Кілька слів на відповідь Т. Пилипенкові{139}

В одному з оповідань Марка Твена розказується про двох антагоністів. Обидва змагаються люто, доказ побивають доказом, арґументові протиставляють арґумент, — аж поки один з них (той, що від його імені ведеться оповідання) не починає відчувати слабість своєї позиції. «Тоді я, — читаємо в оповіданні, — ужив останнього арґумента. Ти дурень! — сказав я, і поле битви зосталося за мною».

Це оповідання мимоволі згадалося мені, коли я читав статтю т. С. Пилипенка в ч. 136 «Вістей» про «Літературну воду на політичний млин». Т. Пилипенкові, очевидно, не зовсім приємні: той розголос, який набула справа Яковенко—Хвильовий, ті голоси, що почулися в оборону літератури від небезпечного ухилу в житті літературних наших організацій, листи М. Хвильового до молоді, диспут при місцевкомі Академії наук, моя (нарешті) промова на тому диспуті, — і він, не маючи що заперечити по суті, виступає з своїм останнім арґументом: куди дивиться влада? Це ж небезпечний ухил політичний, — caveant consules!..

В чому ж державний злочин всіх тих голосів, що так схвилювали т. Пилипенка, і в чім моя особиста провина? Цитую:

«Устами М. Зерова попутницька фаланга «підписалась, — як каже референт диспуту («Більшовик», ч. 119), — обома руками під статтею тов. Хвильового (який збіг!), переінакшивши його постановку «Європа чи Просвіта» на «культура чи халтура», і, прикриваючись до певної міри Хвильовим, доповнила його тим, чого не сказав сам Хвильовий».

А доповнив Микола Зеров Миколу Хвильового вимогою такого змісту:

«Треба допустити вільну конкуренцію в літературі, треба припинити протекціонізм…»

І далі йдуть кілька фраз, про які докладно сказав т. Хвильовий в останньому листі («Культура і побут», ч. 23) і які, на думку т. Пилипенка, маскують політичні вимоги, «витаскуючи на світ старі заялозені прапори буржуазного демократизму».

Мушу, по-перше, засвідчити т. Пилипенкові, що цілком даремно він посилається на статтю «Більшовика», як на безсторонню репортерську замітку: автор її подає не так мої слова, точно їх фіксуючи, скільки свої міркування з приводу них, свої до них коментарії. Досить того, що слова про «культуру і халтуру» на диспуті 24 травня сказані не були: говорилися вони в іншому зв’язку і за тиждень до диспуту.

По-друге. Виступаючи на диспуті, я Хвильовим ніскільки не прикривався. Мені, розуміється, було дуже приємно, що мої думки спадаються з думками такого чутливого письменника, як Хвильовий, але виступав я все-таки від свого власного імені. Про Хвильового в своїй промові я, правда, говорив, але говорив, опонуючи т. Ю. Меженкові. Т. Меженко висловився в тому розумінні, що стаття про «Сатану в бочці» ллє воду на млин безоглядного приймання Європи, а я хотів показати, що в цій статті немає нічого, що б давало право на такий висновок. Де ж тут «прикривання» Хвильовим?

Третє. Говорячи про небезпечність нашого літературного протекціонізму (і посилаючись при тому на Бухаріна), — я зовсім не переносив питання в площу політичних вимог чи політичних позицій. Сковорода колись говорив, що коли б він відчув, що його покликання бити турків, він би зараз же причепив собі шаблю до боку. Смію запевнити т. Пилипенка, що коли б я мав охоту зробитися політичним працівником, я давно б уже став на цей шлях. І наші з т. Пилипенком стежки де-небудь в цій царині уже б перестрілись… На диспуті ж моя промова оберталася вся в літературній площині, — в цьому можна легко пересвідчитися з стенограми. І, гадаю, навіть метод читання між рядками не дасть тут нічого.

І, нарешті, четверте. Виступати проти різних ненормальностей нашого літературного життя, в тому числі й деяких рис літературної лінії т. Пилипенка, зовсім не значить «зачіпати основні лінії радянського будівництва». Тим більше, що влада і партія зовсім не дають монопольного права репрезентувати її якій-небудь літературній організації. Чому ж так гарячився т. Пилипенко з приводу кількох голосів, що скромно і зичливо подають йому до відома й міркування кілька фактів, які свідчать справді про небезпечні ухили в нашій літературній практиці? Не думаю, що він стане твердити, що т. Яковенко зробив етично, опублікувавши не належного йому листа. Не думаю, щоби т. Пилипенко став обстоювати, що його плужанський молодняк підняв загальну культурність нашого літературного оточення. Не думаю, щоби т. Пилипенко по щирості міг сказати, що «на нашій Шипці все гаразд». А коли так, то й демагогія, котру він чомусь уважає за необхідну, честі його перу не робить.

Липень 1925 р.