О. Олесь. Вибір поезій. 1903—1923{126}

Зі вступною статтею Мих. Грушевського. Видання С. Лаврова. Прага, рік видання не позначений. Стор. XVI+168

З трьох талановитих поетів, що виступили в добу «між двох революцій» — Олеся, Філянського, Чупринки, — Олесь був найбагатший на мотиви, найпродуктивніший і найпопулярніший. «Маєстатичність» Філянського, його одстояний і чіткий спокій були далекі масовому читачеві, а Чупринка, хоча й чарував його видимим багатством звуку, але мало що говорив його розумові й серцю: «Лицар-Сам», «Ураган», «Білий гарт», — то все-таки була поезія для найбільш шаповалівськи настроєних прихильників «Української хати». Що ж до Олеся, то він весь ніби зроблений був по його мірці. І тому — з першого свого виступу він заворожив українського читача. Спочатку — в петербурзькій колонії, що видала його «З журбою радість…» (деякі цікаві про те дані можна знайти в архіві небіжчика П. Я. Стебницького); потім — в Києві, де поет з’явився напередодні своєї другої книжки («Будь мечем моїм» — проектована її назва). Любовна його лірика (справді чужа еротизмові, — автор передмови має рацію) припала до смаку публіці, вихованій на сентиментальних романсах та тужливій пісні народній. Громадянська його поезія, сп’яніла минулим, скоріше красива, ніж сильна, що починала завжди від козаків «в оксамиті, в сріблі, в золоті», і вже потім переходила «на босі ноги і діряві сорочки» — теж була врівень настроям та ідеології (беру це слово в його розповсюдженому, умовному значенні) тодішнього громадянства. І навіть сільський пейзаж, що становить звичайне тло олесівської лірики («рідна гребля», «шовковий степ» і благодатні садки, де «яблука і груші падають на землю, боки, спини б’ють»), багато промовляв міському інтеліґентові, одірваному від села, але сільського походження і з «равнением» на село. До цього ще треба додати велику силу природного ліризму, «нутро», чутливість до народно-поетичної стихії, легкість версифікації — і ми легко зрозуміємо, чому всі ті олесівські «лебеді», «айстри» і «ненюфари», «пташки», «бенкети» і «келихи» стали звичайним реквізитом української поезії, аж поки не прийшли нові «властители дум», і їх індивідуальна манера не прислужилася для утворення нового шаблону.

До утворення шаблону олесівського, що тривав досить довго, приложив руку між іншими й сам Олесь. Видавши два томи поезій і том драматичних спроб, він став сам себе наслідувати. Нові настрої покотилися по рейках раніш надуманих формул, раніше знайдених словосполучень. Наперед виступили гірші сторони олесівської манери. Фраза стала розірваною, короткого дихання, з нахилом до мелодраматичних ефектів…

Зелений ліс, і май, і сонце,

І солов’ї в кущах,

А в нас, в нас сльози на очах…

О сонце!..

Чи висушиш ти сльози наші, сонце,

На сліпнучих очах?

Як сушиш роси на квітках,

О сонце?!.

Чи вгледим ми і ліс, і май, і сонце

В коханому краю,

Де душу кинули свою…

О сонце!..

Поезії Олеся на громадські мотиви 1917 р. — сухі, прозаїчні і ніколи не підносяться до таких ґрандіозних картин та широких узагальнень, як «Скорбна Мати» або «Ярославна» Тичини. Еміґраційні ж поезії — сповнені одноманітним, тягучим ниттям. Читачеві з Великої України трудно погодитися з характеристикою Олеся, як «найбільшого з нині живучих поетів України» (вступна стаття М. С. Грушевського): для нього Олесь — уже минуле, яке говорить йому далеко менше, ніж, наприклад, Тичина, що живе з ним одним почуванням.

Ювілейний вибір поезій належить самому Олесеві — в ньому виявився особистий смак поета. Характерно, між іншим, що більшу частину хрестоматії взято з І—III книг (1900—1911 рр.); творчість останніх тринадцяти років (1911—1923) представлено значно слабше (перші три книги — 95 стор., творчість останніх літ — 61 сторінка). Вибір зроблено без розподілу по книгах. Немає і хронологічної послідовності. Яким принципом керувався впорядник, розміщаючи свої вірші, — сказати тяжко. Здається, ніяким. Друге, що хочеться з приводу збірника зауважити, це те, що не всі поезії взято в кращих редакціях. Відомо, що Олесь, виправляючи свої поезії для нових видань, часто виправляв їх на гірше. В знаменитих «Айстрах», побудованих на прекрасній грі звуків ра, ар, роз більшістю наголошених складів на а, читаємо, — як у другому виданні:

Опівночі айстри в саду розцвіли,

Умились росою, вінки одягли…

Замість:

Убралися в роси, вінки одягли, —

як було в першому виданні. В вірші: «Затремтіли струни у душі моїй» (стор. 30) другий рядок читаємо:

Ніжна, ніжна пісня задзвеніла в ній.

В першій редакції було далеко краще:

Мелодійна пісня задзвеніла в ній.

Пірихій замість хорея в першій стопі краще в’язався з першим рядком поезії, не кажучи вже про те, що слово «мелодійна» давало кращу комбінацію звуків.

До вибраних поезій приложено статтю проф. М. С. Грушевського. В критичній літературі про Олеся, взагалі бідній і не завжди слушній (пригадую одну з давніх рецензій С. Ф. Русової, що була похвалила Олеся за подібність до Надсона), вона становить дуже помітне з’явище. В ній багацько тонких уваг і спостережень, а головне — ціла низка цікавих, досі не відомих читачеві біографічних даних. Наприклад, те, що в Деркачівській школі хліборобства Олесь належав до одного гуртка літературного з К. Треньовим, пізніше талановитим російським белетристом, що перші свої твори він писав то російською, то українською мовою та що рішучу ролю в його виборі мови відіграло полтавське свято Котляревського в 1903 році, на яке Олесь приїхав, бувши ще харківським земським статистиком Олександром Кандибою, поетом скромним і нікому не знаним.

З зовнішнього боку ювілейна (з нагоди 20-х роковин поетичної діяльності) збірка видана непогано, але без особливого смаку.

1924