§ 8. Література про Котляревського

Письменницька діяльність Котляревського і значення її в історії літературного відродження стали предметом найжвавішого й найрізноголосішого обміркування в науковій і критичній літературі.

Перший, хто спробував оцінити літературне надбання Котляревського, був Костомаров. Його стаття: «Обзор сочинений, писанных на малороссийском наречии» уміщена під псевдонімом Ієремії Галки в альманасі «Молодик» на 1844 р. Значення Котляревського, на думку І. Галки, полягає в тім, що він перший вгадав «потребность времени», повставши проти класицизму і виявивши українську народність в ориґінальнім утворі раніше, аніж появилися перші видання пісень. Протест проти класицизму та інтерес до народної своєрідності визначили зміст і форму його літературної діяльності. «Во время упадка классицизма и вторжения в европейские литературы романтических идей, — писав Костомаров, — вкус общества принял самое странное направление: не смели расстаться с верою в заветные предрассудки, не смели принять форм нового рода, казавшихся еще дикими, смеялись над тем и другим; плодом такой нерешительности явился особый род сочинений… Писатель брал предметы классические, одевал их в романтическую одежду и таким нескладным нарядом смешил публику». Весь ефект «Енеїди» і полягає в різкій невідповідності класичної фабули та її української рамки. «Чего лучше? Малороссийский язык — самая романтическая форма, «Энеида» — самое классическое содержание». Але тепер (тобто в 40-х рр.) доба травестій минулася — «романтическая форма стала нам нечужда, а классическому содержанию мы возвратили должное уважение». Значення Котляревського і його творчості від того, однак, не зменшилося. Втративши своє значення як травестія, «Енеїда» (Костомаров головним чином говорить про «Енеїду») набула нової ваги, як перший реальний побутово-описовий твір на народній мові. «Мы видим в ней… — писав Костомаров, — 1) верную картину малороссийской жизни: автор хорошо знал Малороссию, жил в ней и с нею, пользовался всем, что было у него перед глазами… 2) Она драгоценна для нас по неподражаемому юмору, с которым автор изображал пороки и смешную сторону своего народа. Стоит только вспомнить описание ада: все грешники носят на себе черты малороссийские и даже осуждены на такие муки, какие только придут в голову малороссиянину. 3) Язык его, правильный, блестящий, народный в величайшей степени, останется самым лучшим памятником, и надобно сознаться, что едва ли у кого он достигает такой правильности и непринужденности речи».

В 50—60-х роках для Котляревського настала пора різких неґативних оцінок. Перша з них належить скубенту Чуприні (проф. О. О. Котляревському, «Моск. ведом.», 1856, ч. 41). Скубент Чуприна виводить з-під свого удару «Наталку Полтавку» (його високу оцінку останньої ми бачили вище), але з тим більшим жаром він нападається на «Енеїду». «Енеїда», на його думку, «не была вызвана потребностями украинского общества», вона була «плодом современного направления русской словесности», а для автора її «не более как шуткою, забавою». «При всей выдержанности в изображении малороссийского характера в «Перелицованной Энеиде», мы не можем назвать это произведение вполне народным; уже одно то, что оно было явлением случайным, в значительной степени уменьшает его народность; далее, вглядываясь в него пристальнее, мы не встречаем того милого простодушия, того природного юмора, который составляет коренную черту природного малоросийского характера. Взгляд автора, имеющий целью смешить своих читателей во что бы то ни стало, выставляющий потех ради, воочию мира, все со смешной стороны, совершенно противен коренным чертам малороссийского характера».

Те, що у скубента Чуприни висловлено обережно, стримано і відноситься виключно до «Енеїди», те в Куліша переходить у справжній акт обвинувачення і поширюється на весь літературний набуток Котляревського. На погляд Куліша, літературна діяльність Котляревського — одна з форм українського ренеґатства. В українськім житті завжди боролися дві стихії: міст? та шляхетські маєтки, що раз у раз одривалися од народної основи, — і села та хутори, що вірно при тій основі зоставалися і які Куліш називає «миром свежим, полным юношеских великодушных стремлений и поэтических грез». Під ту добу, коли Котляревський вийшов на «літературну ниву», тобто — в кінці XVIII, на початку XIX віку, верхи українського народу відділилися од простого люду і являли зразки антинародного смаку і побуту, бо набували народність великоросійську, великоросійське культурне обличчя; низи, маси лишилися вірні старовині, але втрачали свідомість, безсилі були на своїх речників здобутися. Нещастя Котляревського в тім, що він поплив за течією і в своїх творах висловив те презирство й глум, з яким вершки одверталися од народного життя. Як людина талановита, Котляревський не міг зостатися сліпим до тих скарбів, які таїв у собі люд, але, не маючи здібностей геніальних, він не подужав стати понад поняття свого віку і дати народному світоглядові і народному побутові правдивий, не карикатурний вираз. Він з легким серцем пішов слідами українських анекдотистів, яких багато було в дворянському і не дворянському товаристві. «Троянский герой в виде украинского бродяги смешил товарищей Котляревского до слез, и рукопись его начала ходить по рукам. Помещики украинские рассмеялись над «Энеидой» не хуже офицеров, расхохотались над ней и их лакеи, уже не похожие на тех, от кого они были оторваны дворовой жизнью… Одни простолюдины не смеялись, — им было не до «Энеиды». Висновки Куліша дуже суворі. В мові Котляревського він бачить «кабацкую речь», в «Енеїді» — «бурлацкое юродство», в «Наталці Полтавці» — афектовано-фальшиву оперету, вокальні номери якої недалеко одійшли од перебільшено сентиментальних романсів XVIII в. У Котляревського не було поважання ні до себе, ні до народу, ні до народної мови: «Самая мысль написать пародию на языке своего народа показывает отсутствие уважения к этому языку». І тільки в одному добачає Куліш право Котляревського на деяку пільгу — в тому, що він сам «смутно почуял беззаконие своего смеха и под конец смеялся уже без искренности».

Сімдесяті—вісімдесяті роки — доба певної «реабілітації» Котляревського в критичній літературі. Сюди відносяться: одзив Костомарова в його статті про українську поезію в хрестоматії Гербеля («Поэзия славян», 1871 р.), стаття-передмова Катранова до видання 1874 р., «Відчити з історії українсько-руського письменства» О. Кошового в закордонному «Світі», 1881, 1—2 (з характерною оцінкою, діаметрально протилежною присудам Куліша: «Ми наперед усього в писаннях Котляревського бачимо його глибоку скорб про народну недолю»), і нарешті стаття Н. М.-В. (відомого російського поета Н. М. Минського) в «Нови» за 1885 р. Навіть Куліш у цю пору відходить од свого давнішого погляду і в передмові до своєї «Хуторної поезії» (Львів, 1882) визнає за творами Котляревського певне художнє і навіть громадське значення: «В ній побачили земляки своє поспільство, побачили хоч з вивороту, та все ж таки не сліпуючи, як сліпували, захилившись до чужомовної книжки». Щодо свідомості Котляревського, Куліш зостається давнішої думки: «Котляревський покорявсь недовідомому велінню народного духа, був тільки сліпим знаряддям українського світогляду» і тому — «сам не знав добре, що він робить».

В науково-критичній літературі 90-х рр. — в загальних оглядах і спеціальних розвідках — розпочинається уже детальне вивчення літературних джерел Котляревського (М. П. Дашкевич: К вопросу о литературном источнике «Москаля-чарівника», малорусская и другие бурлескные «Энеиды» — «Киевская старина», 1893, XII, і 1898, IX).

З загальних питань наукових дослідників цікавить найбільше одно: оскільки органічним кільцем входить Котляревський, як автор «Енеїди», в розвиток українського письменства і чи не в тіснішому зв’язку стоїть він з сучасним йому російським літературним рухом. Цьому питанню П. Житецький присвятив спеціальну працю: «Энеида» Котляревского и древнейший ее список в связи с общим обзором малорусской литературы XVIII века». Киев, 1900 (український переклад — Київ, 1919). Всупереч попередникам, Петрову та Дашкевичу, Житецький пробує довести, що «Енеїда» Котляревського виросла безпосередньо з української традиції XVIII в. З цією метою він підкреслює одміни в тоні й виконанні в Осипова і Котляревського і розглядає «Енеїду» останнього як особливий, своєрідний тип травестії. Поема Осипова, на його думку, є пародія «виключно літературна»; її роль — дискредитувати старий набридлий літературний напрямок, — тимчасом як Котляревський «не має жодного наміру втручатися в боротьбу з псевдокласичним напрямком, боротьбу, що кінець XVIII століття виникла в московській літературі, — так само вірші-пародії, що користувалися біблейськими та євангельськими оповіданнями, зовсім не мали на увазі підкопуватись під їх авторитет». «З цього погляду «Енеїда» Котляревського є органічне продовження місцевих віршів, на які багата була українська література в XVIII столітті».

З пізніших статей найважливіші дві, діаметрально протилежні висновками: «Котляревський» С. О. Єфремова, переднє слово до видання «Віку», і «Іван Котляревський в світлі сучасного йому російського письменства» М. Євшана (Федюшки) — в «Сборнике харьковского историко-филологического о-ва», т. XX. Єфремов поділяє з Житецьким його переконання, що Котляревський «міцним корінням держиться» в українському минулому, що попередники його «Енеїди» — це інтермедії та інтерлюдії, вертеп та творчість невідомих на ймення мандрованих дяків, «українських бардів, що, юродствуючи, несвідомо робили великої ваги діло, кладучи перші підвалини народного письменства». М. Євшан, навпаки, певен, що літературна діяльність Котляревського є лише відгук сучасного йому російського літературного життя з усіма характерними для останнього поглядами та прийомами.

На статті Єфремова лежить виразна печать того загального погляду, яким перейнята його велика історія письменства: для нього все нове українське письменство має одно обличчя — визвольне, народолюбне, демократичне, а український письменник, за нечисленними виїмками, повторює один і той самий тип гуманіста-демократа. Цей погляд затирає певні границі між психологією поколінь і постаті Котляревського, «інтеліґента своїх часів, сковородинця і масона», надає рис українського інтеліґента 90—900-х рр. В освітленні С. О. Єфремова Котляревський не тільки свідомо приступає до своєї літературної праці, але й формою своєї свідомості наближається до нас. Його метою нібито було поставити перед «равнодушные очи» гірке народне життя споневаженого українського «смерда»; його фрази про колючу мужицьку правду і на всі боки гнучу панську були не просто стилізацією під народні приповідки, які йому доводилося чути на селі, але безперечним голосом його справжнього переконання; його вихватки проти старих муз, проти старих панянок:

Я музу кличу не такую,

Веселу, гарну, молодую:

Старих нехай брика Пегас, —

таять у собі натяк на «ідею оновлення», з якою він «заходжувався коло літературної ниви», а його картини «абсолютистично-бюрократичного Олімпу» та земних палаців являли собою гостру сатиру на тогочасний соціально-політичний лад. А в Євшана? В Євшана Котляревський людина, що виросла в поняттях XVIII в., з його погордою до народу; людина з вузьким світоглядом і суто офіцерським відношенням до «таких речей, як честь, мораль та інше». Громадської сатири в «Енеїді» він не бачить і тіні. Як назвати сатириком письменника, який не має, в усякім разі не вміє «показати суспільності своїх ідеалів», який сам розкошує з своїх «бридких та стидких сцен» і «в боротьбі з неморальністю являється занадто уступчивим»? Патріотизму та національної свідомості Котляревського Євшан так само не бере поважно. Коли б поет був патріотом або мав живе почуття традиції, то не казав би про Січ, що там «вдень п’яні сплять і крадуть вніч», не називав би шведів при згадці про Полтавську битву «прочварами». І далі в молодечім захваті критик повертає до Куліша і повторює його давнє твердження, що Котляревський творив несвідомо. «Що надає такого значення творові Котляревського, що він викликав нову епоху в українській літературі? Нових ідей він не мав — лиш ті, які були утерті, не був він жодним дороговказом на будучність… Мова його робила новим, слово!..» Але… «сам Котляревський не був свідомий величини того історичного факту, і скажемо, що не Котляревський воскресив українське слово (бо воно жило в народі), — а слово цілого українського народу винесло Котляревського».

Такі в короткому викладі головні критичні оцінки літературного надбання Котляревського. Як бачимо, всі вони кружать коло трьох основних питань: 1) яке становище займає Котляревський супроти української традиції XVIII в. і сучасного йому російського письменства, 2) оскільки він являється громадським сатириком, а його «Енеїда» поважним, ґрунтовно задуманим побутоописовим твором, і 3) оскільки сам Котляревський був свідомий справжньої ваги розпочатої ним праці. Відповіді, які дають на ці питання окремі автори, розбивають їх на дві розбіжні течії: одна підносить Котляревського як великого художника слова і добачає в ньому свідомого своєї мети сатирика і оновителя української літератури — іде вона од Костомарова, поймає Кошового та Житецького, а найкрасномовніший вираз знаходить у С. О. Єфремова; друга намагається умалити письменницький хист Котляревського, бере під сумнів його українську свідомість літерата і громадянина, добачає в його творчості запізнений відгук російського літературного життя — ця течія, що плине від шевченківської характеристики «Енеїди», як «сміховини на московський кшталт», панує в українській критиці з Кулішевими статтями в 60-х рр., а р. 1909 дає себе знати різкою статтею М. Євшана.

Щодо праць біографічного змісту, то їх дуже небагато: життя Котляревського ще вимагає пильних студій — праця І. М. Стешенка — «И. П. Котляревский, автор украинской «Энеиды», Киев, 1902, хоча й має підтитульну кваліфікацію «критическая биография», але містить у собі досить неперевірених даних і явних вигадок (напр., з повного вірою переказаний анекдот про зустріч Котляревського з козаками, що, дізнавшися про його авторство «Енеїди», запрошують його до себе за старшого). Цікавий портрет Котляревського на тлі історичних обставин дає О. Я. Єфименкова (Ефименко А., «Котляревский в исторической обстановке», збірник «Южная Русь», 1905, т. II). Котляревського в обстановці побутовій малюють артистичні етюди Горленка, «Воспоминания» Стебліна-Каменського (Полтава, 1883) та документи І. Ф. Павловського — в книзі «Полтава», исторический очерк… 1802—1856 рр. (Полтава, 1910).

Літературу по окремих питаннях див. у великій «Історії українського письменства» С. О. Єфремова та в бібліографічнім покажчику Комарова з єфремовським додатком.