Олександр Фінкель. Теорія і практика перекладу{177}

Держ. в-во України, 1929. Стор. 166. Ціна 1 крб. 10 коп.

Названа вгорі книжка харківського літературознавця О. Фінкеля проказана бажанням — «дати перекладачеві опорні пункти в його праці», «усвідомивши» та здеталізувавши проблему перекладу — прозового (наукового та «ділового») і поетичного, художнього, як віршованого, так і невіршованого. Проте, на думку автора, його книжка «не є ані підручником, ані катехізисом, і тому в цілому далека від практичних порад, «догматичних вимог та ригористичної вимогливості», — хоч автор і сам не криється, що в окремих випадках йому доводилося звертатися до формули: «перекладач мусить». Наголосом, поставленим на теоретичнім характері роботи, виправдує автор і невелику кількість ілюстративного матеріалу. Приклади подано тільки такою мірою, щоб з’ясувати те чи те теоретичне питання: автор, мовляв, не хотів «давати рецептів для всіляких можливих випадків». Не можна сказати, щоб книжка від того вигравала в читача. Виклад О. Фінкеля стислий, насичений, зорієнтований на людей, що над проблемою перекладу думали, — а тим часом було б цікаво, щоб книжка стала в пригоді кожному із таких численних тепер і зовсім не підкованих теоретично українських перекладачів. Та й для фахового читача збільшення ілюстративного матеріалу, певна річ, не завадило б, допомігши йому з’ясувати деталі авторових поглядів, поданих у загальному обрисі (хоч би, напр., його ставлення до тих метод евфонічного відтворення ориґіналу, яких ужив В. Брюсов у своїм перекладі «Енеїди»).

В книзі О. Фінкеля — чотири розділи. Перший — загальний, теоретичний par exellence — розглядає питання про культурно-історичну та художньо-літературну вагу перекладів, про стилістичний бік проблеми перекладу, про «історичні шляхи розв’язання проблеми», про псевдокласичну та романтичну теорію перекладу і т. д. Зосібна тут свіжими та цінними являються корективи, що їх автор вносить у міркування пок. Ф. Батюшкова (в книзі «Принципы художественного перевода» — ГИЗ, 1920). Згідно зі схемою Ф. Батюшкова, теорія перекладу та його технічні особливості формуються залежно від культурно-історичної позиції перекладача супроти ориґіналу. 1) В тому випадку, коли перекладач належить до народу, що вважає себе вищим з погляду художньої культури, ставиться за принцип неточність перекладу; так, французькі автори XVIII в. поправляли грубих, нешліфованих Шекспіра та Сервантеса; 2) коли перекладач належить до народу культурно нижчого, переклад по-невільничому іде за ориґіналом, і тільки; 3) за рівного ступеня культурного розвитку обох мов переклад прагне до тематичної та стилістичної адекватності. О. Фінкель на прикладі російських перекладачів XVIII в. показує недостатню обґрунтованість цієї схеми. В сумароковськім перекладі «Андромахи» Расіна можна підмітити всі три види ставлення до ориґіналу. Перекладач то по-рабському його копіює, то намагається якнайточніше його відтворити, то дозволяє собі вносити до нього поправки. На думку О. Фінкеля, крім культурного рівня мов — мови ориґіналу і мови перекладу — характер останнього великою мірою залежить і від літературних поглядів доби. Приміром, доба псевдокласицизму — доба панування нормативної поетики, коли вірять в абсолютні художні цінності, невмирущі, неперевищені зразки. Супроти них узяті до перекладу твори стоять на різних ступенях досконалості, — залежно від того ступеня, і перекладачеві дозволяється поправляти їх хиби і таким чином підносити їх на вищий рівень художній. Нові погляди на завдання перекладача приніс романтизм — його інтерес до своєрідності національної, до авторської індивідуальності продиктував і ті принципові щодо перекладу позиції, з яких не зійшла і наша сучасність.

Другий розділ присвячено питанням прозового (нехудожнього) перекладу: передача лексики, термінології та синтакси ориґіналу, різні вимоги до перекладу, залежно від жанру прозового твору (наукова студія, адміністративне розпорядження, публіцистична стаття).

Третій розділ говорить про переклад художньої прози, четвертий — про переклади творів віршованих. Обидва важать у книзі найбільше і посідають більшу кількість сторінок, як два попередні (стор. 74—163). В першому з них автор стежить, як ставляться перекладачі до синонімів ориґіналу та до спеціальних виразів, що позначають явища чужої матеріальної та духової культури. Далі йдуть цікаві міркування «про відтворення місцевого та часового колориту; про передачу архаїзмів та неологізмів, діалектизмів та барбаризмів ориґіналу. Загальна оцінка, яку дає т. О. Фінкель українським перекладам художньої прози, дуже невисока. «Цікава річ, — пише він, — в той час, як переклад прозаїчних творів є доля фахівців або спеціально досвідчених осіб, а перекладати віршові твори наважуються лише ті, хто почуває в себе хоч будь-які здібності щодо опанування віршем та художньою мовою, — перекладати художню прозу наважується кожний, хто хоч абияк володіє якимись двома мовами». «Неґативні наслідки цього становища знайомі всім — це є непоправне псування художніх творів і спотворення всіх уявлень про чужу літературу» (стор. 75). Не можна сказати, щоб з усіма міркуваннями автора легко було погодитись. Цілком приставши на характеристику українського перекладу «Тараса Бульби» М. Садовського, як перекладу спрощеного, переповненого парафразами, трудніше погодитися з закидами на адресу книгоспілчанських перекладів пушкінської прози: окремі їх неточності з’ясовуються своєрідністю українського словника, що примушує до описової передачі багатьох понять. І вже зовсім не до речі вимога Фінкеля, щоб Рильський у перекладі пушкінського вірша: «Вотще! нет ни пищи ему, ни отрады» зберіг архаїчне вотще, не заміняючи його на дарма. Архаїчне «вотще» в українській мові не має жодної літературної традиції і, чого доброго, може потягти за собою ряд немилих і небажаних асоціацій. Не скрізь вдатні й власні переклади авторові. Скажім, направляючи надто вільний переклад із Берґельсона, він радить кілька рядків замінити такими: «У нічному спокої, що заліг по всіх тьмяно освітлених кутках, чути тільки, як Ліпкіс схиляє голову на ліжкову спинку». Ця «ліжкова спинка», треба признатися, зовсім не звучить по-українськи. Засуджує автор книжки і такі переклади, як Зелінського переклад Аристофанових «Фесмофорій»: скіфський вояка в нім наламує свій язик на непокірну греччину, а російський перекладач відтворює його мову таким способом: «Твой здесь рєвэт под сам открытый нэба». «Ця російська мова, — зауважує О. Фінкель, — нагадує армянський анекдот… Чому це саме має характеризувати скіфсько-грецьку мову, невідомо». Можливо, в даному разі довільність перекладача і справді велика, але не можна не визнати, що часами такі способи дають чималий ефект. Куди ж яскравіше, напр., і художніше звучить «Бенкет Тримальхіона» (із «Сатирикона» Петронієвого) у перекладі проф. І. Холодняка, якому теж закидали стилізацію римського скоробагатька під персонажі Островського, аніж підчищений і правильний морфологічно переклад під редакцією Б. Ярхо. (Та й сам т. О. Фінкель на стор. 163 визнає, що сміливий переклад, як правило, завжди кращий, як переклад боязкий). Не поділяємо ми і авторового упередження проти «зрозумілості» та «легкості сприйняття» перекладу. («Не треба тільки дуже турбуватися за «зрозумілість» та «легке сприйняття» — на стор. 127). Не завжди погоня за зрозумілістю означає тенденцію до стилістичного спрощення, іноді це тільки прагнення передати стилістичну систему ориґіналу більш-менш природно мовою перекладу. А цим легковажити не можна. Розуміється, сприйняття читача можна (і слід) поширювати; але єсть і певна небезпека, привчаючи його до новини, потрапити у чудернацтво і стати «притчею во языцех». Зрештою, навряд чи й можна установити тут якісь норми; справу вирішує, в кожному разі окремо, стилістичний такт перекладача.

Брак місця не дозволяє нам докладніше спинитися на розділі про віршований переклад. Відзначимо тільки цікавіші місця цього — четвертого — розділу: ґрунтовний огляд усіх питань, зв’язаних із звуковою стороною вірша, спеціальний параграф, присвячений питанню про можливість відтворення античних метрів (до речі, ми далеко не поділяємо авторового оптимізму в цій справі й гадаємо, що переклади давніх ліриків метрами ориґіналу не можуть похвалитися багатьма безперечними здобутками). Заслуговують серйозної уваги і всі міркування т. О. Фінкеля щодо відтворення синтаксичних особливостей первотвору. І, нарешті, відзначимо справедливу думку автора, що оцінити переклад належним способом можна тільки взявши на обрахунок всі вимоги, які стояли перед перекладачем, ритміко-синтаксичні та евфонічні. «Перекладачеві доводиться працювати над цільним твором, а не над окремими частинами, і наслідком його праці має бути теж якийсь цілий твір»… «Тому так мало дають уривчасті зауваження щодо перекладу будь-якого окремого пункту» (стор. 153).

З цього коротенького переказу вже можна бачити, як багато дає книжка О. Фінкеля, перша на українському ґрунті систематична робота про переклад взагалі. До цього ще додамо, що автор використав досить широко літературу питання, повиловлювавши всі теоретичного характеру зауваження в рецензіях на поодинокі видання. А це робота доволі копітка при розкиданості, а інколи й недостатності цих рецензій (Дестуніса, С. Соболевського, Зелінського, Анненського, а надто українських авторів — Франка, І. Кокурудза та інших).

Нарешті, останнє зауваження. Книжку О. Фінкеля, видимо, написано було по-російськи і потім перекладено по-українськи. Хто цей переклад робив, — сам автор чи хтось сторонній — не знаємо. Але не можемо не признатися, що спеціальну книжку про переклад хотілося б бачити перекладеною краще. Такі незграбності, як «неможливе і безметове» (безцільне), «ближче за змістом», (тобто: ближче своїм змістом), «нарізно ставитися» (до перекладу окремих місць), подекуди псують враження від стислого і точного викладу книжки. Але зрештою, це дрібниці, і, сподіваємось, автор вигладить їх у другому, поширеному виданні своєї роботи.

1929