Примітки [до книги «Поети пошевченківської пори»]{195}

Леонід Глібов. Народився 21 лютого 1827 року[404] в с. Родзянках Хорольського повіту на Полтавщині. Батько його — кременчуцький міщанин Іван Назарович Гліб — був управителем родзянківського маєтку. Дитячі роки поета минали, як висловлюється один із його біографів, «за щасливих обставин та в сприятливім оточенні». Про виховання його подбали Родзянки: до Полтавської гімназії його прийнято на прохання Порфира Родзянка, що в його маєтку, в х. Горбах, Глібови на той час жили. В цьому проханні Л. Глібов названий вихованцем[405] П. Родзянка і купецьким сином. М. Бужинський, що видрукував ті матеріали («Україна», 1927, І—II, стор. 162—164), робить догадку, що батько поета вписався до купецтва, аби мати право учити сина в гімназії.

В Полтавській гімназії Л. Глібов пробув з 1840 по 1847 р. Курсу не скінчив (через хворобу) і вийшов 20 серпня 1847-го, не маючи навіть свідоцтва за шість клас («к переводу в VII класс не удостоен»).

Р. 1849-го вступив до Ніжинського (юридичного тоді) ліцею кн. Безбородька, де пробув з перервами 6 років, закінчивши курс по весні 1855 р. Під час перебування свого в ліцеї одружився він із першою дружиною своєю П. Ф. Бордоносовою, дочкою ніжинського протоієрея[406].

Писати почав ще в гімназії р. 1841-го спочатку по-російськи (перші українські твори стосуються до 1853 р.). Р. 1847-го його російські вірші, числом 50, випущено в Полтаві окремою книжечкою під назвою «Стихотворения Леонида Глебова». Здебільшого це наслідування популярних російських поетів — Пушкіна, Лєрмонтова, Кольцова (особливо невдатні), позначені легкістю вірша, але без виразної індивідуальної печатки. Нині їх передруковано в збірнику творів Глібова під ред. І. Капустянського та М. Плевака (ДВУ, 1927, Харків).

1 вересня 1856 р. Глібова призначено у Чорний Острів (містечко на колишній Проскурівщині) учителем дворянської повітової школи, а рівно через два роки переведено молодшим учителем географії в Чернігівську гімназію.

В Чернігові Глібов виступив як редактор-видавець «Черниговского листка», тижневика, що виходив (правда, не дуже регулярно) в 1861—1863 рр.[407].

З початком реакції р. 1863-го, коли українська чернігівська громада попала під удар місцевої адміністрації, Глібов у зв’язку з справою лікаря Носа та землеміра Андрущенка був звільнений з учительської посади — 1 жовтня 1863 р. Не вважаючи на те, що слідча в справі Носа та Андрущенка комісія не притягла його навіть до слідства, Глібова взято під догляд поліції, що тривав над ним до р. 1868-го.

Тільки в 1865 р. Глібов дістав посаду в губерніальному статистичному комітеті і знов переїхав до Чернігова з Ніжина, де жив у тестя. Р. 1867-го його призначено управителем земської друкарні — служба, на якій він оставався до смерті, незважаючи навіть на свою пізнішу сліпоту.

Літературна діяльність Глібова оживилася в кінці 80-х та на початку 90-х рр., коли його вірші та байки почали друкуватися в галицьких виданнях (дитячий журнал «Дзвінок»).

Умер Л. І. Глібов 29 жовтня 1893 р.

Література про нього порівнюючи велика, але дотикається, головне, його продукції як байкаря. Про нього, як про поета-лірика, немає нічого, крім побіжних зауважень у загальних курсах української літератури.

З біографічних писань та літературних матеріалів укажемо: 1) К. Е. Троцина. Л. И. Глебов. — Див.: Гимназия высших наук и лицей кн. Безбородко, 1881; 2) М. Загирня и Б. Гринченко. Л. И. Глебов, Чернигов, 1900; 3) В. Білий. Глібов та III отделеніе. — «Зоря», 1925, ч. 7; 4) Михайло Возняк. З життя чернігівської громади 1861—1863 рр. — «Україна», 1927, VI, стор. 114—118; 5) Борис Шевелів. Поезії Глібова в перекладі на рос. мову. — «Україна», 1927, VI, стор. 124—126; 6) Б. Шевелів. Забуті вірші поета Л. Глібова. — Зап. Ніжинського ІНО, кн. VI, 1926.

Із видань Глібова найповніше і найґрунтовніше — в серії «Бібліотека укр. класиків» ДВУ, за редакцією Ів. Капустянського та М. Плевака (т.т. І—II, X., 1927).

Пояснення. Пісня («Летить голуб понад полем»). Російський переклад п’єси належить М. В. Гербелеві («Поэзия славян». Спб., 1871; передрукований в «Очерках укр. литературы XIX ст.» Петрова і при статті Б. М. Шевелева. — «Україна», 1927, VI, стор. 124—126.

Вечір. М. А. Плевако указує паралельне розроблення теми в російській поезії Глібова «Вечер» («Ты помнишь ли тот вечер» — Твори, вид. ДВУ, т. II, стор. 130—131).

Журба — найпопулярніша з поезій Глібова. Покладена на ноти в 2-й половині XIX в. Навіяна краєвидом м. Седнева на Чернігівщині та седнівської садиби Лизогубів.

Nocturno. Соф. Ф. Русова, в дівоцтві Ліндфорс — в 90-х рр. належала до чернігівської громади. Її мемуари в збірнику «За сто літ», кн. II та III.

У степу. Олександр Амфіянович Тищинський (1835—1896) — один із найдіяльніших чернігівських громадян і найбільший приятель старечих літ Глібова. Він піклувався поетом і з його голосу записував передсмертні його байки. Некролог його (і портрет) у «Зорі» за 1896 р. Із згадок про нього — див. М. М. Грінченко — в зб. «Чернігів і північне Лівобережжя». Як здогадується М. А. Плевако, вірш має на увазі товариське життя чернігівської громади 1860-х рр.

Василь Кулик. Джерелом наших відомостей про Кулика є «біографічний обрис» у «Правді» за 1874 р. (XI, стор. 456—464; XII, стор. 506—515), написаний широко і жваво, але без точного датування.

Рік народження поета невідомий. Упорядники хрестоматії «Вік», а за ними О. Коваленко в «Укр. музі» покладають дату народження на початок 30-х рр., — але з однаковим правом можна покласти її і на кінець і навіть на середину 20-х рр. На зразок того, оскільки невиразні вказівки єдиного біографа Куликового, наведемо приклад. Університетське перебування поета віднесено на ті часи, коли «доживали віку Квітка і Гулак, визначалися (в Харкові) Костомаров і Метлинський». Означення це примушує дослідника розвести руками, — бо Квітка доживав віку на початку 40-х рр., а Гулак в 60-х; Костомаров подався з Харкова в 1844 р., а Метлинський в 1849-му.

Батько Кулика — дідич, з козацького роду, що наприкінці XVIII в. здобув собі дворянство.

Учився майбутній поет у Полтавській гімназії, і потім — на медичному факультеті Харківського університету. Курсу не добув, з огляду на смерть батька і потребу рятувати добробут родини. Зайнявшись хімією та фармакологією, Кулик витримав провізорський іспит і заорендував аптеку в м. Валках на Харківщині, де й прожив 5—6 літ. Потім, по слову біографа, його потягло на південь, такий принадний його поетичній вдачі своєю історичною минувшиною та побутовим колоритом. Скільки часу мандрував Кулик по Таврії та Херсонщині — невідомо, але р. 1860—1861-го він був уже в Полтаві, належачи до невеликої громади, що збиралася довкола Д. П. Пільчикова. Під час Кулішевого перебування в Полтаві Кулик був одним із розпорядників громадського обіду. Тоді ж нав’язав він свої зносини з «Основою», де друкував свої поезії та дописи. В умовах громадської реакції по 1863 р., непрактичний, підбитий смертю дружини, він «не жив, а тільки перебивався» і, надірвавши свої фізичні сили, умер на сухоти, як свідчить В. Торчин, в останніх днях 1870 =р. Із пам’яті сучасників образ В. Кулика випав досить скоро. В листі до О. Барвінського з 9/21.V.1869 Куліш уважає його небіжчиком, а проф. М. І. Петров, що писав свої начерки на початку 80-х рр., відносить його смерть до р. 1874-го.

Творчість Кулика в літературі оцінюється звичайно як продовження чи то «перелицьовування», як писав Куліш, Шевченка. До poetae minores відносить його В. Торчин; тільки трохи підносився він над рівнем «посредственностей», що наслідували Шевченка, і на думку М. І. Петрова («Очерки», ст. 373).

Поезії Куликові перевидано р. 1894-го у Львові.

Пояснення. На смерть Шевченка — перші вісім рядків вірша надруковані за статтею В. Торчина. В «Основі» вони надруковані так:

Поховали… Україна,

Загадавшись, плаче;

Поховали дух великий

І серце гаряче,

Кобзаря свого втеряла

Вдова Україна, —

Поховала бідна мати

Найкращого сина.

Див.: «Основа», 1861, VI, стор. 17—18.

Олександр Кониський. Народився 6 серпня 1836 року в х. Переходовці Ніжинського повіту і походив з дрібної ніжинської шляхти. Про свій рід писав у Зап. н. т. ім. Шевченка («До родоводу Кониських», том XVI). Учився в Ніжинській приходській школі, потім у Чернігівській гімназії. «Спроба закінчити освіту в Ніжинській дворянській школі та ліцеї скінчилася невдатно». Р. 1854-го вступив на урядову службу в Прилуці, а звідти перейшов до Полтави, де попав у сильну «просвітньо-поступову течію з національною закраскою». Особливий вплив на нього мав Пільчиков (змальований потім у повісті «Юрій Горовенко» під найменням Д. Пучки; порівн. також згадку про Пільчикова в «Зорі», 1894, ст. 29). У Полтаві Кониський заходився працювати над своєю освітою; почав дописувати до російських газет; містив українську поезію та прозу в «Основі», «Черниговском листке», львівському «Слові» та «Галичанині»; брав участь в організації недільних шкіл, для яких випустив українською мовою «Прописі» (1862) та «Арихметику, або Щотницю» (1863). На початку 1863 р. Кониського вислано у Вологду, а потім у Тотьму; з огляду на захитане здоров’я йому пощастило добитися дозволу жити у Воронежі, Бобринці і нарешті Катеринославі. Року 1872-го оселившися в Києві, Кониський носиться з планами українського видавництва, бере участь у газеті «Киевский телеграф», складає план історично-літературної хрестоматії. В 1873 р. разом з Пільчиковим бере участь в організації Львівського наукового товариства, переправляючи за кордон досить великі суми, які пішли на купівлю друкарні. Р. 1881-го в журналі «Семья и школа» він підіймає питання про українську мову в первісному навчанні і тоді ж випускає альманах «Луна» (1881). Реакція 1880-х рр. підкосила багато замірів Кониського. Р. 1885-го йому загрожувало нове заслання під закидом українського іредентизму. Все це звертає всю увагу Кониського на Галичину. Разом з Антоновичем він стає прихильником угоди з поляками, намагаючись вибороти якнайбільше простору для українського громадського та культурного життя і для скріплення цієї позиції відновляє р. 1888-го журнал «Правду». Невдача угоди, як політично-громадського кроку, знову звернула увагу Кониського на суто культурні справи. Він обстоює реформу Тов. ім. Шевченка на наукову організацію і друкує в її Записках свою велику біографію Шевченка, яку випускає потім у Львові двома томами (1898, 1001). Взагалі «щодо довгості та інтенсивності участі Кониського в галицькому житті» його можна поставити зараз же після Драгоманова. Умер Кониський на запалення легенів 29 листопада 1900 р.

Літературна спадщина Кониського дуже велика. Перше місце в ній посідають повісті: «Юрій Горовенко» (1885 р. вийшов у Русько-українській бібліотеці; 2-е вид. — «Сяйво», К., 1928, з докладною статтею П. К. Волинського), «В гостях добре, а дома ліпше», «Семен Жук та його родичі». Мало знані в російській Україні, ці повісті мали велике значення для розвою белетристики в Галичині. На думку М. С. Грушевського, в Галичині 60—80-х рр. Кониський був «чи не найважнішим із українських письменників».

Чимало важила в свій час і критична та історично-літературна робота Кониського. Варт відзначити його статті про «Хмари» Нечуя-Левицького («Правда», 1875), про «Твори» Ієремії Галки («Правда», 1876), відчити з історії українсько-руського письменства у «Світі» (1881, ч. 1, 2, 8, 10; 1882, ч. 14), рецензія на книгу Петрова («Зоря», 1884) та «Біографічні нариси» у «Ватрі» (1887). Все це завершається великою двотомовою біографією Шевченка, що в полегшеному вигляді одночасно вийшла і по-російськи (Одеса, 1898).

Як поет, Кониський виступив уперше в «Черн. губ. ведомостях» за 1858 р. В 1861 р. на сторінках «Основи» (в статті про проводи труни Шевченкової на Україну) видрукувано його вірш на похорон Шевченка, що здобув собі популярність і покладений був на музику. Починаючи з 60-х рр. поезії Кониського друкувалися у «Правді», «Зорі» та по альманахах. Частину їх автор зібрав і випустив невеличкою книжечкою «Порвані струни» (стор. 56+2) у Житомирі р. 1886-го під псевдонімом Яковенка. (Взагалі поезії свої Кониський підписував, як і більшість своїх речей, псевдонімами: Перебендя О., Верниволя Ф., Сирота, К. О. Я., Сирота з України, Полтавець, Яковенко тощо). Критичної літератури про Кониського як поета нема ніякої; статті, що починають тепер потрохи про Кониського з’являтися, торкаються здебільшого його як одного з виразників української громадської думки.

З біографічних матеріалів про Кониського згадаєм: 1) некролог Матушевського—Єфремова, К. ст., 1901, І, ст. 125—130; 2) там же, ст. 131—151, бібліографічний покажчик його творів В. Доманицького (з пропусками, і досить великими); 3) некролог Франка — ЛНВ, 1901, І, ст. 46—47; і 4) М. С. Грушевський — Зап. н. т. ім. Шевченка, т. XXXIX, 1901, І, ст. 1—14. Некрологи Кониського по інших органах — див.: К. ст., 1904, І, III, стор. 51—52, 190 (друга паґінація).

Павло Чубинський. Видатний етнограф. Син небагатого дідича з м. Борисполя Переяславського повіту на Полтавщині, народ. 15 січня 1839 року. Учився в Київській 2-й гімназії, а потім на юридичному факультеті Петербурзького університету. Р. 1862-го висланий в Архангельську губернію, де перебув до р. 1869-го, працюючи там секретарем статистичного комітету, редактором «Губернских ведомостей» та урядовцем особливих доручень. Там же, з доручення Вільно-економічного та Географічного товариств, досліджував хліборобство та торгівлю по північних ріках (Півн. Двина та Печора). Р. 1869-го став на чолі етнографічної експедиції в Південно-Західний край, дослідивши також і українську колонізацію в губерніях Седлецькій, Гродненській, Мінській та на Бессарабії. Труди експедиції зложили 7 великих томів записів з додатком статейних матеріалів (В. Б. Антоновича, К. П. Михальчука та О. Ф. Кістяківського). З заснуванням у Києві Південно-західного відділу Географічного товариства Чубинський став його секретарем. Характеристику наукової роботи Чубинського можна знайти в статті О. Кістяківського (К. ст., 1884, VIII) та в III томі «Истории русской этнографии» Пипіна. Поетична діяльність Чубинського порівнюючи незначна. Продебютувавши на сторінках «Основи» під псевдонімом Павлусь, Чубинський не пішов далі інших поетів-основ’ян, всупереч твердженням М. І. Петрова в його «Очерках ист. укр. литературы XIX ст.». Невеличка збірка його поезій «Сопілка» вийшла в Києві р. 1871-го.

Після закриття Південно-західного відділу Географічного товариства Чубинський служив у Петербурзі, в міністерстві шляхів. На початку 80-х рр. занедужав, а 14 січня 1884 р. помер у Києві.

Василь Мова. Син козацького сотника з Стародерев’янківського куреня (тобто слободи, «станицы») на Кубані. Народ. 1 січня 1842 р. на батьківському хуторі над «Солодким лиманом». Учився в Катеринодарській військовій гімназії, а потім (на військовий кошт) у Харківськім університеті. Спочатку був на філологічнім факультеті, потім переписався на юридичний і скінчив його «кандидатом прав». Викладав три роки літературу у Катеринодарській дівочій школі («Маріїнській гімназії»), а далі був судовим слідчим (з 1872 р. приблизно), мировим суддею і, здається, головою з’їзду мирових суддів. (Принаймні в листі до Кониського з р. 1883-го узиває себе «предсідателем»). Умер у Катеринодарі 1 червня 1891 р.

Перша поезія Мови (власне, уривок, та ще й з помилкою в авторовім імені: «козак В. М. Мова») видрукувана в квітневій книзі «Основи» за 1861 р., стор. 36 (другої паґінації) — при Кулішевій статті «від редакції» до початкуючих авторів, «що стали слати з усіх кінців України, з-над Дністра і Дунаю, з Одеси, Криму, Чорноморії й Кавказу, із Москви, Астрахані і з інших сторін, — хто на що змігся».

Дальші виступи Мови з друкованими речами сталися з підгону О. Я. Кониського, що, гадаючи видавати альманахи та історичну хрестоматію української літератури, просив його прислати своє «поличчя», зразки творчості, а також зібрати біографічні відомості про Якова Кухаренка. Наказ 1876 р. розбив плани Кониського, і вірші Мови з’явилися в Галичині, у «Правді» (р. 1876, ч. 20), в київському альманахові «Луна» 1881, а далі у «Світі», «Ділі» та «Зорі». Багато речей опубліковано по смерті автора в календарях «Просвіти» на рр. 1892, 1894, в «Зорі» (р. 1893—1896) та «Літер.-наук. віснику». В останнім знайшли собі місце, між іншим, «Три мандрьохи» («малюнки з натури») та драматичні картини «Старе гніздо і молоді птахи» (ЛНВ, 1907, кн. IV, V, VI, VIII—IX, XI, XII).

Вірші свої В. Мова зібрав сам у рукописному збірнику «Проліски», що обіймає його творчість з 1863 р. по 1888-й. Гадав він свої «Проліски» видати за кордоном, як то видко з переднього «слова до громади»: «Автор сих віршувань, закинутий долею на довгі роки хоч у рідний, та далекий і глухий закуток України… працював на ниві рідного слова самотньо і працював більше над збиранням і впровадженням лексичного матеріалу (Мова працював над російсько-українським словником), аніж над творами літературними. Але від часу до часу пробував пера і на самостійних творах, і потикався з ними до російської цензури, в котрій йому притьмом не пощастило… Маючи на думці, що для великої будови народної літературної мови кожний одрізний камінець часом у пригоді стане, і стративши надію на недалекий слушний час для рідної мови в російській Україні, зважився отеє автор подати в світ свої віршовані твори хоч за кордоном».

Література про Мову нечисленна: 1) М. Уманець (М. Комаров). Василь Мова (посмертна згадка). — «Зоря», 1891, ч. 14, стор. 274—275; 2) О. Кониський. Кілька слів про Василя Мову. — «Зоря», 1891, ч. 20, ст. 394—396; 3) М. К. Літературна спадщина після В. Мови. — «Зоря», 1892, ч. 10, ст. 199—200; 4) Іван Франко. Із поетичної спадщини Василя Мови. ЛНВ, 1899, VI, ст. 247—251.

Останніми часами з’явилася докладна стаття М. Возняка: З письменської спадщини Василя Мови (Лиманського). — «За сто літ», книга III, стор. 17—45.

Псевдоніми Мови — В. Лиманський, В. С. Мигуцький, В. Мигученко.

Пояснення. Вірш «Козачий кістяк» — найпопулярніший у нас із усього доробку В. Мови. Передрукований у хрестоматії «Вік» (т. І, стор. 261), він потрапив звідти до антології «Українська муза» (стор. 307—308) та різних декламаторів, як давніх, так і новіших. Відомі дві редакції цього вірша: перша, уміщена в «Правді» за р. 1876-й (стор. 765—767), і друга, посмертна, друкована в «Зорі» за 1895 р. (стор. 46—47). В хрестоматії «Вік» дано першу із них з легенькими поправками, в цілому дуже щасливими. На превелику шкоду, пропущено підзаголовок, що показує привід до написання вірша, та ще, з цензурних, мабуть, міркувань, викинуто рядок про попів: «Христової правди гнилії стовпи». В нашій книзі ми подали текст «Правди», відступивши від нього в двох місцях: 1) «І борючи духом трудів тягарі» (в «Правді» читаємо: «праці тягарі) і 2) «Як стануть у лаву такі вояки» (в «Правді», очевидячки, друкарська помилка: «Як стануть у славу»).

Текст «Зорі» позначений багатьма відмінами; видрукувано його з такою приміткою редакції:

«Поезію В. Лиманського під заголовком «Козачий кістяк» помістила в р. 1876 «Правда» в числі 20 на стор. 765—767. Між рукописами покійного нашого поета найшли поему, що вправді має той самий заголовок, подібний початок і той самий кінець, одначе взагалі вельми різниться від поміщеної в «Правді», від котрої й об’ємом значно більша: бо коли надрукована в «Правді» обіймає 168 віршів, то наша має їх аж 253 (під віршами тут розуміються піввірші: «Налігши над плугом» — «оре хлібороб» — ред. «Зорі» уважає за два рядки. — М. З.). Не знаємо, як поема, поміщена в «Правді», друкувалась, з первісного автографа чи з відпису; ми маємо автограф поеми, означений теж р. 1875, і отеє містимо її після автографа, очевидно, без зміни. Годиться завважити, що поміщений у «Правді» «Козачий кістяк» автор присвятив С. А. Ш., — між тим як у нашій рукописі вона присвячена А. К. Ал. Вас. Лук[ич]».

От головніші одміни цього тексту:

4. Під леміх широкий кістяк підхопивсь

6. І бачить, що там же і шабля крива

8. Вся зброя козацька з кістками гниє

14. Від ріллі, від плуга куди занесли

16. Про волю згадав ти й мізкуєш ти так

19. Це був запорожець, був лицар-козак

20. За рідную землю слободний вояк

23. І гордої шиї панам не хилив

24.І в праці нагальній себе не нудив.

Після 26-го рядка починається різке розходження текстів. В «Зорі» читаємо:

А гей ти, плугатар, тружденний ґевал!

Козацтво — то справді був ваш ідеал.

Воно підневільним метою було,

Безправне харпацтво до себе тягло,

І гнало в степи їх та в дикі луги,

Щоб збути підданства важкі ланцюги,

І задля козацтва, слободи та прав

Народ проти Польщі оружно устав.

І нищив державців за їх привілей

Горнути в підданство слободних людей;

Задля тих же саме слободи і прав

У злобі брат брата у нас убивав;

Чрез їх в Україні була метушня,

Міжусобні бої і ворохобня:

Поспільство то вабив козачий талан,

Козацтво ж в одрізний горнулося стан;

Поспільство бажало ізбутись панів,

Пани ж намножились з-межи козаків.

Поспільство держалось тієї мети,

Щоб право козацьке на всіх розтягти;

Пани ж навертали на власних рабів

Не тільки поспільство, але козаків.

І всяк здобувався самих тільки прав,

Про спільну повинність нітрохи не дбав,

Усяк ворохобивсь, буяв, войдувавсь,

За поміч чужинцям цілком віддававсь,

І в тій міжусобній тяжкій боротьбі

Загибла Вкраїна в неславі й ганьбі;

Її занедбали пани й козаки,

Про неї забули і ви, харпаки!

І от потихеньку московські царі

Забрали Вкраїну в свої пазурі.

А гей, хліборобе! на людський посміх

Неволя Вкраїни — то спільний наш гріх!

Зі злоби до шляхти чи то панів

Поспільство вдалося до власті царів;

А панство звернуло ту власть навпаки

І темне поспільство пішло в кріпаки.

Програло харпацтво, пани здобулись,

Та за ті здобутки Вкраїни зреклись.

І все те, за віщо під шум корогов

Через два столітки лилась у нас кров:

Слободу Вкраїни, народную честь

І есе, що святого на світі цім єсть,

Усе занедбали великі пани,

Свого родовища ледачі сини.

Усе змарнували ці старші брати,

Щоб менших міцніше в ярмо запрягти!

І в час тії скрути задля харпаків

Даремно вповали на тих козаків:

Згубивши святую народну мету,

І вони підпали під царську п'яту;

І під царським берлом за короткий час

Ввесь реймент їх давній знівечивсь і згас,

І вільне лицарство славних козаків

Обернуто круто в царських служаків —

А права, степи їх і воля свята

Ізникли без сліду, як химра пуста!

Минули, мій друже, козацькі віки,

Пропали гармати, шаблі й бунчуки,

Зоставивши слави кривавої шум

Та тяжке кріпацтво на горе і глум.

Підкреслені рядки відповідають 37—42, 43—46 рядкам тексту «Правди». Далі обидва тексти зближаються (вказуємо тільки важніші одміни окремих рядків):

47. Покинь же, небоже, думки золоті

51. І хлібом здобутим у поті чола

52. Згодуй для Вкраїни ти сина-орла

56. Чого же козацтво ізникло, як дим,

57. Сягнувши в минулість, нехай допита

62. Христової правди трухляві стовпи

63. І чого народ наш в темн?ті пірнув

64. Про спільну вітчину — Вкраїну забув

65. І як з того тлуму народ рятувать

68. Нехай набереться він праведних дум

71. І розумом дужий, у правді твердий

73. І тугою жирне народне життя

85. Як стануть у лаву такі граждаки.

Можна думати, що текст, уміщений у «Правді», є пізніша авторська переробка поезії. Постала вона через пропуск віршів, присвячених історії козацтва та соціальним антагонізмам старої України, що могли здатися занадто докладними та спеціальними, а також деяких місць, що мали краєвий, виключно кубанський інтерес («І вільне козацтво славних козаків / Обернуто круто в царських служаків» і далі). Характерне з цього погляду перероблення передостаннього вірша: «як стануть у лаву такі граждаки» (у «Правді» — вояки). Граждаки — термін спеціально кубанський, і в тексті «Зорі» до нього зроблене авторське пояснення: «Граждаками» на Чорноморії звуть козаків, котрі не відбувають вояцької служби».

Михайло Старицький. Син дідича, народ. в с. Кліщинцях Золотоніського повіту на Полтавщині, року 1840-го. Обставини дитячого свого життя списав у автобіографічнім нарисі, друкованім у «Новій громаді» за р. 1906-й. Учився у Харківському університеті, а потім у Київському, куди перейшов разом із своїм родичем та щирим приятелем, композитором М. В. Лисенком (про те сам розказав в «Киевской старине», р. 1903, з нагоди тридцятип’ятилітнього Лисенкового ювілею). Друкуватися почав р. 1865-го в галицькому часописі «Нива»; потім під псевдонімом Гетьманець містив свої поезії у «Правді» (з р. 1869). Із 70-х рр., зайнявшись перекладами, надрукував по-українськи: «Казки Андерсена з короткою його життєписсю» (1873), «Байки Крилова» (1874), «Сербські народні пісні та думи» (1875), лермонтовську «Пісню про купця Калашникова». Ориґінальні та перекладні поезії свої зібрав двома книжками: «З давнього зшитку» (ч. 1—1881, ч. 2—1883), що разом з його перекладом Шекспірового «Гамлета, принца Данського» (К., 1882, недавно перевиданий у «Книгоспілці» з статтями А. В. Ніковського та С. І. Родзевича) викликали жваву в місцевій та столичній пресі полеміку про чергові завдання української літератури. Проти Старицького виступив Костомаров, дорікаючи йому незграбністю мови та кованими словами, тобто невитриманістю лексики та невдатними неологізмами. З уст прихильників Костомарова (В. Горленка, М. І. Петрова) ці обвинувачення залюбки повторяла і ворожа українському рухові преса.

У 80-х рр. Старицький виступив як видавець-упорядчик альманаху «Рада» (2 част., 1883 і 1884) та як один із організаторів українського театру. Тоді ж, як театральний підприємець, зустрівся Старицький і з питанням драматичного репертуару і заходився полагоджувати справу власними п’єсами, як ориґінальними, так і переробками своїх (Кухаренко, Нечуй-Левицький) і чужих (І. Крашевський) авторів. Ці переробки дали потім підставу для судового процесу між Старицьким та журналістом Ізм. Александровським, що обвинувачував його у плаґіаторстві. Історію цієї справи можна знайти в статті Франка (ЛНВ, 1902, V). Драматичні твори Старицького видані в Москві на початку 90-х рр. під назвою «Малороссийский театр» і вже давно потребують нового видання.

В 90-х рр. Старицький відіграє ролю признаного провідника молодої поетичної школи і репрезентанта українського письменства «перед широким світом». Умер він 14 квітня 1904 р.

Література про Старицького порівнюючи велика. Не згадуючи про давніші статті та загальні курси, укажемо: 1) Корифей украинской сцены. К., 1901 (біогр. нарис); 2) Ів. Франко. Михайло П. Старицький. — Літ.-н. вісн., 1902, V—VIII; 3) Ол. Пчілка. Пам’яті товариша. — К. ст., 1904, V; 4—5); статті Д. Дорошенка (Рада, 1908, 17.VI, ч. 88) та І. М. Стешенка (ЛНВ, 1914, IV); 6) В. О’Коннор-Вілінська. Деякі риси в творчості Старицького. — ЛНВ, 1914, IV; 7) П. Рулін. М. Старицький та П. О. Куліш. — Життя й р., 1926, XII; 8) М. Зеров. Літературна позиція Старицького. — Життя й р., 1926, VI. Цікаві зауваження про Старицького можна знайти у присвячених іншим темам статтях В. Коряка «Етапи» (в книзі «Організація жовтневої літератури») та П. Филиповича — «Пушкін в українській літературі» (Пушкін. Вибрані твори. — «Книгоспілка»).

Спробу повного видання поезії Старицького р. 1908-го треба вважати невдатною. У ній багато пропусків, тексти подано неуважно.

Пояснення. До слов’ян («Чи довго ще будуть нас кривдить на світі»). Аналіза і коментар цієї поезії — див. у статті Франка: Михайло П. Старицький. «Літер.-наук. вісн.», 1902.

Головніші варіанти з вид. 1883 («З давнього зшитку», — II).

2. Невже не одної ми матері діти?

4. Завіщо ж зневага?

12. Рідної освіти родині.

Після 20-го рядка ціла строфа до брата-москаля:

З тобою давно ми працюєм на полі

Розросту науки й освіти;

З тобою давно ми шукаємо долі, —

Її нам з тобою ділити.

46. Тоді нас ніхто не здолає.

48. Ні кроку слов'янського краю.

По виході празького видання Т. Г. Шевченка. Празьке видання Шевченкового «Кобзаря», зроблене з ініціативи київської громади р. 1876-го. У першому томі вміщено твори, що могли рахувати на доступ і обертання в межах Росії; в другий том увійшли політичні поезії Шевченка.

Борцю (з британського). Підзаголовок узятий з видання 1883 р.

На проводи (М. П. Драгоманову). Мова мовиться про від’їзд Драгоманова за кордон р. 1876-го, що був початком його еміґрантського життя.

До судді. Переклад популярного російського вірша «К судьям», що приписувався одній із пропаґандисток 70-х рр. Бардиній, але з більшою певністю може бути віднесений до авторства О. Л. Боровиковського, сина відомого українського байкаря. Переклад Старицького коротший від первотвору на одну строфу:

Тяжелою работой я разбита,

Не знаешь ли, в душе моей на дне

Тягчайшая из всех улик сокрыта —

        Любовь к родимой стороне.

Повний російський текст цього вірша можна знайти в книзі В. Бонч-Бруєвича «Избранные стихотворения русской поэзии» — у відділі «Произведения неизвестных авторов». От перша строфа вірша:

Мой тяжкий грех, мой умысел злодейский

Суди, судья, но проще, поскорей,

Без мишуры, без ласки фарисейской,

        Без защитительных речей.

Поету («Як ніч, насовується туча»). У виданні 1908 р. текст цієї поезії видрукувано з пропусками, що почасти з’ясовується цензурними міркуваннями, а почасти недбалістю редактора. Наш текст взято з «Зорі» за р. 1892.

На смерть М. В. Ковалевського. Микола Вас. Ковалевський (1841—1897) — приятель Драгоманова. Через нього ішла грошова допомога Драгоманову, якої він і був невтомним організатором.

Мати (з Некрасова). Варіант — у вид. 1883 р. рядок 10: Не затемряй їх ясного лиця. — Підзаголовок: з Некрасова — у вид. 1908 р. відсутній.

Потайні ученики — переклад з російської. Ось ця популярна в 70-х рр. поезія, приписувана так само, як і «К судьям», С. Бардиній:

Мы были там. Его распяли,

А мы стояли в стороне

И осторожно все молчали,

Свои великие печали

Храня в душе своей на дне.

Его враги у нас спросили:

«И в вас, должно быть, тот же дух —

Ведь вы его друзьями были!»

Мы отреклись, нас отпустили,

И вдалеке пропел петух.

Нам было слышно: умирая,

Он все простил своим врагам.

Он умер, их благословляя,

Открыв убийце двери рая, —

Но он простил ли и друзьям?

Бувай здоров (з Байрона). Порівняння перекладу М. Старицького — в нашій книзі: П. Куліш. Поезії. «Книгоспілка», стор. LIII—LVI.

Варіант з вид. 1881 р. (З давнього зшитку, ч. І).

1. Бувай здоров, краю, мій краю коханий

2. Твій берег в млі сизій зникає.

7. Ми ж пріч утікаєм… Прощай но, родино,

9. Година, другая… і — збліднеш ти зоре.

16. Поправка ред. У Старицького: Собака незрадна

26. Мені це, мій пане, не вада.

31. Там всі мої кревні, опріч тебе, пане,

32. Опріч тебе тільки — та Бога!

37. Що правда, мій джуро, то правдонька щира!

48. І цим болить серце недуже!

49. Кінець твого замку стоїть наша хата

50. Там жінка прощалась зі мною.

69. Поправка ред. У Старицького: завиє собака слух'яна

77. Ти ж лоно безкрайнє, вільнесеньке море

78. Мене розважатимеш, знаю.

«Кепкували з мого слова». У вид. 1908 р. цей вірш дано з деякими незначними відмінами. Перший рядок його: «Ой знущались з мого слова». Зовсім пропущено рядок п'ятий: «Озброялось в ясну крицю». Наш текст узятий із статті Л. Миловидова. — Листи М. П. Старицького до М. М. Коцюбинського (Україна, 1928, III, стор. 87—89).

Олена Пчілка. Псевдонім Ольги Петрівни Косач. Народ. в Гадячі на Полтавщині в дрібно-дворянській сім'ї 17 червня 1852 року. Училася в Києві в «образцовом пансионе благородных девиц» під доглядом свого старшого брата М. П. Драгоманова. Писати почала в 70-х рр. під впливом Старицького, як сама розповіла про те в «Киевской старине» («Памяти товарища», 1904, V). Твори свої прозові та віршові, ориґінальні й перекладні друкувала в «Зорі» та в альманахах наддніпрянських і галицьких («Рада», «Перший вінок»). Перекладала вона Гоголя, Лермонтова («Мцирі»), Пушкіна, Сирокомлю; в «Зорі» уміщено кілька уривків із її перекладу «Метаморфоз» Овідієвих. Поезії її ориґінальні і перекладні зложили книжку «Думки-мережанки» (1885).

Заслуговує уваги видавнича робота Олени Пчілки. Р. 1880-го під псевдонімом Н. Г. Волинський вона видала «Співомовки» Руданського, з 1906 року видавала в Полтаві часопис «Рідний край», який перенесла потім у Київ.

Р. 1901-го у Києві відсвятковано 25-літній ювілей літературної її діяльності.

Нині письменниця живе в Києві. Недавно в журналі «Україна» видрукувано її спомини про М. П. Драгоманова.

Панас Мирний. Відомий прозаїк-повістяр, Опанас Якович Рудченко (1849—1920) дебютував на сторінках «Правди» за 1872 р. віршем «Україні». Та і в пізніші часи не раз озивався віршами, здебільшого на події дня. В рукописній його спадщині дійшло до нас поверх 700 поезій ориґінальних і перекладних. Здебільшого не сильні технічно, вони віддають переважно народною поезією і Шевченковою манерою (порівняй, напр., «Огні горять, музика грає» з поезією Мирного «Музика тне, музика грає» (Акад. С. Єфремов. Панас Мирний. К., в-во «Слово», стор. 294). Поезії Мирного друкувалися в його книзі «Збираниця з рідного поля» («До Музи»), в «Зорі» («Дума про військо Ігореве», 1896 р., потім р. 1914 — окремо), в альманахові «З потоку життя», в «Рідному краю», в збірнику «З неволі». В альманаху «На вічну пам’ять Котляревському» уміщено його «Декілька пісень про Гайявату» — переклад, зроблений за російським перекладом Д. Л. Михаловського (про цей переклад див. у споминах С. Ф. Русової, «За сто літ», кн. ІІІ, стор. 182—183). Переклад «Слова о полку Ігоревім» зроблений складом думи, але, не вважаючи на ориґінальне трактування, блідий і розтягнений. Оцінок поетичної творчості Мирного ще немає; її тільки починають вивчати (пор.: Ів. Лютий. З сатиричних віршів П. Мирного, «Україна», 1929, кн. І, стор. 72—82). С. О. Єфремов висловив був думку, що сам П. Мирний «розумів», що його сила «не в мірній мові і, пишучи вірші, пишучи багато й уперто для себе, має стільки такту, щоб їх не друкувати». Справді, вірші Мирного справляли враження дуже старомодних; уже на початку 900-х рр. Коцюбинський в листуванні до Гнатюка характеризував їх терпкою фразою, яку потім, досить неслушно, використав і на адресу Філянського: «Мирний прислав вірші — нехай йому Господь в день Страшного суду не згадає про них». Досить докладну бібліографію Мирного див. у названій книзі акад. Єфремова (стор. 344—352).

1930