§ 1. Драматична література 20—30-х рр.

Українська драматична творчість 20—30-х рр. вся в тій чи іншій мірі зв’язана з темами і літературними формами Котляревського. Степан Писаревський, Квітка, Гоголь-батько, Я. Кухаренко — всі вони стоять на ґрунті комічної оперети та оперети-водевіля і розробляють по суті один і той самий сюжет. «Наталка Полтавка», ця, як висловився Куліш, «копия чужеземных оперетт», та веселий «Москаль-чарівник» стали для свого часу зразками драматичної творчості і заохотили до писання кількох авторів «в разных, далеко отстоящих друг от друга пунктах земли украинской». Найталановитішим із тих авторів був Василь Яновський-Гоголь, батько російського письменника Гоголя Миколи.

Од Гоголя-батька дійшла до нас одна комедія — «Простак, или Хитрость женщины, перехитренная солдатом», написана невдовзі після «Москаля-чарівника» і видрукувана в «Основі» за 1862 р. Друга комедія «Собака-вівця» загинула, мабуть, безповоротно. Все, що зосталося од неї, це короткий переказ змісту в Кулішевих «Записках о жизни Н. В. Гоголя» та ще кілька фраз в епіграфі «Сорочинской ярмарки». Писалися обидві п’єси для домашньої сцени в Кибинцях (маєтку одставного на той час міністра юстиції Д. П. Трощинського), а приблизна дата їх написання рр. 1822—1825-й (на 1822 р. припадає переїзд Трощинського до Кибинець, в р. 1825 Гоголя-батька вже не було на світі).

Сюжет «Простака» цілком тотожний з сюжетом «Москаля-чарівника». І хоча, з одного боку, Куліш доводить, що Гоголь писав з натури, і герої його комедії — «немудрий Роман та дотепна Параска» — справді належали до двірської служби Трощинського; а з другого боку, біограф Котляревського Стеблін-Каменський твердить, що зміст «Москаля-чарівника» — полтавського походження («из местных преданий»), «и происшествие с Финтиком есть действительное событие, несколько переиначенное автором», — проте вірніше буде гадати, що схожість «Москаля-чарівника» і «Простака» лежить не в подібності кибинецького та полтавського «происшествия», а в тім, що обидві п’єси являють собою два варіанти одного мандрівного мотиву. Найближче джерело «Москаля-чарівника» уже знайдено: це — французький водевіль «Le soldat magicien»; джерела гоголівської п’єси треба ще шукати.

Розробляючи сюжет, Гоголь і Котляревський дещо розійшлися в деталях: у Котляревського героїня п’єси Тетяна — жінка цнотлива і чоловікові вірна. Канцеляриста Финтик учащає до неї з власної, так мовити б, ініціативи, використовуючи відсутність її чоловіка-чумака. У Гоголя-батька Параска далеко не втілення чесноти: вона сама випроваджує чоловіка і запрошує до себе «чорнявого» коханця, дяка Хому Григоровича. В дальшому ході п’єси різниця, проте, не збільшується. Приходить сподіваний Хома Григорович, освідчується в своїх почуттях, але його освідчення складене такою старосвітсько-книжною мовою, що Параска не може ні слова в тому зрозуміти: «Одже я бачу, Хомо Григоровичу, що ви в хмару заходите». Під час розмови до хати заходять соцький з москалем-постояльцем. Закоханий дяк мусить лізти до сховку, а горілка, налагоджена для нього, дістається до рук соцького і москалевих. Але виходить соцький, москаль лягає спати — на сцені знову дяк. І знов ненадовго: в сінях чути Романів голос. Роман невдоволений. Порося, яке — замість хорта — дала йому жінка, щоб ловити зайців, видалося мало придатним для тої нової ролі: в рішучий момент воно пустилося навтікача додому. Параска заспокоює чоловіка, показуючи йому зайця, якого нібито порося принесло додому, і робить нову спробу випровадити його з хати: «Піди, мій Романе, поклич дядька й тітку, бо вони зроду заячини не їли». Але тут виростає нова перешкода. Москаль, голодний, ображений неуважністю господині, прокидається з уданого сну, вимагає їсти, а коли йому знов одмовляють, сам, під акомпанемент своїх чарівницьких слів, дістає страву й варенуху. Переможена Параска здається на москалеву ласку, а переможець москаль виганяє з хати дяка, видавши його Романові за нечисту силу і для більшої подібності вимазавши його сажею. Трофеєм в його руках зостається дякова одежа: «Ну, Роман, — говорить він, — теперь черта выгнал, а гнездо себе возьму».

Як бачимо, комедія Гоголя мало тратить поруч «Москаля» Котляревського: в ній багато живої і хорошої безпосередності. Менш оброблена літературно, трохи безцеремонна щодо гумору, вона менше має умовностей оперетної форми: дидактичних реплік та вокальних нумерів, що тільки порушують природність діалогу. Залежність її од Котляревського почувається лише в двох-трьох другорядних деталях: у словах москаля про «лавреники» та ще в москалевому виконанні українських пісень («Ах, был, да нетути, да поехал на мельницу»).

Дуже високо ставив Гоголя-батька Куліш. Вважаючи «Москаля-чарівника» ненатуральним (див. II, § 7), він вельми вихваляв «Простака» за його «естественность и правдоподобие». Він ладен був припустити як хронологічне, так і артистичне першенство «Простака». «Мы не знаєм наверное, — писав він, — которая из этих двух пьес написана прежде. Если «Москаль-чарівник», то комедия Гоголя-отца сбавляет много цены произведению Котляревского. Если же Гоголь-отец взял сюжет «Москаля-чарівника» и обработал его по-своему, то он поступил так, как поступали немногие таланты, которые, переделывая написанные уже пьесы, устраняли ошибки авторов их и давали сочинению новую жизнь». Оцінка, безперечно, перебільшена: з одного боку, Гоголь-батько, при всім своїм «правдоподобии», допустив такий «трюк», як полювання на зайця з поросям; з другого — Котляревський, при всіх художніх своїх «хибах», надав п’єсі більш досконалої будови артистичної, обійшовся меншою кількістю дійових осіб, блиснув яскравішим і сильнішим, не вважаючи на деяку літературщину (розмови Тетяни з Финтиком про Йосифа Прекрасного), діалогом.

Менше хисту виявили драматурги, що взялися обробляти сюжет «Наталки Полтавки». Одного з них ми уже знаємо. Це — Я. Кухаренко, малоталановитий автор чорноморсько-патріотичної травестії «Харко, запорозький кошовий». В 1836 р. з-під його пера з’явилася п’єса, оперета «Чорноморський побит на Кубані». Дія Кухаренкової п’єси відбувається на тлі тієї ж доби, що й «Харко»: це свого роду «драмована хроніка» 1794—1796 рр., перших початків кубанського козацтва, коли одважні рештки січового братства та інші втікачі з України осаджували нові землі й запорозьке здобичництво мусило миритися з родинним життям та мирним господарюванням. Сюжет «Чорноморського побиту» — то є сюжет «Наталки Полтавки», тільки розроблений більш докладно, з більшою кількістю подробиць. Перед нами кохання дівчини й парубка, яким на перешкоді стоїть рідня, що виглядає кращої — вигіднішої — партії. Вдова Драбиниха, мати Марусі, героїні п’єси, шукаючи їй жениха, зупиняє свій погляд на Харкові Кабиці, старому, але грошовитому козакові, що має репутацію людини бувалої й розумної. Його ситуація в п’єсі є ситуація Возного в «Наталці». Роля виборного Макогоненка, його друга й свата, в кухаренківській п’єсі поділена межи подружжям Цвіркунів, Борисом та Ївгою. Висватування героїні за немилого претендента, як і в «Наталці», відбувається у відсутності героя: коханець Марусин, Іван Прудкий, виїздить за Кубань «на козацьке діло» — воювати черкесів. Але його становище значно різниться від становища Петра. Він має за собою цілу аґентуру, яка в його відсутність пильнує його інтересів — брата Ілька, Пріську Притулівну, «китишного сотника» Тупицю, свого хрещеного батька і доброго генія, що, заявивши про свій намір оддати все своє майно хрещеникові, перемагає останні хитання старої Драбинихи. Нову рису в фабулі «Чорноморського побиту», порівнюючи з «Наталкою», становить дискредитація і зганьблення багатого претендента. Оборонці женихової справи приводять на очі Марусиної матері дівчину Килину, яку занапастив Кабиця, і, підпоївши Кабицю перед вінчанням, виправляють з ним до церкви замість Драбинівни Марусі занапащену Килину. П’єса закінчується поворотом козаків і з ними Івана Прудкого, який з останніми словами Марусиного співу:

Ніч моя темна, а зіронька ясна,

Доле моя красна і щасна! —

показується на сцені при повній козацькій амуніції.

В інших п’єсах на ту ж тему фабула все ускладнюється, а роля доброго посередника, що улаштовує щастя закоханих, ведучи їх до вінця, — стає все помітнішою.

В опереті Степана Писаревського «Купала на Івана» (написана 1838 р., видрукувана 1840 р.) справжніми героями бачимо не коханців, Івана Коваленка та Мірошниківну Любку, а їх помічника й патрона, цигана Шмагайла[29]. Сирота Любка занадто пасивна: вона тільки скаржиться, що її хотять віддати за немилого. З Івана Коваленка людина так само мало діяльна. Дізнавшися, що в його відсутності, поки він ходив на Дін (відсутність жениха і тут необхідна умова зав’язки), умерла мати Любчина, передавши дочку опіці дядька, а дядько Панько Шереперя хоче віддати його кохану за Юрка Паливоду, він сам до дії не втручається, склавши всю справу на свого відпоручника Шмагайла. Міркує, працює і кінець кінцем полагоджує справу один циган. Він переодягається з усією своєю компанією на відьом та вовкулаків; він, нагнавши жаху на Юрка Паливоду, примушує його відмовитись од Любки; він же фігурує і в ролі дружка на весіллі.

Ще одну варіацію на тему «Наталки Полтавки» маємо ми в анонімній опереті «Любка, або Сватання в селі Рихмах», що виставлялася по аматорських сценах провінції в 30—40-х рр. і якої авторство приписувалось самому Котляревському. Вісь оперети — кохання нерівних матеріальним становищем багатирського внука Грицька Рихмана та вбогої вдовиної дочки Любки. Найбільшою перешкодою на їхньому шляху стоять пиха Грицевого діда, що хоче висватати за нього «хоч горбату, та багату» головину дочку, та ще інтриґа сільського дяка, претендента на Любчине серце, що намовляє діда одружити Гриця з багатиркою хоча б силоміць. Однак усе підступство і неправда злих людей ідуть намарне. Гриць і його мати паралізують заходи дяка, погрозивши йому добитися перед громадою оддачі його в рекрути, а досвідчений і мудрий заступник Гриця Крутій знаходить спосіб упевнити діда, що Любка варта головиної дочки. Він читає писаного нібито до Любчиної матері сфальшованого листа від високопоставленого її брата — військового:

Любезная моя сестра!

Тепер я з військом близ Дніпра,

Держу кордони од Китаю,

Та жаль, що коні не п’ють чаю.

І в результаті всі перешкоди усунено, щастя молодих забезпечено.

Щодо форми «Любка» значно відрізняється від інших оперет: вона вся написана віршем, правда, нехитрим, примітивним, злегка заправленим досить слабенькими римами. Архітектоніка п’єси не з майстерних: цілком незрозуміло, як могли таку недоладну архітектурно «Любку» вважати за твір Котляревського. В п’єсі чотири дії — супроти трьох «Чорноморського побиту» і двох «Наталки Полтавки», притому вся четверта дія (сватання) по суті зайва. Введена для етнографічної картинності, вона нічого не дає ні для дії (розв’язка уже настала), ні для характеристики дійових осіб.

З усім тим — недоладною будовою та солоденьким віршем — «Любка» має своє значення, її персонажі — Гриць, парубок добрий, не спесивий, красуня Любка («Одні брови — моє віно, / Коси темні по коліна»), Крутій, великий майстер «підступить, упросить, вговорить, одурить», дяк («теж не послідня в мирі тварь»), її ситуації і розв’язка являють собою популярну, ходячу, півлітературну передачу постатей та ситуацій української комічної оперети. Відносно «Наталки-Полтавки» вона займає те саме місце, що безіменна вертепна драма поруч шкільних драм та інтермедій.

Такі найголовніші драматичні твори даної доби.

Розвиваючись на ґрунті оперет Котляревського, всі вони немов ілюструють дальший вплив на українську драматичну творчість російських «пьес з куплетами» і слідом за ними відносяться до давнього, ще псевдокласичного літературного жанру (значно підсентименталеного в дусі нової літературної моди).

Сентименталізм «Наталки Полтавки», а за нею і всіх літературних її дочок, в українській літературі не раз заперечували: І. М. Стешенко в своїй розправі «И. П. Котляревский в свете критики» («Киев. стар.», 1898, кн. 7—8 і далі), С. О. Єфремов — в примітках до віківського видання Котляревського, Г. П. Житецький — у статті «Вік української етнографії» («Книгар», 1919, № 20). С. О. Єфремов вважає, що всьому цьому літературному роду чужий «той солоденький, переборщений сентименталізм», якого зразки дав Карамзін у своїх повістях. А Г. П. Житецький додав до того ще й здивування: «Як могли вишукувати штучність сентиментальної манери в розмовах Наталки, почуттях і сценічних ситуаціях?»

Сентименталізм наших ранніх оперет, розуміється, небагато спільного має з сентименталізмом Карамзіна. Полягає він головним чином у сюжеті. Кохання двох молодят, розлучених або нерівністю стану, або упередженням батьків, або якоюсь іншою перешкодою, — це улюблений сюжет сентиментальних авторів як у повісті, так і в драмі. (Сентиментальні в цьому розумінні і «Барышня-крестьянка» Пушкіна, теж мало подібна до зворушливих повістей карамзінських, і насичена реалізмом «Капитанская дочка»). В дальшому розвитку дії ідеальний герой (або героїня) своєю чеснотою перемагають усі перешкоди. «Поразмышлявши предовольно», їхні вороги стають їм приятелями, їхні конкуренти уступають їм з дороги. Такий характер має розв’язка в «Наталці Полтавці»: Возний зрікається Наталки, переможений саможертвою Петра. В інших п’єсах («Чорноморський побит», «Купала на Івана») замість перемоги чеснотою бачимо перемогу хитрощами. Але герої і тут зберігають свій ідеальний характер, згідно з приписами сентиментальної поетики.