Валеріян Тарноградський. Боянові струни{99}

Поезії. Всеукраїнське видавництво. Київ, 1919. Стор. 30. Ціни не позначено

Помимо королів і маґнатів, серед служителів поезії є дуже багато звичайних собі рядових лицарів, може, й щиро відданих своїй «прекрасній дамі», а проте малозначних і непомітних. До їх кола належить і Валеріян Тарноградський… В українській поезії він далеко не дебютант. Коли не помиляємось, перші вірші, підписані його найменням, були видрукувані в «Ріднім краї» за перші роки існування часопису; р. 1911-го вийшла ціла навіть збірка його поезій — «Барвінковий цвіт», але з усім тим нічого незвичайного, нічого сильного на протязі всіх дванадцяти-тринадцяти літ, що минули з часу перших спроб, з підписом Тарноградського не з’явилось. Мало інтересного і в цій — другій — його збірці, що вийшла в біжучому році заходами Всеукраїнського видавництва («Всевидату»). Не визначається вона ні ориґінальністю тем, ні силою вірша, ні різноманітністю настроїв. Правда, автор щиро любить поезію, рими вишукує здебільшого точні, грамотні, і взагалі на цілий щабель стоїть вище од тої самозакоханої провінціальної графоманії, що раз у раз вибивається на наш книжковий ринок, але при всіх тих безперечних чеснотах йому навряд чи пощастить знайти собі широку аудиторію.

Річ в тому, що теми його, і, власне, не так теми (лірична поезія раз у раз до старих тем повертається), як їх обробка, безнадійно для нашого читача застарілися. Два брати, що беруть в полон вродливу султаншу Фатьму, закохуються в неї, і обидва падають мертвими в поєдинку.

І досі — кажуть — ті мерці,

    Палких два козаки

Завзято б’ються в байраці,

    Мов хижих два круки;

ворон, що літає над степами та клює козацькі трупи і, викльовуючи очі одному козакові, зустрічає на полі наречену його:

Напився я крові доволі, — буд?!

Вже більш її пити не буду,

Бо завжди зо мною те личко бліде,

Котрого повік не забуду, —

вся ця стара романтика хороша була літ сорок — п’ятдесят тому. А тепер нудить од неї. Щоб заінтересувати нею сучасного читача, треба було б якось наново ті старі образи перетрусити, якоюсь живою ідеєю їх зв’язати, новим життям надихати, але у автора хисту для цього немає.

На тому ж рівні, як балади, стоїть і чиста лірика авторова. Характеристичніші для неї ці три мотиви, що повторюються на різні лади. Мотив перший: «Вечерний звон, вечерний звон» і т. д.

Вже не вернуть ніколи, ні,

Ті майові веселі дні…

Вечірній шум моїх дібров

Мені вже не почути знов.

Мотив другий — сум спогадування, але позбавлений того трепетного почуття безповоротності, яке бачимо в попереднім випадку, сум м’який і, так мовити б, — прозорий:

В степу одинока могила,

Над нею тополя сумна.

Кого вона листям укрила?

Про кого у сні спомина?

Мотив третій — призначення поета, поет і юрба:

Іди, пророк! Твій голос гнівний

Нехай в серця, як молот, б’є!

Що ліри голос тонкоспівний

Юрбі, що Бога продає?

Єсть і громадська поезія:

Не забувай, що ми слов’яни,

Вкраїни вільної сини, —

але кінець кінцем все те — і балади, і елегії поетові, і його громадські вірші — страшний анахронізм. Б. Якубський в своїй рецензії (ЛНВ, 1919, IV—VI) відносить теми і настрої Тарноградського до вчорашнього дня української поезії — «ніяк не пізніше епохи Олеся…». Ми скажемо більше: поезія Тарноградського, з тими улюбленими автором могилами, воронами, степовими пейзажами, з тристоповими амфібрахіями і ритмом лермонтовського «Воздушного корабля» та «Кургана» Ол. Толстого, належить до тої доби, яка репрезентується баладами Старицького та Грінченка. Де жив і писав цей автор, що до сьогоднішнього дня доніс в усій непорушності стару і пережиту вже манеру української поезії, свої елегії і балади — ці пристойні, чепурненькі, гладенько зачісані, але страх які давні віршики?

1919