До Павла Тичини{211}

1

Київ, 27 травня 1924 р.

Комерц., 5, 11

Дорогий Павле Григоровичу!

Вашого листа одержав і щиро Вам за нього вдячний. Ви даремно вважаєте потрібним виправдувать своє мовчання: 1) в академіки від літератури я ще не збираюсь, а по 2) хто ж не знає, що надламуєтесь над купами українського графоманства, яке залежами ґуано (Перу, підручник географії Смирнова) — втішає нас у «Червоному шляху»; про це одностайно розповідають наші київські «соглядатаї», що їздять до Вашої «страни обітованої».

«Камену» я Вам уже послав. Видали її, на мою думку, прекрасно. Особливо мені до вподоби друк — чіткий, благородного рисунка шрифт і чорна справжня фарба! Щодо змісту, я «об том незвестен». То вже Вам міркувати, краща «Камена» від «Антології» чи гірша.

Павла Петровича друга книжка^{212} ще in spe. Можливо, буде на осінь. Задумує він її цікаво, але його писання від голови, а не від безпосереднього внушіння серця, — і синтакса у нього російська. Люблю я його дуже, але думаю, що для Парнасу йому не стає мови, а для масового читача він роблений і «холодний».

Зміст Вашої книжки переглянув. Що Ви не пускаєте «Сковороди», це добре: «Сковорода» потребує окремого видання. Мою думку про нього Ви знаєте. Він цікавий головним чином як Ваша сповідь. В цілому я зараз його не уявляю, але окремі описи в ньому люблю і перечитую завжди. Київський краєвид у ньому божественний, — Ви прекрасно відчуваєте київську своєрідність, стиль Києва. В цьому ніхто Вам не рівня. Щодо самої постаті Сковороди, то вона не історична. Але цим турбуватися не треба: Ваш Сковорода — все-таки дитя українського ґрунту. Він цінний, змістовний, це не порожнє місце, як динамічний Сковорода Поліщука або лубенський телеграфіст Івченка («В тенетах далечини»). Ви почитайте, що цей дурень говорить у Івченка другому дурневі, якого автор чомусь називає «Руссо». Я вже й не кажу про те, що Руссо тоді, як мандрував Сковорода, Європа ще не знала, — та чи й був Сковорода у Женеві?

Ваше небажання друкувати останні розділи «Космічного оркестру» вітаю. Вони ослаблюють враження. Занадто багацько в них публіцистики й газети. Решта збірки мені відома, за винятком двох-трьох віршів. Суцільності «Кларнетів» вона не має, але «Плуг» перевершить. Ваша влада над ритмами росте невпинно, а таких речей, як перша поезія з «Плачу Ярославни», як «Осінь», як «Живем комуною», в «Плузі» нема. До речі, як друкуватиметься «Живем комуною»? Чи будуть там слова: «Людськості престол і кожен як апостол»? Без цих слів я «Живем комуною» не згодився б друкувати. Текст «Живем комуною», як він видрукуваний у «Шляхах мистецтва», — це таке свідчення про бідність естетичну, що я й не знаю, як редакція погодилась його собі самій видати.

Прийняття Вашої книжки буде добре. А як хто й гавкне, то не біда. Ми ж з Вами знаємо, чого вартий наш український селючок, коли він починає кар’єру робити. Жадність, заздрість, готовність усім пожертвувати — аби тільки мати черевики з гострими носками і сидіти в кав’ярні в ролі законодавця і арбітра «elegantiarum». Всі вони однакові, і ті, що УНР будували, і ті, що до УСРР зараз примазуються. Ми з Вами нікуди не тислися і в тіні зоставалися, а Савченки та Клими Поліщуки усе замість нас випиналися і робили літературну політику, засновували «групування», виробляли платформи, ідеології мистецькі і політичні, все, що через рік-два неминуче стає таким же трупом, як нині Семенко. Що на них, дорогий Павле Григоровичу, зважати! Пам’ятаєте, як Вам безбожно заздрили і тайкома ненавиділи в «Музагеті»… за хист, якого самі не мали. Ну і що ж? Як не шепталися, що вони талановитіші від Вас, як не говорили, що з Вас лише «співець національного безсилля часів пролетарської революції» (Семенко), — а за Вами плентаються в ар’єрґарді. Що вони Вам? Я та й то плюнув на них у своїй «Камені» в примітках до латинських перекладів. А тепер то ще й не те зроблю. Візьму та й перекладу назло їм усі «Метаморфози» Овідієві. П’ять років над ними сидітиму, а таки зроблю. А Вам? Ви ж можете з ними балакати з англійським презирством, крізь зуби — і дивитися на них, як Монблан на Шамуні. Чи варт тим турбуватися?

Хвильовому мій привіт. Хай не гнівається (скажіть йому), що я не прислав рецензії на Дорошкевича. Мене засмикала ліквідація триместра. Іспити! Пришлю на днях.

«Камену» Сосюрі не вислав, бо казали мені — він у Криму. Одержу — пришлю. Хто такий Доленго? Не як поет (поет слабенький), а як товариш-літерат і аматор художнього слова? Може б, і йому прислати «на суд і осужденіє»?

Вітайте Сосюру; низенький уклін Хвильовому (хай їде з Харкова!) і побажання всього найкращого Вам —

                                                                  Ваш М. Зеров

А от Вам мій початок перекладу «Метаморфоз» (вірші 5—15 з «Сотворения світу»):

Спершу і море, й земля, і небо, що все обіймає, —

Всесвіт, природа уся однакове мала обличчя

І називалася Хаос, важка, несформована брила,

Мертвий тягар нерухомий, помішані в купі безладній

І в ненастанній борні розмаїтих речей елементи.

Світла свого ще не лляв над світами Титан злотозорий,

Сяйвом новим не пишалась, вгорі наростаючи, Феба,

Неврівноважена, темна, в обіймах легкого повітря

Не красувалась земля, і рук своїх — хвиль лазурових —

Не простягала ще вздовж суходолів ясна Амфітрита.

А як у масі одній зустрічались земля, і повітря,

І перебіжна вода, — то земля була надто хисткою,

Хвилі занадто в’язкими і непрозорим повітря…

Що скажете? Софія Федорівна (жінка) Вам привіт шле. Маю наказ — передати. М. З.

2

3 листопада 1924

Київ, Фундуклеївська 82, 7

Дорогий Павле Григоровичу!

Хоч Ви й сердитесь на мене десь там всередині, — це видко перш за все з напису на книзі (суто офіціального) та ще з того, що примірника Ви мені прислали з погризеною обкладинкою, — а я проте ставлюся до Вас по-приятельському, зовсім не в Осьмаччин спосіб, — і, як бачите, навіть маю намір написати Вам про всі свої враження од Вашої книжки.

Про основний її настрій, розуміється, не писатиму. Багатьма сторонами він мені цілком чужий: ні екзальтації Хвильового, що незмінно будиться у нього при погляді в географічні й хронологічні далі, ні Вашої віри, що пересилює скепсис, я не маю. Хто його знає, може, вітер з України («русская экономическая ересь», що має ще довго хвилювати економічно-ортодоксальний Захід, — як каже П’єр Амп), а може, і просто болотяним духом тягне; і, може, і того нема, тільки стоїть над цілою країною задуха, «испорченный воздух» — і не рухається. Хто його знає!

При всім тім уділова вага Вашої книжки дуже висока. Вона далеко вища за «Плуга» і на рівні з «Сонячними кларнетами». Ритмічно — Ваша книга прекрасна, вся од початку до кінця. Ви в нас найбільший майстер ритму, найбільший його знавець і новатор. Евфонія «благорастворення звуків» — так само дуже високого ґатунку. Єсть сполучення фонем, од яких плакать хочеться — геніально:

Ще синій ліс не взеленів…

Але з погляду стилю я далеко не з усім згоден — і хочу свою думку висловити прямо.

По-моєму, у Вас три стилі, в залежності від трьох сфер культурного впливу, в яких Ви оберталися:

1. Стиль, утворений з елементів народно-поетичної стихії, впливи народних переказів, літопису, «Слова о полку Ігоревім», дум: «Плач Ярославни», «Кожум’яка», «Три сини», «Осінь», «Живем комуною» і т. д. Як показує «Сковорода» або «Кожум’яка», в цій галузі Ви вичерпали далеко ще не всі свої ресурси. Розробляючи з цього обсягу нові і нові матеріали, Ви багато ще знайдете мальовничих і музичних засобів.

2. Другий стиль, який Ви розвертаєте вперше в цій книзі, — це стиль еллінсько-гомерівсько-геродотівський. Він у Вас — дар прекрасної духовної школи. Не зневажайте своєї Чернігівської семінарії. До того належать всі Ваші гекзаметри, особливо прекрасні «Клеон і Діодот». Ви опанували його цілком і взяли його якось зсередини. Попробуйте ще ужити його в кількох речах; не бійтесь того, що який-не-будь Валер’ян Поліщук або й інший маленький хлопчик, що сидить на нічному горщикові й удає з себе ареопаг, — скаже, що Ви удаляєтесь од революції (почитайте Поліщукові присуди «Новій громаді» в «ЛНМ») і вдаєтесь в неокласицизм. Неокласичним стилем Ви, правду кажучи, орудуєте слабо. Латинський бронзовий гекзаметр, як і класичний чотиристоповий ямб російської золотої доби, як французький олександрійський вірш («Брехунам», «Пам’ятник Пушкіну») — то зовсім не Ваша сфера.

І, нарешті, — найгірший із Ваших стилів, третій, — той, в якому Ви пробуєте використати термінологію й символіку «точних наук». Він у Вас найменш органічний. Я не знаю, чи розумієте Ви пафос квадратового рівняння або Ньютонового двочлена. Не кажучи вже про всякі теорії релятивності, — то велика Ваша заслуга, що Ви не вмістили до збірника свого «Поетам нової формації» і виключили кілька п’єс з «Космічного оркестру». Але і дещо з того, що уміщено з «Космічному оркестрі», справляє враження ублюдочності. Ваш космос — покруч двох стилів: з одного боку — «Дух пройняв все», з другого — «косфедерації», «вічності телескопи», «семестри», «аеростати», «соціалізм». В словах і образах — насмичка з різних сфер уяви і мислення. Багато слів поверхових, що пливуть на поверхні і заважають, — не відповідаючи внутрішній природі Вашого думання. Наслідком цього і є те, про що говорив колись Віктор Пл. Петров: «Тичинин «Космічний оркестр» не має філософічного стилю!»

Думаю, що третій Ваш стиль Вам може удатися тільки при умові внутрішнього перейняття відповідними елементами світогляду. Поки цього нема, Ви будете в ньому тільки пересічним, середнім практикантом, чимсь на зразок Шкурупія.

Тепер уваги до окремих віршів. «Відповідь землякам». Їй-Богу, даремно поставили Ви до неї епіграф. Вчора при мені читав цього вірша один із українських інтеліґентів, один із тих, чий сумнівної вартості титул, як орден Почесного Легіону. Читав і робив коментарії в роді: «Та й зарозумілий же цей Тичина; бач, як скеля непорушний!» і т. д. Експресія і образи пропали завдяки епіграфу, що занадто розпрозорив для сприймана Ваш мотив і імпульси до вірша.

«La bella Fornarina». Незрозуміло, чому Ви забракували варіант: «а він затоном -ає?»

«З мого щоденника», III. Не знаю, чому Ви одкинули заголовок, неодмінно треба його — на початку: «Златополь, на горі» чи, може, як було у Вас потім — «Златопілля, на горі», — ці троє слів давали не зайвий для поезії штрих.

«Живем комуною». По-перше, не розумію, для чого Ви розбивали уривки на абзаци. Адже ж у Вас в цій речі строфа — то є (на мій погляд) ритмічна одиниця і до розбиття на елементи не належить. Всі уривки мають бути єдині і не поділені, як 4-й.

З радістю бачу, що «апостол» поновлений у правах. Зате ніяк не можу погодитися в уривку ІІІ-му: «Працює в полі з нами він, в театрі духом спіє». «Він» — цілком зайве слово, «в театрі духом спіє» — далеко гірше, як давнє: «в театрі молиться». В уривку X, мені здається, раніше було краще: «єднання душ і тіл». Проте справитися не маю часу, може, я й помиляюся.

Прекрасний цикл вийшов із Вашої «Вулиці Кузнечної». В поезії «Охляло сонце» мені тільки видаються зайвими і неприпасованими останні 4 рядки: «Хай буде рух…»

Прекрасні поезії «Харків». А от «Фуґа»! Чи то моє музичне чуття нерозвинене, чи що інше — а тільки я цій речі не читач. Це не текст, а ноти, які потребують розшифрування віртуоза.

Ви тільки не думайте, що я до Вас придираюсь. Зовсім ні. Я вже почав про Вашу книгу співати. Вже робив про неї доклад в студентському літературному гуртку і в дидактичному тоні звертався до студентської братії — «Смотрите, вот пример для вас» etc.

По всім тім бажаю Вам всього найкращого. А особливо — легкої для писання Зірки.

                                                                   Ваш М. Зеров