П. Гулак-Артемовський. Твори{189}

Видання друге. Редакція, вступна стаття та примітки І. Айзенштока. Бібліотека українських класиків. X., ДВУ, 1928. 424 с.

В серії українських класиків Державного видавництва «Твори» Гулака-Артемовського, що виходять другим накладом під редакцією І. Я. Айзенштока, належать до найбільш опрацьованих науково як з погляду тексту, так і з погляду коментарія. Перше видання їх на сторінках «України» було відзначене докладною рецензією К. О. Копержинського (1927, кн. IV, стор. 195—199) — тому в даному разі спинимось тільки на деяких моментах, де міркування редактора, на наш погляд, не можуть бути виправдані.

Ґрунтовної різниці межи 1 виданням і цим, другим, немає. В postscriptum’і до вступної статті редактор І. Я. Айзеншток говорить, що з часу першого видання його погляди, як принципово-літературознавчі, так і його розуміння постаті Гулака, в ґрунті не змінилися, і тому він вніс тільки другорядні поправки та додатки. Такі доповнення та поправки можна відзначити і в статті, і в примітках до тексту (серед останніх занотуємо С. В. Пилипенкові переклади використаних у Гулака-Артемовського байок Красицького). Що ж до одного з найголовніших заперечень критиків — проти розуміння Гулака-Артемовського, як новатора в умовах українського письменства 20—30-х рр., — то їх І. Я. Айзеншток ні в якій мірі не приймає, і тільки для того, щоб «читач міг вислухати alteram partem», поширює примітку про II оду до Пархома (стор. 382) цитатою із рецензії К. О. Копержинського. Як і раніше, І. Я. Айзеншток настоює, що Гулак-Артемовський був розпочинателем в українській поезії нової романтичної течії, і пробує довести принципову відмінність межи його переробками Горація та травестійними методами «котляревщини». Гулакові переспіви Горація не є травестія, изнанка, «то есть описание шуточным слогом тех происшествий, какие прежде описаны были слогом высоким» — це або варіації на Горацієві теми («Горацієві оди правлять йому за motto»), або просто наслідування римського лірика. Аналізуючи оду до Терешка і зіставляючи її з первотвором — одою до Вальґія (Carm., II, 9), І. Я. Айзеншток хоче довести, що, заступаючи Вальґія — Терешком та Одаркою, Авґуста — білим царем, а гелонів — допіру переможеними «ляхами», Гулак робить те саме, що й Державін у своїй оді «На смерть графини Румянцевой» («Не беспрестанно дождь стремится на класы с черных облаков»), де так само змінені гораціївські імена на російські. Закликає І. Я. Айзеншток і до історичної перспективи в оцінках, і на доказ своєї думки наводить епізод із Шевченкової повісті «Близнецы», де один із персонажів, переяславський сотник Сокира, вихованець Академії, латиніст і гебраїст, порівнює Гулакову оду з первотвором і примовляє: «Превосходно! И в точности верно!» Звідси робиться висновок, що на сучасних читачів ода до Пархома справляла інше враження, як на нас, вихованих у інших обставинах: вони, мовляв, травестії в ній не бачили.

На нашу думку, на ці міркування І. Я. Айзенштока тяжко пристати. Думаємо, що враження Шевченкового героя зовсім не таке єдино-характерне для сучасного читача. І сам Шевченко, кількома рядками вище, розповідаючи про читання Гулакової оди у Сокир, додає в дужках: гениальная пародия! Про сприймання оди, як переробки жартливої, свідчить і наведена в статті Айзенштока цитата з Костомарова, що «для многих не столько было забавно содержание сочинений Котляревского и Артемовского, сколько слова, выговор, обороты малороссийского языка». Значить, уважати твори Гулака-Артемовського та Котляревського «забавними», з огляду на їх зміст, було річчю звичайною… Розуміється, ми не заперечуємо конечної для історика літератури потреби впроваджувати історичну перспективу в свої міркування, — ми тільки думаєм, що і при такій умові можна зауважити певну відмінність у стилі, скажім, Гребінчиного перекладу «Полтави» і перекладу А. Шпигоцького, межи «Пархомовими одами» Гулака-Артемовського і перекладом 2-го еподу Боровиковського, межи Гулаковою одою до Терешка і його ж таки віршем «До Любки». Щодо імен Терешка й Одарки, то вони, на нашу думку, справляють у Гулака інше враження, як російські імена в перейнятих від Горація одах Державіна чи то В. Капніста (Дашкова, Перфильев і т. п.), бо ж подаються в іншому побутово-стилістичному супроводі. Наявність бурлескного тону очевидна хоч би в таких зворотах автора: «Воно минеться все, козаче, не журись / Кинь лихом об землю! Якого ката слиниш?» І далі: «Он не таких стяло / нехай боронить Спас / Що й кендюх розлетівсь із єдноральським пузом», «Вже Федорович наш з їх видавив весь жир»; «Бач, ярепудова збентежилась ляхва» і т. д. Зумисна тривіальність цих рядків розбиває всі докази І. Я. Айзенштока. Оскільки відмінний ефект цих рядків від державінської оди «На смерть Румянцевой», можна навіть переконатися з простого зіставлення текстів.

Не вирішують справи в бажаному для І. Я. Айзенштока напрямку і наведені у нього авторські та редакційні («Вестника Европы») примітки до творів Гулака-Артемовського. Коли Гулак «по влечению любопытства» спробував передати «на малороссийском языке чувства нежные, благородные, возвышенные», нав’язуючись до народних пісень, як до зразка, — то це ще не означає «свідомого відходу від традицій Котляревського», — бо ж і Котляревський змальовував благородні почуття, і теж до народної пісні нав’язувався в «Наталці Полтавці».

Цілком слушну характеристику робить І. Айзеншток псалмам Гулака-Артемовського. Він підкреслює поважність авторського в них завдання і разом з тим детальне розроблення образового матеріалу та «заміну піднесеного поетичного стилю звичайним розмовним». Але з висновком дослідника: «приклад перекладу псалмів ще раз переконує нас у тому, як ризиковано вбачати в творчості П. Гулака-Артемовського травестійну манеру» — і тут погодитися не можна. Варт простежити за стилістичними «зривами» Гулака або порівняти його псалми з шевченківськими, перекладеними дванадцятьма роками раніше, щоб побачити, як багато шкодить йому «травестійна» вихованість вірша.

Цікавим доповненням текстів Гулака-Артемовського у книзі з’являються оди Миколи Шрамченка («Гараськова ода до Опанаса») та дві «Гараськові побрехеньки» О. Мартинова. Не можна тільки не пошкодувати, що редактор видання не використав їх для свого досліду. Тим часом вони кинули б виразне світло на те, що саме читачам подобалося в одах Гулака і, може, утримали б від заперечення травестійного характеру останніх. Як свідчення про читацьке ставлення і сприйняття «Од до Пархома» вони дають без порівняння цінніший матеріал, як посилання на персонажів шевченківської повісті. Побажаймо, щоб у дальшому виданні І. Я. Айзеншток детальніше розглянув їх хоч у примітках: «Ода до Опанаса» є цікава переробка Горацієвої оди Solvitur acris hiems (Carm, І, 4); побрехенька «До Панкрата» — є травестія оди «До Таліарха» — Vides ut alta stet nive candidum (Carm., I, 9) і, нарешті, побрехенька «До Остапа» доволі близько йде за Горацієвою одою до Постума (Carm., II, 14), значно ближче, як відповідна переробка Гулакова.

Наостанку слід зазначити ще кілька дрібничок. 1) Чи не зайву розкіш запроваджує редактор видання, наводячи серед приписуваних Гулаку-Артемовському творів тексти, які запевне йому не належать (напр., вірші Л. Боровиковського). 2) Беручи латинські motto до Горацієвих од: «Parcus deorum cultor et infreguens» — I, 34, та «Ehenu fugaces» — II, 14, редактор наводить їх то правильно, даючи їх від себе (с. 84), то з пильно додержаними помилками: «Cornus deorum vultor» там, де цитує «Украинскую старину» Г. П. Данилевського (с. 37, 390). Невже друкарські помилки видання 1866 р. такі важливі для редактора?! Нарешті, 3) На с. 91 І. Я. Айзеншток пише: «Цілий вірш Гулак присвятив турботам про обіцяну галку білу — очевидячки, Станіславську звізду, що ніяк не може долетіти до Харкова». Чи не про Аннинську звізду мова, бо тільки в такім разі з’ясовується гра слів, на якій побудовано вірш: Анна — Галя — Галка?

До плюсів видання слід зарахувати детальні й ґрунтовні примітки, дуже уважно зібрані біографічні матеріали та цікаві замітки щодо попередніх видань та рукописної спадщини Гулака-Артемовського.

1930