§ 5. Повісті Квітчині: «Маруся» і «Щира любов»

На свою літературну стежку Квітка потрапив не зразу і навіть, знайшовши її, часто збивався на манівці: він не належав до письменників, що відразу і легко попадають «на свою поличку». Не беручи на увагу статей про інститут в «Украинском вестнике», можна сказати, що він розпочав свою письменницьку кар’єру з легкого журнального балагурства та анекдотів, видержаних у спільному тоді всім фейлетонного складу письменникам дусі. Його «Малороссийские анекдоты», друковані р. 1820—22 в «Вестнике Европы», «возбудили большой смех над малороссийским простолюдьем». «Помню живо, — спогадує М. О. Максимович, — с самого студенчества моего то впечатление, какое произвела в Москве и в Северской Малороссии эта литературная шутиха, пущенная в народ паном Квиткою…» В тому ж тоні витримані й пізніші російські речі Квітки, його «нравоописательные романы» — «Жизнь и похождения Столбикова» та «Пан Халявский». «Это не творчество, — писав Бєлінський, — а штучная работа, сбор анекдотов», легка пожива і розвага для невибагливого журнального читача. Недалеко звідси стоять і деякі з українських повістей Квітки: «Пархімове снідання», «Купований розум», «Підбрехач», всі ті твори, які ми розглядали у зв’язку з котляревщиною і які всі відносяться до його першої, карикатурно-анекдотичної манери.

Нахил до сентиментальних постатей і другої, сентиментальної манери виявився у Квітки лише на початку 30-х рр.

От як розказував про те сам Квітка в листі до Плетньова: «Был у меня спор с одним писателем на малороссийском наречии. Я его просил написать что-то серьезное, трогательное. Он мне доказывал, что язык неудобен и вовсе не способен. Зная его удобство, я написал «Марусю» и доказал, что от малороссийского языка можно растрогаться…»

Куліш у своїх статтях з 50-х рр. («Слово на новий вихід Квітчиних повістей», 1858, «Погляд на українську словесність» в альманаху «Хата», 1860) переповідає справу по-інакшому. На ту пору Куліш усякими способами умаляв Котляревського, а в гоголівських творах з українського життя добачав лише низку помилок проти національного колориту та життьової правди; зразком тої правди і справжнім поетом українського побуту тоді був для нього Квітка. «Тимчасом як Гулак (і Котляревський також) поглумивсь над своїм даром словесним, — писав Куліш, — у його сусіда, Квітки, вже ворушилась у серці «Маруся». Навкруги цвенькає дрібноголове панство, кепкують з рідної мови, з рідних звичаїв… а тут у серці в нього сльози капають над Марусиною гарною і смутною долею, і виходить вона у Божий мир ясна, красна, як та весна, що вже не вернеться…» Перед нами одно зі звичайних перебільшень Кулішевих. Немає жодних підстав висувати Квітку, як антитезу Котляревському, робити з його творчості бич, яким би можна було замахнутись над головами Котляревського та Гулака. У своїй літературній еволюції Квітка лише повторив ту путь, яку перейшов перед ним Котляревський: замолоду — писання для розваги, пародія, анекдот, карикатура, пізніше, на повороті віку — тяжіння в бік поважного й зворушливого, нахиляння до сентиментальних тем та персонажів, до зразків «високої» літератури. Різниця тільки в тому, що Квітка, більш ідилічний і повчаючий, зміцнив супроти Котляревського елементи дидактизму, зробив своїх героїв іще ідеальнішими — без найменшої плями й догани, ще більше ужив заходів, щоб свого читача розчулити.

В чому полягає сентименталізм «Марусі» та інших, у тій же манері писаних повістей Квітки? Перш за все — в їхнім сюжеті. Сюжет «Марусі», як і «Наталки Полтавки» і всіх тогочасних оперет, — то кохання двох молодят, що зустрічає на своїм шляху різні перешкоди: то в планах і міркуваннях батьків, то в станових упередженнях, то в матеріальній нерівності. В «Марусі» Квітчиній — Наум Дрот, батько героїні, не приймає хліба од Василевих старостів, що приходять сватати Марусю, бо хоче мати зятя, який би догледів надбаного ним добра, тим часом як обранець дочки сирота, що не сьогодні-завтра може бути вирваний рекрутчиною з сільського середовища і родинного життя. «Як прийде набор, — говорить Наум Василеві, — то тобі лоба забриють, бо ти сирота… А що тоді буде з Марусею, — ні жінка, ні удова, звісно, як салдаток шанують…» Згодом, правда, цю головну перешкоду усунено; Василь поступає прикажчиком до міського купця, ходить з хурами в Москву й на Одесу, доступається ласки в хазяїна, і вже той шукає на його місце рекрута-найомщика; Наум Дрот приймає Василевих старостів, одбуваються заручини. Але вже пізно. Щастя молодим не судилося. На кладовищі, прощаючись з Василем, що має на якийсь час виїхати в торговельних справах, Маруся передчуває недобре. Василя їй не діждати. І справді, коли жених, одбувши подорож, повертається до нареченої, він замість весілля попадає на її похорон.

Інша фабула, інші деталі, але канва, по суті, та сама і в повісті «Щира любов».

Героїня повісті — красуня Галочка, дочка Олексія Таранця, поважного обивателя з харківського передмістя Гончарівки; герой — Семен Іванович, офіцер, дрібний поміщик з-під Прилук. Їх кохання, як і кохання Василя та Марусі, щире, гаряче і розпочинається раптово, з першої зустрічі, з першої розмови. Перепоною на шляху коханців стоїть їх соціальна нерівність: Семен Ів. належить до панства, Галочка — «до простоти і мужичества». І даремно Семен Іванович доводить — «од писанія і так», — що «перед Богом усі рівні», що «любов усіх рівняє», — Галочка рішуче проти мезальянсу Сем. Іван. Спокій коханого, якому довелось би по одруженню пережити багацько неприємностей з боку сусід і рідні, дорожчий для неї її власного щастя. І вона виходить за іншого. «Об моїй долі, об моїм щасті ви не споминайте, — говорить вона коханому, — я їх поховала; а будемо говорити про вас… Нехай ви, люблячи мене, і не засоромитесь сказати прямо: «вона мужичка!» та яково вам буде тоді? Всі будуть з вас сміятись, усі осуждати, усі цуратимуться вас…»

Сентиментального відтінку «Щирої любові» не заперечує і В. Бойко, що взагалі чомусь вважає потрібним настоювати на реалізмі Квітки. «Сюжет повісті «Щира любов», — пише він, — один з найпопулярніших літературних сюжетів в кінці XVIII і початку XIX в. «Памела» і «Клариса» Річардсона, «Нова Елоїза» Руссо, «Российская Элоиза», «Письма Эрнеста и Доравры» Еміна, «Бедная Лиза» Карамзіна — от серія популярних сентиментальних романів, до якої можна зарахувати і «Щиру любов» Квітки, цю українську «Памелу».

Але не тільки сюжети сентиментальні, — сентиментальні у Квітки і його герої. Всіх їх утворено на один і той самий спосіб, рецептуру якого так чудово окреслює Пушкін в «Евгении Онегине»: «Свой слог на важный лад настроя»… і т. і. Згідно з цим рецептом, герой і героїня чутливої повісті повинні визначатися — «душой чувствительной, умом и привлекательным лицом». І справді: Маруся в Квітчиній повісті того ж імені — надзвичайна красуня: «Висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці, як тернові ягідки, бровоньки, як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте… Коли було заговорить, то усе так звичайно, розумно… а як усміхнеться та очицями поведе, а сама зачервоніється, так от неначе шовковою хусточкою обітреть смажнії уста…» і т. д. Що ж до Галочки в повісті «Щира любов», то про неї і говорить нема чого. Її краса дорівнюється тільки її саможертві. «Хороші зірочки на небі, та вечірня зірочка красивіша над усіми»… «Хороші, красиві дівчата» на Гончарівці, а Галочка поміж ними, як «червона рожа між маківками, як вечірня зіронька між зіроньками». Її речі, з якими звертається вона до Семена Івановича, відзначаються сильно підвищеним тоном. Недаром Костомаров, що в «Молодику» на 1844 р. підкреслював в оповіданнях Квітки «обилие чувства без сентиментальности», і той закинув Галочці певну ненатуральність («Галочка розумує так, ніби наслухалась університетських лекцій»); а дружина Квітки, Анна Григ., мусила обороняти її від нападок Плетньова, доводячи йому, що Галочка істота «земна» і цілком можлива «в простом быту»: «Я могу вас уверить, что Галочка существовала и что теперь есть в том месте, где она жила, люди, которые рассказывают о ее уме столько похвал, что они даже в песнях сохранились».

Сильно і по-сентиментальному ідеалізований і Василь у «Марусі». Подібно до Марусі і Галочки, він живе підвищеним, занадто витонченим, гарячковим навіть життям серця. Перша зустріч з Марусею справляє на нього приголомшуюче враження: він що «тільки погляне на Марусю», то «тяжко здихне і пустить очі під лоб». Його розмови з Марусею пересипані зменшеними формами: «…моя зозуленько, моя кришечко, моя перепілочко!» Цитати з Святого Письма в його розмовах межують з патетичними репліками в дусі мелодрами. Благаючи Марусиного батька віддати за нього Марусю, він кидається об землю, навколішках приповзає до ніг Наумових, цілує їх, гірко плаче і просить. Як належить сентиментальному героєві, Василь — однолюб: його серце «кого раз полюбить, з тим і умирає». На похоронах Марусі, коли приходить до нього черга кинути грудку землі на її домовину, він тремтить і падає непритомний; потім, непомічений, залишає кладовище і після кількох днів блукання попадає в монастир, де й постригається під найменням Венедикта. Любов до Марусі не покидає його і в монастирі, не дає йому остаточно «від суєти збавитись». Умираючи, він просить, щоб з ним і в труну поклали грудку землі з Марусиної могили та колись пов’язаний йому на заручинах шовковий платок. «Та як закон запреща монахові такії примхи, то його і не послухали».

Не бракує сентиментальних образів та ситуацій і в інших повістях Квітки: «Добре роби, добре й буде», «Сердешній Оксані», «Козир-дівці» — одно слово, в тих творах, що становлять основу літературної репутації Квітки і відносяться до його другої (небурлескної) манери.

Говорячи про характер Квітчиних повістей взагалі, ми повинні відзначити іще одну їх рису — це обрамлення фабули загальними міркуваннями на моральні теми, міркуваннями, часом дуже довгими, розтягненими на кілька сторінок, призначеними для з’ясування авторової ідеї. Такі вступи, а іноді й резюме, ми знаходимо скрізь: в «Марусі» — «чого нам, не вічним, так пристращатися до уременного»; в «Козир-дівці» — «нічим ми так не согрішаєм на світі, як язиком, осуждаючи один одного»; в «Сердешній Оксані» — «нема на світі нічого луччого і Богу милішого, як серце матері до своїх діточок»; в «Щирій любові» — «що то є любов? багато про неї і пишуть у книжках, і розказують, та бачиться мені, що усе щось не так» — і в багатьох інших повістях. Ці моралізування, виступаючи на перший план, надають фабулі оповідання службове значення ілюстрації до тої чи іншої моральної тези.

Друга характерна особливість Квітчиних повістей — це їхня перевантаженість описовим матеріалом: пейзажним, портретним і особливо побутовим, етнографічним. В «Марусі» описи займають мало не половину всієї повісті. Тут ми маємо надзвичайно докладний, детально виписаний портрет Марусі (на цілих три сторінки, 28—31, вид. Іогансона 1913 р.); картину світання й ранку (стор. 41—43); описи весілля (стор. 31—33), сватання (стор. 56—58), розговляння (67—68), заручин (стор. 70—75), голосіння над мертвим (стор. 85) і нарешті похорону (стор. 90—94). Ці описи надають часом дуже великим уступам повісті характер етнографічної студії[37]. Уже перший критик Квітчиних повістей I. Мастак (Йосип Бодянський) закинув «Марусі» цю її розтягненість, цю «загроможденность описаниями». «Содержание повести, — писав він на сторінках «Ученых записок Московского университета, — очень просто, немногосложно. Это эпизод из обыкновенной жизни малороссиянина; но не в том беда: самые простые, ежедневные, так сказать, происшествия в нашем быту под пером искусного бытописателя становятся презанимательными. Весь проигрыш пана Грицька… происходит оттого, что он слишком распространяется в своих описаниях, говорит со всею подробностию о всем том, что только малейшее имеет отношение к его предмету; он ничего не оставляет добавить самому читателю, не довольствуется легким намеком, резким, но кратким, очерком или косвенным замечанием».

Подаючи свої уваги, Мастак-Бодянський висловив певність, що Квітка прийме їх «с таким радушием, с каким мы высказали оные в своей статье» і що в наступній книзі Квітчиних оповідань «мы уже не встретим этих неровностей», і «все в них будет стройно, гладко, естественно, изящно, как изящна природа Украйны, где «небо весьма тихо есть и лихого поветрия не слыхать, не видать…»[38] Не вважаючи на всі ці побажання, Квітка і в дальшому не тільки не одмовився від широких, деталізованих описів, але й пізнішим поколінням українських повістярів передав свій нахил до описових, особливо описово-етнографічних надмірностей.