М. Марковський. Найдавніший список «Енеїди» І. П. Котляревського й деякі думки про генезу цього твору{169}

Українська Академія Наук. Збірник історично-філологічного відділу. № 44. У Києві, 1927. Стор. 182+2 нен. Ц. 1 карб. 50 коп.

Робота М. М. Марковського, відбита з Записок історично-філологічного відділу Академії (кн. IX, X), має в собі дві сторони: одну, безперечну і корисну, — це студії над новопритягненим сировим матеріалом (зосібна над т. зв. «Болховитиновським» списком «Енеїди», передрукованим у книзі), і другу, спірну та сумнівну — це власні міркування авторові про генезу травестійної поеми Котляревського. Притому цій другій частині автор, на жаль, надає більшої ваги і відводить більше місця. Висновки, до яких М. М. Марковський приходить в кінці досліду, його власними словами формулюються так: «Котляревський користувався з багатьох джерел, в тому числі з Верґілія, Скаррона і Блюмауера, до якого найближче стоїть конструкцією свого твору». «Єсть у нього текстуальні збіги навіть з творами старого українського письменства». Серед його джерел знаходимо навіть польську «Енеїду», — і всіма тими джерелами «він скористався до ладу» (стор. 47). «Як великий будівничий бере звідусюди часом грубе і дике каміння і будує з нього величезний художній храм, так і Котляревський, керуючись попередніми творами тільки здебільшого з фактичного боку, утворив велику національну поему»… «Історично-літературні студії, що ми отут поробили, ще краще (аніж дотеперешні критичні оцінки. — М. З.) показують, який прекрасний та величний твір Котляревського. Тільки такі історично-порівняльні студії остаточно і ясно показують значення будь-якого твору: адже без них не можна сказати, що належить самому авторові, а що запозичене. І от тепер не тільки, так би мовити, чуттям, але ґрунтуючись на науковому досліді, ми можемо сказати, що Котляревський брав матеріал для своєї поеми з різних джерел, але взагалі добре перетопив його в кузні своєї творчості… утворив справжню національну поему, що за неї, «поки сонце з неба сяє, його не забудуть» (стор. 102—103).

Отже, як бачимо, робота має певною мірою апологетичний характер. Широко закроєна побутова поема, цінна психологічним своїм матеріалом — «автор малює й такі тонкі почуття, як кохання Дідони й Енея» (цікаво знати, тонкі самі по собі чи у змалюванні Котляревського?), «Енеїда» в очах М. Марковського уже не «умная шалость», не влучна сатира на деякі з сучасних авторові порядків, але не більше й не менше, як великою творчою силою позначений твір національного значення. Гаразд! Але ці високі оцінки дослідника упираються в давнє і відоме твердження, що «Перелицьована Енеїда» є тільки «сміховина на московський шталт» (Шевченко), та що повстала вона — не вважаючи на всю свою колоритність — через аматорське, «несвідомо-народницьке» (означення належить Н. М. Віленкину-Минському) переробляння російської «Энеиды наизнанку» Миколи П. Осипова (1751—1799), що й була її головним, а може, й єдиним, по суті, джерелом. Відомо, що поема Осипова (чотири частини) з’явилася в друкові межи 1791—1796 рр.; що за ним в кінці 1794 або на початку 1795 р. почав свою переробку Котляревський, що перед 1798 р. у нього були вже готові три частини, а може, була накидана й четверта, що побачила світ з запізненням, видрукувана допіру в першім авторськім виданні 1809 р. (Стешенко датував 4-у частину 1797 р.). Останні частини «Енеїди» писалися значно пізніше, після появи травестійних робіт Котельницького (1802, 1808), і закінчені були, як твердив Стеблин-Каменський, десь коло 1824—1825 року. Цю дату підтримують: лист Котляревського до Гнєдича з 27/ХІІ.1821 р. (див. «Литератур. портфели Пушк. дома», І. СПб., 1923), де говориться про VI частину, як ненаписану, і листи Н. О. Мельгунова до М. Погодіна 7 серпня 1827 та до Котляревського 12 червня 1828, з яких видко, що влітку 1827 р. «Енеїда» вже була готова до друку. Додамо між іншим, що М. М. Марковський все ще датує другий лист Мельгунова 1820 р., хоч цю дату уже виправлено заміткою Ю. Оксмана. «К истории опубликования «Энеиды» Котляревского» («Атеней», историко-литературн. временник, кн. 3, Ленинград, 1926, стор. 152—154).

М. М. Марковський пробує всі ці установлені або установлювані, здавалося б, добре обґрунтовані дані — перевернути, заперечуючи Осипова, як джерело української поеми (хоча з Котельницьким цього не робить — пор. стор. 138 — видимо, з огляду на хронологічну дату його писань). На думку дослідника, не Осипов був зразком Котляревському, а навпаки: поема українського автора «подала Осипову думку перелицювати Верґілієву «Енеїду», отже, Котляревський задовго перед 1794 р., може, й за семінарських справді часів (тобто перед 1789 р.), почав свою поему».

Ця думка, власне, висказується не вперше. В «Киевской старине» (1898, кн. IX) її, спираючись на деякі власні спостереження із «Отзыва» на «Очерки укр. литературы» Петрова, висказав був дуже обережно акад. Мик. П. Дашкевич. Вказуючи на давнє «предание о первенстве замысла Котляревского», відзначаючи необізнаність Котляревського з Блюмауером, що послужив «по преимуществу» основою для Осипова, та деякі строфи українського поета, де він одходить від російського автора, наближаючись деякою мірою до Скаррона, — акад. Дашкевич писав: «Быть может, старое предание верно, и украинский поэт задумал свою перелицовку в годы молодости, под влиянием знакомства со Скарроном и независимо от Осипова, и тогда же начал свою работу, а когда вышла «Вергилиева Энеида наизнанку», стал переделывать и видоизменять первоначальный свой набросок; мог, обратно, и Осипов ознакомиться в рукописи с текстом первых частей «Энеиды» Котляревского. Высказывая эти догадки, мы оставляем по-прежнему вопрос о генезисе малорусской «Энеиды» не решенным и желаем лишь обратить внимание будущих исследователей на необходимость для окончательного решения этой проблемы подробного, стих за стихом, сравнения «Энеиды» Котляревского как с Вергилиевой, так и со всеми другими, какими могли пользоваться Котляревский и Осипов» (стор. 175).

Не тяжко побачити, як і в чому думка Марковського розминається з акад. Дашкевичем. Що було для Дашкевича лише одним із припущень і диктувалося вимогами максимальної сумлінності у висновках, з того М. М. Марковський робить собі різку парадоксальну позицію в даному питанні, вибирає гостріше із двох його припущень, висловлює те припущення категорично і висуває бурсака чи то недавнього бурсака, провінціала Котляревського на ролю підгонича досвідченого, хоч і не першорядного, російського літератора того часу.

Які ж нові і переконуючі дані має М. Марковський, щоб поставити питання про генезу «Енеїди» Котляревського так пародоксально й гостро?

Перший ряд своїх арґументів М. Марковський ґрунтує на найдавнішому — «Болховитиновському» — спискові «Енеїди». Цей список, найдений у бібліотеці Софійського собору, в свій час належав митрополитові Євгенію Болховитинову; містить він пісні І і ІІІ, яку називає другою, і на титульному листкові має назву: «Перецыганенная Энеида с русского языка на малороссийский 1794 года октября 11 дня». Папір рукопису має водяний знак 1796 року, подаючи таким чином terminus post quem повстав список; terminus ante quem покладається датою 22/1 1800, коли список був подарований Євфимію Болховитинову, тоді ще протоієреєві й префектові Воронізької семінарії. Дату 11/Х 1794 р. взято, таким чином, з давнішого рукопису, з якого роблено копію для панотця-префекта. Що може ця дата означати? М. Марковський, на наш погляд, зовсім довільно приймає, що це є дата викінчення або першого із списків, або третьої частини поеми Котляревського. «І трохи не вагаючись, — пише він, — можна сказати, що р. 1794-го 11 жовтня перші три частини «Енеїди» було написано і навіть зовсім уже оброблено». Що ж це дає для питання про пріоритет Котляревського? Дуже багато. Третя частина «Енеїди» Осипова, що відповідає третій частині Котляревського, — міркує М. Марковський, — «скінченій, без ніякого сумніву, уже 11 жовтня 1794 р., вийшла з друку тільки 1794 р.». «Важко собі уявити, щоб Котляревський за короткий час — і року немає — міг написати цілу третю чималеньку собі пісню». «Тим більше, що Котляревський під цей час учителював був по глухих кутках України і не міг так швидко дістати «Енеїди» Осипова з Петербурґа».

Арґументація видається нам дуже сумнівною. Коли вважати, що 11/Х 1794 є дата викінчення III ч. «Енеїди» Котляревського, то, стоячи на думці М. Марковського (Котляревський був зразком російському авторові), нелегко також припустити, щоб за такий короткий час (з 11/Х 1794) список української поеми міг дійти з глухої провінції до столиці, попасти до рук Осипову, лягти в основу його переробки, пройти через друкарський станок і, вийшовши в світ, мати ще право на дату 1794. Треба прийняти, очевидно, що дата 11/Х 1794 означає день, коли було скопійовано той рукопис, від якого походить Болховитиновський список. Але в такому разі належить або відсунути закінчення третьої частини на рік 1792—1793 щонайменше, — а проти цього виразно свідчить сам Котляревський, говорячи року 1821 про свою двадцятишестилітню роботу над «Енеїдою», тобто покладаючи початок своєї праці на р. 1794—1795, — або погодитись, що дата 11/Х 1794 означає щось інше.

Що саме? Гадаємо, це може бути день закінчення І пісні або початку всієї праці. І те, і друге припущення стоїть у добрій згоді з листом Котляревського до Гнєдича і має підставу в особливостях самого списку. Адже ж у болховитиновському тексті 2-ї частини немає, під назвою друга фігурує третя частина; цілком природно допустити, що списувався текст з рукопису, де кожна пісня становила і окремий зшиток; отже, і наша дата стосується тільки до 1-ї частини, а не до цілого рукопису. Загалом беручи, Болховитиновський список не дуже авторитетний. В ньому багато помилок, що повстали через елементарне нерозуміння тексту («грешный» зам. «гречний»), і сам М. Марковський це знає (пор. стор. 76). Чому ж, хапаючись за дату 11/Х 1794, він одночасно гостро одкидає таку вказівку тексту: «перецыганенная с русского на малороссийский», чому не пробує довести, що назва «перецыганенная» походить від одної з численних, на його думку, авторських редакцій «Енеїди»?

Між іншим, ще одно міркування. Чи певен М. Марковський, що III ч. «Энеиды» Осипова вийшла допіру 1794 р.? Венгеров в «Русской поэзии» і акад. Дашкевич в цитованій статті вихід 1 і 2 частини датують р. 1791, третьої — 1794, четвертої — 1796. Але в нещодавно здобутих інформаціях від бібліотеки Рос. Академії Наук я знаходжу вказівку на видання III ч. 1791 р. Коли ця звістка потвердиться, міркування М. Марковського падають відразу, і йому не доведеться навіть дивуватися версифікаційній легкості Котляревського.

Другий ряд арґументів М. М. Марковського збазований на текстуальних зіставленнях, за допомогою яких він пильно встановлює художні переваги та хронологічний пріоритет українського твору. Пригляньмося і до цих міркувань дослідника.

І. М. Марковський пише: коли ми придивимось до образу Енея в Котляревського, ми повинні будемо визнати його суцільним і яскравим — «це завзятий козак, що і випити може гаразд, і воювати вміє, і до жінки залицятися потрапить, одно слово, «парубок моторний». Щодо нього Котляревський ні разу не схибив; характер Енея видержано дуже добре. Що ж до Осипова, то в нього характер Енея якось двоїться»: Еней то «по-казацки» гладить вус, то «по-гусарски», виступає з рисами то петиметра, то козака. Відкіля ці останні риси? — запитує М. Марковський, і відповідає: «їх можна, на мою думку, пояснити тільки тим, що Осипов користувався і Котляревським, складаючи свою «Енеїду».

Заперечуючи ці міркування М. М. Марковського, ми повинні сказати, що суцільності постать Енея не має і в Котляревського. Не кажемо про те, що на початку він стає перед нами цинічним бурлакою («Удавсь на всеє зле проворний»), а в кінці поеми з’являється дбайливим «козацьким батьком» («Еней к добру з натури склонний»), — але навіть у межах перших чотирьох частин, що відповідають чотирьом Осипова, він характеризується то безтурботним гульвісою, то дбайливим ватажком («Еней по човну походжая, / Роменський тютюнець курив, / На всі чотири розглядая, / Коли б чого не пропустив»). Витримані характеристики, можливо, і не входили в завдання травеститорів. Перевести річ з високого тону в низький, зам. «ліри» взяти «дудку», замість давньої «побаски» «скропать смешную сказку» — от найголовніше для них. З цією метою і дає Осипов найрізноманітнішу мішанину побутових рис, не уникаючи і українських, козацьких.

II. М. Марковський наводить досить численні українізми Осипова (відзначені свого часу і в Дашкевича, і в Венгерова). Він твердить, що як побутові деталі, так і ці лексичні особливості попали до Осипова від Котляревського і тільки через його «Енеїду».

Але і цей доказ обставлений у нього не сильно. Придивімося до того, щ? Марковський уважає за українізми. Котляревський пише: «Еней і сам зо старшин?ю», Осипов: «Велел к себе быть старшин?м». Перед нами два різні слова: українське «старшин?» є збірне слово для означення командного шару козацького і зовсім не тотожне з російським «старшина». Далі, Котляревський пише: «Дородна, росла і красива»; Осипов дає: «Росла, стройна, свежа, красива». У Котляревського читаємо: «А морем в бурю їхать слизько», у Осипова: «А в бурю ехать морем склизко». Але чому М. Марковський уважає слова «рослый» і «склизко» за українізми? Хіба їх нема у росіян в живій мові, в літературних творах? Напр.: «Ходить бывает склизко / По камешкам иным…»

Отже, щодо українізмів Осипова нічого впевняючого і нового Марковський не зібрав. Гадаємо, ті півтора десятка справді українських слів, що їх знаходимо в російській поемі, могли попасти туди і помимо Котляревського. В тій же «Русской поэзии» Венгерова дослідник знайде байку Аблесимова «Острой ответ черкаса господину», і в ній — не одно українське слово. Можна гадати і так, що, використовуючи для комічного ефекту українські деталі побутові та окремі слова, Осипов саме тим і наштовхнув Котляревського на його задум української «Енеїди».

III. Не будемо спинятися на дрібніших текстових зіставленнях, перейдемо до порівняння, яке робить М. Марковський межи знаменитими вступами до IV частини у російського та українського авторів. Навівши вступні строфи Котляревського цієї частини, наш дослідник приходить до висновку, що складено їх дуже вдало. Він пише: «Видко, що Котляревський творив тут вільно, а не передавав чужий зразок». Переходячи до відповідного уривку Осипова — «Как едки трои не посутчишь», М. Марковський уважає його значно слабшим: Осипову «творити таку мову була річ незвичайна» (Котляревському це було, очевидно, за звичай. — М. З.), «над чим йому доводилось багато сушити голову» (звідки це видно?) «і складати такі вірші, що їм нелегко надати будь-якої форми». Для доказу М. Марковський бере рядки: «Борщів як три не поденькуєш, / На моторошні засердчить» і пробує поставити кінцівки на їх належні місця. Виходить: «як три деньки не поборщуєш, на серці замоторошнить». Потім робиться та сама операція з Осиповим. Слова: «Как едки трои не посутчишь, / Так на тошне заживотит» набувають такого вигляду: «Как сутки трои не поедчишь, / На животе затошнит». І висновок готовий: У Котляревського краще, — бо «на серці замоторошнить» можна сказать, а «на животе затошнит» не можна. Очевидно, це неможливе по-російськи на животе з’явилося у Осипова через те, що цей прийменник на був у Котляревського.

Припустімо навіть, що все це справді влучно. Але 1) не скрізь щасливо випадає справа навернення тексту до належного вигляду і в Котляревського. Напр., «Та що аби що ти верзлялом», повернене до зрозумілості: «Та що аби що верзляти», — стає незграбне і какофонічне, та й не цілком відповідає своїм звуковим складом перекрученому (нема куда приставити: «лом»); 2) не можна твердити, що зразок завжди буває досконаліший за пізніше опрацювання предмету, отже, коли Осипов дав навіть щось слабше, аніж Котляревський, то це зовсім не значить, що він робить по Котляревськім і за його прикладом. Нарешті, 3) нізвідки не видно, що Котляревський або Осипов, даючи перекручену «Сивілину» мову, ставили собі спеціальне завдання досягти якнайповнішої відповідності межи обома рядами — спотвореним і відновленим, справжнім.

На жаль, в обмеженій щодо місця рецензії нема змоги зупинитися на дрібніших прикладах, і ми наведемо тільки ті з них, які характеризують метод нашого дослідника. От приклад. М. Марковський бере одно місце з 1 част. Осипова — пророцтво відносно Римської держави: «Их власть дотоле продолжится, доколе слепота продлится и будут ноги целовать»; потім указує кілька аналогічних місць у Блюмауера і, нарешті, одно місце в III частині Котляревського («Поки не стануть цілувати / Ноги святої постола»). Марковському цього досить, щоб сказати: Котляревський був обізнаний з Блюмауером безпосередньо і утворив це місце незалежно від Осипова. Чому? А тому, що «якби Котляревський користався Осиповим, то він би і це місце навів там, де воно знаходиться у Осипова».

Питання, як Котляревський користався Осиповим, де і в чому від нього відходив, як брав через нього Блюмауера, безпосередньо йому незнаного, — має свою літературу, до якої причетні і Житецький, і Соболевський («Бібліограф», 1889), і Дашкевич, і Минський, і автор приміток до венгеровської «Русской поэзии». Зроблено чимало спостережень, намічено певні висновки. Але наш дослідник ні з чим не рахується, коли діло доходить до його улюбленої думки: Осипов зобов’язаний Котляревському. Знову приклад. В рукописних текстах Котляревського єсть місце, де серед підземних страховищ згадуються «горгони, / Кентаври, грифи, Бріарей, / Химери, карли, Геріони / І жовтих бузьких тьма ужей». Відповідні рядки у Осипова виглядають так: «Кентавры, грифы, Герионы, Гиганты, карлы, Бриарей, Химеры, гарпии, Горгоны, / Невиданных станицы змей». Близькість Котляревського й Осипова безперечна. У Блюмауера, взагалі дбайливішого щодо міфології, єсть тільки один Король Геріон, у Скаррона — знов множина: des Geryons a triple face. Видимо, зразком послужив Скаррон, але кому, Котляревському чи Осипову? Хто взяв перший, а хто запозичив в другу чергу, бо тексти українського і російського авторів, безперечно, залежать одно від одного (пор. стор. 49)? Ці питання вимагають детального порівняння текстів Осипова і Котляревського з Скарроновим, і, тільки з’ясувавши питання про безпосередній зв’язок одного з них із Скарроном, можна було б виносити остаточний рішенець. Тим часом, що робить М. Марковський? Він нараз забуває, що головна його задача довести залежність Осипова від Котляревського і приймає все те за доведене. «Ми вже знаємо, — пише він, — що Осипов користувався з «Енеїди» Котляревського (звідки знаємо?), а не навпаки, і тому, коли натрапляємо на схожі епізоди, то маємо право сказати, що Котляревський був за зразок для Осипова, а не Осипов для Котляревського». Цю фразу М. М. Марковський повторяє кілька раз, очевидно, вважаючи, що при повторенні вона збільшує свою доказову силу.

Ми розглянули два ряди головніших доказів М. Марковського, — перейдемо до арґументів помічних, другорядних. Що «Енеїда» Котляревського була готова раніше від осиповської, наш дослідник бачить ще й з того, що невідомий автор вірша «К господину сочинителю оды на смерть Румянцева-Задунайского» наводить вирази, які звучать цитатою із 4-ї частини «Енеїди» (стор. 70). Румянцев умер в грудні 1796 р. Тоді ж, мабуть, була написана ода, ergo, — висновує звідси М. М. Марковський, — в 1796 р. четверта пісня «Енеїди» Котляревського була відома широкому громадянству. Взявши до уваги, що в тому ж 1796 р. з’явилася 4-а частина Осипова, ми дістаємо побічну вказівку на хронологічну першість Котляревського: його четверта частина уже здобула популярність, коли четверта частина Осипова тільки-тільки з’явилась друком. Висновок опертий на дрібному недогляді. Кінець 1796 — початок 1797 р. — це є можлива дата «Оди на смерть Румянцева»; дати ж написання ущипливої відповіді на неї ми не знаємо. Це могло бути і в початку XIX в., адже ж ода могла розходитись поволі, а Румянцева, «главного малороссийского командира», на Україні пам’ятали довго. Не кажу вже про те, що, поки ми не знаємо тексту оди, ми не маємо права настоювати, що окремі вирази вірша-відповіді, як згадка про кулі з галушок, є цитата саме з IV частини «Енеїди» Котляревського.

Так само не переконує наш дослідник і там, де він пробує збити нові дані, що говорять проти його міркувань. На тій же стор. 70 він пробує ослабити значення відомого листа Котляревського до Гнєдича, де Котляревський пише про «Енеїду», як плід своїх «двадцатишестилетних трудов», згадуючи про своє 26-літнє «баюшки баю» над поемою. Дата 1794/1795 р., як дата початку поеми, М. Марковському невигідна, і він заперечує: «Пам’ять могла зрадити Котляревського». Але ж а) автор дає нам не круглу, не приблизну, а точну цифру і дає її двічі і b) які маємо ми підстави припустити, що в 1821 р. Котляревський остільки втратив пам’ять, що середині 1790-х рр. приписав свій твір, написаний на семінарській лаві чи то невдовзі після неї. Єсть у М. Марковського і ще одно міркування. Що значить це «баюшки баю»? Чи не можна на підставі цього виразу припустити, що в 1794—1795 році твір Котляревського був в якійсь частині готовий, — адже ж «колисати можна щось більш-менш готове, вирощуючи та пестуючи його». Наводжу цю останню фразу, як межу того, до чого можна дійти, обстоюючи свою думку всупереч фактичним даним. Гадаю, що точних меж для метафоричного застосування слова «колисати» покласти не можна: колисати якийсь твір можна і в готовому вигляді, і в напівготовому, і навіть в проекті.

Сказаним, сподіваємось, виправдується і наша оцінка роботи М. Марковського. Щоб бути справжнім, як того вимагав акад. М. П. Дашкевич, переглядом питання про генезу «Енеїди» Котляревського, в ній замало матеріалу, та й розробляється цей матеріал неспокійно, в запальному тоні і немов підганяється під певну, наперед повзяту думку. Автор хоче за всяку ціну збити все, що говорилося досі про Осипова, як джерело Котляревського, дарма що всі найновіші дані немов змовляються проти нього, а образ Котляревського-письменника, що повстає в результаті його досліду, являється, як це зазначив І. Я. Айзеншток (стаття до «Енеїди» в «Літературній бібліотеці» «Книгоспілки»), мало правдоподібним. Котляревський у нашого дослідника вимальовується, немов якийсь «поет флоберівського типу», що працює, обложений джерелами французькими, німецькими, латинськими та польськими, помалу, з повною свідомістю кожного свого кроку, виводячи з тих розмаїтих матеріалів «храм» «національної поеми». Як мало подібний цей повільний ерудит до веселого полтавського оповідача, «души дружеских компаний», дотепного, хоч і не позбавленого глибини «любимца публики», якого зберіг у своїй пам’яті його приятель і перший біограф Стеблин-Каменський!

1928