Українські оди XIX ст.{192}

Традиції «котляревщини» чи не найдовше тривали у жанрі патріотичних дум та од.

Перші з них з’явилися на самім початку XIX в., в «тривожні роки» наполеонівських війн, під час досить помітного розцвіту летючих брошурок, урочистих гімнів та сатиричних строф, присвячених то перемогам російської зброї, то морально-політичним гріхам французів революційної пори, «головорізів-різників», «врагов Бога и отечества» — і становлять цікаве pendant до відповідної продукції російської. І. Я. Айзеншток у своїй великій статті про «котляревщину» («Українські пропілеї», т. І) згадує цілу низку подібних творів, уміщених у «Вестнике Европы»: «Ода на войну» Вельяминова-Зернова, ода «На случай молебствия по прочтении высочайшего манифеста ноября 16 дня о войне против французов», «Российскому воинству на победу в начале 1807 года». Така ж була віршована сатира «Дух россиян, или Сердечные чувства сибирского плавильного мастера» або друковані в першому числі «Сына отечества» за 1812 р. вірші Івана Кованька, що віщував гибель французам:

Свету целому известно,

Как платили мы долги,

И теперь получат честно

За Москву платеж враги.

Побывать в столице — слава,

Но умеем мы отмщать:

Знает крепко то Варшава

И Париж то будет знать.

Дуже близькі до них ідеологічним, а іноді й стилістичним настановленням українські оди тих часів, рукописні й друковані: «Ода господину Бонапарте», «Ода, сочиненная на малороссийском наречии по случаю временного ополчения» Гр. Кошиць-Квітницького (Вестник Европы, 1807, № 9, надрукована з бажання «угодить малороссиянам») і, нарешті, «Ода малороссийского простолюдина[343] на случай военных действий при нашествии французов в пределы Российской империи в 1812 году», що з'явилася друком в типографії I. Глазунова, за підписом Петра Данилевського. Всі три видержані в чотиристопових ямбах або чотиристопових хореях, зложені так зв. децимою (десятирядковою строфою з римуванням ababccdeed) в манері, схожій на манеру «Оди до князя Куракіна» та «Енеїди» Котляревського (на доказ цієї тези І. Я. Айзеншток наводить у своїй статті низку віршових рядків, що являються ремінісценціями з обох творів).

Другий імпульс цій літературі був даний польським повстанням 1830 року (т. зв. «листопадовим»), що викликало військову акцію рр. 1830—31 та обговорення польсько-українських стосунків у західноєвропейських парламентах та часописах. На усмирення Варшави озвалися: незнаний автор (можливо, В. Растовецький) величезною одою «Варшава» (має підзаголовок «поема», надрукована у книзі В. Науменка «Нові матеріали для початків укр. літератури XIX в., К., 1923) та відомий своїми «малороссийскими» фольклорними повістями Орест Михайлович Сомов (1793—1833). Поема «Варшава» залишалася в свій час у рукопису (в непоправному тексті опублікована — К[иевская] ст[арина], 1887, VI—VIII, с. 510—522); ода Ореста Сомова з'явилася друком під звичайним його псевдонімом «Порфирій Байський» окремою брошурою, в типографії М. Греча. Назва брошури — «Голос украинца при вести о взятии Варшавы»; строфа в оді — чотирирядкова з перехресним римуванням abab; вірш легкий, як у ранніх одописців 1807—1812 рр., але з безперечною печаткою «котляревщини»:

Чи се таки пащекувати

Ще не обридло вам, ляхи.

І знов якаясь вража мати

Вас нацюкнула на гріхи[344].

Літературний спільник Рилєєва, Ол. Бестужева та Дельвіґа, в своїй патріотичній оді він іде за Котляревським, якого знав і з яким листувався — за «дальним и почтеннейшим литератором, совершенно знающим все обряды, и поверья, и предания своей родины — поэтической Малороссии». В подібних же тонах зроблена і ода Боди-Варвинця (О. М. Бодянського), написана в Переяславі 20.V.1831 «по случаю восстановления малороссийских казацких полков в мая 1831»[345] і надрукована з дворічним запізненням в «Маяке» за 1833 р., ч. 99 (передрукована у Вол. Каллаша «Из истории малороссийской литературы». Киев[ская] стар[ина], 1900, V, с. 155—156). Її тон грубіший, як у Сомова; ремінісценції з Котляревського наявні. Напр.: «Козацькі шапки набакир,/ Вже годі кожний буть мугир» (у Котл[яревського] — «Щоб був козак, а не мугир»).

Справжня потопа цієї «чадної» патріотики та войовничого одописання припадає на початки т. зв. «Східної війни» 1853—1856 рр., до якої Російська імперія Миколи І вступала «с гордо поднятой головой, с едва выдерживаемым ушами барабанным боем, а выходила с заунывно-плачущим зовом отступления» (М. К. Лемке. Очерки по истории русской цензуры и журналистики XIX в., СПб., 1904, с. 2). Віддали їм свою данину із українських авторів: П. Гулак-Артемовський («На победы русских над турками», «Рада султанові», «Воззвание к Франции по случаю ее союза с Англией» — знамените «Чого ви, пранці, розсвербілись»), П. Морачевський — брошурою «До чумака, або Война ягло-хранцузо-турецька [у 1853 і 54 роках]» та друкованим в «К. губерн. ведом.» віршем «Великому цареві нашому» (1854, № 35), Леонід Глібов — своєю «Остаповою правдою» («Черн. губ. ведомости», 1855, № 46). Українськими творами озвалися і відомий пізніше видавець «Домашней беседы» В. Аскоченський («От що», «К. губ. вед.», 1854, № 17), і зовсім не знані або призабуті Ос. М. («Мова старшини до громади», «К. губ. вед.», 1854, № 21; передрукована в К[иевской] стар[ине], 1902, X) та Ф. Яцимирський («Банкет для непрошених гостей…»).

Як писання 1806—1812 рр., так і патріотична лірика та сатира 1830—1831 рр. і одописання рр. 1854—1855 мають до себе паралель у відповідній творчості російській. Так, «Голос украинца» О. М. Сомова був рівнобіжним з’явищем до виступу Жуковського й Пушкіна («На взятие Варшавы», «Клеветникам России», «Бородинская годовщина»). Писання Морачевського, Глібова та інших сплоджені модою, в якій перед вела столична преса. В ролі корифея поетичного хору р. 1854-го бачимо «Мафусаїла російської поезії» Ф. Глінку (1786—1880), що розпочав «неиссякаемый поток патриотической музы» своїм віршем «Ура!».

Ура! На трех ударим разом!

Недаром же трехгранный штык!

Ура отгрянем над Кавказом,

В Европу грянет тот же клик!

Вірш «Ура!», випущений окремим виданням, розійшовся в 9000 примірників. Другий популярний вірш був пошанований увагою самого царя Миколи і з його наказу надрукований в «Северной пчеле» (15.II.1854, № 37). Його нотки принагідно згадав Тургенєв в одній із своїх повістей.

Вот в воинственном азарте

Воєвода Пальмерстон

Поражает Русь на карте

Указательным перстом[346].

«Патриотические чувствования» у віршовій формі попливли до цензури так щедро, що викликали навіть доповідь міністра освіти А. С. Норова цареві. Міністр «повергал на высочайшее разрешение» питання, «до каких пределов может быть допущено выражение подобных чувствований». Цар дозволив «беспрепятственное печатание вышеизложенных сочинений, с тем только, чтобы в них не заключалось брани». Резолюція ця, оповіщена місцевій адміністрації, спричинилася до появи численних патріотичних творів по губернських виданнях. Синопська перемога Нахімова, бомбардування Одеси 11.IV.1854, англійська флота в Балтійському морі, кожна військова дія, що не була цілковитою поразкою, проходження військових дружин — все було приводом для одоскладання, що справді часом спинялося на самім порозі лайок та непристойності (напр., «Сэру Непиру» Аскоченського в «К. г. ведом.», 1854 р.).

Українська «ура-патріотична» поезія писалася й друкувалася р. 1854-го щедріше, ніж будь-коли. Стилістично вона ніде не підноситься над рівнем поезії російської. «Котляревщина» озивається в ній загальним стилістичним настановленням (особливо у Гулака-Артемовського): спеціальним плеканням зниженої лексики, простацького тону, підробленням під селянський вислів. Де-не-де видно і текстові ремінісценції з Котляревського. Так, В. Аскоченський грозився ворогам: «Намочимо вас в шевський квас», повторяючи Зевсову погрозу із «Енеїди» — «Я намочу вас в шевський квас». Строфічні особливості Котляревського уже одійшли. Чотиристопові ямби та хореї так само починають поступатися місцем коломийковому ритмові.

Нижче ми подаємо дві українські патріотичні оди — одну, що стосується до війни 1812 р. і зветься: «Патриотическая малороссийская ода в 1812 г. — чрез Константина Пироцкого», — і другу, що стосується подій 1831 р. Першу маємо в дефектному вигляді з великим пропуском усередині і без кінцевих строф. Не вважаючи, що в нашому спискові вона має на собі ім’я Конст. Пироцького, це є згадана вище ода Петра Данилевського, тільки не в першій її редакції (надрукованій в «Укр. пропілеях»), а в другій, як думає І. Айзеншток, пізнішій, що містить в останніх своїх строфах похвалу Кутузову. Текст оди в нашому спискові переписаний рукою недосвідченою, невправною, можливо, під диктування, з численними помилками та спотвореннями поодиноких слів, з перепуском цілих рядків (що руйнує строфічний поділ вірша). На місці цих перепущених рядків ставимо крапки. По цьому немудро переписаному текстові пороблено синім олівцем деякі дуже нечисленні поправки — почерк старанний, з завитками. Хто був Константин Пироцький і на якій підставі приписано йому авторство оди, не знаємо. Можливо, це був тільки переписувач або замовник переписаного тексту — так само, як і Василь Растовецький, що йому редакція «Киевской старины» приписувала авторство поеми «Варшава»[347].

Другий твір: «Думу украинца при получении известия об окончательном занятии Польского края» беремо з одного родинного альбому, де вона міститься (чи, вірніше, містилася) поряд інших творів 30—40-х рр. (бурлескна ода Мартинова «Кой-що, із Гараських (sic) побрехеньок»[348] та початкові рядки «Вечорниць» Кореницького) та витягів із історичних книжок про козацькі полки за часів Хмельниччини. Змістом ода нагадує трохи поему «Варшава». Останню колись редактор «К[иевской] старины» характеризував так: «Автор, становясь на точку историческую, длинным рядом примеров старается убедить поляков, что политическая их судьба бесповоротно решена всем ходом исторической и строем государственной их жизни, что королевство их в принципе было аномалиею и абсурдом, что воскресить его невероятно, и что потому им не остается ничего более, как подчиниться гигантской силе, их покорившей, и жить в мире с русскими». Цю саму думку, тільки грубіше висловлену, знаходимо і в кінцевих рядках «Думы украинца» — проте арґументовано її переглядом не історичної долі Речі Посполитої польської, а кампанії 1831 року. Автор досить добре обізнаний з ватажками повстання та військовим командуванням польським. Він, видимо, в курсі дальшої їх долі по переході російської границі — візьмімо, наприклад, його натяк на «земляную буду» генерала Ґелґуда, забитого на пруськім кордоні за добачувану в його наказах та вчинках зраду. Помилки в транскрипціях імен не перечать припущенню про обізнаність автора. Вони могли буть даниною автора стилістичному спрямуванню на вульґаризм; могли з’явитися і при дальшому переписуванні.

І

Патриотическая малороссийская ода в 1812 году чрез Константина Пироцкого

                1

Слава Богу, стало гарно,

Мов відлигло в животі,

Було дуже гірко, хмарно,

Як від диму на печі.

Ніякий було поганець,

Звідкільсь, кажуть, вистриганець

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Через царства, через панства,

Та й до нашого гетьманства

Аж в Москву прибіг сюда.

                2

Кажуть, так[349] собі маленький,

Незавидненький[350] щенок,

Низький, смуглий і сухенький,

Та що ж то він чорту внук!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Він із біса ростом пес,

Ну да як то зажирає,

На ввесь світ рот роззявляє,

Мов би хоче з’їсти весь.

                3

О, яке то зле вродилось,

Півсвіт внівець обернув,

Да іще не наситилось,

Ще й над нами замахнув.

Скільки Божого народу

Спік в огні, закинув в воду,

Скільки війська затопив,

Скільки царств уже ограбив

Срібла, золота загладив

Все голодний басурман.

                4

Як в Московщину забрався,

Став був москалів ласкать,

Вільність панству обіщався,

Як схотять к йому пристать.

Думав так на шию скочить

І як дурнями ворочать,

Аж ба — хтів, да нельзя взять!

А зась, мурчій нехрищений![351]

Камінь з’їж, не хліб печений:

Хотіли[352] на тебе плювать!

                5

Ніт то, москаля не здуриш.

Знаєм, що ти за таке:

Тут і баби не обманеш,

Давно чули про тебе.

Є в нас батько Цар найясніший,

Він для нас найпредобріший,

Ми божились для його

Кров до капельки пролити,

Коли треба боронити

Руського царя свого.

                6

Далебі, мені аж чудно,

Як то став царем ся звать

Бунапарт, прокляте пудло[353].

Що воно, хотів я б знать.

От як цар у нас царює,

З давніх предків все панує, —

А то невість що таке!

Деся взявся Корсиканець,

Мабуть, з пекла висіканець,

Піди ж, зле [воно] яке!

                7

Видно, він від чорта зліший,

Що так дуже зажира:

Срібло, злото що миліше,

Все до щенту . . . . . . . . . . .

Церкви Божі обдирає,

На конюшні повертає,

Ламле, палить образа.

Свого ж ничуть ми не чували…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

                [13][354]

Моли Бога, що не достав списом…

Чи не задрався з москальком?

Показав, не бійся, спину

Знать се бивсь не з прусаком!

Се не німців покарати

І не в Віні дані брати, —

Зараз носа тут підтруть.

Стрепенуть за парші трохи,

Витрясуть не тілько блохи,

Аж моклиці опадуть.

                [14]

Думав, з москалями биться —

Так як очерет косить.

Аж прийшлось просить мириться,

Да бігма, сього не чуть.

Ні, поганцю, будеш знати,

Як то руських зачіпати.

Будеш довго пам'ятати,

Як в Московщину забрався,

Мов собака тут знущався,

Да й назад хотів удрать.

                [15]

Мабуть, хлоню небораче,

Не вмигнеш ти вже відсіль,

Будеш ти в руках, поганче, — Залицюєм відусіль.

Га, да будеш памнятати,

Як ми будемо карати,

Збудеш ти як вовк свій хвіст.

Ми не тронем твого ві[й]ська,

А з тобой, як з миш’ю кішка

Попограємся вохвіт.

                [16]

Тепер хочу звеличати

Князя нашого того,

Що зволить військам управляти,

Затівати для чого (?)

Тільки ж то мені халепа,

Що не вмію так як треба

Забренчать на кобзі тій,

Що як забренчить-заграє,

То і камінь поскакає —

Кобзаристий пан Орфій.

                [17]

Ось дай мені лиш докотиться

Аж на гору на Парнас,

Дай в будинок завалиться

До пана і до дівчат.

Там бо піп розумний дуже,

В його дев'ять дівчат служе;

Дай ще тільки побувать,

Да ще з ними побалакать, —

Можна розумцю насмякать —

Тільки папір давай писать.

                [18]

О Кутузове світліший,

Біг тебе благословив…[355]

II

Дума украинца при получении известия об окончательном занятии Польского края русским войском и учреждении порядка в нем

Стихла буря, змовкли громи, погода настала;

Вже проклята земля лядська дуріть перестала.

А мерзенні, сучі ляхи! що? вже вгамувались?

Мабуть, добре, невгомонні, на руських нарвались.

Я казав же тобі, ляше, змовкнуть, вгамуваться;

Не послухав, — ось прийшлося погано квитаться.

Де та воля, як ти думав дурной головою?

Бач, за сеє що зробили москалі з тобою.

Що ти думав, вражий сину? Чи хтів каменюки?

Зась, муругий, башку збили поганій гадюке!

Де ваш дядько леповатий Лелевель-поганець[356]?

Не хтів їсти руськой каші, чортів вистриганець.

Що й досталось вистриганцю, вашому Гельваду[357]?

Аж у прусів заховався в земляную буду.

Ромарина[358] вже подався до лісу, за Краков;

Мабуть, здумав він одвідать зимовища раків.

Де Ружицький ваш подівся? де же і Камінський[359]?

Подалися, мабуть, в пекло, так як і Рибінський[360].

Чорторийський[361] де ваш дівся? чи сховавсь за грубу?

Береже, знать, сучий син родимую шубу.

Де ваш дівся і Хлопіцький[362]? мабуть, чорти взяли.

Коли б вони йому добре всі ребра пом’яли!

Де послідній ваш приводець, якийсь Малаховський[363]8?

Копать землю у Сібіру згодився таковський.

Де в трубобу (?) Крюковецький[364]? знать, стодол (?) сховався;

Щоб ізбігнуть од Сибірі смикнув, догадався!

Де отії фанцоваті (?) всі ваші сарматки?

Мабуть, добре наскочили бідні паніматки!

Де шляхетство ваше ділось, скопище гульвісів?

Штиком руський їх розпудив і пішло до бісів.

Пани ваші, що вам верзли чорт зна що такеє,

Нехай знають, що з них зроблять: ні сеє, ні теє.

Де поділись капуцини? Де ваші крижаки?

Базиляни, бернадини (sic!) кляшторники всякі?

Вони знали, що їм з руським нельзя наживаться;

Та хотіли одні з ляхом, без руських остаться.

Ні, вдавились! І пирхають, як від кістки кішка;

Ось їм буде на штальт руський усім перестрижка.

Чи спасла вас тая Висла? Ось бач, не сховались!

Зайшов руський із затилка, то ви й розбіжались.

Де варшавськая защита, чванливая Прага?

Руський ступнув у затилок, злетіла до врага.

Де поділась і заграда той Варшави, Воля?

Бач, побила синів вражих за невірность Доля!

Де ж поділось гніздо ваше, кичлива Варшава?

Сколошкала, мабуть, кудрі, вже стала шаршава.

Де гармати? де рушниці? де ваші снаряди?

Де вербунки? де рушення дурацькой громади?

Де поділось, що зібралось в бунтовщицьку касу?

Бач, касири взяли гроші та й драла до лясу.

Все пропало! Вже вам годі з руськими змагаться!

Знать, прийшлося без галанців по кущам ховаться.

Ви же мали царську милость, про теє всяк знає;

Ні ж! Збісились, збеленились! Ось вас Бог карає.

Що б вам, дурням, не жить смирно та не шануваться?

Ні, схотілось, шолудивим, на лапки спинаться.

Збунтувались, зруйнувались, щоби одділиться;

Аж прийшлося вам, паскудним, і волі лишиться.

Зготувались, скопошились, буцімто індюшки —

І ні, годі затівать вам кроваві ігрушки.

Чи ж вас мало поусюди вже понапихалось?

Знать, скитаться по чужбині вам доля дісталась!

Та ще треба порозтикать шляхту голомізку;

Щоб не чуть вже од сей жаби поганого визгу.

Вам хотілось, може, й справді в Русі побувати;

Та й забрати срібло, злото, і всіх обібрати.

Ваша думка, бач, пустеє, короста хранцюзька;

Ось тепер же ви пізнали, яка руська думка.

Войська руського предводитель, наш граф Єреванський

Став на шию вам, поганим, — став ще князь Варшавський.

Та й другії полководці наград заслужили,

Що вас, сучих синів ляхів, добре попобили.

Розпознали вже ви, мабуть, руськую піхоту,

Що розбила синам вражим змагаться охоту.

Та й гарматські скоштувавши сухарі московські,

Ядра добре розгромили кріпості бісовські.

А драґуни, кірасири, улани, гусари!

А козацтво! мабуть, дали вам доброї кари.

І вже годі вам, поганцям, із руськими биться!

Лучче змовкнуть та й швиденько руським покориться.

Покориться? цього мало! — з шкурою оддаться!

Бросить норов свій хранцюзький та за руський взяться.

Пасти в ноги Николаю, милості просити;

Як не теє, то ми прийдем ще гірше вас бити.

Розтолкуйте собі самі, як то він царює;

Так як батько та ще й рідний над нами панує.

Учиніться нам братами, гарно жить вже будем

І всі ваші копошіння навік позабудем.

Кров же, що з-за вас пролито, як дойде до неба,

То за неї дать одвіт вам п[е]ред Богом треба.

Подав Микола Зеров

1930