Нова збірка Тичини{129}

П. Тичина. Вітер з України. Поезії. В-во «Червоний шлях», 1924. Стор. 86. Ціна 1 карб.

Третя книга поезій Тичини має значення нового й характерного етапу в його поетичній творчості, — так її і прийнято уже на сторінках преси (стаття А. Лейтеса в № 46 «ЛНМ»). Коли «Сонячні кларнети» наполовину присвячені національному відродженню 1917 р., а для соціальної революції мають лише образи «Скорбної Матері», що проходить по засіяному могилами полю смерті, та темної ночі, сповненої дощового плачу —

Незриданними сльозами,

           Тьмами —

           Дощ!..,

коли «Плуг» являє собою упокорення перед стихійно-необорною міццю революції, перед її грізною силою, що скрізь («чи то місто, дорога, чи луг») глибоко веде свою борозну і скибами відвалює землю, що має прийняти новий засів, — то допіру випущена книжка становить не тільки «прийняття», але й радісний гімн нашій добі, — соціальній революції. Титульний вірш книжки, присвячений Хвильовому, захопленому поетові найдальших перспектив революції, різко розриває з споглядальністю «Плуга».

Нікого так я не люблю,

Як вітру вітровіння.

Чортів вітер! Проклятий вітер!

Він замахнеться раз —

    рев! свист! Кружіння!

І вже в гаю торішній лист,

як чортове насіння…

Перед нами експансія, наступова енергія революції. Вітер з України віє на Схід і Захід, він регочеться у відповідь і спокійно-мудрому Рабіндранатові, і строго-діловому Заходу, що підозріло глядить крізь шкельця.

Так уявляється ідеологічне обличчя нової книжки. Але, крім ідеологічного, у неї є своє власне обличчя стилістичне.

Поетика «Сонячних кларнетів», першої книги Тичини, — чисто символічна. В основі її славетна теорія відповідностей, що дозволяє одні відчуття перекладати на мову других. Крім того, вона вся орієнтована на звук. Всі слова зважені й використані як звукові сполучення, ритми вишукані і розраховані так, щоб справити враження тонкими музичними ефектами. Тичина хоче впливати не так значністю вкладеного в вірш змісту, як сугестивною силою своїх звуків. А мова його хоче стати тим «крилатим серця звуком», що

Хватает на лету и закрепляет вдруг

И томный бред души, и трав неясный запах.

Враження свіжого ясного ранку, передане образом зайчика, що «ромашкам очі розтулює» на тлі пахучого сходового неба; ніч в образі старої баби з духом сухих васильків і м’яти — от вершини раннього імпресіоністичного письма Тичини, що на нього звернули увагу Ніковський в «Vita nova», Меженко — в «Музаґеті», а І. Еренбурґ — в легкому і зарозумілому фейлетоні «Киевской жизни» (1919, ч. 54). Тільки й різниці, що там, де перший зазначав «сміливість надзвичайну», третій (Еренбурґ) бачив лиш «умеренные отступления импрессиониста». Тоді ж, з виходом «Сонячних кларнетів», відзначено було велике уміння Тичини побудувати цей свій стиль на даних народно-поетичної традиції. «Земляной дух» — як сформулював Еренбурґ, «вільні речитативи думи», химерна ритміка народної поезії, образи, що стають немов продовженням народної образотворчості — як деталізували інші рецензенти. «Плуг» в стилістичному відношенні був дещо блідіший. Інвективи, як «Плюсклим пророкам» і ін., спроби ронделів та сонета «на громадські теми» Тичині рішучо не вдалися. Та і взагалі «Плуг» показався книжкою одноманітною й нерівною; йому бракувало одстояності «Сонячних кларнетів». Третя допіру випущена книжка Тичини знов відзначається багатством і многогранністю поетичного стилю.

І знову найсильніший Тичина там, де залишається на ґрунті традиційних образів. Одна з найблискучіших п’єс у збірнику, безперечно, є «Плач Ярославни». Для «Вітру з України» це така ж центральна річ, як «Скорбна Мати» для «Сонячних кларнетів», як «Мадонно моя…» — для «Плуга». Можна дивуватись тільки, як зумів поет відсвіжити цей стільки раз тлумачений образ княгині Ярославни — «с зарею плачущей на городской стене»; який новий і багатий зміст спромігся в нього покласти. Широта символічного обхвату — вражаюча. Чого, чого, яких дум і аналогій не будить це протиставлення старої соціальної гармонії, до якої тяжить Ярославна, —

Щоб одні землі гляділи,

А другі корон, —

невиразним стихійним голосам, труському сміху та шумові-шумищу, якими відповідає далина на поклики й сподівання княгині. І яка шкода, що сам Тичина, в другій частині поезії (ритмічно прекрасній і необхідній з погляду композиції) вирішив чомусь порозставляти крапки над усіма і, ввести багатий емоціональним змістом символ у вузький фарватер алегорії. Прекрасний у своїй «народності» «Кожум’яка» збудований на популярнім переказі про богатиря-кожевника, що боронить місто (чи край) од ворога, хоч і тут трактування теми чи не занадто розмислове, чи не збивається на «притчу», на аполог. Змій — світова війна 1914—1918 рр., Микита — пролетаріат, боротьба з багатіями, «аж закипіла земля» — соціальна революція, звернена одночасно проти війни і проти привілейованих, у кого «уші не обрізано», у кого «синів не порубано», хто умів чужою кров’ю власкавлювати змія. В тонах народної образотворчості витримано і «Трьох синів» («Приїхало до матері та три сини») і Осінь («Осінь така мила»). Остання взагалі належить до шедеврів Тичини.

Другу групу поезій — поруч з цими речами тематичними — складає інтимна лірика Тичини, вирвані сторінки з його щоденника, що змістом, а подекуди й формою вислову немов продовжують його «Замість сонетів і октав». До цієї групи я відношу «Живем комуною», весь цикл «Вулиця Кузнечна», «Уривки з щоденника» і «Харків». Всі поезії цієї групи мають більш-менш яскраво розмежовані два моменти: а) імпресіоністично накиданий малюнок і б) міркування з його приводу, рефлексії поета й мислителя. В уривках з «Замість сонетів і октав» цю двомоментність навіть підкреслено розділом кожного з уривків на строфу й антистрофу. Без графічного розмежування обидва моменти виступають у поезіях перерахованих вище циклів. В одній поезії малюнок цікавіший, як думки з приводу нього. Це:

Охляло сонце. На будинках

Горить гарячий фіолет.

Останній промінь, як стилет,

Поранив клен на осінь. Жінка

Зніма білизну. Веремію

Круг неї вітер закрутив

І запилив у свій мотив

Рожеві ноги й повну шию…

В розстріл гуляє дітвора

І патріот свого двора,

Собака з ними. От і день

Скінчивсь. Над містом шум кипить.

У всіх тонах стрункі морози.

Лиш божевільні паровози

Когось гукають кожну мить.

І, право, з жалем після цього яскравого малюнку чи[таєш] мертво-тенденціозне, незв’язне внутрішньо, немов приклеєне, сухе закінчення:

Хай буде рух! душі! знаття!

Нехай і боротьба звірина, —

Лиш так оновиться людина

І вся матерія життя.

В інших поезіях циклу обидва моменти рівноцінні і тонко переплітаються один з одним. Такі поезії «Захід», «Перше травня на Великдень» і особливо зворушливий «Великдень». В поемі «Живем комуною», складеній своєрідними ритмами (над якими варт попрацювати спеціально) обидва моменти інколи підкреслюються характерними повтореннями. Беру уривок другий:

На капусті жовті метелики, а на Дніпрі — білі.

Вітрила груди пнуть, до сонця весла грають, стежки світають за човнами, і тільки пісня по воді: «Ой гиля-гиля, гусоньки, на став!»

На капусті жовті метелики, а на Дніпрі — білі.

В човнах все ліс, що рубаний, що цілий. Голодне місто проковтне і все-таки обмерзне. Тоді хоч дайте ж ви робітникові. Сміються: всім дамо!

Ось ми на зиму в отамани, то, може, й зовсім вас доб’ємо…

Ой гиля-гиля, гусоньки, на став!

Це «Ой гиля-гиля…» спочатку подано, як слухове враження, як уривок пісні веслярської; наприкінці автор повторює його про себе, спиняючись на нім думкою і немов застосовуючи його до зустрітої громади.

Цілком нові і трохи навіть несподівані у Тичини його епічні гекзаметри: «Хмари кругом облягли», «Повстанці», «Клеон та Діодот». Треба віддати справедливість поетові, гекзаметром він опанував добре (два-три невдатні рядки на рахунок не йдуть). В «Клеоні та Діодоті» його гекзаметр немов перехоплює звук гомерівського гекзаметра.

Найслабіший Тичина й тут у своїх інвективах, у своєму лірично-сатиричному випаді проти «великих брехунів» та в своєму монолозі «Перед пам’ятником Пушкіну в Одесі». Гнів у Тичини рідко коли виходить переконуючий, — про це ще писав Меженко у «Ґроні». І характерно, що тут поетові одмовляються служити й мова, й музика віршова. Ритм його шестистопових ямбів сухий, а мова повна невиправданих русизмів. Все це на рівні сонетів та ронделів «Плуга».

Здоров був, Пушкін мій… (Чому не «Пушкіне»?)

І Пушкін на ставку пливе у грязь, як гавань…

Господь стихи простить…

Не сильний взагалі і цикл «В космічному оркестрі». Неприємно вражає перемішання слів і образів із ритмом далеких одна від одної сфер. З одного боку: «І плачуть, і співають промені у далині, немов віолончелі», «Дух пройняв усе»; з другого — семестри, аеростати, мотори, конфедерації, девізи etc. Виїмком являється тільки надзвичайно сильний, бо не обтяжений словесною зайвиною уривок VI: «Мов пущене ядро з гармати».

Сказаним ми, розуміється, ніскільки не хочемо умалити значення останньої книжки Тичини. Навпаки — її хиби й помилки тільки тому й помітні, що проектуються вони на площі високо досконалої віршової техніки. В кого з сучасних поетів знайдемо такі стислі і разом — такі музичні місця, як ці рядки з перекладеної ніби із Баратинського, а по суті такої щиро тичинівської «Весни»:

Ще синій ліс не взеленів,

Але квіток проріст

Уже підняв і розрізнив

Торішній злеглий лист.

І одно тільки слід закинути авторові — це те, що він занадто томить читачів, не пускаючи в друк своїх давним-давно викінчених речей. Збірка «Вітер з України» майже в такому вигляді, як тепер, зложилася на початку 1923 року, видано ж її тільки наприкінці р. 1924-го. Цікаво, як довго ще лежатиме в столі авторовім викінчений і оброблений уже «Сковорода»?

1925