Дмитро Загул. Наш день{133}

(1919—1923)

Державне видавництво України. Харків, 1925. Стор. 50. Ц. 50 коп.

Ця третя з відомих у нас поетичних збірок Загула виходить через сім років після першої книги поезій, що була його дебют, і через шість — після другої («На грані», К., 1919), що найбільше спричинилася до його репутації як «символіста». Розуміється, тут не місце рішати, що являв собою колишній український символізм. Але — чи був він певна літературна школа з виразною мистецькою ідеологією та в певний бік скерованими формальними шуканнями, чи тільки несильний ідеологічно переспів чужих настроїв, акліматизація чужої практики, — в кожнім разі, серед українських поетів, що виховалися на російських символістах (переважно), Дмитро Загул був один із тих, що мали найбільш витримане світовідчування. Тому серед своїх літературних товаришів він видавався за найбільш виразного і сталого. Справді: Я. Савченко уже 1919 року перейшов до голих декламацій на політичні теми, дуже легко попрощавшися з улюбленими образами своєї першої книжки; О. Слісаренко через культ образу і реалістичні картинки («Черничка», «Пасіка») тоді ж таки докотився до панфутуристичної «деструкції», — а Загул все ще лишався при старих богах, складаючи свій «В попелі полумінь», «Реквієм» та «Марію і Мару»…

Звідси зрозумілий той інтерес, з яким берешся до нової його книжки. Чи ж доховав Загул свою символічну віру, чи лишився він при старих своїх позиціях, чи готовий і тепер їх боронити?

Відповідь на ці питання дістаєш невиразну. Переглядаєш книжку і бачиш, що їй трохи бракує стилістичної фізіономії. З одного боку, в ній — широкі узагальнення, символічні ландшафти: Марія і Мара, Чотки часу і молитви Вічності, тридев’яті гори і день, що згорає в кривавому заході, «горді пави», що «розсипають згубний сміх»; з другого — римована проза, публіцистика, римована служба «злобі» дня» («Захід», «Ворожим городам», «Гімн-прокламація»). Далі, приглядаючись до ласкаво приложеної хронологічної таблички (ненумерована сторінка в кінці книжки), — читач спостерігає, що всі витримані в давніх загулівських тонах поезії не виходять поза межі 1920 року; р. 1921 на рахунок не йде, як рік повного поетичного неврожаю, а починаючи з 1922 р. давніші настрої уже не повторяються. Їх місце посідають нові:

Линьте з леготом-вітром,

Своєвольні лицарі мрій, —

Розвійте прозорим повітрям

Попіл серця старий.

Навіть більше: давні поезії з 1919—1920 рр. підлягають певному переробленню. 1919 року Загул (щирий і артистично сильний) ще двоївся між Марією, символом старої гармонії, і Марою, грізним привидом бур і заворушень, принесених новою правдою. Він ладен був вітати і ту, і іншу:

Ви обидві русокосі,

І один над вами Бог.

Будьте ви, як були досі,

Серце в вас обох.

В новім варіанті ніяких роздвоєнь немає, вибір зроблено (між іншим, ціною художнього лаконізму: три строфи замість однієї):

Марно марили ми досі

Про Марію, про одну!

Дві, як сестри, русокосі

Вийшли разом на війну.

Серце стримати не може

Враз утіхи і жалю.

Може, друга переможе

Тучу страждущу мою.

І загоїть давні болі

Поневолених людей.

І розвіється на волі

Сум Марії віковий.

Розуміється, ніхто не може заперечити поетового права переробляти свої навіть видрукувані уже твори, — але чи варт було Загулові переробляти свою «Марію і Мару»? В давнішому своєму вигляді це мистецький документ, етап в поетовій творчості, сторінка з історії нашого «символізму». В новій редакції цей вірш губить своє первісне значення і все-таки не попадає в тон іншим, новим смакам. Бо ж скільки б поет не бився, а поза межі заложених в ньому можливостей він не вийде. Як би не хтів він писати свої «гімни-прокламації», «аґітки» — та оди «жовтневому вихрові» в стилі іншої ґенерації, — а стара начитаність, привична символіка, лексикон виразно покажуть в ньому людину іншого літературного виховання.

Зітхають за вільними днями

Лицарі фабрик, шахт.

А балерина голову наклонить

Чутливим жестом, мов сумна весталка…

Нас не злякають ваші орди,

Ні ваші флоти, ні когорти.

Зразу видно літерата, що виховувався на латинських класиках і зростав в атмосфері, дуже далекій від модних нині гасел і навичок стилістичних.

В книзі Загула багато прекрасних строф і поодиноких рядків: він завжди визначався добре вправленою і легкою рукою. Але його безхарактерність і страх бути самим собою обумовлюють холодність та емоціональну блідість значної частини його віршів. Читаю:

Благословенний плуг і коса

І власна на полі роса,

Що зернистий вирощують сніп.

Благословенний труд,

Благословенний піт.

В поті лиця здобувається хліб.

Вставай до сходу сонця,

Виходь на двір —

Дивись, як блідне вогонь сузір,

Погоду вгадуй і мір,

Дивися: кільчиться, сходить

Посіяне зерно, —

І вір:

Уродить воно…

В цілому це непогано; і «вільний вірш» — такий, що не гріх ходити до нього по науку багатьом нашим верлібристам, — але ж як розхолоджує це повчаюче «законоучительське»: «В поті лиця здобувається хліб!»… Та сама сухість і в вірші «Майбутнє». Деякі строфи прекрасні («Чи ж не для тебе родяться співці»; «І малярі малюють без кінця»), зате інші черстві, безбарвні, позбавлені найменшої почуттєвої сили. Вряди-годи проступає в віршах Загулових навіть певна безпорадність, безпомічність, безсиле топтання на місці. В «Жовтневому вихрі» читаємо:

Ні, ти не млявий легіт,

Ніжний, мов панський шовк…

Роздмухай ясний вогонь

На чорної ночі примари

Дарунку панських долонь.

Хай вільно дихають груди,

Забудуть панський обух.

Чи не забагато повторень?.. Трапляються і просто погані рядки, яких не звик бачити у Загула і які з’ясовуєш тільки насильством над собою, видавлюванням слів. Що значить, напр.:

А матері…

           …на ліжку в темному кутку

Придушують ознаки материнства (?).

Поет, очевидячки, може талановито і впевняюче відбити тільки те, що органічно «виросло в ньому», — а справжній характер Загулового хисту рідніший і ближчий до його «споглядальних» поезій 1919—1920 рр., аніж до надуманого «динамізму» його останніх спроб.

1925