Записки Наукового Товариства імені Шевченка{26}

Р. 1913, Кн. 1. Т. СХІІІ. Львів

Очевидно, нам не приходиться давати на цих сторінках загальної характеристики «Записок» львівського товариства. З останнім 113-м томом вони вступають в двадцять третій рік існування і за цей час встигли придбати собі певну репутацію солідного і живого наукового органу, що так багато нового вносить в розроблення українських дисциплін і так уважно відгукується на кожну новину в сфері українознавства.

Недурно українські вчені з почуттям гордості люблять іноді говорити, що по своєму науковому значенню «Записки» стоять не нижче «Известій» Петербурзької Академії Наук.

Останній том ніскільки не суперечить цій почесній і заслуженій репутації.

Розпочинається він статтею д-ра Ів. Франка «Духовна і церковна поезія на Сході і Заході». Стаття ця становить з себе вступ до задуманої ще в початку 90-х років розвідки про літературне й історичне значення «Богогласника». Змушений зайнятися іншими роботами, д-р Франко, раз почавши, не вертався вже до давніших студій і тільки тепер знайшов можливість опублікувати перший розділ давньої розвідки, не вносячи ніяких помітних поправок щодо змісту. В надрукованій частині роботи автор дає стислий нарис розвитку старої християнської гімнографії, пробує простежити в ній старожидівські і класичні грецькі впливи, спиняється потім на таких штучних і пізніх пам’ятках церковно-релігійної поезії, як акафісти, і, нарешті, виясняє склад збірників духовних пісень, відомих під назвою «богогласників». Склад богогласників автор визнає дуже характеристичним для того становища, в якім перебувала українська інтеліґенція, а надто українське духовенство в XVII—XVIII віці. «Богогласник» — каже д-р Франко, — головним чином твір уніатський, і тому він з’єднує в собі впливи західний і східний, твори давніх східних «отців» і пізні латинські гімни єзуїтів.

Дальша розвідка трактує питання про початки політичної кар’єри помітного козацького діяча XVI віку — Остафія Дашковича, старости черкаського. Належить вона покійному співробітникові видань Товариства — Богдану Бучинському і знайдена серед його паперів.

Студія В. Герасимчука «Чуднівська кампанія 1660 року» трактує цікавий епізод нещасного гетьманування Юрія Хмельницького, коли він взяв участь в московськім поході (під проводом Шереметьєва) на Волинь і, одрізаний од московського війська, мусив поновити галицький трактат з Польщею, звичайно, в скороченім, попсованім вигляді (т. з. Чуднівські статті 1661 р.). На підставі записок Гордина, Орлича, а також посвідчень польського історика XVII в. Веспасіана Коховського і всього приступного йому актового матеріалу автор пробує по змозі точно і правдиво встановити історичні факти.

Студії, подібні розвідці В. Герасимчука, можуть мати в українській історіографії величезне значення. Зовнішня історія гетьманування Богдана Хмельницького і його ближчих наступників, оперта на уважнім, критичнім студіюванні джерел, ще дожидає своїх дослідників. Джерела ще не досить вивчені, і звістки мало перевірялись критично. До останнього часу можна було бачити, як учені, розробляючи якийсь епізод з української історії XVII—XVIII в., спираються на такі ненадійні джерела, як літописи Величка або Грабянки, про котрі ще Максимович висловився, що вони характеризуються «небрежением о мелочной, прозаической точности факта». Наслідком цього в науковий оборот увійшли сила леґенд, пізніших переказів, а то й явно фальшованих звісток. Одна з чергових задач української історіографії — подати правдивий образ фактичної історії України XVII—XVIII в. Проф. Грушевський в VII і VIII томі своєї історії вже розпочав ґрандіозну роботу критичної перевірки всіх даних наших джерел; аналогічне завдання ставить і В. Герасимчук відносно матеріалу значно вужчого, обмеженого темою спеціальної праці.

Далі Ів. Кревецький містить велику розвідку (с. 76—146) про руські національні ґвардії в Галичині в 1848—1849 році, що дає багато цікавого для історії громадського руху закордонної України.

Відділ Miscellanea містить некролог Ів. Ем. Левицького, автора «Галицько-руської бібліографії», і невелику статтю М. Возняка «До характеристики Петра Лодія».

Як завше повно і докладно зложений відділ бібліографічний. В ньому знаходимо не менш двох десятків рецензій на українські, польські, російські і німецькі наукові публікації. Особливо звертають увагу рецензії М. Залізняка на перший том «Истории русского народного хозяйства» Довнара-Запольського і М. П. Василенка на нову книжку одеського доцента М. Є. Слабченка.

Висновки рецензента щодо книжки проф. Довнара-Запольського досить гострі, рецензент зазначає, що автор не дав ні теоретичних узагальнень, ні конкретно й послідовно переведеної історії економічного розвитку, тільки ряд етюдів, і далі одмічає низку курйозів, що виникають наслідком трактування предмета з погляду загальноприйнятої схеми «русской истории».

Не менш сувору оцінку дає М. Василенко новій роботі М. Є. Слабченка «Опыты по истории права в Малороссии». Необережне відношення автора до своїх наукових завдань, категоричність і скороспілість висновків уже занотовані в рецензіях на його медальну роботу про «малорусский полк». Те саме рецензент пише і про «Опыты», зазначаючи часом рисковиті, «необґрунтовані, а то й зовсім фантастичні твердження». Вказівки М. П. Василенка мають велику наукову вагу, бо належать одному з авторитетних знавців юридичного побуту Гетьманщини.

1913