Пояснення [до «Альбому портретів українських письменників»]{182}

Григорій Савич Сковорода (1722—1794) — ориґінальний український філософ, вихованець Київської Академії. Народився в с. Чорнухах, Лубенського полку; був син козака. Взятий у співаки до царської капели, вернувся в Київ із званням придворного уставщика і закінчив академічну освіту. Побувавши за кордоном, одвідав деякі розумові центри Германської імперії (так звалася тоді Австрія) і, повернувшись на Україну, став за учителя піїтики у Переяславській семінарії. Потім учителював по панських родинах, викладав у Харківському духовному колеґіумі; а останні роки свого життя, не маючи постійного осідку, промандрував по Україні, найбільше по Слобожанщині. Там він і умер в Пан-Іванівці, в маєтку дідича А. Ковалевського. Біографію його написав його приятель і учень М. І. Ковалинський. Філософічні твори Сковороди видано було вже по його смерті: це діалоги або розмови на різні теми, здебільшого моральні. Суто літературна, тобто поетична спадщина Сковороди без порівняння бідніша: сюди належать «Басни Харьковские» та збірка віршів «Сад божественных песней». Писані старинною мовою українсько-слов’янською, з великою домішкою російських слів, вони не здобули популярності, за винятком однієї: «Всякому городу нрав і права», що перейшла до репертуару старців та лірників. Трохи скористався з цієї пісні, хоч інакшого змісту їй надав, І. Котляревський у своїй «Наталці Полтавці».

Іван Петрович Котляревський (1769—1838) — основоположник нового українського письменства, що перший у літературі звернувся до чистої народної мови. Народився в Полтаві р. 1769-го, учився у Словенській (пізніше Катеринославській) семінарії, що на той час була в Полтаві, а потім служив у війську. Подавшись на одставку з чином майора, оселився в Полтаві і жив там до смерті. Був надзирателем в домі виховання дітей бідних дворян, а потім ще й попечителем «богоугодних» закладів, тобто завідував губернською лікарнею. Умер р. 1838-го. Першим надрукованим його твором була «Перелицьована «Енеїда», розпочата десь коло 1795 р., а закінчена тридцять літ пізніше. Коло р. 1819-го він написав дві оперети: «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник». Його слава, установившися зразу (сучасники Котляревського охоче читали його «Енеїду»), — потім трохи померкла. На нього накинулися молодші критики, особливо Куліш, закидаючи його «Енеїді» глузування над народом та народними звичаями. Однак Котляревському скоро повернуто було громадянську повагу. Р. 1898-го святковано столітні роковини українського письменства, початком його уважаючи рік друкованої появи перших трьох частин «Енеїди». Через п’ять літ на згадку про свято Котляревському поставлено у Полтаві пам’ятника, на якому вирізьблено слова Шевченка: «Поки сонце з неба сяє, тебе не забудуть».

Григорій Федорович Квітка-Основ’яненко (1778—1843), перший повістяр у новій літературі українській, народився р. 1778-го в Основі під Харковом. Освіту дістав дома, але, належачи до дворянського роду і маючи неабияку працездатність та хист, став дуже помітним у Харкові громадським діячем. Цікавився справами освітніми, театральними та літературними. Писати почав людиною літньою, років 36, і спочатку компонував мовою російською веселі оповідання-фейлетони та комедії. До української мови звернувся, маючи уже понад 50 літ. Першим українським твором Квітчиним була «Маруся», написана з тим, щоб оборонити гідність української мови, щоб довести, що українською мовою можна написати зворушливу, чутливу повість, на які була тоді мода в російськім письменстві. За «Марусею» з’явився «Салдатський патрет»; його наука: «швець знай своє шевство, а в кравецтво не мішайся» звернена проти російської критики та численних на той час голосів про непотрібність української літератури. Українські повісті Квітки вийшли вперше у Москві рр. 1834—1836. Із пізніших писань Квітчиних найбільше знаний «Пан Халявский», весела повість із побуту слобожансько-українського панства. Умер Квітка-Основ’яненко р. 1843-го, уже встигши гаряче привітати перші твори молодого Шевченка.

Євген Павлович Гребінка (1812—1848) — найкращий із українських байкарів, що писали в добу Котляревського та Квітки. Народився в Пирятинському повіті на Полтавщині р. 1812-го; освіту дістав у Ніжинській гімназії вищих наук князя Безбородька (там, де й Гоголь), а потім учителював у Петербурзі, одночасно беручи участь і в російській журналістиці. Літературній роботі віддався замолоду, іще в Ніжині, на шкільній лаві почавши перекладати пушкінську «Полтаву» українським віршем. Російською мовою він написав драматичну поему «Богдан Хмельницкий», «Рассказы пирятинца» та історичну повість «Чайковский», потім перекладену на українську мову. В українській літературі найбільше заслужений своїми байками та щирими своїми заходами коло українських видань. Р. 1839-го Гребінка надумався при російському журналі «Отечественные записки» видавати український додаток і для того почав листуватися з різними українськими авторами; гаряче підтримували його заходи Квітка та Шевченко. Але дозволу на додаток не дано, і весь зібраний матеріал Гребінка випустив однією книжкою (альманахом) під назвою «Ластівка». Умер Гребінка в молодому ще віці, р. 1848-го.

Тарас Григорович Шевченко (1814—1861) — центральна постать української літератури 40—60-х рр. Син селянина-кріпака, родом із Звенигородщини, потім двірський слуга свого дідича, потім малярський учень. Викуплений на волю з ініціативи гуртка художників та поета Жуковського в квітні 1838 р., став одним із учнів знаменитого в свій час Брюллова. Закінчив Академію Мистецтв із званням «свобідного художника». Заарештований 1847 р. в зв’язку з Кирило-Мефодіївською справою, був відданий у солдати і засланий до Оренбурзького краю за свої революційні вірші. Оренбурзька справа 1850 р. ще погіршила його становище і закинула його до Ново-Петрівської фортеці, де він пробув до серпня місяця 1857 р. Останні свої роки прожив у Петербурзі, тільки один раз навідавшись на Україну р. 1859-го. Поетична творчість Шевченкова початковою датою має р. 1838-й. Перші писання поетові — балади, пісні та «думи» (поезії найбільше на історичні теми, як «Тарасова ніч», «Іван Підкова») зложили перший його збірник «Кобзар» 1840 р. Поповнений поемою «Гайдамаки» та деякими новими речами, «Кобзар» (з додатком: «Чигиринський») вийшов удруге р. 1844-го. Революційні поезії («Кавказ», «Сон» та інші) зложили альбом «Три літа» (1845). Окремо стоять невеличка збірочка лірики «У казематі» (1847) та «захалявні» книжечки, писані на засланні (1847—1850). Поетична творчість Шевченкова останніх літ дала ряд блискучих ліричних поезій і дві поеми: «Неофіти» та «Марія». Назва першої книжки «Кобзар» засвоєна і всій іншій поетичній спадщині Шевченка, фігуруючи в найостанніших виданнях його творів. Крім поезій, від Шевченка зосталися ще російські повісті та «Журнал» (щоденник), розпочатий в Ново-Петрівськім і закінчений по приїзді до Петербурґа.

Пантелеймон Олександрович Куліш (1819—1897) — поет, повістяр, етнограф, історик, літературний критик — народився 26 липня 1819 р. в м. Воронежі Глухівського повіту на Чернігівщині, учився в Новгород-Сіверській гімназії, а потім був вільним слухачем Київського університету. До літературної роботи став 1839—40 рр., написавши низку оповідань з народних переказів, історичний роман «Михайло Чарнишенко» та поему «Україна» (1843 р.). Р. 1847-го в справі Кирило-Мефодіївського братства заарештований і висланий у Тулу, де пробув три роки. Амністію і право друкуватися дістав з початком нового царювання. Кінець 50-х і початок 60-х рр. були порою найпродуктивнішої діяльності Куліша як ученого, літератора і видавця (роман «Чорна рада», праця над текстами та біографією Гоголя, етнографічний збірник «Записки о Южной Руси», альманах «Хата», статті в «Основі» тощо). В 70-х рр. Куліш випускає свою «Историю воссоединения Руси», де, повставши проти ідеалізування козаччини, гудить і ганьбить всю українську літературу та громадський рух. Це і призвело до самотності Куліша протягом досить довгого часу. Останні роки життя він присвятив перекладній роботі, розвиваючи і пристосовуючи до нових завдань українську мову (переклади Шекспірових трагедій та комедій, німецьких поетів, Байрона тощо). Умер Куліш у хуторі Мотронівці Борзенського повіту 2 лютого 1897 р.

Олекса Петрович Стороженко (1805—1874) — найстаріший із українських повістярів, що виступили на сторінках «Основи». Походив з дворянського роду, замолоду служив у війську, потім виконував обов’язки урядовця особливих доручень при генерал-губернаторах та при міністерстві внутрішніх справ. У письменстві Стороженко був дилетантом, аматором, присвячуючи йому тільки службові дозвілля. Російські повісті Стороженкові («Сотник Петро Серп», «Братья-близнецы») з’явилися в журналах п’ятдесятих років; українські його оповідання видрукувано вперше в «Основі», а потім окремою збіркою. На своє завдання письменника Стороженко дивився по-старосвітському, уважаючи за головніше збирання народних оповідань, переказування та прикрашання їх. Через те і твори його не знайшли собі признання з боку молодої критики 60-х рр., що найбільше цінила в письменникові реалізм та громадську скерованість творів. Найсильніша сторона Стороженкових писань — їх гумор та велика колоритність мови. Умер Стороженко в своєму маєткові під Берестям Литовським, залишивши недокінченою напівфантастичну й напівісторичну повість «Марко Проклятий».

Марко Вовчок — прибране наймення Марії Олександрівни Маркович (1833—1907), що в українському письменстві виступила вперше з «Народними оповіданнями» р. 1857-го. Засновані на фольклорному матеріалі, ці оповідання були відправлені Кулішеві для дальших томів його «Записок о Южной Руси», але Куліш оцінив їх як художні твори і видав їх окремо. «Автор працював як етнограф, але в етнографії виявив себе художником» — такий був присуд Куліша. В дальших своїх писаннях, друкованих окремо і в «Основі», Марко Вовчок звернула увагу на соціальні та психологічні теми, особливо гаряче напавши на кріпацькі порядки. Із цих визвольних, «аболіційних» оповідань найбільшої слави зажила «Інститутка». Розпад петербурзької української громади великою мірою позначився на Вовчкові, обірвавши її письменську роботу на українському ґрунті. В 70—80-х рр. письменниця бере участь у російських журналах, постачаючи романи та перекладні повісті, але популярність її в порівнянні до 60-х рр. помітно занепадає. Останні роки свої Марко Вовчок прожила на Північному Кавказі, де і вмерла в околиці м. Нальчика. Незабаром по її смерті видрукувано цілу низку не відомих доти її оповідань.

Леонід Іванович Глібов (1827—1893) народився на Полтавщині, в Хорольському повіті, в маєтку Родзянків, де його батько був управителем. Учився він у Полтавській гімназії та Ніжинському ліцеї, а потім учителював у Чорнім Острові на Поділлі та в Чернігові. Р. 1863-го його приплутано до політичної справи і звільнено з учительської посади в гімназії; тільки 1867 р. дістав він місце управителя Чернігівської земської друкарні. Глібов був автором п’єс (комедія «До мирового»), поезій (найкраща з них «Стоїть гора високая»), але найбільше знаний своїми байками. Байки свої Глібов писав двома наворотами: вперше в 50—60-х роках, вдруге — наприкінці 80-х та в 90-х, осліпши на старість і посилаючи їх до галицького дитячого журналу «Дзвінок». Призначені до дитячого читання, його байки трохи відмінні від Гребінчиних: в них слабше звучить сатирична нота, зате багато різних мальовничих деталей у описах та в розмовах. Дуже часто його байки переходять на пісенний розмір. В історії української преси Глібов відомий, як видавець тижневика «Черниговский листок», що виходив 1861—1863 рр.

Степан Васильович Руданський (1834—1873) — найпопулярніший із поетів пошевченківської пори. Був родом із Поділля (з с. Хомутинець, кол. Вінницького повіту). Закінчивши духовну семінарію в Кам’янці-Подільському, вступив до Військово-медичної академії в Петербурзі, а потім з р. 1861-го лікарював у Ялті, де й помер на сухоти. Виступив Руданський поряд з іншими поетами на сторінках «Основи», українського журналу, що видавався у Петербурзі в рр. 1861—1862, — і за своє життя бачив тільки 6 своїх поезій видрукуваними. Потім відсутність будь-яких українських видань та власна відірваність поетова від літературних центрів обірвали його творчість. З’явилися поезії Руданського окремими збірками вже по його смерті (головніше із видань — видання Наукового товариства у Львові). В літературнім доробку поета можна розрізнити кілька відділів: І. Лірика, тобто пісні, елегії, романси (найдавніші з його писань, розпочаті ще на семінарській лаві); II. Поеми (найулюбленіший в них предмет автора — українська історія); III. Приказки, або перевіршування народних анекдотів, і IV. Переклади (серед них повний переклад Гомерової «Іліади» та «Слова о полку Ігоревім»). Популярність Руданського заснована найбільше на його приказках; називають їх ще співомовками, хоч сам Руданський співомовками називав віршовані твори взагалі.

Михайло Петрович Старицький (1840—1904) народився в сім’ї дідича на Полтавщині, освіту здобув у Харківському та Київському університетах. Друкуватися почав на сторінках галицьких журналів та альманахів р. 1865-го. Як поет, Старицький важив здебільшого перекладними своїми творами, які запровадили в українській поезії нові теми і нові форми. Розпочавши переспівом «Сербських народних пісень та дум» (1875), Старицький перейшов до Шекспіра («Гамлет», виданий р. 1882), російських поетів (найбільше Лєрмонтова і представників громадянської лірики) і поляків (Міцкевич та Сирокомля-Кондратович). Як письменник драматичний, Старицький має значення, нарівні з Кропивницьким та Тобілевичем: він створив разом з ними репертуар передреволюційного українського театру. Його збірка п’єс вийшла у Москві рр. 1890—1893, двома томами. Писав Старицький і історичні повісті («Перед бурей», «Кармелюк»); відіграв певну ролю і як літературний ініціатор: його альманах «Рада» (1883—1884, два томи) був однією із спроб якось заступити відсутню в той час українську періодику. Спроби його поширити рамки української літератури зробили його головним предметом нападок як ворогів, так і боязких приятелів українського слова.

Іван Семенович Нечуй-Левицький (1838—1918) — найпродуктивніший із українських повістярів 70—80-х рр., народ. в с. Стеблеві на Київщині в попівській сім’ї. По закінченні семінарської та академічної науки (Київ. Дух. Академія) учителював по гімназіях, хлоп’ячих та дівочих, спочатку в польських губерніях, а потім у Бессарабії. Подавшися на одставку р. 1885-го, осів у Києві. Літературну свою діяльність Левицький розпочав наприкінці 60-х рр., надрукувавши на сторінках галицького журналу «Правда» оповідання «Дві московки», «Рибалка Панас Круть» та більшу повість «Причепа». Серед писань Нечуя найбільшою славою користуються речі, написані замолоду, коли автор мав більше безпосередніх спостережень: «Микола Джеря», «Кайдашева сім’я», нарешті, «Хмари», де він хотів змалювати настрої української народницької інтеліґенції 60-х років. Останньою з цього ряду повістей була хроніка «Старосвітські батюшки та матушки». Пізніші писання Левицького значно поступаються перед цими силою та майстерністю. Писав Левицький і інші, не белетристичні речі (критичні статті, популярні брошури, розвідки про мову), але його літературна слава «побутописця пореформеної України» (тобто після селянського визволення з кріпаччини 1861 р.) ґрунтується на його повістях.

Панас Мирний — літературне наймення Панаса Яковича Рудченка (1849—1920), українського повістяра 70-80-х рр., що поряд Нечуя-Левицького стоїть на чолі української реалістичної повісті того часу. Освіту Мирний дістав невелику (повітова школа) і потім мусив увесь час поповняти її самоосвітою. Чотирнадцяти літ вступив він на службу в повітовий суд — писарем, потім перейшов до Державної скарбниці, дослужившися наприкінці до начальника відділу казенної палати у Полтаві. Найкращі свої твори написав у 70—80-х рр., пізніше не маючи часу навіть довести до краю розпочаті задуми. Найбільшим твором Мирного є соціально-психологічна повість «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», написана в спілці з старшим братом Іваном. Російським адміністративним колам повість видалася свого часу небезпечною з погляду її соціалістичної тенденції, і першим виданням з’явилася за кордоном р. 1880-го. Другий великий роман Мирного «Повія» лишився незакінчений. З віршових писань Мирного, дуже численних, але не таких цінних, як його повісті, заслуговують на увагу його переклади Лонґфеллової «Пісні про Гайявату» та «Слова о полку Ігоревім». Як повістяр, Мирний поступається Левицькому широтою свого знання українського побуту, але переважає його своєю майстерністю стиліста.

Іван Якович Франко (1856—1916) — центральна постать українського громадського та літературного руху в Галичині з 80-х рр. XIX в., політичний діяч, публіцист, видатний учений, повістяр і поет. Народ. на Карпатськім підгір’ї в сім’ї селянина-коваля. Учився в Дрогобицькій гімназії. Вступивши до Львівського університету, став до кругу найближчих співробітників «Друга». З кінця 70-х разом з усім гуртком ширив радикальні та соціалістичні думки Драгоманова, а в 1890 р. став одним із фундаторів радикальної селянської партії. На початку 1890-х рр. закінчив науку в Віденському університеті, здобувши ступінь доктора слов’янської філології. Перші двадцять п’ять років літературно-громадської та наукової роботи Франка пройшли в умовах виключно несприятливих, в умовах жорстокої боротьби за існування. Р. 1898-го відсвятковано 25-літній ювілей Франка, розпочався спокійніший в його житті період. Франко веде журнал «Літ.-н. вісник», пише свої кращі поетичні та наукові роботи. З 1906 р. його здоров’я підупадає, а з весни 1908 р. цілих вісім років Франко перебуває в стані паралічу, беручися до роботи тільки в світлі хвилини хвороби. Поезії Франкові становлять кілька збірників: «З вершин і низин» (1887), «Зів’яле листя» (1896), «Мій Ізмарагд» (1898), «Із днів журби» (1900), «Semper tiro» (1906). Із його поем найбільшу славу здобув «Мойсей». Франко лишив кілька збірників оповідань і повісті: «Борислав сміється», «Boa constrictor», «Захар Беркут», «Перехресні стежки», «Великий шум».

Борис Дмитрович Грінченко (1863—1910) народився в Харківському повіті у здрібнілій дворянській сім’ї; учився у реальній школі, а скінчивши її, учителював по земських школах; був секретарем губернського земства в Чернігові. Учителюючи, Грінченко провадив літературні читання для селян, подаючи аудиторії український матеріал, а потім із своїх спостережень зложив цікаву книжку «Перед широким світом». До літературної роботи став р. 1881-го, пославши до журналу «Світ» (у Галичині, редакторами були Ів. Белей та Франко) декілька своїх поезій. Діяльність Грінченкова надзвичайно різноманітна. Він писав поезії, оповідання, повісті («Сонячний промінь», «Серед темної ночі», «На розпутті», «Під тихими вербами»), драматичні твори («Нахмарило», «Степовий гість», «Арсен Яворенко»), публіцистичні статті (особливо його полеміка з Драгомановим «Листи з України Наддніпрянської»). Крім того, він перекладав Шиллера, Ґете, Гайне й видавав популярні твори, етнографічні матеріали, біографічні роботи («Література українського фольклору»). Найголовнішою працею його життя був великий чотиритомовий «Словарь української мови». Розпочатий ще «Старою громадою», він закінчений був тільки рукою Грінченка і став подією в українській лексикографії. Умер Грінченко в Італії в Оспедалетті, куди виїхав лікуватися від туберкульозу.

Іван Карпович Тобілевич (літературне та акторське ім’я Карпенко-Карий) — автор численних драм та комедій, що увійшли до репертуару українського дореволюційного театру (1845—1907), народився в с. Арсенівці, поблизу Єлисаветграда (нині Зинов’ївська) на Херсонщині, де його батько служив прикажчиком по поміщицьких економіях. Закінчивши повітову школу у Бобринці, служив писарчуком по різних установах, був один час секретарем поліції в Єлисаветграді, — аж поки не позбувся служби за участь в українськім гуртку і не попав на п’ятилітнє заслання до Новочеркаська. Сталося це р. 1883-го під час боротьби уряду з рештками «Народної волі». Адміністративно висланий за межі Херсонщини, Тобілевич розпочав свою діяльність драматурга, а відбувши свій реченець, пішов на сцену, ставши одним із корифеїв українського театру. Довгий ряд його драм і комедій закінчується п’єсами, писаними на початку 900-х рр. — «Суєтою» та «Житейським морем». Найбільшої сили досяг Тобілевич у побутових комедіях («Сто тисяч», «Хазяїн»), даючи майстерні образи експлуататорів та дрібних хижаків (Калитка, Пузир). Комедії Карпенка-Карого заступили на українській сцені мелодрами Кропивницького, підготовляючи її до новочасного репертуару.

Михайло Михайлович Коцюбинський (1864—1913) — прозаїк-новеліст, один із корифеїв передреволюційної прози. Народ. в м. Вінниці на Поділлі, в сім’ї службовця. На літературному полі виступив р. 1890-го. Спочатку писав поезії та популярні статті в галицькому журналі для дітей «Дзвінок», згодом перейшов до більших розміром повістей; із них перша «На віру» (1891 р.). Сильно відчуваючи своє покликання літератора, мусив Коцюбинський на самім початку 90-х рр. для заробітку вступити на службу до філоксерної комісії; потім пробув якийсь час у редакції газети «Волинь»; нарешті переїхав до Чернігова, де знайшов місце в статистичному бюро губерніального земства. Змогу цілком віддатися літературі дістав за два роки перед смертю, коли його сили були вже вичерпані. В творчій діяльності Коцюбинського намічаються два періоди: перший, що характеризується його близькістю до старих прозаїків, зосібна Нечуя-Левицького, і другий, коли Коцюбинський поновляє свою літературну манеру на кращих зразках російської та європейської прози. Повного розцвіту хист його досягає в творах, писаних по 1905 р. («Intermezzo», «Fata morgana», «Тіні забутих предків» і т. д.). За теперішніх часів Коцюбинського високо цінять, як одного з найкращих стилістів у новочасній українській прозі.

Леся Українка — псевдонім Лариси Петрівни Косач-Квітки (1871—1913). В літературі виступила рано, тринадцятилітньою дівчиною. Її поетичним роботам сприяли прегарна літературна освіта та повсякчасна увага матері (укр. письменниці Ол. Пчілки). Мав для Лесі Українки велике значення і її рідний дядько М. П. Драгоманов. За його вказівками Леся Українка вчилась, одвідавши відомого публіциста-еміґранта незадовго перед його смертю в Софії. По смерті Драгоманова Леся зацікавилася соціологічною та економічною наукою Маркса. Особисте життя письменниці зложилося тяжко. Найбільше клопоту завдала їй хвороба, що мучила її від дитячих літ. Повсякчасне перебування на курортах, візити до лікарів та операції, відриваючи її від українського побуту, обертали її творчість до загальних тем, накидаючи критиці думку про академізм цієї творчості. Літературна діяльність Лесі Українки обіймає тридцять років і розпадається на три періоди: перший, ученицький — від першого друкованого виступу до початку 90-х рр.; закінченням його були переклади з Гайне та збірка поезій «На крилах пісень». Другий характеризується розцвітом її лірики (збірка «Думи і мрії» та «Відгуки»). Третій визначається переходом поетки до драматичної форми й обіймає останнє десятиліття її життя. Сюди стосуються найдосконаліші Лесині твори — драматичні поеми: «Лісова пісня» та «Камінний господар».

Архип Юхимович Тесленко (1882—1911) народився в с. Харківцях, кол. Лохвицького повіту на Полтавщині в сім’ї незаможного селянина і є один із перших письменників в нашій літературі, що не порвали якнайміцнішого зв’язку з своїм селянським оточенням. Вчився Тесленко в двокласовій церковно-учительській школі, але курсу в ній не добув, вигнаний звідти за революційно-політичний та антирелігійний настрій. Року 1905-го, під час революції взяв участь в організації «Селянського союзу»; коли стала позначатися реакція, утік до Києва, де жив якийсь час на нелеґальному становищі. Вернувшися додому, потрапив на заслання, де пробув до 1909 року. Перебування на півночі, тиф, плеврити остаточно розхитали здоров’я Тесленкове і звели його в домовину скоро по його повороті в Харківці. В літературі Тесленко з’явився вперше р. 1906-го на сторінках журналу «Нова громада». Окремою книжкою оповідання його вийшли незабаром по його смерті р. 1912-го, а потім були перевидані тричі (рр. 1918, 1925, 1928). Прості і нескладні, засновані на автобіографічному матеріалі, вони цінні тим, що правдиво змальованими подробицями авторового поневіряння життьового складаються на яскравий образ всього соціального шару, якого представником автор був. Їх головна тема: безземельне і малоземельне селянство за часів царату.

Василь Михайлович Елланський (1893—1925) — відомий під псевдонімами В. Еллан, Блакитний, Валер Проноза, Орталь, Гарт — найвитриманіший із пролетарських поетів українських. Народився на Чернігівщині. Учився в Чернігівській семінарії та в Комерційному інституті в Києві. В революційних подіях взяв участь як видатний партійний робітник, спершу Української партії с.-р., а потім Комуністичної партії (б) України. Був редактором «Вістей Всеукр. виконавч. комітету» і організатором спілки пролетарських письменників «Гарт». Підірвавши здоров’я надмірною працею, умер від тяжкої хороби серця 4.XII.1925 р. Як поет Елланський позначився найбільше своїми лірично-громадськими поезіями, які друкував по різних журналах та альманахах з 1918 р. («Червоний вінок», «Гарт», «Шляхи мистецтва»). Як поет-сатирик писав під псевдонімом Валера Пронози в «Вістях». Серед поетичного спадку Елланського деяке місце посідають пародії та шаржі на сучасних українських поетів. Твори Елланського видавалися тричі: «Удари молота і серця» (ДВУ, 1920), «Поезії» (ДВУ, 1927); останніми часами вийшов повний збірник його писань (поезія і проза), що охопив усю його літературну спадщину.

1929