О. Слісаренко. На березі Кастальському{93}

В-во «Сяйво». Київ, 1919. Стор. 80. Ц. 20 грив.

Літературний урожай минулого року приніс нам ще одну книжку поезій, що з’явилася друком уже наприкінці зимового сезону. Книжку невелику, не зовсім виразну, з огляду на власне обличчя авторове, але разом з тим далеко не безінтересну. Назва її —«На березі Кастальському» — переносить нас в сферу Аполлонового культу, її формат пригадує перші два томи олесівських поезій (в петербурзькому виданні), а зразки власної творчості поета розгортають перед нами картину довгого й пильного шукання свого власного стилю та тону, довгої й пильної роботи поетової над власним віршем.

Почав автор, здається, з Олеся й Чупринки; від них подався до Бальмонта, безперечні ремінісценції з якого раз у раз надибуємо «на Кастальському березі»; через Бальмонта прийшов до велемовно-ефектовного символізму в дусі Якова Савченка — до Огневого Порога й Огняного Хвоста, Сонячної Смуги й Весняної Змоги, Білого Рогу й Таємничих Ковалів, а ще далі — перескочив через Савченка і подав нам цілу низку прегарних, насичених образами і мальовничих поезій: «Вечори» («Над розхвильованими нивами»), «Хрести придорожні», «Посуха» і т. інш. Отже, маємо три стилі, три різні манери: найдавнішу — олесівсько-чупринківську, пізнішу — бальмонтівсько-савченківську, і найпізнішу, яку можна подекуди з повним правом називати слісаренківською.

Для першої манери характерні поезії, що автор виніс на кінець збірки: «Тоді як тихий сон злетить тобі на очі» (стор. 62), «Я мов тінь пройду в житті», музичне «Не заплаче рідна мати» (стор. 72), «На чужині (стор. 73) і, нарешті, весь цикл «У горах», (пор. «У Криму» в І т. Олеся). Для другої — «Полон»:

Полонив мене Великий Бог,

Полонив Великий Добрий…

та «Квітка Синьогуб»:

Над могилами самогубців Уночі схилявся

Білий Ріг.

Над могилами Синьогуб цвів

І ніяк одцвісти не міг.

Для третьої — «Співають коло червоної брами» та «На пасіці». Спочатку автор не виходить з зачарованого кола олесівських настроїв і тем:

Раз хмарка світлим ранком,

Під згуки водних лір,

Легким своїм серпанком

Пов?ла чоло гір.

Струмки кресали скелі

Й гукали їй: лети,

Бо ми тоді веселі,

Коли ридаєш ти.

З «палом-травою» і «улюбленим цвітом-Огнецвітом» з’являються у Слісаренка лексикон і ритми другого його вчителя — Чупринки:

Хай в душі твоїй, як хвиля,

Ніжний родиться мотив,

І летить під час весілля

Нерозважний юний спів.

А ще далі Слісаренко вклоняється перед великими літерами і невиразними займенниками — «чиєсь», «хтось», «чиїсь», «щось», переймаючи їх од своїх найближчих кастальських товаришів та сусідів:

Хтось жалібно стогне в бур’янах придорожніх…

Хтось рани неба роз’ятрив…

Серце чиєсь кров’яніє на камені…

У морі Чорному на білім камені

Чиїсь жорстоко підтяті крила…

Занадто сильно піддається наш новий кастальський жрець впливам чужої індивідуальності!

Але, підпадаючи чужим впливам, Слісаренко разом з тим помалу перетравлює їх у собі, використовує їх, як певний учебний матеріал. То поставить перед собою задачу підібрати вишукані рими, і тоді кокетує такими созвучностями, як «самогубців — Синьогуб цвів»; то захопиться грою звуків, почне бавитися франтовитими, а проте штучними й неглибокими алітераціями: «думу дума дуб дібровний», «золотисто зомлівають над землею змії-дзвони»; то, нарешті, поженеться за образом, за влучним і гострим словом, — стане вигадувати такі порівняння, як

в’яжуть важкі снопи

вечорові зірниці,

але кінець кінцем все це — проби пера, етюди для будучої картини, школа поетичної техніки, «опыты», — як у Брюсова. Таке враження — принаймні на мене — справляє Слісаренкова книжка.

Як ориґінальний поет, Слісаренко почав виходити на власну стежку тільки недавно. Лежить та стежка не через наслідування Олеся та Савченка, а через ті багаті образами спроби, які нерідко надибуєм у збірці. У Слісаренка є дар поета-живописця:

За день квіткам тепла доволі

Налляло сонечко в чарки…

Весняна ніч вплела у коси

Червоний місяць, як дукач…

Зразковою поезією в цьому роді є поезія «На пасіці».

Ладан. Дуплянка. На березі білій

Іконка праведних Зосими і Саватія.

Над вуликами-келіями день цілий

Кружає працьовита братія.

Несуть у келії ченці крилаті

Мед золотий і віск на жовті свічі.

Привіт мій вам, працьовники завзяті!

Уклін мій вам, невтомні будівничі!

Невтомно цілий день працює братія,

А вечором стихають в келіях шуми руху…

Іконка праведних Зосими і Саватія

Вартує монастир від злого Духу.

Образ викінчений і рельєфний, який дає змогу певні надії покладати на хист д. О. Слісаренка.

Подібно до інших найновіших наших поетів, Слісаренко свідомо ставиться до питань поетичної техніки, шукає інтересних ритмів і строфічних сполучень, стежить за звуковою стороною своїх поезій. Спроби «вільного вірша», не зовсім звичайні рими, алітерації, терцинні чергування рим («Вечори») — все це показує, що тут маємо ми діло не з безпосереднім провінціальним аматором поезії, а з людиною, яка уважно коло себе і свого вірша працює. Огріхи, правда, трапляються частенько: бувають у автора й русизми («шляхів розбіги», «водне тіло»), і прозаїзми («о білі зорі, о білі криги у формі зір»), і просто банальності («Не можна юність прожити двічі, в сухих озерах збудити сплиск»), — але русизми автор поділяє з багатьма молодими нашими поетами, що менш ніж треба ходять коло літературної мови, а його прозаїзми й банальності, сподіваємось, минуться згодом, з розвитком поетичного таланту. І тоді Слісаренко з повним правом займе своє місце коло Кастальського джерела.

1919