Примітки [до збірки «Камена»]{127}

І

На отрисі (стор. 7)

Отрис — гірський кряж Північної Греції, поблизу Ети, у Фесалійській долині. На північному похилі гори — містечко Тавмаке (од thaumazein — дивуватися), славне своїм краєвидом. З околиць містечка несподівано розгортається ціла панорама: долина Фесалії, море, скелі Евбеї та гірські пасма Тифреста, Олімпу й Парнасу.

Хірон (стор. 8)

Хірон — найзнаменитіший з кентаврів, фантастичного племені півлюдей, півконей, якими грецька уява заселила підгір’я Фесалії в героїчну добу. Педагог (вихователь багатьох героїв) і ворожбит, музика й лікар, — Хірон, єдиний з кентаврів, переміг змисловість і звірячу хіть свого племені. По смерті, взятий на небо, перетворився на сузір’я Стрільця.

Високий гребінь свій підносить Ета. Ета — високий гірський хребет на межі Середньої та Північної Греції. Один із шпилів хребта звався Pyra і уважався місцем, де Геракл спалив себе на вогнищі.

Сім очеретин. Fistula або Syrinx — пастуша сопілка; складалася найчастіше з семи очеретин, одна одної коротших, вирівняних по верхній лінії і зліплених воском.

Вмить перетворений на мед Гімета. Гімет — гора поблизу Афін, вкрита запашним тим’яном і відома своїм медом.

Навсікая (стор. 10)

Навсікая — найчарівніший з жіноцьких образів Гомерових поем. Зустріч Одіссея з Навсікаєю — у VI рапсодії «Одіссеї».

Діва (стор. 11)

І землю грішну кидає Астрея. Астрея — Діва-Правда, що з кінцем золотого віку залишила землю і відтоді сяє на небі сузір’ям Діви. Колос — головна зоря в сузір’ї Діви.

Скорпіон (стор. 12)

І Антарес, як іскорка червона. Антарес — найбільша зоря в сузір’ї Скорпіона.

А друг Стрілець… див. примітку до сонета «Хірон».

Гільгамеш (стор. 13)

Герой глибокодумного вавилонського епосу, знайденого і прочитаного коло п’ятдесяти років назад (1872 р., Джордж Сміт). Цар Урука, велетень і вояк Гільгамеш по смерті свого приятеля Еабані тяжко замислюється над вічною загадкою життя й смерті. Блукаючи по світах, він прибивається на щасливий острів серед моря, де живе давній праведник Ут-Напіштім, вавилонський Ной, єдиний з людей, що врятувався з сім’єю під час всесвітнього потопу. Ут-Напіштім розповідає про потоп, про свій корабель, на якому він урятувався, про безсмертя, яким нагородили його боги. Він навчає Гільгамеша, як дістати овочів з дерева життя. Гільгамеш дістає ті овочі, але Змій підступається до нього: герой тратить свою здобич, і людський рід зостається смертним.

Прекрасний російський переклад поеми належить покійному Гумільову (СПб., 1919).

Єгипет (стор. 14)

Дрімливий Ніл, окрадений Луксор. Луксор — сучасний посілок на руїнах давніх єгипетських Фів (Теб). Луксорський храм — найкращий пам’ятник єгипетського будівництва.

Тезей (стор. 15)

Тезей (власне: Тесей) — один з найбільших грецьких героїв, син афінського царя Егея, переможець Мінотавра на острові Криті. Він за допомогою клубка ниток, що дала йому царівна Аріадна («Аріаднина нитка»), — пройшов у глибину знаменитого критського лабіринту і, убивши потвору, щасливо звідти вибрався. Од’їжджаючи додому в Афіни, взяв Аріадну з собою, але мусив покинути її, сонну, вночі, на острові Наксосі, — тема, яку так прекрасно в російській поезії розробили Брюсов («Тесей Ариадне») та Сологуб («Сны внезапно отлетели»). Покинуту на острові царівну знайшов бог Вакх, і вона стала його безсмертною дружиною. Шлюбний вінець Аріаднин, подарунок Афродіти, потім було перетворено на сузір’я («Північна корона»), — див.: Овідій, Фасти (Календар), III, 459—516.

Олександрія (стор. 17)

Як Фарос твій, твій білий Гептастадій. Гавань давньої Олександрії утворювалася берегом материка, островом Фаросом і великим, сім стадій завдовжки (верста з чвертю приблизно) молом, так зв. Гептастадієм. На острові Фаросі стояв знаменитий Фароський маяк.

Пасатний вітер нам вітрило рве. Мова про постійні північно-східні вітри на Середземному морі, що в давнину звалися етесіями.

Турчиновський (стор. 21)

Епічний пиворіз, герой-ваґант. Ваґант — латинський термін для означення мандрівних школярів, від слова vagare — блукати.

Класики (стор. 22)

І ваше слово, смак, калагатія. Калагатія, від слів kal?s kai agath?s («прекрасний і добрий») — одно з грецьких означень моральної досконалості та витонченості культурної.

II

Безсмертність (стор. 31)

Стогнанням ніжних альб і дзвоном серенад. Вечірня і ранішня пісня (serena і alba) провансальських трубадурів здебільшого являють варіації двох елегій Овідія (Amores, І, 6; І, 13).

Елій Ламія (стор. 32)

Ще за дитинних літ бував я у Мессали. М. Валерій Мессала Корвін, промовець, учений дилетант і великосвітський поет часів Авґуста, круг якого, як і круг Мецената, збиралися тогочасні поети римські.

І Ґалла смутна тінь. Корнелій Ґалл (69—26), основоположник римської елегії і перший намісник перетвореного на римську провінцію Єгипту. Обвинувачений за образу величності, покінчив життя самогубством.

Про інших поетів — в Овідієвій автобіографії, стор. 55—56, рядки 41—54.

Лежить автограф двох Горацієвих од. До Елія Ламії адресовано дві оди Горація (1, 26; III, 17). Це ймення носив консул 2 р. по Хр. З цим же ім’ям зв’язана цікава спроба відтворити образ римського аристократа нової формації, далекого від політики, дилетанта, мандрівника, колекціонера — у Анатоля Франса, в його «Прокураторі Іудеї». Український переклад цього оповідання — «Пілат» — в ЛНВ, 1908, IV, стор. 108—118.

III

Дев’ять речей з різних поетів Риму, зібрані в. третім відділі цієї книжки, становлять собою продовження моєї праці, розпочатої «Антологією римських поетів» (в-во «Друкар», Київ, 1920) і далеко ще не скінченої. Бо ж навіть неповна, «в загальних рисах» репрезентація латинської поезії вимагає ще цілого ряду перекладів з Лукрецієвої «Природи» («De natura rerum»), «Енеїди» Верґілія, «Метаморфоз», «Календаря» («Fasti») та «Чорноморських послань» Овідія, сатир Ювенала. З поезією Риму ми знайомі взагалі мало, і це значна прогалина в нашій перекладній літературі.

Правда, римська «Камена» ніколи не досягла верховин еллінської «Музи»: їй завжди бракувало безпосередності й самородної ориґінальності останньої, і багацько тонких цінителів уважало її твори занадто штучними й холодними — пригадаймо хоч би стрілу Тургенєва на адресу «всієї латинської літератури, робленої й холодної, справжньої літератури літератора», — але у нас, на наших літературних облогах, при повній майже нерозробленості поетичної мови, римські майстри можуть мати чимале значення стилістичне. Ні для кого не секрет, що наші поети, за кількома нечисленними виїмками, дуже мало вчаться і дуже мало працюють над технікою слова. Накинувшись на вільний вірш (vers libre), дуже небезпечний для стилю ще не викристалізуваного, як дикуни накидаються на шкляне намисто, імпровізуючи свої поеми і одразу, без оброблення подаючи їх до друку, — вони на корню підтинають всяку можливість дальшого розвитку поетичного стилю. В результаті — довга низка поем, позбавлених музичності, колориту, словесної економії, доброї синтакси, хорошого словника. Надто — словника, бо, навіть приперчений неологізмами, фізичними й хімічними термінами, телеграфними скороченнями, лексикон багатьох молодих авторів не в силі приховати своєї погрозливої бідності. І тут, на мій погляд, праця над латинськими класиками та французькими парнасцями може нам у великій стати пригоді, звернувши нашу увагу в бік артистично обробленої, багатої на вирази, логічно спаяної, здібної передати всі відтінки думок, мови. В цьому перше оправдання такої праці перед лицем сучасності.

Додам до цього ще кілька слів про ту сучасність, що стільки про неї тепер говоримо й сперечаємось. Вимагаючи від поетів служби сучасному, чи ж з’ясували ми, що тільки лірик-імпресіоніст може дати нам відчуття тої хвилинної, щораз далі пересовуваної грані між минулим і майбутнім, яку звичайно звемо теперішністю; що поет-епік, беручись за свої великі й малі полотнища, неминуче пише про минуле, — бо, як говорить один дотепний письменник, «поема вимагає певного віддалення, яке б затирало деталі», і «гору можеш охопити поглядом тоді, коли стоїш оддалік од неї, а не тоді, коли на неї лізеш».

І далі — хіба минуле не зв’язане тисячею ниток з теперішнім і сучасним?

Я, наприклад, гадаю, що римські автори золотого віку цікаві для нас не тільки як учителі стилю, але і як автори, близькі нашій сучасності своїми настроями й чуттями. Учасники великого революційного зрушення, вони теж приймали революцію, зміняли дорогу («вехи»), з тривогою вглядались у майбутнє і, заспокоєні, співали гімни новому порядкові, вітаючи його як еру вселюдського щастя. Перечитуючи Верґілія й Горація, Тібулла й Овідія, уважний читач легко розпізнає контури «вічної казки», перипетії «давньої і щораз нової історії».

Орфей і Евридика — з Верґілієвих «Георгік» (стор. 35)

«Георгіки» Верґілія («Поема про хліборобство») уважається найдосконалішим артистично його твором. Невеличка розміром (коло 2000 віршів), ця поема писалася на протязі семи років (36—29 р. перед Хр.), — в добу загального, після громадянської війни, збідніння Римської імперії, коли Антоній одірвав од Риму східні провінції, Італія перестала одержувати азіатські податки, а громадська думка, ще недавно сприятлива фінансистам, спекуляторам та колоніальним багатіям, звернулася знов до ідеалізації старого патріархально-хліборобського Риму. Поворот до землі, до її здоров’я й родючості став предметом модної проповіді й урядової турботи. Йдучи за течією, Верґілій став писати поему «на злобу дня». Але сам син хлібороба, людина, що живо відчувала сільську психологію і краєвид, він надав своєму сільськогосподарському трактатові піднесення й колориту, утворивши «національну поему, що прославляла відродження народного господарства», «безсмертний гімн плугові, що разом з мечем здобув римлянам Італію» (Г. Ферреро, Величие и падение Рима, т. III, стор. 309).

Оповідання про Орфея та Евридику — це частина т. зв. Аристеєвого епізоду з IV пісні поеми. Пастух Аристей, позбувшися бджіл, звертається до морського бога Протея з проханням зарадити його лихові. Протей замість ради розповідає Аристеєві причину його нещастя: це кара за його злочин проти Евридики. Історики римського письменства вважають цей епізод, не дивлячись на окремі блискучі деталі (Орфей в пеклі, туга Орфеєва) скомпонованим не дуже вдало. Пояснення цьому можна знайти в відомостях коментатора Сервія, що кінець IV книги дійшов до нас переробленим. Перша редакція містила хвалу Корнелію Ґаллові, елегічному поетові і покровителеві поезії (див. прим. до вірша «Елій Ламія»). Після самогубства Ґалла Верґілій «з огляду на офіціальний характер поеми, замінив цю похвалу епізодом про Аристея, але зробив це наспіх, що невигідно й відбилося на композиції». (А. И. Малеин, Золотой век римской литературы, Птг, 1923, стор. 24).

Гебр, Стримон (нині Мариця, Струма) — ріки на півночі Балканського півострова (Македонія, Фракія).

Пангей — гора в Македонії. Люд войовничого Реза — фракійці. Рез — союзник троянців у Троянській війні, що явився з своїми сліпучо-білими кіньми рятувати город.

Тенар — нині Матапан, мис на півдні Балканського півострова. Одна з його печер уважалася за війстя до аду, за неситу «пащу Плутона».

Ереб, Тартар, Орк — різні означення підземного царства, перші — грецького, останнє — латинського походження.

Аверн — озеро в Кампанії на північ од Кум, вважалося одним із вступів до пекла.

Філомела — соловей, по імені міфічної царівни, що, спасаючись од переслідувань братових, ублагала богів перетворити її на пташку.

Танаїд — Дон, Рифей — Урал.

Українською мовою оповідання про Орфея та Евридику перекладав Й. Шухевич.

На костях — з Верґілієвих «Георгік», І, 483—497 (стор. 39)

Один з ліричних одбігів Верґілієвої поеми, присвячений римським настроям по смерті Цезаря.

На острови щасливих — Горацій. Епод XVI (стор. 40)

Вірш, характерний для ранніх настроїв Горація. Події 44—43 рр. (убивство Цезаря, другий тріумвірат, цезаріанський терор проти всіх впливових людей республіканської партії, т. зв. проскрипції) застали поета в Афінах, де він закінчував свою освіту. Коли в Афіни прибув Брут, Горацій, подібно до більшості молодих римлян, вписався до республіканської армії, а в жовтні 42 р. уже бився під Філіппами в Македонії, де розгромлено було всі головні сили республіканців. Вернувшися в Рим по амністії, він вступив на службу до квесторської канцелярії. На цей час і припадають його перші спроби писати латинською мовою (по-грецьки він писав трохи раніше).

XVI епод складено дуже скоро по переїзді Горація до Риму: його дата 41 р. перед Хр. Настрій еподу навіяний міжусобною боротьбою в стані цезаріанців, інтриґою родичів Антонія проти Октавіана (майбутнього Авґуста). Звідси ці пророкування про загибель Риму від варварів, що мають скористати хатню борню римлян (пор. монголів в «Скіфах» Блока), і ця проповідь еміґрації на острови щасливих (ad insulas fortunatas).

Літературна вартість еподу ослаблена надмірністю описових деталей та манірованою, надто вишуканою мовою, — «хибами, властивими молодому вікові». (Малеин, Золотой век, стор. 42).

Ні царське військо грізної Етрурїі. Мова про царя Порсену, що приходив воювати Рим після вигнання звідти царської династії Тарквініїв.

Зрадництво Алоброгів. Алоброги — ґалльське плем’я, приймали участь у змові Катіліни, 63 р. перед Хр.

Матинські шпилі. Матин — гора в Апулії, на півдні Італії. Пад — По.

Церерин дар — хліб.

Аргонавти — грецькі герої, що на кораблі Арго їздили на край світу, в Колхіду по золоте руно. Медея — дочка колхідського царя, що, закохавшися в провідника аргонавтів Ясона, допомогла йому те руно здобути. Коли Ясон покинув її, вона повбивала своїх дітей од нього, а сама перелетіла до Афін. В Афінах вона намовляла царя Егея убити сина Тезея і мусила, не досягнувши свого, вертатися до Колхіди.

Розмір: непарні рядки — гекзаметр, парні — ямбічний триметр. Схема:

На поворот друга (стор. 44)

Вірш заадресовано до Помпея Бара, бойового товариша Горацієвого з 43—42 р. На той час, як Горацій повернувся до Риму одразу, — його товариш ще довго провадив боротьбу проти імперії під началом Секста Помпея і амністію одержав тільки коло 30 р., після остаточної перемоги Октавіана (Авґуста).

Який це добрий бог вернув тебе, квірита. Добрий бог — натяк на Авґуста. Квірит — громадянин, тобто: хто повернув тебе повноправним громадянином…

Покинув я свій щит… Горацій з усмішкою згадує свої республіканські пригоди: він уже встиг пристосуватися до нового політичного порядку. Людина твереза і зрівноважена, чужа фанатизмові останніх республіканців і готова примиритися з утратою давніх прав політичних, він мав у собі «добрий ґрунт для вироблення нейтральних поглядів, що згладжували контрасти межи минулим і теперішнім». «В нього рано вивітрилось те, що мовою людей «поважних» зветься молодечими ілюзіями». (Гревс, Очерки рим. землевладения, ст. 70).

На початку 30-х рр. представлений Меценатові — найвірнішому й найдотепнішому з співробітників Авґуста, що протягом 10—15 років підготував громадську думку Риму до прийняття імперії, — Горацій непомітно втягується в його тонку, як мереживо, ідеологічну роботу. Вже коло 30 р. Горацій вітає тріумфи імперії, складаючи вірші на Актійську перемогу і здобуття Єгипту (Оди, І, 37).

Пушкін, що взагалі тонко відчував Горація і між іншим переклав його оду «До Помпея», не вірив словам римського поета про «нечесно кинутий щит». «Анакреон уверяет, — читаємо в чорновій редакції «Египетских ночей», — что тартар его ужасает, но не верю ему так же, как не верю трусости Горация. Вы знаете оду его: «Ты помнишь час ужасной битвы»… Хитрый стихотворец хотел рассмешить Августа и Мецената своею трусостью, чтоб не напомнить им о другом».

Та крізь ворожий тиск мене промчав Меркурій. Меркурія вважали покровителем поетів.

Жеребок кіпріянки (тобто: кіпріди — Венери). Жеребком Венери звалася така комбінація костяшок, коли кожна з них падала одмінною стороною і показання цифр було: І, III, IV, VI.

Філемон і Бавкіда — Овідій. «Метаморфози», VIII, 611 і далі (стор. 49)

Цілий гурт героїв зібрався в гостях у річного бога Ахелоя. Ахелой тільки що розповів про дивне походження островів на його гирлі. Підіймається суперечка, в якій найзапальніше проти богів говорить Піритой, цар лапітів: його батька Іксіона віддано в підземному царстві на страшну муку (прив’язано до колеса). Оповідання про Філемона й Бавкіду становить відповідь другого героя, богобоязного й розважного Лелега. В «Метаморфозах», що уявляють собою perpetuum carmen — безконечний ланцюг байок, що одна за одну чіпляються, — це звичайний композиційний засіб.

З сином своїм Атлантенком — Гермесом (Меркурієм).

Син Сатурнів до них промовляє — Юпітер.

Життя поетове — Тристії, IV, 10 (стор. 54)

Tristia (Смутні пісні) — велика, в 5 книжках збірка елегій Овідієвих, написаних на вигнанні.

Знай, що однакова смерть консулів стріла тоді — 43 р. перед Хр., коли обидва консули не дожили до кінця своїх повноважень.

Рід наш поважний із кінників римських. Кінники — ordo e?uester — другий після сенаторського стан у Римській державі. Овідій пишається своєю приналежністю до давнього вершницького роду, — за часів Авґуста кінництво давалося доволі легко на підставі маєткового цензу.

Зброєносній Мінерві відданих — Овідій народився на другий день п’ятиденного свята Мінерви — 20 березня.

Вільної тоґи настав день для обох юнаків. Тоґу дозволялося носити з 17 років; це був знак повноліття громадянського.

Широкий рубець пурпуровий — означав, що юнаки мають виступати кандидатами на маґістратські посади.

Членом колеґії трьох — членом «свирепой коллегии, надзиравшей за тюрьмами и творившей скорый, правый, но немилостивый суд над всяким уличным сбродом» (Зелинський).

Та звузив я рубчик червоний. — Одмовився од маґістратської кар’єри. Курія — сенат.

Сестри… Аонські — музи.

Хутко Талія моя… — Талія, одна з дев’яти муз.

І переможний їздець на моєму віку олімпійський. Ігрища в Олімпії відбувалися через кожні 4 роки. Овідій помилково рахує — п’ять. Отже, на заслання він пішов уже людиною літньою, 50 років.

Де чорноморський бурун. Місцем заслання був г. Томи (нині Кюстендже, в Румунії).

На Геліконі мені місце почесне даєш. Гелікон — гора муз в Середній Греції.

До Тукки — Марціалова епіграма, XII, 44 (стор. 60)

Каменам Апулії любу, тобто любу апулійській творчості, вказівка на Горація, що був родом з Апулії.

Дистихів спробував я — тобто став писати елегічним розміром: гекзаметр + пентаметр.

1924