Осип-Юрій Федькович та його повісті{159}

В історії українського культурного руху на Буковині О. Федькович відіграв ту саму ролю, що в Україні наддніпрянській — Котляревський, а в Галичині «Руська трійця» 1837 р. з Маркіяном Шашкевичем на чолі: він перший із «книжно образованных русинов» звернувся до «скромного матеріалу національно-народної бесіди», ударивши по останніх зусиллях старо-книжної, півслов’янської мови задержати за собою літературне поле. Але це твердження, як говорить і сам авторитетний біограф Федьковича др. О. Маковей, звучить надто загально і потребує до себе роз’яснень та додатків. Дещо з того дають нам хронологічні рамці літературної діяльності прославленого «буковинського соловія». На той час, як Котляревський з своїми наступниками відноситься до самих початків XIX в., а діяльність Шашкевича з приятелями видимі результати показує року 1848-го, — першу українську поезію Федьковича написано р. 1859, а його перші прозові речі — р. 1862. Отже, виступив Федькович, коли вже виразно сформувалася ідеологія і практика того, що один із славетних філологів назвав «народницьким романтизмом», коли інтерес до народно-поетичного стилю став з’явищем розповсюдженим, коли багато хто погоджувався і мало хто перечив, що «поезія зникає (утікає) з шумних городів у гори далекі, туди, де буйні вітри віють, де дух Божий пробуває, де орли-соколи літають, де до краси природної міське іскуство не діткнулось, бо лише там… може поезія свою чистоту додержати…». Отже, становище буковинського ініціатора ніби полегшувалось прецедентами: його перші на Буковині кроки не були першими на Україні і, йдучи походом на своїх літературних ворогів, він міг посилатися на авторитети: «То біда, що кождий дурень хоче нашого великого Куліша учити».

Але було і дещо такого, що утрудняло його становище супроти «котляревців» та перших галицьких народовців. Коли виступив Котляревський з першими частинами своєї «Енеїди», слов’янська мова української редакції — ця, з невеличкими домішками, літературна наша мова XVII і початків XVIII в. — вже умирала; від неї одступилися, ґрунтовно забули її люди останнього покоління перед Котляревським, — ніякої перешкоди літературному уживанню народних діалектів вона не мала сили покласти. Правда, на її місці утвердилася літературна мова російська, щораз ширший гурт своїх прихильників на Україні вербуючи, але літературні теорії, разом з тою мовою принесені з півночі, дозволяли в творах «іроїкомічних», в жанрах низьких широко використовувати і «провінціальні» діалекти, і жарґонові вирази. Вузький був цей «козацький хід», але іти по ньому можна було, нікого проти себе не озброюючи, навпаки, привертаючи до себе увагу літературних людей на Україні і в Великоросії. Наступники Котляревського мусили тільки помалу розширяти та поглиблювати фарватер «Енеїди». Трохи інша була справа перших галицьких «народовців»: в Галичині їм треба було боротися з сильною традицією «високої», «просвіщенної» мови, що доживала віку потім не лише в москвофільському «язичії», а і в стилістичній надутості, «амвонності» старших народовців (Ом. Огоновського, напр.). Але в Галичині до руху признається широкий круг діячів, і прихильники народної мови в шкільній книзі і літературному творі — не стоять одиноко. Тим часом у Буковині Федьковичеві спроби мусили стикнутися з архаїчними уподобаннями літературними та стилістичними тенденціями, що робили їх представників немов вихідцями з XVIII в., — і стояти йому (Федьковичу) довгий час довелося самотньо, без жодних товаришів роботи та спільників. Були і в Буковині люди, що твори Падури та збірки пісенні Вацлава з Олеська «будили в них замилування до народної творчості, але все те не захоплювало широкої громади, тільки займало невеличкий гурток людей, а то й не знати, чи можна говорити про «гурток», чи не треба назвати поіменно лише кількох людей».

Для з’ясування літературної та громадської ситуації, треба ще додати, що на той час (50—60-і роки) ніякої української інтеліґенції на Буковині не було, крім православного духовенства. Але все те — єпископська кафедра в Чернівцях, консисторія з її радниками, сільські панотці по парафіях — вагалося межи волоською та «руською» орієнтацією. Адміністративний же апарат і школа були німецькі: німецько-латинська гімназія в Чернівцях, нижча реальна школа, німецько-волосько-слов’янська семінарія, куди вступали абітурієнти гімназії, щоб потім поповняти кадри сільського духовенства. Отже, не диво, що в колах української духовної інтеліґенції панує німецька мова, а інколи й волоська, — слід многолітнього зв’язку Буковини з Молдавією та Семигородом (Трансильванією). Один із буковинських дописувачів помірковано-москвофільського галицького «Слова» так характеризує національну несвідомість цієї інтеліґенції: «Мы еще не полюбили нашого народа, да, мы стыдаемся его; он нам, як бы чужий, мы ему чужии; наше духовенство не русское, но точно самыи коренныи немци, употребляют язык русский лишь с хлопом и официально в церкве, а с женами своими, с помещиком, с его економом, с урядником, с купцем в городе, со всеми, кто лишь не в сердаци и в обгортци, у нас язык немецкий; на столе, если есть журнал, то лишь немецкий или ромунский; в библиотеци, если где есть, лишь немецка книжка и так дальше. Всюда, всюда немеччина до того степени, что мы уже, говоря по-русски, говорим акцентом и слогом немецким, не умеем говорить лы, но льи. Мы чужии нашому народови и яко чужии — не свои, питаемся его трудом, не имеем его доверья, его любви, и православие наше на таких основаниях колибается всяким противным ветром».

Чи можна ж говорити про українську літературу в Буковині 50—60-х, навіть 70-х років? Якими стежками ішла літературна цікавість, чим задовольнялось естетичне чуття в галузі художнього слова?

Маси споживали старі, з дидактичною нотою повісті, що в відписах розходилися по панотцівських садибах та по дворах дрібної шляхти. Акад. Смаль-Стоцький в своїй «Буковинській Русі» наводить один такий збірник десь із двадцятих-тридцятих років XIX ст. (не пізніше 1832 р.). От зміст цього збірника: 1. Повесть о едной жене, како погибе за Христа ради з дитям своим. 2. О играх и пляшущих во дни святия. 3. За человека богатого и многогрешнаго. 4. О жене, како ся Богу молила. 5. Како водил ангел еднаго мужа на оном свете. 6. О Андреи, како бе 7 лет нем. 7. Гистория о рыцару и смерті. 8. История младенца с панною і т. п. Люди тоншого смаку і більшої літературної вибагливості мусили задовольнятися такими авторами, як панотці Василь Ферлеєвич та Гавриїл Продан. Один із них, Ферлеєвич (нар. 1783), видавав ще в 40-х рр. «Писни с нотами», «Писни, псалмы и стихи» — дуже наївні змістом і недоладні мовою, писані нерівними рядками, трохи ще на лад Транквіліона Ставровецького; другий вправлявся в одах та елегіях, як характеризує його писання небіжч. Маковей, «ладом Державина, але мовою книжною і при тім без найменшого таланту». От уривок з його патріотичної хвали Буковині:

Зде рочно гордыи класы прозябают,

А з них сплетенными венци свою главу

Стружденныи жнецы украшают,

Ся по обылной жатви веселящи,

И нижногласно разными языки

Поют единодушно зрядныи лики,

Богини Церери благодарящи.

Нарешті, треті вдавалися до літератури німецької і самі, випробовуючи себе в письменстві, писали німецькою мовою. Такий був здібний автор кількох романтичних оповідань та одного збірника ліричних поезій свящ. Олександр Попович, що виступав під німецьким псевдонімом. Німецькою мовою починав Федькович, і пізніше, коли українська мова здобула собі в Буковині право горожанства — Ольга Кобилянська[175].

Перші спроби зорганізувати «руське» (поки що не українське) культурне та літературне життя в краї належать до 60-х рр. Зв’язані вони, головне, з тою боротьбою, що закипає межи волохами і русинами навколо церковної справи. В 50-х і 60-х рр. на чолі Чернівецької єпархії стояв єпископ Євгеній Гакман (власне, з 1836 по 1873 р.), русин, русинами оточений, хоч дуже далекий від будь-якого розуміння національних задач на Буковині. В 1848 р. він, вкупі з своїм референтом Я. Воробкевичем, настояв на тім, щоб у гімназії запроваджено було румунську мову до числа предметів викладових, а потім розпорядився, щоб слухачі теології «так слов’янської, як і романської нації», слухали богословських наук по-румунськи. Коли ж в кінці 50-х рр. волоський рух оживився і року 1861 волохи піднесли домагання національної волоської митрополії, що всіх би румун об’єднала, — єпископ Гакман примушений був спиратися на «руську» людність. З установленням Германштадтської митрополії для румун Семигороду і суто угорських провінцій, він став домагатися перетворення своєї дієцезії на рівнорядну Германштадтській митрополію Буковини і Далмації, чого і досяг нарешті. Під час цієї боротьби церковної волоське духовенство мало по своїй стороні землевласницьку групу і всю світську інтеліґенцію, що заложила була р. 1863 культурне огнище волоське «Sotietatea pentru cultura ?і literatura»[176]. Гакман відповідав на те заходами, що мали підвищити його пастирський престиж — побудуванням та урочистим освяченням Чернівецької кафедри (1864), а русини-священики, що оточували єпископа, — заходами коло українських підручників для шкіл та заснуванням товариства «Руська бесіда», відкритого в січні 1869 року. Яку надію покладали на єпископа Гакмана в Буковині, можна бачити з того, що навіть Федькович прилучився до загального голосу клерикальних кіл поезією «На честь Євгенія Гакмана»:

Як той світич семизлатний

Господньої слави,

Просвітися, наш владико,

Євгенію бл?гий!

І засіяй в тв?їй церкві,

У твоїм народі,

І житиме пам’ять твоя

Во роди і роди,

І як миро драгоцінне,

Як вонне кадило,

Рознесе ся в кожду душу

Ім’я твоє миле,

Покровителю наш добрий,

Апостоле бл?гий!

І увінчить вічна слава

Святу твою главу.

Однак ідилія тривала недовго. Ієрархічні кола, «Руська бесіда» і Федькович незабаром розійшлися «трьома дорогами різно». В «Руській бесіді» запанували москвофільські настрої і орієнтація на офіціальну Росію. На чолі виділу товариства став кафедральний проповідник о. Василь Продан, брат вищезгаданого поета і сам віршороб; секретарем виділу настановлено було архидиякона собору Теоктиста Дрона. На відкритті товариства промовляв найталановитіший з москвофілів галицьких Іван Наумович, а одним із перших виступів «Бесіди» був (пересланий через Головацького) жебрущий лист до куратора Віленської шкільної округи Батюшкова: товариство просило російського урядовця своєю «милостью в либо-чем состоящем даре, деньгах, книжках, часописах и пр. подперти, — понеже зде ниоткуду не надеемся помощи, а славу русску боронити званны есьми природою…». Власна творчість керівників «Бесіди» не піднеслась над творчістю Гавриїла Продана та Ферлеєвича. Досить сказати, що голова товариства Василь Продан три роки перед тим був викликаний з сільської парафії на кафедральні проповідники за «строго-церковний руський язик» своїх казань; відомий був він і як прихильник москвофільської теорії одного язика, а в літературі прославився одою «До Бога-Сина», з приводу освячення кафедрального собору та віршами «На розлуку с соседом» і «Жар углей». От зразок його одописання:

О ты, краснейший добротою,

Един из трех лиц Божества!

Пред веки столь пекийся мною,

Зрак моего взем естества;

От света вечна возсиявый

И сам свет сый, свет з тьмы воззвавый,

Кого душа моя ищет;

Кому стоять на Солнци лепо,

Держать в руках весну и лето, —

Сей в дверь души моей толчет.

Єпископ і вищі церковники, немило вражені зв’язками «Бесіди» з офіціальною Росією, стали від неї осторонь, щоб ніхто не зміг винуватити їх в політичному тяжінні до сусідньої держави. У відповідь посипались гострі епітети, і в одному з дописів до москвофільських часописів Галичини єпископ Гакман названий був вітчимом «Бесіди» і мало не ворогом руського культурного життя в країні. Після кількох невдатних спроб видавати свій орган товариство починає нидіти і завмирати.

Як же почував, як мав почувати себе Федькович в такій культурній і літературній атмосфері? Фанатичний прихильник народного убору і пісні, патріот, певний, що «нема кращого світу над гуцульські наші гори», він був ворогом москвофільства, шукав порозуміння з українськими колами Галичини і, дарма що недавно сам познайомився з Шевченковою поезією, писав щороку вірші на пошанування його пам’яті. Поклонявся Кулішеві за його фонетичний принцип у орфографії, — коли для членів «Руської бесіди» фонетика була, як і для Наумовича, «за найтяжчую язву, якою Господь мог покарати Русь нашу». І на той час, коли провідники «Руської бесіди» дозволяли собі сумніватися, чи єсть мова народна — «мимо то, що нею співав Шевченко» — «нашою общепросвещенною мовою», Федькович вірив, любив і заявляв красномовно: «Я народ наш усім серцем люблю, і душа моя віщує, що єго велика доля жде», і служити тій долі хотів іншими методами, ніж політикани «Бесіди».

Стикнувся він з Проданом і офіціальними кругами перш за все як педагог, автор читанки. В рр. 1866—1867, живучи в горах, він залюбки брав лекції і вчив дітей. Педагогічний хист і міркування патріота, закоханого «в простонародній, розговорній бесіді», навели його на думку «заснувати школу в народнім язиці». Незабаром у нього готові були буквар і програми підручників для початкової школи. Все те він подав на розгляд чернівецької консисторії. Консисторія вимовлялася спочатку відсутністю компетентного рецензента, але потім рецензента знайшла і буквар відкинула — «в результаті цензури із огляду дидактичного і методичного». Ще пізніше консисторія напала на іншого укладнішого автора, що пристав на пропозицію ближче триматися «церковного письма і церковної мови». Усна традиція, зафіксована в статті Р. Заклинського «За слідами Федьковича»[177], найбільшим супротивником поетової граматки виставляє Василя Продана. Голова «Бесіди» найбільше повстає на фонетичну орфографію підручника: «Я мав би на старі роки учитися письма у Федьковича!..»

* * *

Чимало в літературній долі Федьковича заважила і його вдача — неврівноважена, різка, навіть хора, заважили і обставини родинного його життя.

Батько Федьковича — Адальберт Гординський — був поляк, шляхтич, спочатку — управляючий панськими дібрами і урядовий аґент при маєтках, потім — дрібний урядовець у Чернівцях. Мати — вдова по священику, Анна Дашкевич, з роду Ганицьких, українка, православна, на дев’ять років старша від чоловіка, з невеличким маєтком на 35 моргів у Сторонці Путилові, ciep?a wd?wka для захожого і маломаєтного шляхтича. Майбутній поет народився у Сторонці Путилові, Вижницького повіту 8 вересня нов. стилю 1834 р. В листопаді того ж року охрещений у Вижниці римсько-католицьким обрядом і названий Осипом-Домініком. В дорослі свої роки, завзятий хлополюб і гуцулофіл, Федькович крився з своїм польським походженням та римсько-католицьким визнанням. Вже шістнадцятилітнім юнаком він вигадав, ніби Адальберт Гординський — його вітчим, а правдивий його батько був з роду сербин і звався Федькович; пізніше він зробив себе нешлюбним сином своєї матері та путилівського красуна гуцула Юрія Косована. Про те було в свій час багато суперечок і дослідів, і правду установлено не відразу. На ділі ніякий Косован не був йому батьком, так само, як і ім’я Федькович ніколи не було прізвищем зайшлого до Путилова сербина, але шляхетське ім’я Гординських. Так, принаймні (Гординський фон Федькович), писався він у журналі нижчої реальної школи в Чернівцях. Обличчям, поставою, вдачею, — упертою, гордою і хоробливою, — він цілком вдався в батька (про ту схожість цікаво оповідають чернівецькі приятелі поета). Ця неподатність батька і синова була, мабуть, і причиною їх ворогування, що протяглось на все їх життя і дуже боліло батькові, що не раз шукав замирення.

По закінченні нижчої реальної школи у Чернівцях молодий Федькович стає на практику до землеміра (ніби на цей фах указував йому тип школи, яку він скінчив), а потім аптечним учеником до провізора Бредемаєра у молдавському містечку Нямцу (недалеко від Ясс, в напрямку до Карпатського хребта). Чи то обидва принципали Федьковича були такі суворі люди і погані педагоги, чи мріявся юнакові який інший фах, — тільки не задовольнила його ні марудна робота з астролябією, ні аптечна ступка. В вісімнадцять років його професійна освіта увірвалася. Вередлива і химерна натура майбутнього поета, непостійна, але щедро при тім обдарована, прагнула іншої підготовки життьової, і маляр Роткель, шваґер суворого аптекаря, що пригрів його і зацікавив німецькою літературою, на весь вік лишився йому в пам’яті, як добрий геній його молодощів. Через тридцять з чимсь років благодушний маляр дізнався про двадцятип’ятилітній ювілей поета і прислав йому тепле привітання. Федькович у відповідь на те послав власний збірник німецьких поезій «Am Tscheremusch», і давня приязнь прокинулась в короткому обміні листами, — короткому, бо другий лист Роткеля застав Федьковича уже тяжко хворого.

В листопаді 1852 р. Федькович був уже на військовій службі. Правдоподібно, що батько, якого почала непокоїти життьова непристосованість синова, обрав таку сувору школу для його примхливої вдачі. З тим спадаються і посвідчення самого Федьковича —

Та як же не плакать, та як же не рути

Мені молодому? Молодці, скажіт:

Прод?ли мя ляхи в німецькі некрути,

Втопили ми долю, втопили ми світ, —

коли припустити, що слово ляхи поставлене у множині зам. однини лях (тобто батько поетів). Проте ляхи зовсім не були такі немилосердні, як вони виглядають у поета: вони внесли 120 ґульденів, щоб дістати Федьковичу право на офіцерський чин, — і, витримавши іспит (неважкий як для нього), він став на двадцятому році капралом, на двадцять першому — фельдфебелем, а ще через чотири роки, на початку італійської війни 1859 р. одержав відразу два офіцерські ранґи. Він приймав участь у військових діях походу. Переправлений з Трієста до Венеції, мандрував з своїм 41-м полком по Ломбардії, але в боях не бував — тільки здалеку чув гарматний грім Мадженти та Сольферина (4 і 24 червня 1859 р.), де було погромлено австрійську армію. На повороті з італійської кампанії Федькович розташувався з своєю військовою частиною в Чернівцях і прожив там майже повні півтора року.

Як же велося йому у війську? Чи справдилася батькова надія дисциплінувати непокірного сина? Зовнішні результати були безперечні. З Федьковича виробився добрий офіцер, — методичний, працездатний, вибагливий у шику військовому, лагідний і привітний поза службою (з спеціальною симпатією до рядових вояків, надто з-між земляцтва). Навіть покинувши військо, зберіг він оту педантичну сумлінність і, як твердить Маковей, любив по-військовому вирівнювать свої каліграфічні рукописи. Щодо внутрішнього його світу, то, видимо, він як був, так і лишився неспокійним, без якоря, з поривами, не цілком зрозумілими собі самому. До того ж чужі місця, незнайомий край будили в ньому нудьгу за рідними горами. Недарма і в його віршах, і в військових оповіданнях так часто зустріваємо дезертирів, що з туги за рідною хатою кидають свій військовий відділ, і жовнірів, що мало не гинуть від нудьги за батьківською стріхою. Прокидається та туга і те тяжіння «домів» і в ньому самому, і з-під пера у нього, що досі писав тільки німецькі вірші, з’являється перша українська поезія «Нічліг».

Недовге порівнюючи перебування в Чернівцях зміцнило його українську лінію, розвинуло і прояснило свідомість національну. В Чернівцях двадцятип’ятилітній офіцер знайшов Ернста Рудольфа Найбавера, колись діяча революції 1848 р., тепер професора Чернівецької гімназії, видавця «Ілюстрованої Буковини» і автора кількох збірників поезій — тридцятилітнього красуна, поета-імпровізатора, буковинського патріота, залюбленого в її пейзажах і народних співанках. Познайомився він і з двома українцями: Антоном Кобилянським, студентом богословія, що тоді листувався з Богданом Дідицьким, редактором «Слова», і полемізував з ним, і Костем Горбалем, що готувався тоді до матурального іспиту[178]. Горбаль і Кобилянський познайомили Федьковича з українським письменством, розповіли йому про Шевченка, зорієнтували в літературних суперечках та партіях, а Кобилянський в своїм «Слові на слово до редактора «Слова» (Дідицького) видрукував перші сім поезій талановитого дебютанта. Там же, в Чернівцях, одвідуючи з Найбавером та Кобилянським один «чесний дім», поет закохався в Емілії Марошані, дівчині з артистичними нахилами і добрій співачці (а це багато важило для Федьковича, що був сам співаком, аматором народної пісні і музичних інструментів), придбав і прихильність Емілії. Але ні у Федьковича, ні у Марошані не було грошей на те високе забезпечення, яке вимагав уряд від одруженого офіцера, — і матримоніальні плани Федьковича мусили впасти. Пізніше вони виникали у поета ще кілька раз, — але результат їх був усе неґативний, і після провалу одного з них він рішуче заявив, що не одружиться вже ніколи.

Але все те справи пізніші. Року 1861, покинувши милих людей і Чернівці для глухого життя по трансильванських містечках, Федькович занудьгував тяжко. Він став «занивать на умі». На нього находить меланхолія, так що люди починають за нього боятись, — «да і я сам себе ся бою». В листах до знайомих і друзів він признається навіть, що вже «не сповна своїм розумом орудує», що душа йому щось, щастя чи нещастя, віщує, та що не хочеться йому «на Венгерщині загибати». А Кобилянський одному з своїх кореспондентів недвозначно натякає про джерела Федьковичевої хвороби, в тих виявах гострої неврастенії добачаючи «зболіле серце, зболіле, бо ошукане на цім світі, в котрім так мало простоти ідеальної, що нас до Бога підіймає». В цім смутнім стані народжуються найкращі перлини Федьковичевої лірики, елементарно сильної, глибоко вражаючої — його «Молитва» («Як то тихо вечором на ярі», «Ой вийду я з хати», нарешті, знамените «Ave Maria»).

Пречиста Діво, радуйся, Маріє!

У синє море сонце ясне тоне,

І своє світло, ніби кров, червоне

По всій країні доокола сіє.

А там зозульку в гаї десь чувати.

А там дзвіночик став селом кувати,

Там в борі вітер листям шелевіє:

«Пречиста Діво, радуйся, Маріє!»

«Пречиста Діво, радуйся, Маріє!»

Он молод жовняр ляг си на мур?ві,

Личко студене, шати ’му криваві,

Розстрілен нині, — бо самий не вміє, —

Камраття яму темну ’му копали

І на спочинок бідного в ню склали;

Уже не скаже, як дзвінок запіє:

«Пречиста Діво, радуйся, Маріє!»

«Пречиста Діво, радуйся, Маріє!»

Під плотом сіла одовиця-мати,

До себе тулить бідне сиротяти,

І плаче ревне — серденько їй мліє!

Ба вже не плаче, вже і не голосить,

Склонила голов’, більше не підносить,

Зірниці плачуть, а дзвінок німіє…

«Пречиста Діво, радуйся, Маріє!…»

«Пречиста Діво, радуйся, Маріє!»

Бо я не можу… Вшак я маю душу,

І чути мушу, і дивити мушу,

Що тут на світі, ах тутки ся діє.

Та як до гробу зложуть моє тіло,

Де темно, тісно, студен?, зотліло,

Де ніч не плаче, де усе німіє, —

Пречиста Діво, радуйся, Маріє!

Це не просто антирелігійна поема з тою досить простою думкою, що «люди даремно моляться Богородиці, бо вона нікому не помагає», як пояснює новий коментатор, — це одно з найвищих досягнень т. зв. «поезії світової скорботи»; ґрандіозне видовище — навіть у тихий вечірній час, коли Ave Maria співається — невтишеної, непогамованої незладженості стихійних сил і людського життя. Це художньо рівноцінне байронівському заперечення його гармонійного, примиреного «Ave Maria» (з «Дон Жуана»)… Прекрасну характеристику складає цим поезіям др. О. Маковей. «Вся сила Федьковичевих поезій з 1861 року, — пише він, — передовсім є в тому, що він на чужині, в самоті, потонувши, так сказать, глибоко сам у себе мав відвагу одверто виповісти все, що там знайшов; а що в його схвильованій душі передовсім чуття переливалося через край, чуття справді щире, не заморожене критичними рефлексіями, — то сим чуттям він і підбив собі душі читачів…»

Протягом 1862—1863 рр. поет то западається в глибшу меланхолію, то виринає з неї на сонячну поверхню душевної рівноваги; переживає гострі напади ненависті до військової служби і любові до свого краю, улаштовує воякам на чужині святвечір на гуцульський лад, де вміє взяти товариський тон, не порушуючи військової підпорядкованості, робить собі для дому гуцульське убрання, — і все росте в ньому певність, що «лише в простім стані він може бути щасливим», бо «лише в простім стані добре серце, гонор, поезію знайти можна, а інде — рідко або ніколи!». «Дай мені кавалок хліба сільського, дай мені свиту, а зараз скину свої золочені шати і буду хлопом, мужиком, але буду слобідним». Там, де говорило почуття, Федькович був безсилий до чогось критично ставитись, над чимось розважати. Після хвороби 1863 р. (запалення легенів) його рішенець був готовий. Він подається на вислугу, перебирається по-селянськи, переходить з римського католицтва у православіє, щоб не різнить з людом вірою конфесіонально, приймає до імені Осип друге, по власній уподобі, Юрій; ладен у процесі свого спрощення «до ціпа та коси самому ся узяти», здіймаючи «кобзу з клинка» тільки вільними годинами, коли «їстиметься кавальчик спокійного хліба».

Життя в гуцульських горах, таке миле здалеку, — зблизька багато втратило з свого поетичного чару, обплутало і пригнітило непрактичного поета. Бувшому офіцерові, непривичному до сільської роботи, тяжко було управлятися з «орним» полем та сіножатями, а химерній вдачі, досі скутій військовою дисципліною, немов слушний час настав скинути з себе всі пута і всі заліза, «дати волю лихим звичкам та інстинктам». Спочатку він шукав веселого товариства та пиятики; потім вгрузав в громадській роботі: стає «двірником» або, як сам себе воліє називати, «війтом[179]» у рідному селі, поєднуючи з тоном воєнного командира глибоку повагу народолюбця до мужицької правди, до правової свідомості гуцула; береться обороняти інтереси селян Довгопільської округи в сервітутнім процесі, надолужуючи слабість юридичної арґументації пафосом людини, що може вдарити в загальнолюдські струни; охоче і з хистом береться до навчання дітей місцевих урядовців, носиться з планом народної «школи в ріднім язиці», складаючи граматику та намічаючи серію популярних видань; інспекторує школи Вижницького повіту, скликає учительські конференції і т. д., і т. д. Але громадські обов’язки, при Федьковичевій безгосподарності та широкій гостинності, заплутують його у труднощі економічні, оборона селянських інтересів при недосвідченості юридичній напружує часом його добрі стосунки з довірителями; його підручники не знаходять апробації тих, кому про те належало дбати, і, що особливо його дратувало, — скрізь і всюди чує він дивування, як то він — людина культурна, вислужений офіцер — тримається мужицького товариства, ходить у селянській ноші (одежі), аж поки він, завзятий і упертий по-дитячому, не зрікається офіцерського чину.

В Буковині йому тісно. Проживши дев’ять літ у горах (1863—1872), він шукає порозуміння з галичанами; дістає запрошення редактувати видання «Просвіти» та постачати для неї популярну літературу і без вагань переїздить до Львова. У Львові, серед галицьких народовців, в атмосфері, надиханій бюрократизмом, йому не сподобалось. І то не тому тільки, що тяжкі були умови, на яких його запрошено (давати щороку 12 аркушів популярних праць і п’ять перекладів п’єс для товариства «Руська бесіда», що дбало про театр — за 500 ґульденів), — роботи Федькович не боїться — йому здається, що на нього дивляться, як на наймита, його дратує, що «професори» Огоновський та Ільницький, Партицький та Вахнянин говорять з ним менторським тоном, критикують його писання, мову, відкидають його рукописи. Інтуїтивно Федькович відчуває свою рацію; свою практику народної мови з усіма діалектизмами воліє більше, як професорську теорію і стиль, — але що він може зробить проти «людей на становищу», озброєних шумною і педантичною арґументацією? Він може тільки бунтувати: з підкресленою скромністю вислухати навчання, а потім смиренно, гуцульським звичаєм, але з укритим викликом поцілувати в руку свого самовпевненого ментора; повернений йому від ученого рецензента з побажанням корінної зміни рукопис вкинути до печі; або, нарешті, озватися отруєною фразою на зразок: «Я не на тот? пишу, щоб було що критикувати літературним монополістам». Після чотирнадцяти «чорних» місяців, до краю розчарований, він повертається до Путилова. Він прекрасно розуміє свою фатальну непосидючість, своє невміння знайтися в житті: «Я уже такий чоловік раз на світі, що мене аби дитина з путі зіб’є». Але, розуміється, у розриві був винний не тільки він. Драгоманов, що саме під той час спізнався з Федьковичем, перекладає велику частину провини на галицьких народовців, що не могли знайти з поетом належного тону і не розуміли, що можна від нього взяти. В «Австро-руських» його «споминах» читаємо, що Федькович справив на нього враження «капіталу, що сам не тямить себе ужити», але не тямлять цього і ті, що становлять його оточення…[180] Отже, перед нами в поетові — типова жертва безлюддя та лихоліття.

Літературна робота Федьковича за цей час, видимо, підупадає, і її художній рівень знижується. Неґативно подіяла тут на поета і його літературна слава: його поезії видано 1861 р. заходами Б. Дідицького; його оповідання в «Меті», «Ниві», «Вечорницях» здобули йому признання серед наддніпрянських і західноукраїнських літератів — «буковинський соловій» став звичайним його епітетом; раз у раз проводяться паралелі межи його «великанським» хистом і творчістю Шевченка. Так, напр., Дідицький, процитувавши з Костомарова, що Шевченко творив так, як заспівав би сам український люд, станувши на щаблі його духовного розвитку, — застосував ці слова і до Федьковича: побачив у ньому «дар великий» — «для вищих навіть предметів способом природним, невинужденним спопуляризовати форму до той степени, же предмет і форма приступні суть і якось мов свійські понятію простонародія». Не маючи критичного погляду на речі, Федькович зрозумів ці всякчасні величання, як непомильну вказівку, куди йому йти, та й узявся наслідувати Шевченка по-ученицькому, непродумано, а коли став пізніше від того визволятись, то був уже людиною заблуканою, виснаженою і позбавленою колишнього безпосереднього ліризму. Його ліричний дар збудила самота на чужині; його кращі поезії були виплодом того болю і золотої мрії про земний рай над Путилівкою, межи Серетом і Черемошем. В клопітному житті дома, у дрібних непорозуміннях львівського перебування зблідла його безпосередність і посіріла уява.

Треба ще додати, що на цей час Федькович мав уже інший спосіб миритися з дійсністю, інше заспокоєння. Визнавши, що життя склалося йому не як слід, він пробує примиритися з ним, з його поразками і неприємностями, — в свідомості, що все те неминуче, невідхильне, суджене йому і записане в зорях. Вища сила, що керує долею окремих людей, — то є комбінація добрих і злих подіянь світил небесних в годину народження. Треба поставити гороскоп, тобто з’ясувати і витолкувати належним способом картину зоряного неба у той рішучий момент, і все призначене в житті встане, як ряд невідхильних митарств. Глибока покірність тим таємним планетним і зоряним силам — і є «алфавит» внутрішнього спокою людини. Прийшовши до таких висновків, Федькович береться до своїх тяжких і дорогих десятилітніх дослідів, що привели його кінець кінцем до «епохальних», як гадав він, відкрить з поля астрології. Сумлінний до педантизму, він придбав собі цілу бібліотеку в тій спеціальності — латинський рукопис Юлія Фірміка і більш як десяток німецьких і латинських стародруків XVI, XVII, початку XVIII в. Щоб зорієнтуватися цілком в астрологічній системі, він з допомогою словників вчитується в ті таїни, вивчає карту неба, всякого роду астрономічні таблиці та календарі, вдається за вказівками до Краківської університетської обсерваторії. В результаті тих пильних студій з’являється величезний, на 900 сторінок, прекрасно виконаний рукопис «Apotelesmata oder das Buch der Decrete». «Нещасний поет сам був, мабуть, часом свідомий того, що хитається на порозі поміж свідомістю і божевіллям, хотів лічитися, але віра у фаталізм ломила його волю, і він далі брів у астрології та й дійшов у ній до Геркулесових стовпів, до яких доходили і його попередники — астрологи з-перед соток літ. Ся астрологічна філософія була вже певним доказом звихнення ума в поета, щонайменше в однім напрямі, і нагадувала собою товіанізм і месіанізм польських поетів, містику Гоголя і інше. Се було нещастя його — таке життя напівсвідоме і розумне, а напівбезкритичне».

З цим розумовим упадком помалу знецінюється і його, засвоєна від 60-х рр., демократична манера, його любов до народу і народного пожиття. По смерті батька він переїздить р. 1871 до Чернівців (мати умерла раніше, р. 1864, — скоро він оселився в Путилові); через два роки, продавши батьків дім, купує собі хатку на самім краю міста, де попадає в міщанське оточення; неохочий до інтеліґентного товариства, він братається з своїми сусідами і втягається в щоденну з ними пиятику. Так було до р. 1885, коли «Руська бесіда» у Чернівцях перейшла з москвофільських рук до народовських, і молоде українське товариство у Чернівцях (брати Пігуляки та Ів. Тимінський) не заходилося рятувати поета з його поневіряння. Хату було продано, і Федькович перебрався жити у приміщення «Бесіди». Там же, в липні 1886 р., скромно, але з піднесенням було відсвятковано двадцятип’ятилітній ювілей його поетичної діяльності. Свято відмолодило і відсвіжило поета. Відповідаючи в пресі на промови та привітання, він зложив обіцянку «струдитися на рідній ниві», сів писати драму «Богдан Хмельницький», заходився коло перегляду давніх своїх речей, став навіть знову писати вірші, — але душевної сили, розуміється, повернути не міг. Його поезії останніх літ — то, на погляд критики, лише «віршована публіцистика, з докорами проти волохів, німців, поляків, москалів, москвофілів і своїх людей, або дидактика (байки), або нові набожні пісні і т.п.»[181]. Не зрікся він і чарки, до якої звик останніми роками. Переводити життя на нові рейки було вже пізно: здоров’я фізичне було вкрай розхитане, і через два роки по ювілеї Федькович сходить у труну, 11 січня 1888 року.

В хвилину його смерті значення його літературних виступів було цілком усвідомлене. Коли ще десять років тому «ніхто не питав і не потребував Федьковича», — тепер його ім’я написала на прапорі молода громада, а похорон його, не вважаючи на лютий січневий мороз, був многолюдний і зробив у Чернівцях велике враження двома, головне, обставинами: вінками, несеними перед домовиною, та депутаціями з верховинських сіл. Чим була для молодої народовецької громади діяльність Федьковича, — останні роки бачив і він сам; принаймні, в розмові з одним із молодших своїх приятелів-опікунів доволі влучно характеризував себе, як «одного із тих, що умирають в дорозі».

* * *

Оповідання Федьковича (повісті, повістки, повісточки, оповідання, оповідання народні) становлять невеличку частину його літературного набутку, не більшу, як його популярні писання, і значно меншу, як віршові речі та астрологічні трактати. Писалися вони з 1862 по 1868 рік і друкувалися тоді ж у «Вечерницях», «Меті», «Ниві» і «Правді». Тільки три-чотири з них з’явилися друком пізніше, незадовго перед смертю або невдовзі по смерті автора. Де і чим жив у ту пору Федькович, як оповідання писалися — ми тепер знаємо: то були роки, коли він одужував від «туги» 1861 року і мріяв покинути військо для принадної здалека Гуцульщини; то були роки його перебування в Путилові ще перед найбільшими розчаруваннями та неприємностями (справа букваря, зложення офіцерського ранґу, прикрості в зв’язку з процесом). В тих повістях, як зазначає біограф[182], «дуже мало реального життя, на яке дивився Федькович власними очима; це або спомини з війська (в них ще найбільше життьової правди), або улюблена Федьковичева золочена Гуцульщина, де — здавалось би — у народі не було іншого лиха, тільки з нещасливої любові. Федькович ходив мов не по свому світу — так він писав про себе у той час і так справді було. Йому подобалось те, що було декоративного у гуцулів: багатство, красна ноша (одежа), дорога зброя, лицарський характер, безмежна любов, побратимство, гостинність, пісні, — одним словом, гуцульська слава. У листах він не забув згадати навіть про вівцю, яку давав панові за опал[183]; в життю і сам заступав громади в сервітутовім процесі та бачив людську кривду, але описувати нуждовання людей в оповіданнях він не мав охоти».

Легше пристати на цю характеристику, аніж на характеристику Драгоманова, що в «Австро-руських споминах» відніс Федьковича до письменників, у яких «демократична ідея переважає над козакофільством», а у передньому слові до київського видання написав, що «для розуміючого діло доволі буде сказати, що Федькович у них (в повістях) почав малювати життя гуцульського селянина так, як Тургенєв — великоруського, Квітка і Марко Вовчок — українського, Авербах — німецького, Жорж Занд — французького. І всякий, хто познайомиться з повістями Федьковича, не перестане жалкувати, чому він не писав їх більше». Список імен у Драгоманова вражає різноманітністю. Для нас тепера трудно погодитись, що Федьковичеві оповідання писані в тій самій манері, як тургенєвські та авербахівські. Тургенєв і Авербах — реалісти; їх цікавить звичайне, буденне, типове в побуті і людях; їх погляд — погляд «суспільника», що придивляється до соціально-економічних умов, в яких живуть маси. Федьковича ж обходить, головне, поезія селянського життя, і цю відміну він прекрасно відчув і сам, позначив в листі до Горбаля: «Авербах козир-писар (письменник), ніщо й казати! Нарід без усеї народності, без усеї поезії, як німецький, ще ледве хто ліпше відмалював, як він. Але для руснака, зроду поетичного, Авербахові письма (писання) хіба тільки варті, що для психолога, і то лиш для того, що хоче спосіб гадки німця-селянина, то є хлібороба, знати». Для руснака, багатого на фольклорні скарби, на «народність», мусить бути і інший спосіб писання, а саме такий, що найбільше підкреслить той своєрідний народнопоетичний колорит.

Українська проза Буковини на своїх початках в особі і творчості Федьковича іще першою, романтичною любов’ю любить свої «верховини», — і те, що «у нього гуцули лише святкують і не працюють»[184], — скоріше наслідок певного літературного виховання, письменницької виправки, аніж того, що поет здебільшого «гуляв» і справжньої гуцульської роботи не брався. Франко ніколи не був сам «ріпником», але, як ропу збирають у Бориславі, розповів нам дуже добре. Розповів би про гуцульську роботу і Федькович, дарма що все господарство хатнє складав на наймитів, — коли б до іншої літературної доби належав, а його літературним учителем був Золя, а не Марко Вовчок.

В своїй образовій характеристиці авторів Наддніпрянщини Федькович писав: «Нема у нас сонця, як Тарас, нема місяця, як Квітка, і нема зіроньки, як наша Марковичка». Але в своїй літературній практиці він не зовсім рахувався з цією ієрархією. Коли в поезіях 1863—1868 рр. він, як соняшник, пішов за сонцем (Шевченком), то в прозаїчних речах, майже не зважаючи на місяць, орієнтувався по зорях. Марко Вовчок («наша Марковичка») і прислужилася йому, як зразок для наслідування. Познайомився він з її творами тоді ж, як і з Квітчиними, Кулішевими та Шевченковими — р. 1862 у Кезди-Вашаргелі, як сам про те розповів у начерку «Кобзар і жовняри» («Писання», т. III, у Львові, 1902, стор. 105 і далі). І в тому ж році він написав свою першу повістку «Люба-згуба», що самим способом оповіді від першої особи та образовою розквіченістю мови показує залежність від Вовчкових оповідань.

На цій, певне, підставі найновіший дослідник Марка Вовчка О. К. Дорошкевич у «Підручнику історії української літератури» зачисляє Федьковича до школи Вовчка, поруч українських її наслідувачів, як Ніс, Номис та Ганна Барвінок. Цьому поглядові, розуміється, не можна відмовити певної рації. По-перше, Федькович став писати після М. Вовчка (Федьковичеві повістки писані між 1862 і 1868 рр., тоді як М. Вовчок цілком сформувалася в 57—59 рр.), і її прозовий стиль носить на собі досить явну печатку нашого «кроткого пророка» і обличителя жорстоких людей неситих. По-друге, при всіх тематичних збігах Федьковича з Марком Вовчком («опришки» тут, розбійник «Кармелюк» там, спільна обом письменникам улюблена тема безталанного кохання), перший із письменників, безперечно, вужчий і одноманітніший, так що критик має повне право сказати, що він лише на всі боки обертав одним одну тему нещасної любові. Але чи можна Федьковича ставити в одній лаві з Ганною Барвінок? Чи не випадає він хоч трохи з того, що ми звикли називати школою? Сучасні російські теоретики літературні говорять здебільшого про школу, як з’явище епігонства, як момент упадку певної літературної манери. «Школа — это эпигоны, последователи, ученики». І це справді так. Школу ми найчастіше уявляємо як гурт другорядних письменників навколо однієї яскравої в мистецтві слова постаті; ознакою приналежності до неї єсть підбиття власної індивідуальності чужій особистості, прийнятій за норму. При такому розумінні речі мимоволі Федьковича поставиш осторонь українських підголосків Марка Вовчка, — бо хоч і має він звичай вкладати оповідання в уста першій особі, хоч і любить він густоту народнопоетичного колориту, але нічого ученицьки-ослабленого, механічно-репродукованого у нього нема. В кожній повістці виступає його власне обличчя, — як це відчув у свій час Куліш, коли, прочитавши у «Правді» «Безталанне закохання» та «Опришка», написав за кордон: «Не навтішаємось тут речами вашого Федьковича. Пливе Дністер, тихий, як той руський нарід, широкий, як його думка, глибокий, як його рани… На палітрі в сього маляра свої — не позичені фарби. Буде у вас, буде красна література». В чому ж позначається Федьковичева одмінність?

З наведених вище біографічних даних ми бачимо, як легко він творив фікції, подаючи їх там, де мусив би бути точний фактичний матеріал; як він вигадав і за свого власного батька показав вифантазуваного сербина Федьковича; як вигадав вдовину долю матері, коли її чоловік, а його батько був живий і здоровий; як сам, всупереч метриці, зробив себе сином путилівського красуна гуцула і заявив претензію на неприналежне йому прізвище Косованюк. Чи не так, як надумував він фантастичні дані для своїх автобіографій, — чи не так робив він, сідаючи за свої оповідання? Чи не «набилював» він різні історії на своїх знайомих? Так, у оповіданні «Три, як рідні брати» до фактичної основи, до дійсної пригоди одного з військових своїх товаришів Кочергана чи не приточив він жандаря Тайбера, що р. 1864 бував у нього в Путилові, чи не примусив заплутатись в оповіданні коломийського свого приятеля Якова Несторюка, з яким у той час листувався? Чи не вірив він у реальність їхніх пригод, як вірив у свої біографічні фікції? Вживаючись у власний твір, зростаючись зі своїми героями, він часто запевняв, що фабула того чи іншого оповідання в тому вигляді розігралася і в дійсності, що, напр., історія, списана у «Любі-згубі», єсть один із епізодів його власного життьового досвіду[185] (хоча в тому віці, в якому фігурує Юрій повісті — alter ego Федьковича — сам Федькович жив у Нямцу і ніякого старшого брата з ним не було).

Ця яскравість, чіткість видіння, ця «повноуявність» Федьковича веде до того, що його оповідання не такі схожі на етнографічні записи, як писання Вовчкові, а постаті в них більш індивідуалізовані і не так скидаються на одно обличчя. В мові ж Федьковича менше характерного для нашої наддніпрянської письменниці фразеологічного та лексичного колекціонерства, менше «медової роси з квіток нашої мови».

Далі. Ведучи своє оповідання з усіма прикметами живої гуцульської розмови, Федькович часто не потребує вкладати їх в уста вигаданому оповідачеві, «людині з народу». Оповідання йде від власного його імені. В «Штефані Славичу» читаємо:

«А ти відки?» — став мене випитувати, пообзиравши нас на всі боки.

«Я з Сторонця, пане капраль, з Буковини, коли знаєте».

«З Сторонця? Де тото той Сторонець, що я його не знаю?».

«Ледве й знатимете, пане капраль, бо се дуже далеко на Гуцулах».

Далі капрал питається прізвище нового вояка і звертається до казарми: «А хто — кажуть — буде з Федьковичем за товариша?» Федьковичу не потрібний оповідач з народу: він сам себе всього перестилізував з офіцерського на гуцульський селянський лад, що галицьким редакціям грозив «нашим гуцульським топорищем» і на сторонніх людей справляв враження «генія людової вдачі» (очевидно, цей вираз треба розуміти, що він умів увійти в глибини селянської психіки). А др. Маковей гадає, що «навіть психічна його неврівноваженість виявлялась по-селянськи, що своїми писаннями та поступками він чимраз більше підходив під тип покірного, прибитого долею, побожного і забобонного селянина».

Значення Федьковичевих повістей в українськім письменстві зрозуміємо, коли знатимем, що його «повістки» були першим художнім відтворенням гуцульського життя. За ним пішли Кобилянська і Коцюбинський, Хоткевич і Крушельницький, не кажучи про інших. Хоч, треба сказати, ніхто з тих авторів не підходив до гуцульського життя так захоплено і невимушено просто. Для Коцюбинського і Хоткевича («Камінна душа»), обсерваторів сторонніх, Гуцульщина — то надзвичайно цікавий, патріархальний край з прадідними звичаями і психікою прадідів, а їх роботи — то великою мірою етнографічні студії, засновані на власних записах та науково опрацьованих матеріалах. Для Кобилянської («Битва», «Земля», «В неділю рано зілля копала») Гуцульщина і гори цікаві не самі по собі, а як романтичне тло, як декорація глухої, понурої леґенди. Вона інколи не дає навіть топографічних вказівок. Де відбувалася подія «В неділю рано…», «ніхто не знає, хіба те, що в горах». Перед нами — умовний пейзаж, що має відповідати елементарним пристрастям героїв повісті. Простіші образки гуцульського життя у «Ліс рубають» Крушельницького. Гуцульський звичай і верховинський пейзаж дані немов для того, щоб у ефектному зіставленні показати, як здобутки і вигоди культури проходять в найглухіші «ведмежі» кутки.

Єсть один, проте, автор, теж патріот Гуцульщини, що з таким же, як і Федькович, захопленням подає нам поезію і славу гуцульську ради неї самої, ради її естетичних ефектів — покійний М. Черемшина. Його тематика далеко різноманітніша і темніша, як у Федьковича; сонячна ідилія «Як дим підоймаєся», чергується у нього з драматичними фабулами «Писанок» і «Верховини». Далеко багатші і його художні засоби. Він майстер і в епічній, скупій на слова розповіді, і в драматичному діалозі, і в ліричному обрамленні описів та сцен. І проте його традиціональність відразу уловлюється тонким критичним почуттям. Так, у статті своїй про Бордуляка, говорячи про галицьку прозу взагалі, А. В. Ніковський влучно впіймав залежність Черемшини від Федьковичевої техніки в його «описах природи та мелоритмічно стилізованих під верховинську бесіду приспівах». Відкидаючи в літературнім надбанні обох письменників те, що виходить з одмінності їх індивідуальної вдачі (у Федьковича — меланхолійно-неприкаяної, у Черемшини — зрівноважено-мудрої), беручи моменти суто літературні, — ми можемо, хоч не без застережень, розглядати Черемшину, як Федьковича змодернізованого, що, зберігши свій гуцульський патріотизм, любов до гуцульського слова і співанки, пройшов іншу, новим часам властиву літературну науку, яка і дала йому засоби яскраво малювати не тільки верховинські свята, але і верховинські труд та горе.

1927