Леся Українка і читач{165}

(З нагоди п’ятнадцятих роковин з дня смерті)

«Да, слава в прихотях вольна», — писав Пушкін сто літ тому. «Пути славы, как пути судьбы, неисповедимы», — вторує йому сучасний літературознавець, студіюючи своєрідне життя літературних репутацій. «Легко уявити собі етапи та дорожні познаки звичайної літературної кар’єри. Спершу мріє про славу (бо ж поганий то поет, що не важив замолоду на неї); потім перша похвала сторонніх людей, перший виступ у друкові, перша приязна рецензія. Далі: охоче друкують журнали, ім’я авторове раз у раз потрапляє на очі, і, зустрічаючи його в книзі, читач мислить: «наш відомий». А там — щез автор з друкованих шпальт, навіть не вийшовши ще з гурту живих, — і його забувають: «И вот, подвалов достоянье, уже гниют его листы». Солодка надія жити в пам’яті нащадків збувається мікроскопічною якоюсь дозою: ім’я літерата животіє лише в пам’яті присяжних бібліографів.

Все це річ звичайна, звичайний уділ рядових літературних робітників, постачальників щоденної, щотижневої, щомісячної лектури, а інколи навіть і доля популярних «володарів дум», королів моменту. Тільки одиниці, тільки найобдарованіші з гурту простягають за собою довгий слід посмертної слави. Це ті щасливці, що їх твори, насичені психічною енергією свого часу, мають особливу силу противитися рокам і десятиліттям, збагачуючи досвід нових поколінь, пробуджуючи в них широкий відгомін. Але навіть цих «найздібніших», цей «вицвіт роду людського найкращий» слава пестить не завжди, навпаки, часто «дурить», «мучить» і «зраджує»: їм так само доводиться з найбільшим напруженням боротися за своє місце в житті, помалу, ліниво росте їх круг читачів, поволі приходить до них загальне признання.

В українській літературі мало хто довідався про все це з власного гіркого досвіду — так, як Леся Українка.

На початку 900-х рр. була вона авторкою двох ориґінальних книжок поезії і одної перекладної; ім’я її зустрічалося в поточній пресі; серед ориґінальних її поезій були уже видрукувані її шедеври: «Так, ми раби», «Забута тінь», «І все-таки до тебе думка лине», — і от виходить популярна хрестоматія «Вік» — перше видання, друге, — і Леся займає в ньому стільки ж місця, як і призабутий тепер Грабовський, і лише трохи більше, як зовсім забуті Андрій Бобенко та Мусій Кононенко. Минає ще десять літ — з’являється на книжковому торзі популярна «Історія українського письменства» С. Єфремова, книжка, що надовго встановила канонічний спис українських авторів — і так чудно тепер зустрівати в ній Лесю Українку в ряді «вісімдесятників», поруч Дм. Марковича і Самійленка, Грінченка і Зіньківського, майже не виділену з тої низки імен. Що тепер для нас ті імена? Одні загубилися і фігурують тільки в спеціальних роботах, як характерні виразники доби, другі — стали лектурою для юнацтва і вже не хвилюють нікого, хто переріс шістнадцяту весну, — тоді як Леся Українка живе, викликає гарячі суперечки, і критик-публіцист за кордоном намагається зробити її своєю спільницею, проповідницею la bella vendetta і багатьох речей, яких би поетка щиросердо жахнулась.

Довелося Лесі зазнати і багато неприємностей від консервативного, лінивого, злісно упередженого читача. Проф. Василь Сімович, відомий лінґвіст, розказав, як четверть віку тому побувала Леся Українка в колі українського буковинського студентства в Чернівцях і як студентське видавництво «Молода Україна» заходилося коло видання третьої і, може, найкращої її книги ліричних поезій — «Відгуки». Але мало хто знає тепера, що ця книга стала об’єктом для літературно-хуліганського нападу на сторінках львівського «Діла». Напався на Лесю Українку автор, пізніше нічим особливим, здається, не відомий — якийсь, на ім’я не підписаний, тільки на прізвище — Гамчикевич. «Відгуки» показалися йому книжкою незрозумілою і занадто модною. Починає він здалеку, з загальних тверджень: «Модерністичний напрям, який послідніми роками запанував у західноєвропейських літературах, вніс у поезію взагалі, а найбільше в поезію ліричну мрачну неясність мотивів, сполучену з дивним способом зіставлення побіч себе так зв. настроєвих понятій, котрих читач не в силі сполучити в цілість, бо недостає їм конечної логічної зв’язі». Творчість Лесі Українки рецензент уважає за «гіпермодерністичну». Він виписує з «Епілогу» і «Трагедії» («Чує лицар серед бою») поодинокі вирази, незвичні слова, не зустрівані досі метафори — «раптовий нестям», «лагідні запросини», «ніжна дама», «гойний бальзам», бунтує кров», «холодні зорі, тверді, немов з кришталю», «з марних крапель», «сплетений вінець» — і дивом дивується, як то можна казати «гойний» зам. «гоючий», а слово «лагідний» застосувати не до людини, а до «запросин»; він ладен лютувати з приводу помірковано-імпресіоністичних «холодних зір». «Добре поетам, — кінчає він, — «от нечего делать» писати вірші, але прошу вдуматись в положення неповинного читача, що, не надіючись ніякого лиха, возьме ті вірші до рук і своїм звичаєм напре ся доконче добути з них якусь гадку. Що за муки, коли не годен зрозуміти, щ?, властиво, хоче поет сказати, коли даремними вказуються всі заходи пов’язати якось зворотку (строфу) одну з другою, слово з словом, так що й не знати, звідки починати, що з тим діяти…»

Рецензія Гамчикевича з’явилася в «Ділі» наприкінці липня (1902 р., ч. 166). Були канікули, «ферії»; в редакції літературних людей, видимо, не було, а політикові до поезії байдуже: не його фах. Але з початком сезону вернулися літерати, з’ясувалася вся прикра некрасивість фейлетону, і Михайло Лозинський виступив з новою рецензією «Відгуків», де, посилаючись на поляків, на буйний розцвіт у них модерної поезії, підкреслюючи певну поміркованість модернізму у Лесі, характеризує статтю Гамчикевича як «злобний, безсовісний памфлет», а її автора як літературного скандаліста, що тільки «удає з себе дурника…» На тім справа, здається, і скінчилася: «модерна» поетка була реабілітована.

Доводилося Лесі Українці діставати удари і від читачів, що не хтіли ставати під прапор літературного консерватизму, навпаки, претендували на останнє слово артистичного смаку…

Але спочатку — кілька слів пояснення. Як зложилося особисте життя Лесі, нема чого говорити докладно. Роботи А. В. Музички, М. О. Драй-Хмари зібрали досить матеріалу і запровадили його до загального відома. Тяжка хвороба з 12—13-літнього віку, операції й курорти, береги теплих морів, Крим і Рів’єра, життя далеко від краю і його інтересів, невеселе життя одірваної від ґрунту «оранжерейної рослини». Письменниця хтіла і не завжди могла взяти участь в живім житті, хтіла відгукнутись живим словом на якусь актуальну («насущну») справу і була занадто далеко від місця дій. В одному із листів до Надії Кибальчич-Козловської, що запрошувала її взяти участь в літературних битвах «хатян» і «радян», в «ім’я оздоровлення української літератури», — поетка зазначає, що на таких віддаленнях, як Телав — Каїр — Київ, нема змоги ні своєчасно подати репліку, ні встежити за всіма перипетіями боротьби, — не говорячи уже про відсутність у неї полемічного дару та слабе раз у раз здоров’я. В таких умовах вимушеної бездіяльності, часто неминучої (в інтересах лікування!) — творчість поетки протікала руслом тонких розумових процесів. Конкретні обставини, завдання дня, колізії поточного життя, одірвані від ґрунту, з’являлися на екрані її уяви «в загальному вигляді» в літературних постатях Дон Жуана та Юди Іскаріота, іудейських пророків та англійських пуритан, пророчиці Кассандри та міфічного співця Орфея. Так і стало «пафосом» її творчості розв’язування загальнолюдських проблем та вічних колізій. Мандрівні літературні образи давали більше простору її гострій думці, її «трагічному» стилю, — давали змогу втілити кожну ідею в усім її напруженні, в крайнім її розвитку, не ослабляючи її міркуваннями «реальності», життьової правдоподібності; для неї досить було художньої правди.

Як же ставився до того український читач? Вихований на театрі Кропивницького та Карпенка-Карого, на повістях Нечуя-Левицького та Мирного, він любив у літературі побутові картини; жадав від письменника «наглядного» навчання, висвітлення (прозорого, зрозумілого — це як неодмінне дезидератум!) якоїсь чергової справи. В поезії він волів сільський пейзаж, історичні ремінісценції і традиційну «сльозу», «за нещасний люд пролиту». До образів Лесі Українки він був холодний, вони лякали його своєю мистецькою культурою, «ерудицією» — в них виділася страшна «літературщина», — і всі Лесини монологи і діалоги, драматичні поеми і драми відразу попадали до категорії речей шанованих, але «нечитомих». Так дивився рядовий читач, так дивився передовий, на власний погляд принаймні, критик. В «літературних враженнях» Гната Хоткевича, в його огляді українського письменства за р. 1908, ми читаємо великі похвали на адреси ранньої (і не сильної) Лесиної драми «Блакитна троянда» і майже осуд її пізніших, без порівняння цікавіших творів. «Троянду» Хоткевич уважав за найкращу річ в художнім добутку цілого року. «Показується, що автор більший поет у малюванні живого життя, ніж в аскетичних (?) образах своїх улюблених юдеїв, єгиптян і всякої іншої допотопності. І так жаль, що русло творчості поетової залюбки направляється в ті холодні царства суворих ліній древньої культури, а не в сторону живого життя. Там автор показує нам свої знання і очитаність, тут — свою душу; там артизм на послугах у науки, а тут знання прислуговують поезії. Не знаю, як кому, а мені більше подобається остання комбінація: очитаних людей я ще найду, а таких, що уміють розказати своє почування, надзвичайно мало».

Зрозуміло, що така критика не задовольняла поетку, дратувала її нерозумінням її основної літературної ноти. Вона перебувала в площині загальнолюдського матеріалу живого життя, а її обвинувачено в прихильності до «всякої допотопності». Вона хотіла творити, а в ній цінили її знання і прохали від неї статей про західну літературу, про її новини. І треба думати, їй нелегко було йти своїм шляхом, посилаючись на те, що «Муза ніколи не хоче робити того, що мусить, а те, що їй забагнеться».

Теплі голоси признання і розуміння були для поетки далеко не правилом. Але тим глибше повинні були вони западати їй в душу. Так, вона завжди з повагою ставилася до Старицького, і ми легко те зрозуміємо, усвідомивши не так художні здобутки Старицького-поета, як його тенденцію шукання нових форм і мотивів для української поезії. Недарма прихильники костомаровської теорії «хатнього вжитку» так нападалися на Старицького і Лесю, як на представників «штучних» і «міських» в українській літературі тенденцій (В. Горленко в недавно опублікованих листах до Мирного). Недарма і Старицький, діставши першу книжку Лесі, любовно «по-батьківськи» погладжує кожну її сторінку. Для нього Леся Українка — найталановитіша довершителька його літературного програму. Тішили поетку і висока оцінка її поезії в статті Франка (1898), і лист М. С. Грушевського з приводу її «Кассандри».

Початки справжнього признання і високої оцінки проступили вперше в статтях, якими українська преса відгукнулась на смерть поетки. Правда, і тут не все гаразд, — і, скажемо, коментарі І. Стешенка мало чим різняться від оцінки Г. Хоткевича, — але уже перша стаття, якою відкривається присвячена Лесі книжка «Л.-н. вісника», стаття М. Грушевського без жодних застережень говорить про неї, як про «поета, що виніс нашу поезію на висоти вселюдських символів, вічних проблем світового життя». Творчість Лесі Українки для автора статті є «нестримний поступ, титанічний хід по велетенських уступах, не рушених людською ногою, де кожен твір означав нову стадію розвитку, відкривав перед очами громадянства… все нові перспективи мислі, все нові обрії образів». «Громадянство не встигало йти за цим… бурним потоком натхнення: …високий рівень ідей, який вела творчість покійної, був незвичайний для його широких кругів». «Смерть перервала цю путь у вселюдські простори»… але і те, що зроблено за 29 літ творчої праці поетки, зостається історичним моментом в «культурнім нашім поступі».

Такі приблизно були відчування і молодшого покоління, що виступило в літературі напередодні війни. Символісти та футуристи 1913—1918 рр., заперечуючи народницькі традиції української літератури, намагаючись засвоїти українському слову нові теми, поставити нові перспективи, значно розчистили ґрунт для поглибленого розуміння, для вивчення Лесі Українки. Так само як покоління 1920—1928 рр., певно, по-своєму відчуло її бунтарський революційний пафос. З цього погляду такого великого інтересу набувають ці п’ятнадцяті роковини та зв’язані з ними літературні поминання. Вони мають показати, яке місце зайняла в свідомості останньої ґенерації Леся Українка.

Поки що ми маємо про те одне виразне посвідчення — це успіх творів поетки. Двічі розпочалися і двічі на першому томі уривалися спроби їх видати. Тільки в 1923/1924 рр. пощастило «Книгоспілці» зібрати все найголовніше з писань Лесиних, установити текст, дати примітки і перший коментар до тексту. Тепер цього видання уже давно нема в продажу. Готується і виходить нове, десятитомове, наново перевірене, докладно прокоментоване, справді гідне пам’яті Лесі Українки. Сама можливість такого видання є надзвичайною міркою нашого культурного зросту.

1928