§ 3. Байкарі: Білецький-Носенко, Гребінка

Переходимо тепер до тих байкарів, що стояли під російськими впливами і працювали над байкою в тій докладній її формі, яку встановив Лафонтен. Лафонтенівська байка в українську літературу ввійшла з Котляревським, що кілька таких байок переклав був українською мовою, але найплодовитішого автора знайшла собі в П. П. Білецькому-Носенкові. «Приказки» Білецького-Носенка (вид. в Києві 1871 р.) перероблені «з найкращих французьких, німецьких і російських байкарів, а також і власного утвору», становлять величезний збірник у 333 байки, і то не рахуючи кількох п’єс, що ввійшли в другий посмертний його збірник: «Гостинець землякам, казки сліпого бандуриста чи співи об різних речах» (Київ, 1872).

Джерела своїх байок Білецький-Носенко виказав сам — у характерній передмові-присвяті, долученій до збірника приказок:

   Тобі, народ блаженной України,

Під міцною стріх?й Росії добрий, вірний…

         Тобі, твоїм синам,

   Ці казки, мов діток своїх, ввіряю.

Нехай розродяться в твоїм родючім краю,

         Щоб жадний те чував

         На дідовської мові.

Щ? Дмитрієв, Крилов, Хемніцер — москальові,

А Геллерт німцеві так гарно розказав,

А Хлоріян, Хвонтен, з’єднавши жваву музу…

         Жартливому французу.

Але, крім мандрівних байкарських сюжетів, переказаних то за Криловим («Гуси», «Мірошник», IX, 20, «Працьовитий ведмідь», X, 1, «Грицьків жупан», X, 2), то за Лафонтеном, то за Флоріаном («Сова, кіт та гуси», XI, 2), то за іншими поетами, — у Білецького-Носенка широко використано дидактичні оповідання з античної міфології, історичні анекдоти, навіть свійські, українські перекази й леґенди («Три гайдамаки», XI, 21, «Сковорода», XII, 12, «Бурсак та владілець сада», XV, 6). «Задля Вкраїни річ з колодця дідовського / Я мусив черпати, щоб тямили мій глас», — писав Білецький. Взагалі на свої «Приказки» він покладав чималі надії: на них повинна була заснуватися його літературна слава.

Мене приймуть в землі веселой і плодючой

        Од гір Хорватських до рівнин,

Де Дніпр реве в борах, мутить піски під кручой,

Під кельями святих, пливе де тихий Дін,

        Де чумаки гуляють

І по-українськи народи розмовляють…

А проте художня вартість байок Білецького-Носенка скромна і мало відповідає його претензіям на «пам’ятник нерукотворний». Мова в них сіра, неправильна, безбарвна, хоч і прикрашена подекуди хорошими старовинними словами; характеристики дійових осіб, надто зі звірячого царства, мало зв’язані з народними уявленнями і тому невиразні, бліді; велика сила класичних греко-латинських імен (боги, герої, географічні назви) — наведені часто-густо без потреби і тільки обтяжають оповідання. Тенденція байок — суто охоронницька, консервативна. Вихватки проти Французької революції, які ми зустрічаємо і в Котляревського, але в Котляревського такі веселі і такі випадкові (слідом за Осиповим):

Французи ж давнії сіпаки —

Головорізи-різники… і т. д. (Енеїда, IV, 13) —

у Білецького набувають злоби й упертості: він завзято нападається на «дурисвітів», «ковачів негладких брехень», що хотять усіх людей «рав?нством наділить» («Золотий дощ»), а народ «блаженной України» любить головним чином за те, що він, немов —

    …слухняний віл,

Так працьовитий, мирний.

Одно слово, з ідейного боку «Приказки» Білецького-Носенка — то є злісні, хоч і не вельми яскраві ілюстрації до його державно-правових та політекономічних трактатів в оборону існуючого ладу та поміщицької влади.

Далеко цікавіший другий етап у розвитку лафонтенівської байки — репрезентований приказками Гребінки (1812—1848).

Гребінку ми бачили досі в ролі перекладача пушкінської «Полтави», перекладача сміливого, але доволі безпорадного в передачі стилістичних тонкощів ориґіналу, та ще в ролі прозаїка, досить безтактного й бездарного, що до крайньої карикатурності довів повістярську та епістолярну манеру доби. З Гребінки-байкаря літературна постать цілком іншого ґатунку, і байки його, безперечно, живі й талановиті. Печать травестійної манери, такої пересоленої в прозаїчних спробах Гребінки, лежить подекуди і на них, але, по-перше, в байках цей травестійний стиль цілком до речі (за що історик російського письменства так високо ставить байкарське надбання Крилова, як не за дивне його для тих часів мистецтво орнаментувати мандрівні — без ознак нації й часу — сюжети байкарські в російському народному дусі?). По-друге, і травестійними засобами в своїх байках Гребінка користується помірковано, не зважаючи на те, що стилізації під народну розмову дається повний простір уже тим, що оповідання то тут, то там вкладається в уста селянинові.

Супроти байок Боровиковського, занадто стислих, байки Гребінки занадто балакучі. Основне алегоричне оповідання у них вставляється іноді в широку рамку, попереджається передмовою, часом довшою, ніж воно само. Так, наприклад, в байці «Рибалка» перше, ніж розповісти, як весняна повідь потягла ятір рибалчин до Оржиці, а з Оржиці до Сули, Гребінці неодмінно треба сказати проповідь місцево-патріотичного змісту:

Хто знає Оржицю? Ануте, обзивайтесь!

    Усі мовчать. Гай-гай, які шолопаї!

Вона в Сулу тече у нашій стороні.

(Ви, братця, все-таки домівки не цурайтесь!)

    На річці тій жили батьки мої

І панства чортів тиск: Василь, Іван, Микола,

         Народ письменний страх,

         Бував у всяких школах;

Один балакає на сотні язиках,

Арабську цифіру, мовляв, закон турецький —

Все тямлють; джеркотять, як гуси, по-німецьки.

Подумаєш, чого то чоловік не зна!

Да не об тім, бач, річ. Усю торішню зиму

Рибалка ятером ловив в тій річці рибу…

І тільки по такій передмові розпочинається сама байка. В приказці «Рожа та Хміль» передмова ще довша — 26 рядків проти 9, в яких міститься оповідання про те, як хміль заглушив рожевий кущ.

В інших байках зустрічаємося з інакшими засобами ампліфікації. П’єса розростається через вставки жанрові, для розвитку думки непотрібні, але потрібні для колориту образків і сцен, наприклад, в байці «Мірошник». Гребінці треба підкреслити матеріальний достаток, в якому живе його «Мірошник», і він широко про те розводиться на цілих дев’яти рядках:

Коли ні забредеш к Мірошнику, бувало,

        У нього є і хліб, і сіль, і сало,

Чи то в скоромний день — із маслом буханці,

Книші, вареники і всякі лагоминки;

У п’ятницю — просіл, з олією млинці,

Пампушки з часником, гречаники, стовпці.

Обідать він було не сяде без горілки.

Перед нами мірошникове меню мало не на цілий тиждень. Розуміється, в таких численних і колоритних побутово-описових подробицях цілком потопає так зв. «мораль», дидактичний висновок з оповідання, а сама п’єса поволі втрачає специфічний характер байки, тобто збудованої на натякові і «к нравоучению приспособленной сказки».

В цьому відношенні найкращу характеристику Гребінчиної «приказки» дав В. В. Лесевич («Евгений Павлович Гребенка, опыт характеристики», «Русс. мысль», 1904, I—II). «Даже самые горячие почитатели Гребенки и хвалители его басен[35], — писав він у своїй, в цілому неприхильній, статті про Гребінку, — никогда не обращали внимания на то, что весьма многие из заключающихся в сборнике стихотворений — вовсе не басни. Басня далеко не могла бы отвечать тому замыслу, который был руководящим в некоторых из этих стихотворений: басня неизбежно сузила бы… этот замысел, а потому некоторые стихотворения так много и выиграли, что Гребенка, хотя и назвал их баснями, вовсе не считал однако нужным держаться этой шаблонной формы. Путь басни, как верно замечает один из ее историков, есть путь окольный и чрезмерно простой. Мы предпочитаем высказывать истину прямо, не прибегая к аллегории; истины же, выставляемые в баснях, по элементарности своей не соответствуют явлениям нашей сложной цивилизации, их примитивные очертания совсем не воспроизводят оттенков современной жизни», а «…нравоучения по простоте своей пригодны только для детского ума».

Безпосереднім чуттям художника Гребінка зрозумів усю штучність байки, непристосованість її до оформлювання вражень біжучого життя, а тому й став на шлях послідовного руйнування цієї умовної і тісної форми. Новочасна байка в її класичній — лафонтенівській формі, не вважаючи на значну повноту алегоричного оповідання, заховує все-таки певну рівновагу межи наративним (оповідальним) і дидактичним (навчальним) елементами. В байках Гребінки, особливо таких, як «Грішник», «Мірошник», «Рибалка», «Рожа та Хміль», цю рівновагу уже порушено. Оповідальна частина занадто розрослася, набралася численних подробиць, що остаточно заглушили малопомітний дидактичний наросток. Таких п’єс у збірнику Гребінки не менше 9—10 з загального числа 27. «Іноді вони мають громадське значення (сатира), іноді зводяться на чисто побутовий випадок, але і в тому і в другому разі зовсім не мають характеру байки» (Лесевич). Здається, можна сказати, не рискуючи дуже помилитись, що пізніша українська байка з її талановитим і по суті єдиним представником, Леонідом Глібовим, являє собою лише дальшу стадію розпаду байкарської форми і в цьому розумінні слухняно йде по слідах Гребінки.

Вірш і мова Гребінчиних приказок визначаються плавністю і чистотою. В них немає ні тої грубості, що часом так неприємно вражає в «казках» Гулака, ні тої безбарвної сухості, якою характеризуються «прибаютки» Боровиковського. Немає в них і численних помилок проти української фонетики та морфології, перш за все неправильних, обрубаних форм («Тобі, народ блаженной України»), якими часто-густо грішить Білецький-Носенко. Натомість в них є велика й безпосередня жвавість, різноманітний словник, гнучка і правильна синтакса і надзвичайне часом уміння перехопити в народної мови притаманний їй секрет утворювання мальовничих і влучних виразів, уміння, яким Гребінка дорівнюється подекуди до самого Котляревського. Чого варта одна характеристика царя в його колоритному «Грішникові» («Троєженцеві» Крилова), оте:

А цар був, мабуть, не макуха,

Розлютувався він, і злість його взяла…

Або це тонке використання повної, на старовинний лад, прикметникової форми:

Цар двічі кашлянув, рукою вус розгладив

І річ таку премудрую сказав, —

що в такій гармонії стоїть до наступної, слов’яно-української промови:

Пребеззаконія на світі завелися… і т. д.

Критично-біографічна література про Гребінку не визначається багатством. Біографічні нариси, як Кучинського «Жизнь и литературная деятельность Евгения Павловича Гребенки» (Київ, 1900) та «Євген Гребінка» Г. Коваленка, Полтава, 1918 (перше видання: Чернігів, 1899) належать до типу ювілейних згадок та популярних брошур і багатьох важливих питань, що потребують спеціальних студій, торкаються занадто коротко й побіжно. Критичні ж розправи, не рахуючи цитованої вище статті Лесевича, нечисленні, занадто стислі і не охоплюють літературної постаті Гребінки в цілому. Найцікавіші з них: Волод. Дорошенка «Євген Гребінка» в «Літературно-наук. віснику», 1912, VII—VIII, стор.63—78 (стаття багата на бібліографічні вказівки) та Б. Вільхівського (Б. Грінченка) — «Гребінчині байки, невеличкі замітки одного з читачів» у «Правді» за жовтень 1890 р., стор. 44—60, що, між іншим, у коротких рисах намічає історію ранньої української байки.

На думку Вільхівського-Грінченка, найстарший з українських байкарів, Білецький-Носенко, письменник «безталанний і не народний», іти на рахунок не може. Зразок справжньої української байки подав лише Гулак-Артемовський. Але, «на превеликий жаль», він «писав дуже мало, друкував ще менше і через те не міг… покласти твердого початку для цього літературного відділу». З пізніших байкарів — Боровиковський зі своїми «прибаютками» становить поворот назад до Білецького (тут на Грінченка впливає присуд Куліша, що назвав колись байки Боровиковського навіть «тупими»). Зостається Гребінка. Він і єсть справжній основоположник і найталановитіший представник української байки.

Цей грінченківський погляд потребує деяких корективів. Ми знаємо тепер, що байки Боровиковського ніякого повороту назад, до Білецького-Носенка, не становлять, що його творчість стоїть у зв’язку з польськими джерелами та ще з байкарською діяльністю Гулака, зливаючись з останньою в одну лінію літературного розвитку. Навпаки, у Гребінки є дещо спільне з Білецьким: обидва стоять на ґрунті криловсько-лафонтенівської байки. Різниця тільки в степені їх поетичного хисту і в їхнім умінні пристосуватись до народного світовідчування та обстановки.