Мова Черемшини{173}

Марко Черемшина, подібно до Стефаника, широко послугується в своїх оповіданнях діалектом рідних своїх місць — Гуцульщини й Покуття. Всі монологи й діалоги дійових осіб, всі щедро розкидані по творах цитати із гуцульських «співанок», а інколи і власні «авторові» слова подано у нього рідною йому говіркою. Уживання діалекту — річ досить звичайна в багатих і розвинених літературах. Інколи твори, писані діалектом, належать до найпопулярніших. Пор., напр., успіх «На скальнім підгалю» Тетмаєра у польській публіці.

Перечисляючи нижче головніші особливості гуцульської говірки, якою користується Черемшина, маємо тут додати, що він не завжди дає мовний колорит карпатських верхів однаково густо. В діалогах краєвого колориту, розуміється, більше; в авторських переказах менше.

Головніші особливості фонетичні

1. Звук а (я) після шиплячих та м’яких приголосних, раз у раз відміняється на є: Дяк—дєк, закляв—заклєв, горячка—горєчка, цукряний—цукрєний, опроважати—опроважєти, потяла—потєла, тяма—тєма, м’яко—м’єко.

Іноді цей звук Черемшина передає через ьи. Тоді читаємо: зам. челєдина—чельидина, дєдя—дьидя, лишєє (лишає) — лишьиє, опроважєти—опроважьити. Близькість звука є (утвореного із а, я) до звука и, і спричиняється і до таких написань, як світець (зам. святець), сітенький (святенький), рібі (рябі).

2. Звук и переходить в і — в префіксі ви (віносити зам. виносити) та деколи після шиплячих: (щірокий зам. широкий).

3. Приголосний ч і взагалі всі шиплячі мають тенденцію пом’якшуватись: Аничька, чюла, Чюрей і т. д.

4. Звукове сполучення хв вимовляється як ф: филя, фіст, фоя.

5. Звук ц звучить здебільшого твердо. Звідси такі написання, як данец, данцувати, мужицкий.

Головніші особливості морфологічні

1. В змінюванні імен кінцівки -ою, -ею дають -ов, -ев: за нев (зам. за нею), ґаздинев (ґаздинею), ногов (ногою).

2. В зовній формі імен дуже часто зустрічаються скорочення: дє’ (зам. дєдю), Іва’ (зам. Іване), Іла’ (зам. Ілашу), Дзе’ (зам. Дзельмане), хло’ (зам. хлопче, чоловіче!).

3. Прикметники, що в наддніпрянських говірках належать до м’яких основ, мають тверді кінцівки: синий, сина, сине. Те саме відноситься і до числівника третій: напр., за третою горою гремлять гармати.

4. Поруч указових займенників: цей, ця, це, той, та, те — маються ще подвоєні форми: цес, цеся, цесе і тот, тота, тоте (тото). Прикл.: Бідна тота Аничка Балюкова; не тото кішня, що коси не вищербила.

5. У відміні займенників широко уживаються скорочені форми: я, мене, ми (мені), мні, мнов; ти, тя (тьи, ті) тобов; він, єго, його, йму, му; вона, єї, ї (род. і датн. відм. однаково).

6. В змінюванні дієслів: в дійсному способі в 3-й особі теперішнього і прийдешнього часу маємо тверде т зам. м’якого: говорит, робит, погниют, ззирают си (зам. говорить, робить, погниють, ззираються).

7. Деякі дієслова в 3-й особі мн. ч. зам. ат, ят мають кінцівку ут (дрожут, блищут, зближутси, попілу не лишут, наші гори лежут повалені).

8. В прийдешньому часі кінцівка му, меш, ме і т. д. дуже часто ставиться попереду: не ме йому казати, ме співати, мемо робити.

9. Форми минулого часу творяться за допомогою дієслова бути: сми, смо — для 1-ї особи, — єс (-с), сте — для 2-ї. Приклади: пригнала-сми тобі волів, поцулував-сми (поцілував), ув’яв-єс, бодай же сте голови поломили.

10. В способі можливому разом з частиною би користаються формами архаїчними: бим і навіть бих. Приклади: купила-бим корову, воліла бих тя утопити.

11. В способі вольовому уживається наросток ко: спіши ко-си, Дзе-льмане, (спішися, Зельмане).

12. Є кілька форм — іменових, займенникових, дієслівних, що втратили первісне значення і уживаються для зв’язку мови. Аді (скороч. а диви), мой брьє (брьи) і т. ін.

13. Злучник чи вимовляється як ци (ци дома ґазди?).

1929