М. Г. Халецький[44] {14}

(24 декабря 1888 — 15 ноября 1912)

23 ноября на шпальтах «Ради» з’явилась поміж іншим коротенька звістка, що з тиждень тому в м. Кролевці на Чернігівщині помер од сухот Мик. Григор. Халецький, свідомий українець, і що остання воля його була, щоб над ним читали псалтир — по-українському. Похапливо, нашвидку перебігли очима читальники кілька коротких і скупих рядків — і не звернули уваги. Ім’я невідоме, незнане, нічого нікому воно не промовило, і тільки десяток товаришів і друзів покійного й знає, що зійшла в труну людина небуденна і варта ширшої згадки.

Біографія Мик. Григ. не багата фактами. Народився він в г. Кролевці, в міщанській сім’ї, вчився в трикласовій городській школі і, скінчивши її, служив років 7—8 в повітовій земській управі, спочатку — в канцелярії, а потім на посаді земського бібліотекаря. За короткий час завідування бібліотекою, що доти завше перебувала в нас в хаотичному стані, він впорядкував її, завів новий систематичний каталог, поповнив її новими книжками і, що найголовніше, заснував, може, й невеликий, але гарно підібраний український відділ. З весни 1911 р. він починає носитися вже з новою думкою — хоче кидати бібліотеку і йти в народні вчителі. Складає учительський іспит і з того ж таки літа їде на київські курси, де серед несвідомої маси вчительства був одним з небагатьох свідомих. Восени 1911 року він зовсім кидає земську службу і вступає до Київських сільськогосподарських курсів. В Києві він пробув зиму, і товариші, певно, добре пам’ятають його, вічно заклопотаного і з книжками в руках, живого і енергійного; на курсах він користувався певним авторитетом і чи тому, що завше носився з книжками та часописами, чи тому, що був найсвідоміший і найосвіченіший, прозваний був «кафедрою». В Києві він прожив рік, але цей рік, властиво, й підтяв його здоров’я. Воно й раніше не було блискучим, але життя в вогкій кімнаті, вічні турботи, побивання заради шматка хліба вкрай добили його. Хворий плевритом, приїхав небіжчик по весні додому, пережив якось літо, а на осінь — не стало вже сили. Молоде життя обірвалось на двадцять четвертому році.

Ми, товариші і друзі покійного, довго пам’ятатимем його в ролі бібліотекаря, ще здорового, живого і привітного. В земській бібліотеці, де значну частину абонентів складає учительство, його значення було величезне. Не одному він вперше дав до рук українську книжку, і, я певен, не один вчитель довідався од нього, що існує на світі питання про українську мову в школі.

Я не знаю, звідки бралися в нього всі його знання, але мені відомо, що в двадцять літ він був мало не найосвіченішою людиною на всю нашу земську управу, незважаючи на те, що мав лише атестат городської школи.

В нього був незвичайний інтерес до друкованого слова. Він добре знав нову руську літературу, а щодо українського письменства, то тут він цікавився кожним найдрібнішим навіть явищем.

Бібліотекарем він був природженим. Одержуючи невелику платню, він зібрав в себе дома гарну і доволі велику бібліотеку, і не можна сказати, щоб це були дешеві, популярні книжки, видання останніх літ, — там були повні збірники творів наших класиків і такі бібліографічні раритети, як Кулішева «Україна», вид. 1843 р., альманах «Сніп», виданий Корсуном в 1841 р., книжки «Основи» і обидва томи Кулішевих «Записок о Южной Руси».

Так, в нього був незвичайний інтерес до творів людської думки і слова, чистий, безкорисний порив до знання. І самі собою пригадуються рядки поета, якого він так любив —

Не погибла та природа,

Не погиб еще тот край,

де можлива ще така непереможна і чиста жадоба до знання. Але що з того, коли за цю жадобу, за цей високий ідеалістичний настрій наша вбога дійсність одповідає злиднями і невблаганною хворобою. І це тим гірше, що особиста доля покійного являється в деякій мірі типовою для певних кадрів нашої української інтеліґенції.

1912