Руфін і Прісцілла{197}

(До історії задуму і виконання)

1

У творчім доробку Лесі Українки драма «Руфін і Прісцілла» посідає одно з найпомітніших, найпоказніших місць. Як зауважив у свій час Ан. Василько (А. В. Ніковський), всі віршовані драматичні писання поетки можна розподілити на дві групи — великі драми, яким Леся віддавала багато часу та уваги («У пущі», «Кассандра», «Лісова пісня», «Камінний господар») і коротенькі одноактові діалоги, що були немовби підготовчими для них етюдами, першою пробою матеріалу[412] («На руїнах», «У катакомбах», «Айша та Мохаммед»). Поділ цей, зроблений на око, приблизно (проти нього можна поставити, як заперечення, ряд невеличких драм, що не можуть бути з повним правом віднесені ні до одної з груп, як, напр., «Бояриня» або «Адвокат Мартіан»), має під собою певну рацію. У Лесі Українки справді були задуми, які захоплювали її надовго і яким вона сама надавала значення основних своїх висказів поетичних. До їх низки належить і «Руфін і Прісцілла» — ця найбільша з Лесиних драматичних поем (в книгоспілчанському виданні 1923 р. вона має 175 сторінок, на той час як «Камінний господар» тільки 75, «Кассандра» — 89, «У пущі» — 106).

З різних джерел нам відомо, що Леся Українка особливо цією п’єсою дорожила. Ні до одної з своїх речей вона не готувалася так пильно. Після перших двох з половиною актів, що далися їй ніби легко і написалися встяж (було це восени 1906 року в Києві, в одну із нечисленних зим, пережитих не в південних теплицях)[413], праця загальмувалась; а коли потім у Криму знову прийшло до роботи, то з’ясувалася потреба перечитати деяку спеціальну літературу[414]. Перервою в тих підготовчих студіях була коротка подорож (р. 1908-го) до Берліна для поради зі знаменитим хірургом Ізраелем. Із пізніших листів поетки знаємо, що один із уривків був посланий на перевірку проф. А. Ю. Кримському, який був уже знайшов раз помилку у Лесиному «Одному слові», та що її непокоїло мовчання кореспондента[415]. Нарешті, Л. М. Старицька-Черняхівська зберегла нам власне признання Л. Українки, як року 1908-го, сподіваючись, що Ізраель не відмовиться робити операцію нирок, вона турбувалася за розпочату п’єсу («Руфін і Прісцілла»): «що не скінчить її, що вмре і не скаже людям того слова, яке так хотіла сказати»[416].

Проте, подібно до багатьох улюблених задумів, «Руфін і Прісцілла» діставалися Л. Українці нелегко. П’єса нелегко писалася, з неприємностями друкувалася і, з’явившися друком, принесла своїй авторці небагато втіхи.

Що п’єса писалася тяжко, ми знаємо те від автора приміток до IV тому, вид. 1923 р. «Останні акти коштували великої праці», — пише він. Але, розглядаючись в доступних тепер рукописних варіантах перших двох дій, можна думати, що легкість їх написання теж деякою мірою перебільшено. Авторці ясніше всього малювалися ідейні позиції героїв — «римського всесвітянина» Люція, римського патріота, академічного, так мовити б, республіканця Руфіна, екзальтованої християнки Прісцілли з її картинами земного раю, — але не характери героїв. Леся Українка перш за все намічала пункти, де стикаються погляди її героїв; окреслювала репліки, що перехрещуються і дзвенять, мов шпади.

От, наприклад, заготовлений окремо діалог межи Руфіном та Прісціллою, що так і залишився не використаний:

Руфін       Правдивий християнин… Що ж, Прісцілло,

               чи то вже й ти не римлянка тепера?

Прісцілла  Я римлянка. Люблю я тихі води

               старого Тибру й се величне місто,

               колиску люду рідного. Та страшно

               мені, як згадую всі ті злоч?ни,

               що місто се посіли, мов проказа.

               Хай Бог над ним змилосердиться. Завжди

               молюся я за Рим. Але хай буде

               над ним святая воля; як не може

               він видужати від прокази тої,

               то краще згинути йому, ніж бути

               заразою для світа.

Руфін                              Краще згинуть

               всім римлянам, ніж пережити Рим.

Прісцілла  Був час, що не було на світі Риму,

               а Божий рай цвів людям і в пустині.

               Так може бути знов. Ніщо не вічне,

               крім Бога і його святої правди.

Уривок повстав у зв’язку з першою редакцією першого акту і викликаний, очевидно, її рядком: «Чи ти уже не римлянка тепера?» Позиція Прісцілли, її патріотизм, що полягає в теплому прив’язанні до свого краю, але нітрохи не глушить в ній універсальної ідеї Господнього раю на землі — немовби відгомін тих розмов та суперечок, що провадилися між українськими націоналістами та першими соціалістами, — от що обходить Лесю Українку, от що є вихідна точка в композиції художнього образу Прісцілли. І тільки тому, що драму і так переобтяжено розправами та трактаціями, мусила вона пожертвувати цим прегарним шматком діалогу.

На той час, як громадські credo героїв одразу одстоюються в чітких різьблених формулах, — характери дійових осіб формувалися поволі, і протиріччя в них доводилося усувати згодом, після перегляду написаного. Діалогічне плетиво, захопивши авторку, не раз спотворювало риси її персонажів. Так, наприклад, праведна і тиха Прісцілла не раз показувала не стільки твердість своєї відданої, посвятної душі, скільки гострий, наламаний до суперечки язик. У первісній редакції першого акту перед кінцевим дуже сильним, емоціонально піднесеним монологом Руфіна (спогади про першу пошлюбну весну, пережиту у тестя), була теоретична розмова про постаті поганських богів, які повиносила Прісцілла. Філософ Руфін давно вже не кадить тим статуям і не складає жертв, але шанує їх і любить, як «образи великої краси». Прісціллі цей тілесний ідеал, краса самого тіла видається зухвалою і розпусною; вона знає іншу красу, красу покірного, відданого ближнім серця.

Адже ж ти знав Кріспінову Сабіну…

Чи ти її виразно пам’ятаєш?..

Руфін відповідає по-щирості:

Я, власне, мало уважав на неї…

Була руда і глиняста обличчям.

Прісцілла озивається на те — у ремарці сказано: гірко, але під тією гіркотою є досить неприхованого сарказму та ущипливості:

Еге ж, руда і з глинястим обличчям.

Се тілько й тямили сказать про неї

патриції високої освіти…

Руфін виправдується тим, що мало її знав і через те тільки зовнішній образ і запав йому до пам’яті. Але Прісцілла чіпляється, і всіх винуватить, що не помітили в Сабіні того, що помітила вона, поставлена в найкращі умови для спостереження:

                      Всі мало знали…

Рим добре знає тілько Мессалін

та Аґріппін вродливих, а Сабіни

патриціянський Рим не знав ніколи.

В дальшій переробці це посилання на Аґріппін та Мессалін, як історична риса невеликої ціни(замінене одним рядком: «Сабіни, звісно, Рим не знав ніколи», — але загальний тон репліки залишився той самий. Тільки з остаточним пропуском цієї фрази та інших подібних місць характер Прісцілли прояснився і набув суцільності.

Представивши два світи, два світовідчування в їх боротьбі, показавши той конфлікт в подружжі, при повнім довір’ї люблячих сердець одно до одного, Леся Українка, видимо, спокусилася на перших порах повнотою ілюстрування — вона занадто деталізує, дає забагато одноманітних прикладів. В дальшому редактуванні їй довелося все те повикидати. Так, пропущений в І акті Арістобал, гість Руфіна, що прибував із Сирії з оповіданнями про християн, і ті оповідання вносили суперечку в Руфінову родину, взаємно віддаляючи чоловіка, жінку і старого тестя; викинута в II акті розмова двох молодят, що їм християнська церква не дала шлюбу, бо немає згоди батьків («невірні», отже, неавторитетні у справах їх релігійного «самоозначення» батьки зберігають свій авторитет у «світових» речах, «а справа шлюбу — справа світова»). Молода нарікає. «Значить, попрощаймось?» — гірко запитує вона в свого обранця, а той відповідає їй розволоклою дисертацією про неперерваний їх братерський зв’язок у Христі та про переваги християнського братства над законами крові, що так високо їх ставлять погани:

                                Що ж

єднає їх, крім голосу глухого

однакової крові? Кров так само

єднає наречених, хоч не рідна,

але чогось вона бажає злитись

в один поток і б’ється в темних жилах

сліпою хвилею…

Остаточно підготовляючи текст для друку, Леся Українка пожертвувала цим діалогом молодят, — тим більше, що для характеристики християнської покори в цім другім акті вона мала такий вдячний матеріал, як провал законспірованого приміщення та арешт всіх присутніх у Руфіновій господі християн.

Великі труднощі під час писання становило і те, що поема дотикалася перших віків християнства. Авторці треба було держати себе в рамцях, щоб не допуститись якого нецензурного виразу. К. В. Квітка називає друковану редакцію І—IV дій неповною: «Леся передбачала, що російська цензура викреслить деякі місця, вбачаючи в них образу для християнства, — і тому, щоб уникнути формальних і логічних вад, які повстають внаслідок викреслювання і не можуть бути полагоджені, коли автор не живе в місці цензури і друку, сама виготовила [неповну] редакцію, яка могла б пройти через цензуру.

Рукописні варіанти показують, чим доводилось жертвувати. В другій дії Круста, розглядаючи фрески в Руфіновій господі, зумисне надає блюзнірського тону своїм речам, щоб викликати назверх християнські почуття Руфінових гостей. Розмова іде про Адоніса:

Бач, як розп’явся на розкішнім лоні

безсмертної Венери! На Амура, —

я б сам готовий мучитись отак,

а надто щоб воскреснути пот?му

веселим Діонисом, паном вин,

володарем бенкетів. От не знаю,

чи той розп’ятий християнський Бог,

що нібито й собі воскрес із мертвих,

теж розуміється на винах добре?

Здається, так, бо ж хтось мені казав,

що за життя не був він непитущим

і вмів робить з води вино червоне.

Се він і Діониса переважив,

коли не брешуть люди. З винограду

вино зробити — невелике чудо.

Ні, ти зроби його з води! Не диво,

що всі п’яниці з римської голоти

охоче йдуть у християни — де ж пак

не шанувати їм такого Бога!

Та що? Я сам готов на те пристати

і помирить Ісуса з Діонисом.

В друкованім тексті це місце довелося змінити, зробити блідішим, а дальші репліки християн не цілком умотивованими. «От не знаю», — говорить Круста у пізнішій редакції —

             чи то і в християн так воскресають?

             Якби знаття, що так, я б сам пішов

             до звірів на арену вкупі з ними

             та й заспівав би там… Евое, Бакхе!..

             (Спиняється, дивлячись просто на Нартала)

             Чи, може, там інакше якось треба?

Нартал  Мовчи!

Круста           Образивсь ти за Діониса?

Місце невиразне — саме тому, що від зіставлення Ісуса з Діонисом, яке викликає репліку Нартала та провокаційне запитання Крусти, лишився тільки невеличкий уривочок.

Ця сама потреба оглядатися на цензуру знівечила і кінцеві рядки Руфінового монологу в І акті.

«Уквітчаю тебе огнем!» — казав я.

І не судилось… Я в поход подався,

а ти пішла тим часом в християни.

Замість ґранат блиснуло межи нами

меча Христового жорстоке лезо

і щастя й спокій розрубало враз.

В друкові треба було пожертвувати жорстоким лезом Христового меча, заступивши те досить блідим: «блиснуло межи нами якесь холодне і жорстоке лезо».

Як дратували поетку ці вимушені поправки, роблені для друку — а може, як томила та стримувала руку під час писання ця неможливість висловитись до краю, — можна бачити з одного із найпізніших її листів до матері. XI книжку «Літер.-наук. вісн.» за р. 1911-й, де видрукувано кінець «Руфіна і Прісцілли», авторка дістала в Гелуані з великим запізненням, в квітні 1912 року (разом з першими книжками р. 1912-го, де надруковано «Лісову пісню») і дуже засмучена була друкарськими помилками («цілі стрічки пропущено»)[417]. Вертаючись думкою до цього «скандалу» в пізнішому листі, вона міркує, що тяжче, чи підписувати <річ, зіпсуту в друкарні, ініціалами, чи «повним іменем підписувати річ свідомо скалічену, як трапилось з «Руфіном і Прісціллою». «Там автор сам калічив (і з яким болем!), сам і підписуватися мусив»[418].

2

Наслідком такого трудного писання (по-перше, ідеологічність задуму, що не відразу дається втілити його в образи, а по-друге, ідейна скованість автора, неможливість сказати, що думаєш) і було те, що драма вийшла, мало не на загальне признання критики, значно слабшою, як інші писання Лесі Українки. Відзиви на сторінках газет та журналів якось двояться: з одного боку, «Руфін і Прісцілла» імпонує багатством думки, складністю ідейного плетива, з другого — розхолоджує читача якимсь занадто теоретичним тоном, тоном розправи.

«Взагалі треба сказати, — пише з приводу п’єси Микола Євшан, — твір гідний імені авторки, хоч не можна його зачислити до найкращих її творів. Авторка звернула тут головну увагу більше на унагляднення конфлікту межи двома світоглядами чи світами: старим римським та новим християнським, поминула таким чином, а радше поставила на другий план психіку дійових осіб. В результаті вийшов твір, інтересний більше з ідейного боку, аніж артистичного, і тому чи не найбільш книжковий з усіх драм Лесі Українки — тільки місцями акція неначе розпалюється, і маємо картини, повні драматичної сили, як от в останніх двох діях (тобто III і IV. — М. З.), що відбуваються у в’язниці»[419].

На академічності п’єси кладе наголос і Ан. Василько (Ніковський):

«В ряді сучасних письменників Леся Українка найбільше літераторка, найбільше спокійний, витривалий член нашого літературного Олімпу; її літературна продукція повільна, певна, виношена в собі, солідна. Навіть сучасні переживання людини втілюються в образи давно минулого часу, і на гострі проблеми лягає тон спокійної глибокої думи. З творів Лесі Українки читач може вчитися доброї мови, гарного стилю, зразкового вірша. Але разом з тим класичність Лесі Українки трохи й охолоджує враження; останню сторінку її драми перегортаєш з тим самим почуттям, яке викликає шекспірівська трагедія: думка й почуття однаково зворушені, аж приходить потім чистий процес думки гарної, заспокоюючої. Повний контраст з тим впливом, який справляє Вол. Винниченко, що ніколи не тримається на одній лінії творчого напруження, що то піднімає на висоти творчого одкровення, то вражає грубими нехудожніми прийомами. «Руфін і Прісцілла» читається легко, але без того пожадливого захоплення, яке так характерне в творах того ж Винниченка; гомін вулиці не вноситься в цю світлу, спокійну студію; можна повільно читати і знов перечитувати і думати, що освічені діти наші читатимуть з таким самим почуттям, бо це благородний літературний матеріал»[420].

Не будемо надто уважати на компліменти, яких є трохи в обох статтях («благородний літературний матеріал» тощо): поетичних творів, які підносилися в той час понад середній, дуже невисокий рівень, було небагато, і, розуміється, впливовому журналові, який намагався зібрати довкола себе весь цвіт українського письменства, і «єдиній» на всю Наддніпрянщину газеті, що мала українську книжку популяризувати, проштовхувати на провінцію, — не випадало виступати з різким відзивом про твір будь-що-будь не щоденний. Але варт порівняти стримані вислови оглядів хоча би з фейлетоном одного із цитованих авторів з приводу олесівського «По дорозі в казку», щоб холодність читачівського прийняття «Руфіна і Прісцілли» впала в око.

Ще характерніше стоїть справа з третім оглядом — М. М. Могилянського (в «Русской мысли»). В своїй «беглой регистрации более или менее выдающихся фактов» автор огляду відзначає вихід «Історії українського письменства» С. Єфремова, появу II тому Шевченкових творів у вид. Яковенка, нотує Винниченкові п’єси «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» та «бліді, непереконуючі художньо» «Співочі товариства», нові оповідання Коцюбинського («Сон», «Що записано в книгу життя»), говорить навіть про «буйное дарование» Чупринки, — але про «Руфіна і Прісціллу» не згадує й словом. Цікава паралель до відомих слів Г. Хоткевича про «допотопність» Лесиних тем, про «суворі лінії давньої культури» в її драмах і хороша ілюстрація до власних слів поетки, що оцінювала свої писання, як речі «нечитомі».

У зв’язку з цими явищами до речі буде згадати ще один епізод в критичній літературі про «Руфіна і Прісціллу», відзив А. В. Музички, просто протилежний попереднім характеристикам та замовчанням. Для Євшана ця п’єса — найкнижковіша із писань Лесі Українки; для Ан. Василька так само складною і довгою видається «передача», що в’яже життьовий матеріал з творчістю поетки; для А. В. Музички, навпаки, в «Руфіні і Прісціллі» повно конкретних указівок та біографічних даних. Зосібна драма Руфіна і Прісцілли — це те, що було в родині Косачів.

«Дома всі, крім батька, розмовляють по-українському. І цей контраст межи батьком і матір’ю не проминув безслідно. Мала Леся запримітила се й, мабуть, не раз питала маму подібними словами, що їх читаємо в її драмі «Руфін і Прісцілла». Недаремно Прісцілла каже до Руфіна, що коли б в їх були діти, то «їх душу катували б батько й мати».

Коли б я рано й вечір научала

дитину промовляти: Отче наш!

я знаю, ти б мовчав, але дитина

завважила, що все бракує батька

в нас при молитві хатній і спитала б:

чи татко мій невірний?

В образі Руфіна і Прісцілли відбивається, мабуть, не одна рисочка батька й матері; у згаданих словах — враження дитячих літ».

Погляд А. В. Музички знайшов собі загальне заперечення в книзі М. А. Драй-Хмари. Говорячи про родину Косачів[421], він детальніше спиняється на постаті батька поетеси, підкреслюючи, що ні про який контраст громадського характеру не випадає тут говорити, а на сторінці 139 робить спеціальне застереження, видимо, на усну традицію спираючись: «Думка А. В. Музички… нічим не обґрунтований здогад».

Треба додати, що й сама Леся Українка неґативно ставилася до всіх спроб біографічного розшифровування її творів. В листі до матері з Єгипту (Гелуан, 8.XI.1912) читаємо:

«Тут мушу сказати, що якби не NN, то, може б, той рукопис і зовсім зник зо світа, бо автор був раз у такому настрою, що хотів його знищити (сталось це після одної дружньої рецензії в листі на «Йоганну», де рецензент занадто щиро дошукувався автобіографічної основи)».

Легко зрозуміти джерело Лесиного роздратування. Її творчість високо підносилась над життьовими обставинами, абстрагувалася від них. «Її дух, — кажучи словами статті Ніковського, — ширяв охітніше в світі ідей, бо кволе здоров’я, фізична слабість сприяли якраз життю й розвиткові тонких і глибоких розумових процесів»[422]. Коли, напр., Винниченків хист набирав сили від землі, від дотику до живих людей, від безпосередніх вражень побутових, та й не від того був автор, щоб перенести в літературний твір живі риси живих людей та спостережені в житті ситуації, інколи навіть не перетворюючи, не замасковуючи їх, — то Леся Українка, навпаки, кожну життьову ситуацію узагальнювала; відривала її од ґрунту і переносила в інші обставини, в іншу добу, надаючи постатям та становищам загальнолюдського характеру. В цьому розумінні і М. Євшан[423] говорив про символізм мислення Л. Українки. Кожний її образ і ситуація були знаком для багатьох раз у раз обсервованих з’явищ.

Тому нема, може, більшої помилки, як з’ясовувати цю складну та тонку творчість, як нехитре алегоричне одслонення поодиноких моментів особистого життя поетки чи то її близьких. Позиція біографічного алегоризму, яку зайняв А. В. Музичка в своєму тлумаченні «Руфіна і Прісцілли», натикається на великі труднощі. Конфлікт героїв окреслений до тої міри загально, що під нього можна підвести велику силу з’явищ, що могли трапитись на життьовій стежці поетки. Це не так конфлікт батька й матері в родині Косачів, як конфлікт різного громадського виховання при спільній роботі — конфлікт українських націоналів та соціалістів, або наддніпрянців і галичан, а може, і ще щось інше. Постаті Руфіна і Прісцілли не мають ніяких індивідуальних приміт, щоб ми могли побачити в них якихось певних людей, як, скажемо, пізнаємо їх у винниченківських п’єсах. Це не так живі, списані з натури люди, як ідеальні представники різних ідейних платформ. І тому не помилився М. Євшан, коли прийшов був до висновку, що драма «Руфін і Прісцілла» цікавіша як ідейне побудування, аніж як артистичний продукт, як художньою творчістю викликане видіння.

3

В українській критиці «Руфіна і Прісціллу» інтерпретовано і оцінювано без порівняння менше, як інші твори Лесі Українки. Майже мовчать про неї і популярні підручники. У О. Дорошкевича читаємо про «Руфіна і Прісціллу», як про «драму з великим ліричним зафарбленням» та про те, що «рядом з іншими драматичними поемами» вона має «велику ідейну та мистецьку вартість, помітно збагачуючи українську літературу». Майже тими ж словами, тільки ще коротше говорить про п’єсу Володимир Коряк. «Руфін і Прісцілла, — зазначає він, — п’єса, перейнята ліризмом», і тим збуває всю характеристику. Третій, підручник А. Шамрая не згадує навіть назви твору.

Проте дещо для інтерпретації (і оцінки) «Руфіна і Прісцілли» зроблено.

Перша критична замітка належить рецензентові «Ради» Ан. Василькові і міститься в огляді українського письменства за р. 1911-й. Оглядач називає драму «прекрасним і дорогим здобутком нашої літератури». Відзначає він і підказаність драми сучасними обставинами: «З художньої картини життя перших християн переноситься в наші часи ідеал праведного життя, осягнення ідеалу громадської діяльності, незалежно від релігії людини, незалежно від теоретичного і практичного групування в суспільстві, в громаді. Людина має необмежену волю вибирати свій шлях до ідеалу правди, добра і краси. [Але] ідучи своєю дорогою, індивідуум не завжди попадає в тон і такт громаді — на цьому й заснована драматична ситуація Руфіна». Отже, для Ан. Василька[424] (Ніковського) «Руфін і Прісцілла» є трагедія індивідуальності, індивідуальності рафінованої, з власним планом роботи і почуттям своєї чужості масовому потокові, що творить добу. Головний герой п’єси — Руфін, а його ситуація в драмі є варіант Річардової в «У пущі», з тою відміною, що Річард бунтував проти громади явно, знайшовши в собі сили порвати дружні та кревні зв’язки, і вже потім відчув, що зірвання тих зв’язків відняло у нього душевну рівновагу і ґрунт для творчості, — а Руфін сам іде на спілку з громадою, схиляє свою голову перед неминучістю історії, і якщо обурюється проти громадського голосу, то обурюється не як борець, а як жертва.

Розвинув Ан. Василько свою думку в пізнішій статті, друкованій так само на шпальтах «Ради»[425].

Постаті Руфіна, Нартала і К. Люція критик ставляє у зв’язок з рабом-неофітом («У катакомбах»), вважаючи той діалог за етюд до «Руфіна і Прісцілли».

«В старому імператорському Римі багато було інтеліґентних одиниць, що шукали в християнстві засобу для соціального й політичного відродження країни і особливо… Вічного Города. Руфін знеохотився в релігійній і політичній системі сучасного йому Риму і, здавлюючи в собі презирство до некультурної отари християн, пішов за жінкою-християнкою в нову віру. Ради своєї дружини він намагається перебороти в собі нехіть до християнської громади, яка вмішується в його особисте життя, вражає його своєю рівнодушністю до справ дорогого йому Риму і, головне, ворожо ставиться до особистої самостійності людини. Експансивна і екзальтована Прісцілла вся, всією душею віддається справам християнства і поза релігією нічого вже знати не хоче, а Руфін, цей більше християнин, ніж всі члени громади, береже прадідівську культуру і прагне царства Божого на землі насамперед, а тоді вже на небі. Такий і той раб-неофіт в етюді «У катакомбах»; такий самий Нартал, що має собою символізувати перших і пізніших протестантів у християнстві проти браку в нім соціального вчення і проти його рівнодушності до земних інтересів. Особиста драма Руфіна, який ради коханої дружини стає близько до справ старохристиянської громади, ускладнюється ще його становищем патриція. Він і Люцій не тільки патриції зроду, але й аристократи духу, хочуть знайти собі поле широкої діяльності на користь відродження всього народу; в імператорському Римі їм нема чого робити: впала стара релігія, впала моральність і фізична енергія, і ці «лишние люди» тої епохи шукають собі роботи серед християн. Але вся маса перших християн складалася з рабів і людей бідних, які вже зовсім зневірилися в соціальній правді і можливості царства Божого на землі, — отже, нова віра була для них забуттям усього земного, сферою далеких сподіванок, одпочивком духу. Земні справи можна було вести абияк, тільки щоб душа була готова прийняти «жениха во полунощи», чистою зустріти друге пришестя. Значить, патриції вносили зайвий, земний і грішний елемент в настрої громади — на цьому засноване недовірливе відношення до них всієї громади».

До цього ж тлумачення повертається А. Ніковський і в статті про «Екзотичність сюжету та драматизм Л. У.», добачаючи вісь драми в конфлікті «між соціальними домаганнями та чисто релігійним захопленням і забуттям життя земного».

Без порівняння менш цікавий погляд Ів. Стешенка, що зіставляв «Руфіна і Прісціллу» з «Йоганною, жінкою Хусовою» («де жінка, з почуттям глибокого трагізму, через християнську повинність до чоловіка, мусить коритись» його поганським звичаям та поводженням, що обурює всю її душу). «Руфін і Прісцілла» є переважно така ж родинна драма.

«Трохи схоже (до «Йоганни, жінки Хусової») становище, — пише І. Стешенко, — і в драмі «Руфін і Прісцілла», де вплив на чоловіка має християнська жінка; де він все робить для неї, на користь її віри, але без усякої з боку жінки насили. Драма є ілюстрація сили благородного кохання і поводження через неї супроти своїм громадським переконанням»[426].

Критичні характеристики «Руфіна і Прісцілли» в книжках А. Музички, М. Драй-Хмари не докладніші від цих перших оцінок.

А. В. Музичка, повторивши свою думку про біографічну основу драми, пише: «В п’єсі поставлене питання про любов і волю в таких обставинах, коли чоловік не вірить в ідеали жінки, але з любові до неї приймає всі муки і віддає себе на жертву». Знаходить А. Музичка в п’єсі і наслідки нещасливої революції — образи деморалізації, недовір’я до керівників, взагалі підупадні настрої реакції по 1905 році.

В цілому пристає до цього погляду і М. Драй-Хмара. На його думку, в драмі «Руфін і Прісцілла» Леся Українка «намагається злити віру й розум, створивши з них одну гармонійну цілість»: Руфінові незрозумілі християнські сподівання та містичне піднесення Прісцілли, християнська чужість справам цього світу та невисокий культурний коефіцієнт християнської літератури. «У мене в серці віри не було», — говорить він дружині:

Я розумом хотів до вас пристати,

бо марилось мені, новая віра

врятує, може, Рим…

Нахилити себе в християнське ярмо він не може. Люди йому залишаються чужими і, коли він «приймає люту смерть з християнами, то на це штовхає його безмежна любов до Прісцілли».

Найґрунтовніше розглянув драму В. Василенко в докладній статті «Мотиви творчості Лесі Українки» («Критика», 1928, кн. 7 та 8). Для нього драма Руфіна та Прісцілли цікава в подвійному перекрою: 1) соціальними своїми натяками та 2) ідейно-психологічними антагонізмами. Соціальні моменти викриваються в ставленні рабів до християнської проповіді покори і в ставленні Руфіна до християнських сподівань на майбутнє. «Руфін, — пише В. Василенко, — це ідеальний римський муж, випещений культурно громадянин-республіканець і філософ, але без соціального фактичного козиря, без перспектив, без активності». Це підкреслення запізненості Руфіна є важлива риса в тлумаченні В. Василенка (злегка зазначено її у Ніковського і Драй-Хмари). Ця риса з’ясовує і те, чому Руфін, не знаходячи для себе виходу з дійсності, потроху звертає свою увагу на нову суспільну силу і приміряється до неї. Руфін як неприкаяний в новій дійсності; його ідеали позаду. В його господі стоїть статуя Катона Утицького, найзапеклішого із супротивників Цезаря, і кущі навколо неї попідстригувано, щоб її видно було якнайкраще. Але той республіканізм не диктує йому ніякої гострої лінії політичної. Це великопанська фронда, і навіть менше: просто вимога хорошого тону. Руфін нарікає на тих, хто занадто прислужується цезарям. Слова «республіці і Цезарю» ідуть у нього врозтіч

і ставляться, як два мечі на герці

одно навпроти ?дного так гостро,

непримиренно…

Але досвідчений адміністратор К. Летицій знає, що це лише філософія, «і Цезар наш спокійно може спати». Найбільше, що можуть зробити такі Руфіни — це кидати владі докори «по гуртках та бенкетах», як говорив Таціт (in conviviis et in circulis. Ann. III, 54), або стати живими «пам’ятниками на гробі власної надії»,

позамикатись дома, наче в урни

замазатись, іще й не спопелівши.

Філософи проповідують навіть повну байдужість до зовнішнього світу та шукання внутрішнього задоволення в душі, і це скоріше йде на руку імператорському режимові. Варт із великої літератури про настрої Римської імперії перечитати хоча б кількадесят сторінок із книги Г. Буасьє «Opposition sous les C?sars»[427] або статтю Р. Пішона про Сенеку (в книзі «Hommes et choses de l'ancienne Rome»), щоб побачити, який вірний історичній правді Лесин Руфін з його шуканням філософічної рівноваги, терпеливости та з великими ?бразами мудреців у серці:

Нехай тяжка й трудна мандрівка наша,

але вона не так-то вже і давня,

щоб думати про край і береги.

Хто втомлений, хай спиниться з Платоном,

Зеноном, Епікуром або іншим

ловцем коштовних перел моря думки.

Як усім філософам, йому милі в християнстві заповіді гуманності.

Не раджу сам я кидати того,

що справді доброго є в християнстві:

добро чинити, вбогих наділяти

і мати милосердя над рабами.

Але його витончена культурна думка жахається християнської апологетики; його печуть «груба форма», «забобони всякі», «та ще якісь рогаті силогізми, позичені в софістів з передмістя»; йому чужа віра християн у воскреслого Бога, бо для нього «Бог мусить жить невпинно, так, як живе Платонова Ідея». І, нарешті, він ладен помиритися з найгіршими цезарями, аніж з християнським раєм без Риму. Боїться, що вони незабаром стануть

чужинцями у нашім ріднім краю,

вигнанцями з небесної держави,

бо їй нема на нашім світі місця.

Тільки зустрівши серед християн такого ж патриція, як і сам, «римського всесвітянина» Люція, що хоче християнством загоїти рани старого Риму, в християнських чеснотах відродити староримську virtus, зміцнити підупалу традицію новою, неспрофанованою леґендою і ждати

другого пришестя Христа і слави римської,

коротко сказати, намічає програм римського католицтва в його середньовічних прагненнях, римського всесвітянства у духовому керівництві світом, — Руфін подається, вражений широтою концепції.

Проте — на якийсь час. Перебування в тюрмі серед підозрінь громади, що то уважає його своїм, то зрадником, в атмосфері неясного інтуїтивного відчуття Прісцілли, що він, душею християнин, не до краю поєднався з громадою, — примушує його показати всі свої карти. Як у II акті для характеристики Руфіна найбільше дає його розмова з Люцієм, так у IV акті найбільше важить його розмова з Прісціллою. Руфін приєднався до християнства розумом; йому здалося, що нова віра є початок римського відродження. У в’язниці він хтів нахилити голову в ярмо нової віри і не зміг переламати себе, — але той великий досвід не пройшов йому марно. В імператорському Римі йому нема чого робити, і він спокійно віддає свій перстень, що може визволити його з тюрми, єпископові: є люди, потрібніші там, де він, Руфін, нічого не зробить. Він, для якого живий ще ідеал Римської республіки, і християни, що мріють про гармонію царства Божого, перед лицем сучасного занепаду — союзники, попутники. Стежки Руфіна і Прісцілли виходять на один шлях. В цьому розумінні ми приєднались би до цитованої вище думки, що в Лесиній драмі відбивається не одна риса реакційної доби, в яку писалася п’єса. Перед нами і характерна розбіжність ідейних устремлінь (її нотує В. Василенко) і деяка солідарність перед лицем дійсності принципово далеких течій. Так, у протесті проти реакційних заходів 1906-го і пізніших років зливалися і мораліст Толстой, і носителі соціалістичної думки, люди традиційного мислення і люди, причетні до нових доктрин, як сама Леся Українка.

Від ідейних колізій, з натяками на соціальний момент, перейдемо до психологічної сторони драми. Разом з ідейним життям, що помалу, під впливом революційного християнства, відводить Руфіна від будь-якого прийняття сучасного Риму, в головних персонажах драми сильно підкреслено їх емоціональне життя. В тому, що ідейна сутичка Руфіна з екзальтованою, вкрай відданою новій вірі Прісціллою розв’язується саме так, а не інакше, відіграє ролю і те ніжне почуття, яке в’яже подружжя між собою. Руфінові боляче стояти за порогом душі Прісцілли. Прісціллі так само тяжко відчувати внутрішню відчуженість чоловіка, бо ж живе людське почуття межи ними триває. Боронячи Прісціллу і через неї почуваючи жаль до християн, що мають от-от потрапити до пастки, Руфін дає притулок їм у своєму домі. Коли у в’язниці на Руфіна падає обвинувачення в зраді, а разом з тим беруть на підозріння і Прісціллу, як жінку «невірного», — вона воліє укрити правду свого подружжя, що тримається тільки як взаємна повага і приязнь, аніж покинути чоловіка самого перед громадою. Нарешті, любов допомагає Прісціллі зрозуміти, що Руфінові висказування та альтруїстичні вчинки в темниці — є якесь інше обличчя тієї ж правди, якій служить вона, що внутрішнє роз’єднання межи ними полагоджується в якійсь вищій ідейній сфері,

що там, на небесах, де вічна правда

очам душі з’являється відкрито,

її збагне незламаний твій розум.

І ми тоді в одну зіллємось душу,

єдину, неподільну і щасливу…

Ліричне зворушення останньої сцени IV акту завжди, гадаємо, спокушатиме дослідників шукати реальну основу цього мотиву високої любові: що саме підказало образи та настрої «Руфіна і Прісцілли»?

А. В. Музичка в своїй цитованій статті віддає похвалу П. П. Филиповичу, що той не злякався закиду в спрощуванні, тенденційності, вульґаризації і поставив питання про реальну основу постаті чужинця в поемі «Одно слово». А. В. Музичка пише: «Добре робитиме той дослідник, що й інші твори її (Лесі Українки) зв’язуватиме з дійсністю і дійсними особами. Тоді ми покінчимо з бессервіссерством (ліпшезнайством) у дослідженні великої письменниці, покінчимо з компаративним псевдознанням, а дамо знання позитивне… матимем ясний образ її світогляду і дістанемо добру базу для зрозуміння її творчості в зв’язку з добою»[428]. Безперечно, так, — але з однією умовою. Не треба розглядати художні образи та ситуації, як алегоричний вираз для життьових випадків; не треба говорити, що Руфін є старий Косач або хтось із пізніших приятелів Лесі Українки, а Прісцілла — мати Лесі Українки або сама поетка в період її соціалістичної лектури. Треба усвідомити, що життьові відносини могли бути невеличким паростком, з якого артистична творчість вивела цілий рожевий кущ, простенькою мелодією, з якої композитор розгорнув складну симфонію. Коротко сказати, докори у спрощенні та вульґаризації викликає не так перевірка «гармонії алгеброю», як заміна складного апарату алгебри на елементарну арифметику.

Слушно вказують деякі дослідники (М. Драй-Хмара, В. Василенко) на ускладненість у драмі основного конфлікту конфліктами бічними, другорядними. «У християнстві «Руфіна і Прісцілли», — читаємо у статті В. Василенка, — бачимо виразно позначену диференціацію, антагонізми переважно психологічного ґатунку, з натяками на соціальний момент. Тут — єпископи, пресвітери, диякони з деякими тенденціями угодовства; далі — екзальтовані фанатики віри, що вінця мученицького прагнуть (Парвус), «ідеальні» адепти віри, що безкорисно їй служать (Прісцілла); раби, що їх не задовольняє уже християнство; й, нарешті, «шкурний», хисткий елемент»[429]. Найцікавіші з них Парвус і Нартал, особливо останній, що його тюремні репліки нагадують раба-неофіта із «У катакомбах». Це, на думку В. Василенка, образ революційної стихії, що змагається проти психологічного рабства і в християнстві не бачить виходу.

Вияснення цих бічних конфліктів (Люцій — Нартал, Аецій Панса — Прісцілла) — справа дуже цікава (варт розробити аналогію межи рабом-неофітом і Нарталом[430]; ми скажемо тут тільки, що ці бокові ходи затемнюють основну течію драми. Надто в III і IV актах читач не зразу орієнтується в складних відношеннях дійових осіб між собою. Течія річки немов розходиться багатьма потоками, і тільки в кінці IV акту потоки збираються в одно ложище. Можна думати, що це планування драми Руфіна і Прісцілли на тлі численних персонажів, з яких кожен має свою позицію, призвело і до того перенавантаження п’єси ідеологічними деталями, що на другий план відводять часом її психологічний рисунок. Звідси і цитоване зауваження М. Євшана, що ідейний інтерес у п’єсі побиває артистичні її елементи. Начитаність Лесі Українки підказує їй усе ширшу диференціацію християнської громади, і деталізація картини починає утомляти читача.

Разом з тим перевага ідейного інтересу провадить до деякої психологічної неправдоподібності у п’єсі. Так, напр., підозріння християн проти Руфіна повстають не зразу, коли з’являється центуріон із сторожею, а пізніше, у в’язниці, коли самим фактом свого перебування з заарештованими Руфін дає докази, що в свій час хотів укрити християнську громаду перед владою.

4

П’ятий акт драми має характер, одмінний від чотирьох перших. Драматична боротьба ідейного гурту закінчилася; драмі кінець. Перед нами в широкій, спокійно змальованій картині з’являється цирковий амфітеатр. На лавах сидить гомінкий, розгаласований люд. Продаються напої; перехрещуються репліки, то вдоволені, то занепокоєні, то обурені. За сценою відбувається суд, — але тільки з оповіщень покликача та з хвилевих реакцій натовпу відомо, що робить і як тримається той або інший член християнської громади. Тільки на самім кінці дії, на видному краєчку сцени, з’являються, взявшись за руки, Руфін і Прісцілла. З’являються на коротку хвильку, і потім глухий стукіт двох мечів та коротке зітхання натовпу звістують про їх смерть.

Цей акт, з його контрастом до чотирьох перших, а може, саме завдяки цьому контрастові та зоровій розмаїтості, був потрібний авторці, — але з боку редакції «Літературно-наукового вісника» він викликав заперечення. Опрацювавши драму р. 1909-го, Леся Українка послала її до журналу і незабаром дістала повідомлення, де «висловлювалася» — поруч з високою оцінкою — думка, що V акт «Руфіна і Прісцілли» не степенує, а ослабляє враження. Леся написала до редакції «Літ.-наук. вісника», щоб акту не друкувати, і так було вчинено. Так розповідає Кл. В. Квітка, але єсть підстави думати, що справа стояла різкіше. Леся Українка, здається, не зразу пристала на друкування п’єси в складі 4 актів і взяла була рукопис із редакції. Принаймні, в листі до матері з 7.VI.1911 р. (з Кутаїсу) читаємо:

«Перекажи мою подяку NN за прислану статтю Ернста в «Ділі» і попроси його при нагоді переказати Сірому, що я таки постараюсь прислати знов «Руфіна і Прісціллу», з огляду на просьбу Мих. Серг. (Грушевського). Коли пришлю, то не пізніше іюля, а як до того часу не пришлю, то значить, не маю змоги нічого вдіяти».

Вперше V акт видрукувано у книгоспілчанському виданні 1923 року. Люди, що зберегли літературну спадщину Лесі Українки, зробили це з тих міркувань, що сама авторка «не висловлювала волі, щоб цей акт не друкувався ніде», і видимо не погоджувалася з редакційною оцінкою ЛНВ.

Для нинішнього коментатора це питання не має колишньої гостроти. Для нього ясно, що основний конфлікт межи Руфіном і Прісціллою розв’язується уже в четвертому акті. Чоловік і жінка подають руки одно одному — назавжди. Весь п’ятий акт є тільки ілюстративне покріплення цього завершення, тільки колоритна своїми деталями мальовнича кінцівка. А проте ефективний контраст п’ятої дії з III та IV, що відбуваються в тюрмі, і навіть більше: в якійсь тісноті ідейній, — приводить до висновку, що це виведення дії знову на простір, із задухи на вільне повітря, якось символізує те душевне прояснення героїв, що наступає наприкінці IV акту. І навіть приставши на думку, що вся п’ята дія стоїть уже поза драматичною боротьбою п’єси, ми ладні одночасно визнати за її авторкою право на таке фабульно-зорове завершення історії трагічного подружжя.

1930