Записки Українського наукового товариства в Києві. Книга XII{31}

Київ, 1913

Нова — XII книга Записок Київського товариства приносить чотири ширші публікації (розвідка Ор. Ів. Левицького про Василя Тяпинського, закінчення розвідки Л. Добровольського про різні варіанти народної леґенди про лицаря Михайлика, новознайдену поему Кухаренка, «Харко, запорозький кошовий» з коментарем І. М. Стешенка, останній розділ великої праці М. Порша про «Робітництво на Україні») і дві коротші статті (Ів. Каманіна «Походження Богдана Хмельницького» та Вад. Модзалевського «До історії коломийців у Гетьманщині»).

З них усіх чи не найбільший інтерес має новознайдена поема Кухаренка (так, принаймні, гадає д. Стешенко), автора популярних «Чорноморців» і щирого приятеля Шевченка, якому Кобзар присвятив свою «Москалеву криницю». Інтерес поеми полягає в тому, що вона дає нам ще один зразок тієї літературної форми, що з легкої руки Котляревського стала вельми популярною в українській літературі початку XIX століття — гумористичної, іноді навіть вульґарної поеми, з планом псевдокласичної епопеї, але новим, народним змістом.

Поема збереглася в паперах Олександра Матвійовича Лазаревського, до якого перейшла з редакційного портфеля «Основи» після того, як «Основа» перестала виходити.

Поема писана старовинним письмом, на старому папері приблизно на початку сорокових років минулого століття. Автор її зве себе Як. Мішковським, але на рукописі в двох місцях рукою, одмінною од авторської, надписане наймення Якова Кухаренка, генерала, а потім отамана чорноморського війська.

Сюжет поеми — мандрівки запорозького кошового Харка після зруйнування Січі.

Як водиться в такого роду творах, як вимагає того план псевдокласичної епопеї, автор вводить нас одразу in medias res, показуючи нам героя якраз на середині його життєвої мандрівки. Поема одкривається словами Харка, що заблудився в незнайомій країні, в дикому лісі і даремно шукає дороги. Харко кличе долю:

Доле, де ти? Хоть озвися,

Зжальсь, на мене подивися

І почуй мої слова!

Ніт, нема мені одвіту,

Тілько ліс шумить кругом;

Де ходжу по білу світу,

Я не відаю о том.

Люті звірі! Ви скажіте

І мені шлях укажіте,

Де іти із сих лісів!

Все мовчить… О доле мила!

Чом мене ти не втопила,

Як я синім морем плив?..

Доведений до одчаю негодою — дощами і грозою, бідолашний, обтріпаний, трохи не голий козак, шукаючи захисту од дощу, попадає у вовчу яму (вовківню), сидить там усю ніч, до ранку, аж поки його не визволяють звідти мисливці Федір і Петро. З погрозами ведуть вони Харка до домівки, певні, що надибали бурлаку або каторжанина; але далі, переконавшись, що мають діло з людиною поважною, частують його горілкою і дають йому притулок на ніч. Тут Харко дізнається, що він прибився у край Імгертин (імеретинців).

Другого дня у братів-мисливців збирається бенкет, на якому Харко починає оповідати свою «Одіссею». Тут починається мішанина історичних наймень і не знаних ніякій історії фактів, в якій нелегко часом розібратися.

Харко, запорозький кошовий, очевидно, другої половини XVIII в. (бо в поемі згадується про царицю, що звеліла зруйнувати Січ), розказує про Виговського, Чаплинського і Конєцпольського, як про своїх сучасників. Всі троє являються в поемі українськими старшинами. Вони задумують план піддатися Польщі, тягнуть за собою міста Чигирин і Батурин; а в той самий час король Володислав оддає наказ зруйнувати Січ дощенту за напади січового братства на ляхів. Харко, ставши по смерті батька кошовим, дізнається про плани зрадників і про плани короля, побиває ляхів під Чигирином і українських зрадників перед Батурином, бере в полон усіх трьох претендентів на гетьманство (Виговського, Чаплинського і Конєцпольського).

На оповіданні про слідство над Виговським Харка перепиняє мати мисливців, стара господиня дому (аналогія до Сивіли), виводить його з домівки, купає в багні («щоб був щасливий») і нарешті показує йому в дзеркалі майбутню долю його нащадків. Харку ввижається степ, бистра ріка (Кубань, як догадується д. Стешенко), а по степу над річкою веселі хутори і слободи.

Слобідок було хоть мало

І не встроєні були,

Но Харкові легше стало,

Бо щасливо там жили;

Рибу по морях ловили,

Бога у церквах молили,

Щоб Господь вмилостивлявсь;

Табуни, отари ходять,

Череди скотини бродять,

Наш Харко аж засміявсь.

Далі знову тягнеться оповідання Харка, знову знайома нам недоладна мішанина історичних фактів та імен.

Харко оповідає про те, як він покарав Виговського, Конєцпольського і Чаплинського, прогнав ляхів за Дніпро, порадив старшинам піддатись Москві і попрохати звідти гетьмана, а сам вернувся на Січ, став жити, як раніше жив.

Але неспокійна Січ починає турбувати московський уряд. Під час подорожі на Київ Харко дізнається, що москалі зруйнували Січ, взяли Калниша, Глобу і шукають його, Харка. Стурбований новинами, він мерщій збирає товаришів, сідає на чайку, їде шукати місця для нової Січі. Буря викидає його на імгертинський берег.

На цьому кінчиться плутане і недоладне оповідання Харка. Гості рішають повести козака до імгертинської цариці Ганни (повна аналогія до Дідони), що живе тут, поблизу в городі — Исі (Тифлісі, як думає д. Стешенко). Харка гуртом ведуть до палацу. Останні рядки присвячені доволі примітивному описанню того враження, яке справляє запорожець на царицю.

Ганна зирк — та й застидилась…

Серце тьохнуло в грудях;

Вся зробилась, як калина,

Потім стала так, як глина,

Та й пожовкло їй в очах.

На цих рядках в передчутті роману Харко — Ганна рукопис обривається.

Сподіваємось, зробленого нами коротенького переказу досить, щоб уявити, з якого роду літературним замислом маємо діло в поемі. Безперечно, Кухаренко мав на меті в поетичній формі змалювати початок Кубанського війська. Що Верґілій для Риму, те хотів він зробити для рідного йому кубанського козацтва, отже, «Харко-кошовий» — зовсім не національна наша поема, а тільки генеалогічна, чи що, поема чорноморського козацтва.

Чи має поема яке-небудь сучасне значення? Нам здається, що ні. Вже тоді, коли вона лежала в портфелі керівників «Основи», вже тоді вона була твором перестарілим з боку стилю та манери трактування сюжету. Українська література в 40—50-х роках вже рішуче перейшла до реалістичного напрямку; поставила перед собою інші завдання, де не було місця поемам-травестіям ? la «Енеїда». Тим більше чужа вона нам. Коли «Енеїда» ще читається з інтересом, то це тільки завдяки великому таланту автора; але рядові твори того ж самого типу, не відзначені особливим талантом, навівають на нас нудьгу. Поема «Харко, запорозький кошовий» дає саме такий типовий зразок цієї літературної форми; через це вона — вельми інтересний причинок для історії епічної поеми на Україні, але читати її — річ нелегка; ніякого естетичного вдоволення вона не дає.

Літературна вартість поеми невисока. Мова пересипана русизмами. Вірш уривчастий і важкий, далеко важчий од вірша «Енеїди», не вважаючи на те, що розмір у Кухаренка легший — хорей (у Котляревського ямб).

Ритм носить печать безперечного впливу Котляревського; ті самі пірихії в другій стопі (зж?лься, покажи себ?», «т?льки талан? не маю»); ті самі союзи посеред речення («вмісті щоб ділить добро», «чумаків хоть і душили», «пишуть що оце до нас»), фактура вірша занадто відстала навіть для української поезії 50—60 років.

До поеми Кухаренка доложена стаття І. Стешенка. Стаття дає цілий ряд цікавих літературних спостережень, але, на жаль, щедро розведено їх водою різних загальників. «Генії не падають з неба, а виростають, підготовані працею попередників». Або: «Чим більше уготовано для генія путей, тим більша змога виявитись йому в повному сяйві». Або: «Любові до рідного краю в серці не випечеш». Думки, що й казать, хороші й справедливі, але в такій популярній формуловці, мабуть, зайві на сторінках наукового журналу.

Д-ій Стешенко спиняється, головним чином, на двох моментах: на впливі Котляревського на Кухаренка і на виясненні питання про автора поеми. Вплив Котляревського д. Стешенко визнає безперечним і доводить його довгою низкою паралельних виписок з обох поем («Харка» і «Енеїди»), але слідів його шукає тільки на композиції твору, зоставляючи недослідженою форму: розмір, строфічну будову, ритм і словник.

Другий свій тезис, що автором поеми являється Кухаренко, д. Стешенко доводить не тільки вказівкою на напис, що належить, на його думку, людині, близькій до редакції «Основи», але й порівнянням словарного матеріалу «Харка» з лексиконом інших творів Кухаренкових.

З інших статей варт одмітити статтю Ор. Левицького: «Про Василя Тяпинського, що переклав в XVI ст. Євангеліє на просту мову». Д. Ор. Левицький ставить питання — «хто був цей щирий шляхтич русин, що так щиро любив свій народ» і «де була та убога друкарня, з якої видав він свій переклад». Досі з легкої руки проф. Довнара-Запольського перекладача Євангелія бачили в полоцькому шляхтичі В. Тяпинському, відомості про якого зустрічаються в актах Литовської Метрики 1564—1603 рр. О. Ів. Левицький, переглянувши актові книги володимирського і луцького судів за 1561—1580 рр., знайшов там цілу низку документів, що стосуються до особи пана Василя Тяпинського. Єсть дані, що волинський Тяпинський не має нічого спільного з Тяпинським, знайденим проф. Довнаром-Запольським. Звідси випливає, що Василів Тяпинських в XVI в. було принаймні двоє, і висновки проф. Довнара-Запольского не мають під собою надійного ґрунту.

Закінчується книжка розвідкою д. М. Порша. В результаті докладного аналізу статистичних даних, дослідник приходить до висновку, що становище робітництва на Вкраїні значно гірше, ніж по інших районах держави, і що поліпшення його — тільки в розцвіті капіталізму.

1913