З нових наукових публікацій{175}

Українська наукова робота в галузі історії літератури та громадських рухів ХІХ в. проходить великою мірою під прапором публікування сирових матеріалів та первісного їх оброблення. Ця риса впадає в око і стороннім спостерігачам, і ще недавно один із них з приводу кулішівського збірника Академії закидав був його редакторам на сторінках «Печати и революции» певний провінціалізм, що ніби полягає в перемішуванні біографічних матеріалів та статей з історично-літературними дослідами. А тим часом цей гаданий, неслушно названий «провінціалізм» виглядає зовсім інакше і анітрохи не свідчить про нездатність українських дослідників розглядати матеріал з тих нових позицій, на яких стоять московські та ленінградські працівники. Його причина — в тих умовах, в яких українське наукове життя розвивалося. Ще порівнюючи недавно, коли університети на Україні були, мовляв за Кулішем, «розсадниками чужоземства», коли ряд людей з українознавчим інтересом стояли від університетських кафедр осторонь, коли (ще за рік перед імперіалістичною війною) в Київському університеті легко можна було прослухати спеціальний курс про підготування петровської реформи та про «смутное время», про романовський уряд «общего блага», і ні слова не почути з історії України, — кадри дослідників української минувшини не могли вербуватися з належною повнотою. З другого боку, і сирові матеріали лежали по недоступних архівах і часто вважалися за небезпечні до опублікування. Наприклад, костомаровські «Книги буття українського народу», наведені в цитатах, стали приводом до конфіскування чергової книги російського журналу, де було видрукувано статтю про Кирило-Мефодіївське братство.

Ці обставини змінилися, коли прийшов р. 1917-й. Перші дні революції широко відчинили двері заборонених сховищ, витягли з-під замків небезпечний матеріал, кинули його до друку, — але зміна зайшла так хутко і поставила зразу ж такі широкі завдання, що аж надто далася втямки стара фраза про велике жниво і малу громадку збирачів. І хоч як ряди «делателей» поповнялися новими людьми, що їх втягала потроху робота над українським матеріалом, а цілий ряд завдань все ще зостається не поставленим, хоч поміж тими завданнями єсть і невідкладні, й першочергові. Наприкл., український читач все ще не має під руками потрібних текстів. Тексти поетів, повістярів з належною енергією опубліковуються в серії українських класиків ДВУ і, як дощ у пісках пустелі, щезають з книжкового торгу. Але де стара критика, де писання ідеологів громадського руху 40-х, 60-х, 80-х р.? Нема збірки Куліша — критика і публіциста, Драгоманова, критичних та історично-літературних робіт Франка. Тим часом явища це першорядні і — взяти хоча б останнього із низки, Франка — ідейні його обрії, критичні оцінки, його відгомони на нові громадські та літературні повіви Заходу й Сходу — роблять з нього постать не меншу, як російські критики 40—80-х рр., що їх справедливо уважають керівниками громадської думки. То й не диво, що в таких умовах потреби бібліографічної фіксації матеріалів, опублікування та належного їх коментування висуваються наперед. «Существенно неотложным представляется мне приведение в известность украинских рукописей XIX в. в библиотеках Украины и России… К числу характерных особенностей новой украинской литературы, вызванных ненормальным ее политическим положением, следует отнести и существование среди писателей украинских лиц, которые почти ничего не печатали при своей жизни и оставили после себя все (или почти все) литературное наследие в бумагах… Одной из ближайших задач изучения новой украинской литературы следует считать библиографическое определение материала. Подобная работа откроет нам много новых, неизвестных явлений, даст много новых фактов и, следовательно, сделает общую картину точнее и детальнее». Так писав І. Айзеншток сім років тому в статті «Изучение новой украинской литературы («Путь просвещения», 1922, VI). Mutatis mutandis це стосується і до розвитку громадського руху на Україні.

Цей стан української наукової роботи з обсягу історії літератури та громадського життя XIX в. каже нам радіти кожній науковій публікації такого типу, як випущені на протязі 1928/1929 р., під загальним проводом акад. Грушевського, збірка «Науково-публіцистичні писання Костомарова», кн. III, «За сто літ» та «Листування І. Франка та М. Драгоманова» (Матеріали для культурної й громадської історії Західної України). А надто, як ці публікації виходять в супроводі статей та коментарів, що допомагають читачеві зорієнтуватися в питанні.

Перша із занотованих у нас книжок кидає світло на постать Костомарова як ідеолога українського культурного руху, збираючи літературну його спадщину, що не ввійшла до видання «Літературного фонду» («Исторические монографии и исследования») і взагалі не передруковувалась із старих журналів, де була раз уміщена. Значення такої збірки з властивим йому мистецтвом характеристики виясняє акад. М. Грушевський у вступній статті: «З публіцистичних писань Костомарова». «Кабінетний і архівний робітник», з великою домішкою консерватизму та нехіттю до нових течій розумових, — Костомаров мав удачу до полеміки та аґітації, і повний образ його взагалі не може бути обмальований, коли не взяти до уваги його публіцистичних писань. Звертаючись не тільки до розуму, але й до почуття та уяви читачів, обертаючись у сфері питань, «найбільше обстрілюваних антагоністами», вони «повніш розгортають комплекс порушених питань та ілюструють еволюцію поглядів самого Костомарова». Вони дають багато і до відчування доби, яскраво відбиваючи сучасну авторові «боротьбу та ідеологічні змагання», хоч, може, часом неприємно вражають загостреністю полемічного жала.

Серед публіцистичної спадщини Костомарова взято не все: на те не дозволив розмір книжки, задля якої Державне видавництво дало всього 20 аркушів. Через те не передруковані лишились такі важливі писання, як уміщені «у приступних виданнях» — «Книги бытия» або «Лист до Герцена». Позначився на виборі статей також і особистий інтерес редактора — переважно до пам’яток ідеологічного розвитку громадянства та історіографічних течій. Багато через те віддано уваги многолітній полеміці Костомарова з Кояловичем і розмірно небагато історично-літературним та фольклорним писанням.

Всі уміщені у збірці статті тяжать, таким чином, до кількох фокусів. Найважливіші з них: а) «гасло народної історії», що подане було уже в першій дисертації Костомарова, а потім виголошене з кафедри; b) оборона української літератури та її прав на загальне признання. В «центральне п’ятиліття» публіцистичної діяльності Костомарова (1859—1864) ці теми ускладнюються і уточнюються у виступах проти ультрадержавницьких поглядів російської історіографії (полеміка з Кояловичем), то проти історичних претензій поляків (у «Основі»). Останню пору в діяльності історика та публіциста, коли він перейнявся завданням «помирити з собою» уряд, М. Грушевський оцінює як пору хибного опортунізму. Костомаров виступає проти перекладів в українській літературі, нібито непотрібних при загальноімперському значенні російської мови, утворює погляд на українське письменство, як на письменство другорядне, «для хатнього вжитку», позбуваючись серед українського громадянства того авторитету, який завжди за його голосом узнавано. Справді, варт побіжно переглянути сторінки російських консервативних часописів 80-х рр. (коли ця полеміка про «задачи украинофильства» провадилася), щоб побачити, як мало своїми статтями досяг Костомаров. Шановного історика трактовано як ученого дивака, що, довіряючи українофілам, стає жертвою своєї сліпоти. Беручи його арґументи проти неологізмів, проти «кованих слів», як тоді говорено, консервативна преса побиває ними український рух, який Костомаров хотів боронити. «Українська інтеліґенція, — закінчує акад. М. Грушевський, — не могла цього подарувати своєму старому провідникові. З «Задачами украинофильства» Костомаров не тільки вийшов з українського активу, але й змусив його рішуче одмежуватись».

Не з усіма міркуваннями редактора щодо порівнюючої важливості окремих статей Костомарова легко історикові літератури погодитися. Наприкл., приємно було б поряд з «Задачами украинофильства» побачити статтю про Кулішеву «Крашанку» («Вестник Европы», 1882) та ще «П. А. Кулиш и его последняя литературная деятельность» («Киевская старина», 1883, II). Далеко більше, аніж стаття про «Мое украинофильство в «Кудеяре», була б до речі стаття-рецензія на «Чорну раду» із «Современника», де вперше дано характеристику історичної повісті-хроніки, з якої виходить Костомаров і в жанровому означенні свого «Кудеяра». Трудно пристати і на виключення знаменитого листа до видавця «Колокола». Він би не зайняв багато місця, а без нього група статей 1858—1864 рр. страждає на дуже помітну неповноту. До того ж і доступність видань, де цей костомаровський лист надрукований, дуже невелика поза Києвом, Харковом та Одесою, трьома містами, що мають великі, давно упорядковані бібліотеки. Доводиться якнайщиріше пошкодувати, що ДВУ обмежило книгу двадцятьма аркушами і не дало змоги історичній секції Академії видрукувати ще й історично-літературних, фольклорних та деяких публіцистичних писань, як лист до видавця «Колокола» або «Книги бытия украинского народа». Рецензентові в даному разі лишається тільки приєднатися до останніх слів редактора: «Всього того не так багато, видання його вповні здійсниме і повинно бути здійснене. Такий визнаний провідник, що положив печать на цілу епоху, і такий яскравий представник свого часу варт того, щоб його знати, то значить: мати змогу знати».

Друга публікація — збірник «За сто літ», том III, містить статті різних авторів та неоднакової цінності. Деякі з них цікаві спеціалістові-історикові або історикові літератури (наприклад, причинки до біографії Лукашевича або стаття про М. Федоровського); інші мають загальний інтерес, обходячи і нефахівця. Такі, наприклад, спомини С. Русової, неточні в деталях, трохи поверхові і похапливі, але цікаві масою зафіксованих вражень та фактів (початок їх був у 2-му томі); такі — матеріали Г. Житецького про «Киевскую старину» по смерті Ф. Лебединцева (першим рокам журналу була присвячена інша стаття того ж автора), спогади М. Беренштам-Кістяківської про київські гуртки 90-х років і, нарешті, найцікавіша у збірнику робота М. Мочульського «З останніх десятиліть життя Франка» (1896—1916).

У цій великій, на 60 сторінок, статті дві обставини зумовлюють інтерес читача: значність самої постаті Франка, що надає ваги навіть другорядним рисочкам його життя, а з другого боку — спокійна, літописно докладна манера оповідати, властива М. Мочульському, свобідна від того самовипинання, на яке так часто слабують мемуаристи. З багатьох моментів, вартих особливого відзначення, згадуємо міркування М. Мочульського про властивий Франкові дар слова. Автор полемізує з др. В. Охримовичем, що не вважав Франка за красномовця, і сходиться з цього погляду з посвідченнями М. Черемшини, що признав у Франкові ораторський хист навіть проти найпоказніших парламентських промовців Відня. Промова Франка, — зауважує М. Мочульський, — не виблискувала ні жестикуляцією, ні пафосом, «але слова пливли йому з уст закруглені, образні, закрашені іронією, пливли й пливли і ворушили серце, переконували залізною логікою розум». Кілька рядків з’ясовують справу. Красномовство Франкове було справжнє, — тільки без рутенської риторики, без відгомонів церковної проповідниці.

Надзвичайно цікаві подробиці, що стосуються до хвороби Франка. Занедужав поет у Відні р. 1892-го, але, видимо, лікувався не досить уважно, стежив за собою мало і дав хворобі сильно затруїти організм. Першим звістовником можливої paralysis progression М. Мочульський уважає недугу очей, що починає долягати Франкові на початку 1897 р. (під час вимушеного сидіння в темній хаті складався «Мій Ізмарагд»). Перші ознаки паралічу виявилися р. 1906-го. М. Мочульський пригадує дві свої розмови з Франком, що свого часу не міг собі витолкувати, не здогадуючись про дійсний стан здоров’я поета. Перша з тих розмов торкнулася форми Шевченкових поезій, на яку Франко, всупереч попереднім своїм оцінкам, зовсім несподівано і завзято напався. Друга розмова звелася до таких же вихваток проти Драгоманова, ставши відгомоном Франкової промови на студентськім вічі 15 липня р. 1906-го. Спільний тим двом розмовам був якийсь неспокійний, нетолерантний тон. М. Мочульський здогадується, що Франка, уже зачепленого мозковою хворобою, зденервували листи Драгоманова до нього, що саме ладилися тоді до друку, і принагідно дає характеристику тих листів, як сердитих і саркастичних, хоч і перейнятих живим співчуттям, гірких, хоч і «заправлених солодощами духу». Вражлива психіка Франкова затаїла не одну «незгоєну рану» від них, і тепер, р. 1906-го, коли психічний стан захитався, все вибухло спочатку незрозумілим для оточення роздразненням, а потім нав’язною думкою про Драгоманова, що скрутив йому руки дротом і не дав писати. Подібним роздразненням звучить і того часу писана передмова, яку залишив поет до першого тому драгомановських листів: «Я не буду детально розбирати змісту його листів до мене: подаю їх до рук публіки без найменших пропусків та змін, як документи, хоч як при тім терпить моя амбіція. Тільки тепер, прочитуючи їх у цілості, я зрозумів, як мало ті листи дали мені для розширення мого світогляду, а зате як багато важкої муки вони причинили мені. Мені видається, що Драгоманов, певне, сам того не знаючи і не відчуваючи, робив собі з мене жорстоку гру, мучив, відпихав і знов притягав мене, зовсім безцільно, бо ж ані для загальної справи, ані для мене самого це не принесло ніякої користі. Драгоманов поводився зо мною непедагогічно — це я писав йому колись у однім листі з гірким почуттям і це повторяю прилюдно тут з таким же почуттям». У передмові до другого томика листів Франко намагається загладити враження від свого нападу: «Тепер, обіймаючи всю цілість (свого листування з Драгомановим), я розумію ясно, як мало ми здібні були піднестися на ту висоту знання і поглядів, на якій він стояв і з якої не спускався ніколи. Він був для нас правдивим учителем і вповні безкорисно не жалував праці, писань, упімнень і навіть докорів, щоб наводити нас, лінивих, малоосвічених, вирослих у рабських традиціях нашого глухого кута, на кращі, ясніші шляхи європейської цивілізації». 1907 р. у житті Франка минув спокійно, без дратування і вибухів maniae grandiosae. Але пригнічений настрій і страшні галюцинації (око смерті в повісті «Великий шум») свідчили про невпинне поступання хвороби. Нарешті, в січні 1908 р. вона виявилася цілком. 21 березня 1908 року Франко виїхав лікуватися до Ліпіка, в Славонії. Про ліпіцьку галюцинацію Мочульський розповідає дуже докладно, зіставляючи два джерела: рукописний мемуар Франка «Історія моєї хвороби» та детальний лист поета до Гнатюка. За Франком женуться духи, що впоряджають над ним суд, «підносять проти нього найстрашніші докори» і потім вкрай змученого зоставляють «серед болотяної толоки край ліпіцької дороги». Дух Драгоманова радить йому повіситися.

Крім докладного оповідання про хворобу Франка, в статті М. Мочульського звертають увагу ще такі епізоди: зірвання зв’язків з редакцією «Kurjer Lwowski» (дуже характеристичні подробиці на доповнення до оповідання С. Віника, додаток до «Вістей», 1926 р.), ювілейне свято Франкове р. 1898-го, участь Франка в «Літературно-науковому віснику», повість «Перехресні стежки» (М. Мочульський подає звістку, що в постаті адвоката Є. Рафаловича відбився трохи др. Є. Олесницький, приятель Франка, блискучий промовець і один із найвидатніших політичних діячів Галичини), взаємовідносини Павлика і Франка, матеріали до творчої історії «Мойсея» і т. ін.

Третя із поіменованих вище публікацій, «Листування І. Франка і М. Драгоманова», є найменший здобуток для нефахового нашого читача. І то, власне, не сама по собі, а з причини непопулярного способу опублікування. Листи Драгоманова до Франка, як ми бачили, уже були видані р. 1906—1908-го. Листи Франка до Драгоманова з’являються вперше. В новому виданні ми бачимо співрозмовників, дістаємо змогу простежити взаємне їх становище. Перша дата листовних зносин з 1881 р. переходить на рік 1877-й, а перший драгомановський лист у виданні 1906—08 р. (1881 р., не датований) іде тут під № 18. З загальної кількості 347 №№ Франкові належить половина. Український читач вперше має змогу читати листи друзів-сперечальників (збірку 1906—1908 нелегко дістати навіть у Києві з його хорошими бібліотеками) і на власні очі перевірити, якою мірою мають рацію загально стрівані твердження про вплив старшого із кореспондентів на молодшого. Що нового дає листування для біографічного вивчення Драгоманова та Франка, як малює воно громадські відносини тих часів — це питання, якого в рамках короткого огляду не вичерпати. Як живі встають із цієї ділової, закиданої науковими довідками та проектами видань розмови постаті Драгоманова і Франка, такі одмінні одна від одної. Можна простежити, як виростає Франко, як його уваги стають все глибші, характеристики — стисліші, як часом ущипливий тон Драгоманова переходить в добродушно-гірку іронію над собою і своїм становищем, а в сухувату його фразу вступає певна ніжність до Франка. Драгоманов розважає його в утрачених надіях на кафедру. Огоновський поспішився вмерти, не давши Франкові змоги закріпитися на доцентурі. В нових обставинах — «Вам на його офіціальній кафедрі не сидіти. Хіба вже я, як буде в Росії конституція при Николаї II, і я буду в Києві куратором, то покличу вас на кафедру в Київ».

На жаль, читачеві не фаховому, без спеціального підготування, дуже тяжко оцінити належно цю книгу. Її нелегко читати. Скорочення імен, які в листах зустрічаються, так і лишилися не виповнені: П-к (Павлик), Бар. (Барвінський, О.), Ж. і С. («Життя і слово»), общ. Кач. (общество Качковського). Немає і приміток, яких ми потребуємо, при невеликому обізнанні з громадським та культурним життям Галичини, дуже багато. Що таке Оссолінеум? О-во Качковського? Академічне братство і т. ін.? Великі труднощі приносить книжка і дослідникові: великий, на 500 (майже) сторінок, густо надрукований том листування не має показника імен. Розшукати потрібну згадку для людини з середньою здоровою пам’яттю — річ безмірно тяжка. А надто для тих наукових робітників, що, не маючи змоги придбати досить дороге видання, мусять користатися книжкою по книгозбірнях, де немає їм жодної змоги розставити потрібні орієнтаційні значки. Ця трудність книги для користування і примушує нас висловити побажання, щоб «Комісія Західної України» випустила якнайскоріше додаток до першого тому своїх праць, де була б загальна стаття про кореспонденцію (оскільки вона могла б бути цікава, легко уявити, згадавши статтю акад. М. Грушевського в «Україні» з нагоди десятих роковин смерті Франка), а також показник згадуваних імен і хоч би коротенький коментар. Тільки при такій умові книжка повністю виконуватиме своє призначення.

Таке уважне ставлення тим потрібніше тепер, що на наших очах помітно відміняються читацькі інтереси. Спогади, листування, пам'ятки літературного побуту та культурно-громадського життя притягають загальну увагу. Успіх видань «Academiae» та сабашниковських «Записей прошлого» прекрасний тому доказ. Український читач теж привчається потроху до обробленої, прокоментованої мемуарної та епістолярної літератури. Чому б і тут не піти назустріч читачеві і не поставити том Франкового листування на рівні збірника «За сто літ»?

1929