Петро Тенянко. До раю злотосяйного{64}

Поезії, т. 1. Черкаси, 1917 р. Стор. 158. Ц. 2 карб.

З усіх більших збірок поезій, що за останні місяці вийшли друком, збірка д. П. Тенянка одна з найменш інтересних.

У автора, правда, єсть дещо з того, чого бракує іноді українським поетам, — у нього є елементарне знання мови, його вірш ллється доволі легко, але ні одного яскравого виразу, ні одного свіжого образу, ні одного власного настрою ви у нього не знайдете. Сливе кожний рядок його є запозичення з якогось іншого поета.

На стор. 5 ви читаєте:

Образ мій — життя потока,

а душа — огонь пророка.

         У шуканні,

         в пориванні

         я — бентежний,

         необмежний,

         як палкий ідеаліст, —

і зразу ж пізнаєте ритм Чупринки. Перегорнете сторінку далі і там подибуєте такі фрази: «…а люди злі без жалю кидають камінням»… «ні, не кажіть, що край мій рідний — каплиці, труни і хрести». Ви виразно відчуваєте Олеся. Трохи рідше можна знайти щось в дусі Вороного; в двох-трьох уступах (с. 31—32, 152), здається, одбився вплив Філянського.

Коли проаналізувати докладно всю збірку, то кожний вірш знайде свій прототип десь на стороні — і збірник зостанеться без фізіономії: в книзі Тенянка є механічне поєднання Олеся і Чупринки, Тенянка ж в ній, власне, нема.

Автор ніде не виходить за традиційні межі другорядної, провінціальної лірики. Нових тем, поза Чупринкою і Олесем, він не знає і не бачить. І навіть з чужих поетів, в додатку до свого збірника, він перекладає речі мало інтересні — один вірш Надсона і один вірш Петефі (з російського, очевидно, перекладу).

Українській поезії треба багато учитися, але учитись їй треба не в Надсона і не в другорядних російських перекладачів, а в великих майстрів слова, поетів античності, новоєвропейських класиків. І засвоювати їх треба з ориґіналів, а не з російських перекладів.

З інших дефектів книжки варт зазначити певну невиразність епітетів, велику перевагу дієслівних рим (напр., поезія на с. 55—56), подекуди — прикрі прозаїзми.

Найслабшими віршами являються усі наслідування Чупринки, «Сон чи дійсність казкова?», і особливо оце незграбне:

Згадати нам минуле треба?

вертався я з дороги,

привозив зорі, зняті з неба,

і клав тобі під ноги.

Д. Тенянко помилився. В його поезії «зір, знятих з неба» — нема. Взагалі — нічого різноманітного, барвистого, сміливого, небуденного.

1918