видимо, він переживав щось подібне до Костомарова, що, пишучи про Стеньку Разіна, бив посуд з власного буфета. «Вследствие этих работ, — згадує біограф, — и некоторых других причин Помяловский сильно изменился, стал желчен, придирчив, возненавидел окончательно официальность и отсутствие искренности, готов был на всякий скандал, чтобы только досадить ненавистному для него барству». Не диво, що й результати цієї робота були далекі від завершеної манери «народжених під липами» «бар-писателей» — гострі, з підкресленими, з докладними публіцистичного характеру втручаннями авторськими, зафарбовані сарказмом, перейняті подекуди навмисною грубістю.

Всі ці відомості та помічення і підказали мені таку порівняльну характеристику російського та українського творів: «Писання Помяловського про бурсу — писання ? th?se. Відповідні сторінки Свидницького вражають певною художньою безсторонністю і, хоч написані на підставі ще свіжих вражень від бурси, нічого не мають спільного з манерою «обличительною» і до сфери «художньо-служилого слова» не належать. В них немає умисного згущування фарб. Поряд із смотрителем-хабарником, різками та бідуванням на угодних начальству школярських «станціях» ми сприймаємо в них теплий колорит і сонце Поділля, дитячі подвиги і веселі шкоди, легке повітря й поезію дитинства — все те, чого немає в гнітючих начерках російського письменника. Але «Очерки» Помяловського навіть і в нескінченому вигляді є ґрунтовна, систематично розроблена монографія; начерки ж духовної школи у Свидницького — тільки талановито зроблений епізод, що далеко поступається перед російським твором повнотою та детальністю малюнку»[471].

Ця моя характеристика, здається, досить розважена, видалася сумнівною проф. О. І. Білецькому, і він присвятив їй дві сторінки у своїй передмові до українського перекладу «Очерков бурсы». Проф. О. І. Білецькому видається несправедливим мій закид щодо згущених фарб у Помяловського, і він посилається на «Записки» Д. І. Ростиславова, як на доказ того, що автор «Очерков» «нічого не вигадав». Проф. Ростиславов був відомий знавець духовної школи, писав спокійно і на великім віддаленні від дитячих своїх вражень, але світлих сторін бурси, мовляв, і він не згадує. А варт перечитати хоч би нарис Решетникова «Меж людьми», щоб не називати наївним висновку Писарєва про більшу потворність та жах старої бурси супроти колишньої ж каторги. І нарешті проф. О. І. Білецький закінчує: «Порівнюючи бурсу Помяловського з тією бурсою, яку змалював наш Свидницький, треба пам'ятати, що різниця межи двома змалюваннями не в тому, що Помяловський публіцист, а Свидницький чистий художник, а в їхньому художньому стилі, зумовленому різницею психології та ідеології письменників».

Всі ці уваги проф. О. І. Білецького потребують, щоб спинитися над ними уважніше.

Отже, 1) «Помяловський не вигадав і не видумав нічого». На думку проф. Білецького, з нього — типовий збирач людських документів, «на кшталт тих, які пізніше і з іншим змістом виготовляв фундатор французького натуралізму Золя». О, певна річ, це так, — і, зіставляючи свідчення Помяловського з признаннями мемуаристів, я приходжу до того ж висновку. А втім, це не виключає деякого згущення фарб, так само як знаходжувано його і в основоположника французького натуралізму. Беру для початку бурсацьких учителів у Помяловського. В начерку «Бурсацкие типы» їх троє: перший — «великий педагог», як його «називає сам автор, саркастичною увагою випереджуючи читачівське враження, — Іван Михайлович Лобов. До класу він з'являється у фризовій шинелі, з атрибутом педагогічної гідності, з лозиною в руках. Викладання його полягає в перегляданні нотати та у визначуванні різних порцій кари, а під час екзекуції — у попиванні квасу та заїданні того квасу пирогами. Потім до кінця лекції педагог спить. Другий — Долбьожин, сухотний, повсякчас роздратований, «мучений бісом бурсацьких заздрощів». «У него, — розповідає Помяловський, — было положено за священнейшую обязанность пересечь всех в продолжение курса». Друга його особливість — це віртуозність у лайці та невичерпаність цинічної розмови. Третій — Батька, викладач уставу, що з найпростішого предмета, що потребує практичного засвоєння, зробив несосвітенну дурницю і неймовірне завантаження для пам'яті — і за недостатню увагу до варварської своєї науки карає, щоправда, без хамства Лобова, без одчайдушності («отпетости») циніка Долбьожина, але з завзяттям і розмахом розбійника («с разбойничьей удалью»): він видирає волосся учням, примушує поклонятися пічці, цілувати різки, б'є і примушує сікундаторів солити битого по битому і т. д. «Батька разбойничал», — читаємо в «Очерках бурсы», дістаючи враження, ніби інших педагогів у бурсі немає і ніби ті гекатомби премудрості приносяться протягом трьох найближчих лекцій. До цієї портретної ґалереї тільки третій начерк додає учителя нової, ніби гуманнішої формації — Павла Федоровича Краснова. Цей учитель уже не примушує визубрювати слово в слово, дає не більше десяти різок за раз, але, як придивитися добре, то цей, «у приватних стосунках добрий і чесний чоловік», не менший монстр, як і раніше схарактеризовані три кити: «Краснов донимал не столько сечением, сколько систематическим преследованием, и вот это преследование, основанное на психологической тактике, сильно отзывалось иезуитизмом». І далі кілька сторінок присвячено описові моральних тортур, які, за допомогою Сократової методи, учиняв «добрий» учитель Краснов. Троє китів дохльостують учня до своєї науки, Краснов доїдає словами.

Чи ж не є це звичайне згущення фарб? Пригляньмося до мемуаристів, до Н. Біловольського, до Клебановського[472]. Перший із них дає образ українського провінціального Лобова і Долбьожина разом, ієромонаха Полікарпа, інспектора лубенської бурси в середині 40-х років. Пише Біловольський з приводу якоїсь незнаної нам статті в «Церковно-общественном вестнике», говорить про «повальну» ? la Долбьожин хлосту («Убирайтеся, бо охота єсть, всіх бити буду»), згадує про «келейну» кару з поливанням тіла горілкою, але з якою метою — лікарською чи катівською — лишається невідомим; нарешті, згадує і непристойну лайку Полікарпову. Але при всім тім мемуарист дає зрозуміти, що перед нами характер виїмковий. Учитель, переведений з делікатнішої поводженням переяславської бурси, не може втриматися від сліз під час екзекуцій Полікарпових; подають свій голос осуду та відрази і лубенські міщани, випадкові свідки педагогічного знущання. Одно єпархіальне начальство не приглядається до лубенського інспектора, «и только полное сумасшествие Поликарпа, дошедшее до вешания ученика, положило конец его безумным варварствам»[473]. Другий із мемуаристів згадує такого собі інспектора Заушкевича, переведеного з Умані до Богуслава. Перед інспектором біжить поголоска, ніби в Умані він «засекал до смерти»; разом з цим прилітає до учнів «на краю пера» і своєрідна профілактика — досить деталізована інструкція, як від інспекторових різок уберегтися. У богуславській бурсі інспектор Заушкевич стоїть якось відокремлено: з іншими, гуманнішими, ласкавішими учителями у нього порозуміння немає. Правда і те, що дія діється уже в середині 50-х рр., а це «переходовий час бурси», коли й начальство уже «присматривало за сечениями». Як характер, інспектор Заушкевич і тут — не правило[474]. Нарешті, як перейдемо до Ростиславова, що, з погляду оборонців консервативної інерції в духовному побуті, нічим не різнився від Помяловського, то й він, поряд з «жестоковыйными» представниками бурсацької методики та дидактики (додаймо, що пише він про бурсу провінціальну, касимовську на Рязанщині), відзначає і таких, що мають добрі знання, а інколи й педагогічний хист. Особливо виділяє він одного із своїх викладачів — Якима Федоровича Горохова, «человека очень умного, старательного, не слабого, не жестокого», що «мастерски приспособлялся к нашим понятиям, объясняя нам уроки». «Сделавшись взрослым, с удовольствием вспоминаю о нем»[475].

Отже, ні в кого із мемуаристів немає суцільної монструозності педагогів Помяловського.

Мені здається, не тяжко уявити, як саме й чому згустилися фарби в перших із «Очерков бурсы». Педагог з покликання, що в свій час привернув до себе увагу Ушинського, Помяловський виступив немовби з актом обвинувачення проти старої бурси в ім’я свого педагогічного credo. Знаючи її неґативні сторони в деталях і пишучи твір ударного значення, він зацікавлений був випнути їх якнайрельєфніше, представивши їх як справжню громадську небезпеку; не кажу вже про те досить природне роздразнення, в якому писав він свої перші нариси і про яке свідчить біограф. Таким чином і сталося, що найвиразніші представники бичованих тенденцій старої школи — Лобов і Батька, Долбьожин і Краснов — виступили наперед і закрили своїми лозами та фризовими шинелями ввесь виднокруг бурси. Принаймні, наприкінці другого з своїх начерків сам Помяловський робить застереження, немовби має перейти від дев’яти пекельних кругів до чистильна. «Уже в следующем очерке вы увидите добрые задатки для будущего из жизни бурсаков, хотя и там будет много гадкого. Бурса будет в моих очерках постепенно, как и на деле было, улучшаться, только позвольте описать, как было, — не прибавляя, не убавляя. Еще очерков восемь, и бурса, даст Бог, выяснится окончательно. Если придется ограничиться этими двумя очерками («Зимний вечер в бурсе», «Бурсацкие типы»), то будет очень жаль, потому что читатель тогда не получит полного понятия о том, что такое бурса, и потому относительно составит о ней ложное представление». Від біографа дізнаємося, що Помяловський мав торкнутися і світлих сторін бурсацького життя, немовби вирівнюючи спершу накиданий образ. Про таке ж згущення фарб, наслідком задуманої ударності цілого твору, говорить і В. Острогорський у своїй статті, писаній з приводу 25-х роковин письменникової смерті[476]. Він відзначає, що духовна школа не тільки неґативно діяла на Помяловського, що «несмотря на все безобразие бурсацкой жизни, в семинарии, где Помяловский пробыл с 1851 по 1857 год, были некоторые факты, действовавшие на него относительно благоприятно. Таковы упражнения в сочинениях[477], дававшие все-таки некоторый толчок мысли, товарищеский журнал «Семинарист», наконец, хотя и схоластические, но довольно сносные лекции Мишина по логике и психологии… Да и вообще в последние два года в семинарии, как и во всей русской жизни, повеяло новым духом; неоконченный очерк «Переходное время бурсы» уже намечает несколько это веяние». Додамо тут, що Острогорський належить до апологетів Помяловського і, відзначаючи в його начерках риси певної згущеності, анітрохи не солідаризується з тими голосами, що закидали Помяловському вигаданість його бурси, а кошмарність загальної картини шкільної з’ясовували білою гарячкою автора[478].

Так само нічого не вигадав і Писарєв у своїм «сравнительно-анатомическом» етюді про «погибших и погибающих», про стару бурсу і сучасну їй каторгу. Не можна заперечити, що він ішов від «людських документів», які зібрав Помяловський. Тільки освітлення белетриста він зробив ще різкішим і в результаті свого порівняння «погибших» та «погибающих» установив десять переваг «Мертвого дома» Достоєвського над бурсою Помяловського.

Але на цьому треба покласти особливий наголос: «мертвого дома» не взагалі, а каторги Достоєвського, над бурсою не взагалі, а над бурсою Помяловського. Невідомо, як змалював би бурсу Достоєвський, але можна наперед сказати, що по-іншому: в мистецтві Достоєвського інтерес до побутових форм не відіграє тієї ролі, як у Помяловського, та й недарма старомодно-красномовний мемуарист прирівнював його творчість до «глибокої шахти, прокопаної в найглибші надра людської душі», «до складних та поплутаних ходів підземних, що таять у своїх закутках золото сердечних зворушень, сльози чулості та співчуття людському нещастю»[479]. Можна думати, що по-іншому змалював би «мертвый дом» і Помяловський з своєю манерою добирання «людських документів», з своїм хистом викривача-«обличителя». Проте Писарєв зовсім не звертав уваги на те, що Помяловський мав на думці змалювати бурсаків «погибающими», на той час як тенденція Достоєвського була зовсім протилежна — показати «погибший народ» не до краю спустошеним та пропащим; Писарєв не ставить питання про переломлювання дійсності в митцеві, отже, і висновок його позначений рисами наївно-реалістичного утотожнення художніх образків з відповідними їм фраґментами позаестетичної дійсності.

Переходимо до третьої уваги проф. О. І. Білецького: відмінність у письменницькій манері українського й російського автора треба з’ясовувати одмінністю їх психоідеології.

Ця увага, безперечно, справедлива, потребує певного уточнення та деталізації. Тим більше, що на перший же погляд у соціальній фізіономії обох авторів виступають не риси відмінності, але риси схожості, і то схожості разючої. По-перше, обидва автори походять з нижчих шарів духовенства: Помяловський — син диякона з Охти, петербурзького пригороду; Свидницький — син диякона з сіл Маньківки та Паланки на Гайсинщині, що потім виходить на сільські панотці, але, не маючи освіти, не має і жодних перспектив на дальше службове просування. По-друге, обидва належать до тої самої доби; народилися одночасно — Свидницький 3.VII.1834 р., Помяловський р. 1835[480] — одночасно проходили духовну школу, р. 1843-го вступили до бурси, р. 1851-го перейшли до семінарії, р. 1857-го обидва розпрощалися з нею. По-третє, обидва в своєму середовищі почували себе негаразд і кінець кінцем розірвали з ним і з духовною школою. Помяловський, як розповідає його біограф, при величезних своїх здібностях, не виявляв жодної охоти до семінарської науки і скінчив передостаннім у списку, з препоганим атестатом. Свидницький вибув перед закінченням курсу, не вважаючи на блискучу обдарованість, що давала його батькові підставу мріяти про архієрейську кафедру для сина. По-четверте, обом письменникам властиве однаково різке самоусвідомлення «різночинців», нових людей, вороже настроєних супроти попередньої літератури та пануючих шарів соціальних. «Где те липы, под которыми протекло мое детство?» — питає один із героїв Помяловського і сам собі відповідає: «Нет тех лип и не было никогда». Н. Благовєщенський пригадує, як, збираючись із центру на Охту, Помяловський повторяв іронічно, що їде до «рідних лип». У споминах М. Успенського, недавно, між іншим, процитованих в статті про літературний побут[481], Помяловський так говорить до мемуариста: «Послушай, брат, ведь мы с тобой сила. Не правда ли? Давай бросим литературу. Ведь ты очень хорошо знаешь, что ее судьбами заправляют эксплуататоры, которые высасывают из нас кровь». — «Ну, а чем же мы с вами будем заниматься?» — «Во-первых, откроем булочную… это, я тебе скажу, очень выгодно, потому тут главную роль играет припек… Затем сами будем издавать какой-нибудь листок или газету». Відомо і те, як в останні свої дні Помяловський, пригадуючи за чаркою минулі дні і все заподіяне йому лихо, кричав, задихаючись від злості: «Прокляті, як я вас ненавиджу! Ви струїли все моє життя, ви розбили кращі мої надії!» Пишучи свої белетристичні твори, він любить підкреслювати свою зацікавленість моментами гонорару і, збираючись писати про бурсу, запитує товаришів: «Продать мне бурсу ан нет?» Про Свидницького наші матеріали бідніші, але багато спільного з Помяловським знаходимо в цитованому вище листі його до В. С. Гнилосирова з нападками на «Основу» та В. Білозерського: «Написав оце історійку з катехізисом і вже не шлю в Основу, а дав тут одному панові, — казав, видасть… та побачим. В маю подав письмо до Білозерського і писав, що нам пора розрахуватись за «Великдень» (етнографічна стаття Свидницького в «Основі» за р. 1861. — М. З.), а коли не підписуєте і не друкуєте, то пришліть мою працю («Люборацьких» та оповідання. — М. З.) назад, а я поперекладаю на московське і так ознакомлятиму з Україною. Таке-то. Реченець по 1 липня. Коли не озветься, то буду скаржитись і в «Основу» ні словечком не поклонюсь. Пани собачі!»[482] Нарешті, щоб закінчити паралель, згадаймо однаковий інтерес обох письменників до педагогічних проблем, до недільних шкіл[483], їхні радикальні, але без виразної політичної спрямованості настрої[484], їхню життьову непристосованість, невміння знайти сталу роботу і якір, що кінець кінцем і звело їх передчасно з життьового бойовища.

Обидва, бувши аналогічними явищами, один на українському, другий на російському ґрунті, відповідно намічають і свою літературну манеру, відштовхуючись від своїх попередників.

Детальну характеристику художньої манери Помяловського ми знаходимо в цитованій статті В. Совсуна. Звичайний композиційний засіб Помяловського — вповивання реферативної частини оповідання, а інколи й діалогів різними авторськими коментаріями — ріднить автора «Очерков бурсы» з Чернишевським та іншими шістдесятниками. Ці коментарії — частково публіцистичного характеру, частково психологічного, — власне, й утворюють від «Очерков бурсы» враження напівбелетристичного тільки твору, відтягаючи увагу від художнього опису та дії до педологічних та педагогічних трактацій. Інколи вони, розбиваючи суцільність сцен та описових шматків, заважають безпосередності сприйняття, утворюють враження «підглядів» та «підслухів», що про них, як про небажану невигладженість стилю, писав К. Леонтьэв у статті своїй про романи Льва Толстого. Ця риса тим більше видається зумисною грубістю, що, відштовхуючись від естетичної заокругленості письменників попередньої доби, Помяловський демонстративно плекає плебейський словник, знижає середній рівень лексичного свого репертуару. Звідси у нього такі вирази, як «веселенький пейзажик» замість «препогана картина», «рожа» замість «лице». Звідси у нього і міфологізми та церковнослов’янізми, що поєднуються нарочито з вуличними, вульґарними виразами, дискредитуючи засоби «високого стилю» і перетворюючи авторову мову на ряд жарґонних вивертів. Напр., «Морфей легонько посвистывал себе через нос педагога». «Что ты за кличку (замість ім’я) дал своєму чаду?» Звідси і такі розв’язності, підкреслена невимушеність бесіди: «Главное действующее лицо настоящего очерка Карась. Что ж это за рыба? Карась — довольно самолюбивая рыба»; або: «В одно мгновение обнажили ему те части корпуса, которые в бурсе служат проводниками человеческой нравственности и высшей правды». Ці засоби довго трималися в практиці цілої фаланги російських «очеркістів», що її корифеєм був Помяловський.

Свидницький ставав на той самий шлях в українській прозі, що Помяловський в російській. Публіцистичні коментарії, авторські ремарки ми визначили в його розповіді, як певну новину в порівнянні з його попередниками — письменниками етнографічної школи. Отже, літературна путь Свидницького, як і путь Помяловського, диктується бажанням по-новому глянути на речі, відштовхнутися від попередників, але те, від чого той і другий відштовхувались, виглядало по-різному: там, у російській літературі, це була заокруглена, естетна повість письменників-«бар», тут — етнографічне оповідання Марка Вовчка та його наступників.

Можливо, відрив Свидницького від української повістевої традиції був не такий рипучий, як відрив Помяловського від російської. Але це так природно. Російський різночинець 60-х років був без порівняння численніший, як український; він був давніший, організованіший, досвідченіший; він мав своїх критиків та ідеологів, мав більшу матеріальну підтримку і свій літературний штаб. Тому він і сміливіше поводився, упевненіше протиставляв себе літературній традиції. Свидницький на Україні був мало не єдиним у 60-і рр. автором радикально різночинського типу. Коло інтимних його приятелів, друзів давало йому підтримання, але це не було організоване, компетентне підтримання літературних товаришів по зброї, коммілітантів; не мало воно ні журналу, ні критика-корифея, критика-виводника та порадника. Не дивно, що й Свидницький при всіх нових своїх прагненнях зберіг не одну рису етнографічної школи (перш за все форму усної розповіді) і порівнюючи небагато вніс у свою повість елементів публіцистично заправленого начерку, хоч це було в межах його хисту і в той бік, видимо, він простував.

На українському ґрунті найближче до «Люборацьких» стоять хроніки Нечуя-Левицького «Причепа» та «Старосвітські батюшки та матушки». На тематичну подібність «Люборацьких» до першої вказувала вже редакційна примітка «Зорі», де повість Свидницького друковано вперше. Редакція «Зорі» рекомендувала «Люборацьких» як першу пробу української повісті на тлі сьогочасних обставин і заразом, можна сказати, одну з найкращих проб, які маємо на тім полі, що в «деяких зглядах може сміло стати під пару Нечуєвій «Причепі», з котрою у неї багато спільного і котрої вона старша сестра». Справді, тема тієї і другої повісті-хроніки — з’явища польського культурного впливу на Правобережній Україні. У «Причепі» тільки полонізацію показано не на жіночій статі попівського роду, а на двох чоловіках з міщанських родин — на Ясеві Середі та Якимові Лемішці: обидва перетворюються на панів Серединського та Лемішковського, набираються гонору та презирства до хлопа і процвітають по правобережних економіях панських. І той, і другий улягають денаціоналізації, скоряючись недобрим порадам: ролю злого генія при першому відіграє пан Хоцінський, при другому — його жінка Зося Пшепшинська. Хоцінський уловляє в свої сіті Яся Серединського підмальованими оповіданнями про минувшину його ніби шляхетного роду: («не раз, не два до півночі не стуляв [Ясь] очей після розмови Хоцінського, що Ясь веде свій рід од панського польського коліна, що в ньому плине кров шляхетсько-польська, що його діди й прадіди були заможні, були панами й католиками, мали поля, села й людей…»). На думку Левицького, досить було самого слова Хоцінського, щоб роздмухати в Ясеві «ту пиху, що лежить в основі польсько-шляхетської натури». Ту ролю, яку при Ясеві пан Хоцінський виконує своїми оповіданнями, супроти Лемішки-Лемішковського Зося відіграє за допомогою свого непереможного кокетства. Вона підкоряє його всього, розслабляє його волю, сварить з батьком, улаштовує хатнє життя на свій кшталт і по своїй уподобі, і тільки з упадком Зосиних чар жіночих та небувалим зростом її примх Лемішковський показує їй, що «тиха вода греблі рве». Згодом, тільки по втраті сердечної і простої Гані, прозріває і друга жертва польщизни — Ясь Серединський.

Не тяжко розглядіти характеристичну рису Нечуєвого наставлення в питанні про полонізацію. Все питання зведене кінець кінцем до польсько-шляхетської інтриґи, а вістря всього викладу скероване проти жіночого лукавства, якому й приписано таку абсорбційну та руйнуючу ролю. Ширшого тла, сучасних обставин соціально-політичних у повісті саме й нема. В цьому розумінні «Люборацькі» стоять без порівняння вище від «Причепи». Правда, і в «Люборацьких» яскраво виступає в ролі спокусника солодьківський пан Росолинський, і в «Люборацьких» автор згадує про польське лукавство: «Ляхи нарід облесний, знають, з якого боку підійти і так примаслиться, що й сто голов май, не вгадаєш, що в ньому кипить», — але дійсні причини денаціоналізаційного процесу, на його думку, лежать десь глибше. Вони — в проказаному цілою системою відносин економічних, соціальних, культурних, бажанні самих попівен і паніматок «запаніти»: Свидницький нотує про Масю, що панування прилещало небогу. Вони — у давньому, традиційними стосунками зумовленому, поглядові, ніби вище полірування дається тільки польською мовою, звичаєм, цілим декорумом (Уляна, служниця Печержинської, та її розмова з Масею), і в повному незнанні, на яких ще стежках можна того культурного обличчя, тієї цивілізованості шукати. «Сліпому що? Скачи, бо рів», — резюмує автор і змальовує, як неминуче піддаються загальній тенденції панотець і паніматка. «Такий світ настав!» — кілька раз коротко цю соціальну зумовленість характеризують старі Люборацькі. З погляду уміння авторського доглянути в індивідуальній історії персонажів загальну соціально-економічну та культурно-національну кон’юнктуру раніше написана хроніка Свидницького далеко краще, аніж Нечуєва «Причепа», відповідає теорії «розумного битопису».

Не вважаючи на всю видиму свою простоту та схематичну нерозробленість останніх глав, «Люборацькі» переважають «Причепу» і з погляду композиційного. Вони не завантажені без потреби матеріалом описового характеру, що, по суті, не має відношення до дії, — а в «Причепі» такого матеріалу аж занадто: товариська пиятика панотців Федора та Мойсея (останній не відіграв жодної ролі в дальшому ході повісті), Ганине весілля, товариські гулянки, які справляють Лемішковські (розд. VIII), і т. п. У «Люборацьких» всі головніші для задуму авторського моменти в історії героїв розроблені детально, моменти другорядні полишені в затінку; на той час у «Причепі» центральне місце фабули — роман Яся Серединського з Зосею Лемішковською — розповіджений коротко, прихапцем, і вся повість сходить, по суті, на дві, зведені в один вузол експозиції, — експозицію Серединських і експозицію Лемішковських. Виписані вони з незвичайною докладністю, а самий вузол, що має бути фабульним осереддям повісті, ледве держиться і відразу переходить у коротко, стисло розказаний «тургенєвського» типу епілог. Автор немовби не знає, що йому робити з героями, що стали в складніший фабульний межи собою стосунок: знаючись на епічному описуванні, на жанрових картинах, пейзажах тощо, смакуючи статичні деталі, він не вміє і не любить розробляти дію.

З відповідними змінами те саме треба сказати про «Люборацьких» у порівнянні до пізнішої повісті Нечуєвої — «Старосвітських батюшок та матушок». Тема «Батюшок» — зіставлення старого і нового попівства — стикається з темою «Люборацьких» не менш від «Причепи». Дія діється в 30—40-х рр. XIX в., і задача авторова в ній — «показати ті умови й процеси, що доводять кінець кінцем до цілковитого розбрату народу з інтеліґенцією, найперше з духовенством». Проте: а) ці процеси показано головно в ділянці господарства та матеріального побуту, без переважного інтересу до моментів національного самоусвідомлювання старого духовенства (на недостатність національного колориту вказував Нечуєві, між іншим, Теофан Лебединцев у цікавих листах під час друкування повісті в «Київській старині»)[485], б) моменти, що мають центральне значення в розумінні соціальної характеристики — вибори священика парафією і консисторське призначення, інвентарі і панщина на попа і т. д. — поступаються місцем перед етнографічними етюдами, жанровими сценками і т. п. матеріалом, не кажучи уже про такі епізоди, як Балабушине залицяння до Орисі та «гарбузова пригода». Докладніше на тому спинятися не буду: цього досить, щоб признати характеристику Огоновського, до «Люборацьких» застосовану, більш відповідною до «Старосвітських батюшок та матушок», бо це справді ланцюг мало пов’язаних у фабульну єдність етнографічних нарисів, «з закрасою поетичною», розуміючи під останньою оздоби з народно-поетичного запасу.

Натомість «Люборацьких» вірніше буде назвати першою реалістичною повістю в українськім письменстві, як характеризував її Франко. Своїм стремлінням служити художніми своїми образами цілям глибшого зрозуміння суспільних стосунків своєї доби Свидницький значно в своїй повісті випереджав пізніших прозаїків (як Нечуй та інші). В цьому сенсі і приймаємо ми висновок критика «Київської старини» про те, що Свидницький відразу твердою ногою став «на почву строго реальную». Він справді «сумел поставить факты пережитой и наблюдаемой им действительности в связь с общими условиями жизни и быта, уяснить их с точки зрения этих общих начал в прекрасной художественной форме».

Додаймо ще, що ця форма була інколи навіть занадто для українського читача свіжа та смілива і випереджала його уподобання.

4

Літературна історія «Люборацьких» належить до найсумніших сторінок в українськім письменстві.

В свій час, як ми знаємо, повість не була надрукована. В тих умовах, в яких авторове життя проходило в 60-х рр., — реакція, повна відсутність українського часопису, служба на провінції, що відтягала від літературних інтересів, — Свидницький не міг дати їй ходу. Тільки де-не-де в пізніших своїх фейлетонах використав він одну-дві сценки зі своєї давнішої хроніки (напр., попівське частування в «Гаврусі й Катрусі»). Через чотирнадцять лише років по смерті автора невідомими нам стежками «Люборацькі» потрапили до рук Франкові, що був тоді причетний до редакції «Зорі»: Франко належно оцінив повість, можна сказати — наново відкрив її і її автора і почав збирати відомості про не знаного йому Свидницького, відтворюючи його затерте непам’яттю сучасників обличчя. Першими його інформаторами були, як знаємо, Драгоманов та В. Б. Антонович; обидва виявили себе дуже скупими на відомості і ненадійними в датах. Драгоманов повідомив, що не знав навіть, про якого з братів Свидницьких іде мова — про Анатоля чи Ісая, і зложив досить гостру обом характеристику: Ісая охарактеризував людиною нерозумною і морально негідною, Анатоля — людиною талановитою, але мало освіченою[486], згадав його пісні, його алкоголізм та дивацтво і дату смерті поклав на 1867—1868 рр. Наплутав дещо і Антонович: помилився він і щодо служби Свидницького, і щодо його смерті, віднісши її на рік 1873-й (в дійсності Свидницький умер 18 липня 1871 р.).

Цю дату взяла і редакція «Зорі», що пізніше видрукувала і всю замітку Антоновича[487]. Точніші відомості пізніше (р. 1887-го) подав О. Кониський у своїх біографічних замітках (альманах «Ватра»)[488].

Тоді ж, з початку 1886 року, і з’явились вперше на люди «Люборацькі», друковані у «Зорі» протягом цілого року (1836, чч. 1—6, 9—22), а в наступнім році, 1887-му, вийшли окремим виданням у складі «Русько-української бібліотеки» Євгена Олесницького[489].

Це (перше) видання «Люборацьких» було дуже невдатним — надто підчищеним і поправленим — і як у свій час, так і потім викликало багато нарікань. Яскравий реалізм картин, особливо сміливість і різкість у змалюванні «духовного стану по благочестії» неабияк стурбували редакцію галицького журналу. Повість було піддано своїй домашній цензурі, що ґрунтовно пройшлася по її сторінках, систематично пом’якшуючи різкий до небезпечності тон автора…

Зробивши все те, редакція (власне, один із редакторів, як знаємо, О. Калитовський) узнала за потрібне перепросити за повість галицького читача, що, сам здебільшого на той час духовного походження, міг образитися і прийняти те все на власний рахунок. У вступному редакційному слові говорилося, між іншим, що оскільки невелика різниця між українським людом у Галичині та Наддніпрянщині, остільки ж радикальна і значуща вона межи духівництвом православним та уніатським. «Наше духовенство — то моральні провідники і учителі народні, тамошнє духовенство 40-х літ, — а про таке говориться в цій книзі, — мало різнилось від люду і перш за все само потребувало проводу». Під статтею редакція залишила підпис Франка, що подавав тільки біографічні та історично-літературні відомості про автора, і зробила його таким чином відповідальним за свої застереження[490]. А як Франко на той час був під досить уважним доглядом Драгоманова та Павлика, то уже наприкінці січня того ж таки року (1886) йому довелось почути гострий докір від Драгоманова: «Ваша примітка до «Люборацьких» нагадала мені примітку в «Правді» 1873 р. до казок про попів. 12 років пропали для нас дурнісенько. Коли навіть «Люборацьких» не можна пускати в світ без такої примітки, то я вже не знаю, яку живу справу можна зачепити в «Зорі» живими словами»[491].

Своє пояснення справи Франко дав пізніше в збірнику «Молода Україна», розказавши про надзвичайне тиснення на часописи з боку тодішнього галицького читача. «Скільки крові, — писав він, — напсували нашій публіці і нашим редакторам ті невинні, невеличкі проби реалістичного мальовання життя. Яких курйозних осудів були ми свідками. Моєї «Лесишиної челяді» не могли зрозуміти — не того, щоб там були які загадки, а для того, що се «заповідаєся, як ідиля, а кінчиться дідько знає як»… Коштовна повість Свидницького «Люборацькі» могла бути поміщена в «Зорі» тільки з досить значними пропусками. Громадська цензура була вдесятеро страшніша для авторів, ніж прокураторська, а львівська громада стояла перед тероризмом провінціальної публіки, що, не знаючи іншої літератури, крім польсько-шляхетської або німецької сентиментальної… тільки й ждала найменшої причини, щоб звернути нумер, зректися пренумерати, ще й вилаяти редактора»[492].

Що ж саме скоротила галицька редакція, поступаючись вимогам читача?

Не будемо переглядати окремих купюр. Скажемо тільки, що всіх їх коло п’ятнадцяти, причому найбільша з них обіймає до двох сторінок (розмова між Антосем та Масею на стор. 152 нашого видання), найменша — до двох рядків[493]. Купюр меншого значення або меншого розміру — по кілька слів (пропусків здебільшого переступн?х та зв’язкових фраз, експлікативних та підсумовуючих реплік у діалогах) на приблизний підрахунок зроблено біля 120. До числа цих великих і малих купюр попало в першу чергу все те, що галицьким законодавцям літературного ґусту здалося замахом на престиж духовенства. Так, викреслено було всі занадто різкі, занадто реалістичні деталі, напр., про о. Гервасія Люборацького, коли той, прокинувшись зі сну, «набирає повен рот води» і «розхристаний, нечесаний, тільки в шматті» іде через двір. Рискованим видалося редакторам і те місце, де панотець Люборацький одганяє гуси дрючком і, «добре почастувавши одну звірину», примовляє: «А щоб тебе піп ззів». В галицькому тексті цей вираз змінений на безпечне: «А щоб тебе вовк ззів». Ще приклад. Вираз Свидницького «нема на світі більш празного народу, як деякі панотці» — вираз, здавалося б, зовсім не рискований, — потребує в очах редакції спеціального застереження — додатку: «на нашій Україні»: нікому-бо не вільно твердити подібні речі про уніатське духовенство Галичини, «моральних провідників та учителів народних», і т. д.

Але не тільки стремління оборонити гідність духовного стану проказувало редакції її поправки та купюри. Інколи редакцією керувала і просто відраза до реалістичного підкреслювання. Трохи вище від сцени сварки Масі та Антося Свидницький розказує, як Антосьо, приїхавши додому, «стає собі коло порога та й стоїть обдертий, обшарпаний, лиш чухається».

«— Чи нема в тебе куки? — поспитала мати.

— Ні, нема, — відказав Антосьо.

— Треба тебе поськати, — каже Орися.

— Ні, не треба! — озвавсь Антосьо, все стоя на своїм місці.

— Чого ти наче чужий? — каже мати».

Редакторові «Зорі» ця розмова видалася, очевидно, надмірно реалістичною, неумотивовано грубою, і чотири перші її репліки було викреслено. В дрібніших поправках знати ту саму тенденцію: редакція намагається тримати стиль повісті на певній висоті. Наведемо приклади:

«Чогось так очі вивалила?» — каже о. Гервасій до Масі. Поправлено: «Чого ти очі витріщила?»

«Так добре підопхавши кишку». Поправлено: «Так добре перетрутивши…»

«…В руках учителів мордувавців». «Мордувавців» пропущено.

«Звідусіль жадна консисторська блоха в своїм умі не виходила» (в описі шиночка «Попівської діри»). Всю фразу пропущено.

«Що можуть консисторські блохи проти архирея?» Поправлено: «Що може консисторія проти архирея?»

«Раз сиділа Мася у себе в хаті… два ляхи цілували її в руки, третій, як цуцик, служив перед нею». Поправлено: «третій вертівся перед нею».

«Нехай свиня знає своє стійло». Поправлено: «Нехай теля знає своє стійло».

«І ти, корова, стала…» (репліка паніматки Люборацької до Масі)». Поправлено: «І ти, відданице, стала».

«Оцю проклятущу свинарію». Поправлено «семинарію».

У зв’язку з цією стилістичною тенденцією стоїть систематичне переслідування звульґаризованих форм.

«Себто треба йому в «коляндар» подивитись». Замінено: «календар».

«…Взяв патрахиль з хрестом і требником». Поправлено: «єпитрахиль».

«…Якурат так і єсть». Поправлено: «якраз». «Некрути», поправлено: «рекрути».

До вульґаризмів, видимо, були віднесені і такі вирази, як: «ні гич» («По лівий бік Дніпра міста ні гич не походять на тогобіцькі»), «соб» і «цабе» («Ідучи градою від Теплика на Вищий Ташлик до Серебрії соб ліс тягнеться, а цабе долиною села»), хвицати, куричка. «Ні гич» за мінена на «ні трохи»; «цабе» і «соб» — «вліво, направо», «хвицати» — «ногами викидувати» і «куричка» — то «папироса», то «сиґара». Не завжди заміни ці витримано до краю. Так, напр., в другій частині, що взагалі менше улягла хатньому цензуруванню, в описі Кам’янця читаємо: «Спустившись з гори, круто повертається соб — аж таки назад і йдеться попід скали. Цабе тут Смотрич тече, a за ним височенна стіна-круча… От так попід скали, як проїхати з чверть верстви, повертається цабе на міст, а за мостом соб».

Зміни торкнулися і локальних подільських виразів та навіть граматичних форм. Їх було заступлено (не завжди щасливо) виразами і формами загальновживаними.

«Тато сидів на топчані». Поправлено: «на софі».

«Так би сказати, бурдій». Поправлено: «землянка».

«Помоцується». Поправлено: «посилується».

«Тлустий обід». Поправлено: «жирний».

«Отеє мене біда опала з тими чужоземцями». Поправлено: «постигла».

«Рехтуватися». Поправлено: «лаштуватися».

«Чи не забула-м чого». Поправлено: «Чи не забула я чого».

«Щоб знала-сь». Поправлено: «щоб ти знала».

«Буде їй лихий світ». Поправлено: «лиха година» і т. д., і т. д.

Внаслідок усіх тих змін літературне обличчя повісті значно посірішало; відпала низка колоритних слів, форм зворотів («женитва» замінена «женитьба», «прейма» замінена то на «хоча й», то на «принаймні»); випав ряд сцен, нехай і грубих часами, може, і перевантажених деталями, але яскравих і мальовничих, словом, все те, що перечило розповсюдженому поглядові на літературу, як на «школу панського виховання і добрих манер».

В такому вигляді повість оберталася в Галичині (в українськім письменстві Наддніпрянщини зовсім не знана), аж поки десь коло р. 1900-го не заходилося біля неї в-во «Вік». Виявилося, що у Франка, якому так дорікали непоправним, занадто поблажливим до міщанського ґусту виданням, збереглася не зіпсована редакторською рукою копія авторського тексту. Ця копія і лягла в основу видання 1901 року: через тридцять років по смерті Свидницького його твір «побачив світ таким, яким вийшов з-під руки автора, може, й грубуватий, нецеремонний, необроблений, але самою грубуватістю своєю цінний, цінний своєю чутливістю до нових артистичних тенденцій 60-х рр., молодістю та свіжістю реалістичної манери. З’явившися через 40 років після написання, він не здався і надто перестарілим: по суті, не так далеко зайшли од нього вперед перші оповідання Винниченка, що незабаром по тому були видрукувані на сторінках «Киевской старины» і з якими носились, як з найсучаснішим словом української белетристики. І, певно, не так випадково в «Обзоре малорусских изданий» за р. 1901-й згадано про «Люборацьких», як про повість, що поставлена була «выше всего, что появилось в украинской литературе минувшего года»[494].

Це було вже безперечне перебільшення. Повість могла справляти враження колоритністю мови, яскравістю тем, окремими здобутками натуралістичного письма, але в цілому літературна її манера була вже в минулому. Її пора перебігла з 80—90-ми рр. Повість могла б увійти корисним чинником у літературну практику попередніх поколінь, послужити зразком для багатьох авторів, що починали з поверховнішого і не такого яскравого Нечуя, — але в свій час вона в належному вигляді і належній кількості примірників не з’явилась, а через те належної їй ролі в літературному процесі не відіграла. Залишилась в літературі XIX віку з'явищем блискучим, але самотнім, без виразного по собі сліду в художній методології «нащадків».

1931