§ 1. Травестія після Котляревського. Білецький-Носенко

На початку XIX в. Котляревський, безперечно, центральна постать в українській літературі, єдиний учитель і єдиний зразок для всіх, хто намагався писати «на наській мові дідовськой». Його слідами пішов цілий гурт більших і менших літературних діячів. Його вплив, широкий і сильний, виявився не тільки в галузі двох літературних форм, зразки яких він показав, — травестованої поеми та комічної оперети (оперети-водевіля), а і в галузі байки, оди, послання-«писульки» і навіть повісті. Але найбільшу кількість наслідувань викликала його творчість травеститора. В цій галузі його діло продовжували Білецький-Носенко, Артемовський-Гулак, Порфир Кореницький, Степан Олександрів, Копитько-Думитрашков, Яків Кухаренко, почасти Квітка та Гребінка, не кажучи вже про велику силу невідомих авторів, що полишили нам свої твори, не залишивши власних наймень.

З огляду на хронологічні дати творів, усіх названих письменників можна розвести на дві групи: до однієї стануть сучасники Котляревського, його літературні однолітки, творчість яких припадає на двадцяті — тридцяті роки; до другої — травеститори пізніші, що вийшли на літературний шлях уже по смерті Котляревського, коли в Харкові склався гурток етнографічно-романтичний, а на петербурзькім обрії стала поволі підійматися літературна слава Шевченка. Перші писали в ту пору, коли жартівливі поеми та оди звучали молодо, виглядали непоношено, являючи вдячне поле для письменницької праці; другі виступили зі своїми працями тоді, коли все живе й талановите перейшло до інших жанрів, і мало не з першого ж свого кроку ставали анахронізмом. Всі вони, і перші й другі, раніші й пізніші, за винятком одного хіба Гулака-Артемовського, не піднялися на висоту Котляревського. Не маючи ні його хисту, ні його широких все-таки обріїв, громадських та літературних, не зрозумівши духу і напрямку «Енеїди», вони стали копіювати саму зверхню сторону поеми Котляревського і «вкинулися в надзвичайну часом утрировку та безглузду карикатурність». «Своїми спробами вони довели до того, що на все українське письменство встановився був погляд, як на грубе варнякання, пристановище «малоросійських жартів», так що справжні творці тоді ж таки «мусили не жартома доводити, що українська мова здатна і до серйозної творчості та поважних творів» (Єфремов).

Творчості цих дрібних і здебільшого малоталановитих літератів звичайно надається титул котляревщини.

С. О. Єфремов у своїй «Історії письменства» характеризує котляревщину, як «обивательську літературу» на «всякі злоби дня та біжучі справи». Він указує на її подібність до старих, ще з XVIII в., віршів, сатир та «пашколів», що виходили з «письменних кругів народу» і являли собою відгук на різні події, що так чи інакше будили думку, зворушували уяву широких мас людності: і там, і тут за перо брався «обиватель» — розуміється, в російському, а не польському значенні слова — і орнаментував свій маленький літературний замисел під якийсь признаний і популярний твір[22]. Цей «обиватель», цей тихий і мирний провінціал, озивається часом і в Котляревському, в його тирадах про «Полтаву-матушку», про «битую копійку», цю «прелестницю злодійку» та в елегійних спогадах про те, «як в армії колись велося»; але в авторі «Енеїди» поруч із ним раз у раз вставав, мовляв за Єфремовим, «сковородинець і масон», письменник широких інтересів та широкої сприйнятливості і не давав своєму літературному творові упасти на дно провінціальної графоманії. В котляревщині «обиватель» запанував цілком і надовго. Думка С. О. Єфремова, ніби всі оті невдатні наслідувачі Котляревського з їх грубо-гумористичним тоном, зневажливим трактуванням народного побуту та карикатурно-«кабацкой украинской речью» були в нашім письменстві з’явищем випадковим, скороминущим — ця думка навряд чи може назватися вірною. Котляревщина була довгою й упертою хворобою українського слова. Проф. Дашкевич справедливо зазначає, що «комически-карикатурное изображение народа продолжалось еще в 50-х годах» і на доказ своєї думки посилається на твори Ващенка-Захарченка, Г. і С. Карпенків та інших. Що ж до зумисне-простацького стилю котляревщини, то він — правда, поза межами літератури — доховався в цілості до найостаннішого часу в газетних фейлетонах та аґітаційних листках[23].

Таким чином маемо: 1) провінціально-обивательську природу письменника, 2) грубо-гумористичне трактування народного побуту і 3) образну, конкретну, з нахилом до вульґарності мову. Ці три риси визначають літературне обличчя всієї котляревщини, а зосібна і одного з найперших її представників — Павла Павл. Білецького-Носенка.

П. П. Білецький-Носенко народився і виріс у Прилуцькому повіті на Полтавщині. Замолоду служив у війську, в 1794 р. під командою Суворова штурмував Прагу; потім, вийшовши в одставку, став за штатного смотрителя в прилуцькій повітовій школі. Один час утримував у Прилуках приватний пансіон, де сам викладав усі предмети — риторику, поезію, міфологію, гражданський та воєнний устави, старі й нові мови, історію та географію, а «для преуспевших», крім того, артилерію та фортифікацію. Людина старосвітського, консервативного складу, він міцно стояв на сторожі основ тодішньої суспільності, між іншим, доказував законність і державну рацію кріпацтва. «Как бедна, — писав він, — та монархия, где подданные своевольны! Как призрачно она соединена! Мы видели из переворотов империй, сохраненных нам историей, и малых владельцев, которые возделывают свои поля наемниками. Такой владелец подобен главе какой-то демократической республики… подчиненные его не страшатся, ибо они, когда захотят, могут его оставить. Напротив того, помещик, имеющий своих собственных крестьян, подобен монарху в благоустроенном государстве. Не на этой ли благодетельной власти… малых монархов отчасти покоится непоколебимо деятельное могущество и слава России».

Живучи в своєму провінціальному закутку, цей політичний мислитель і наставник дворянської молоді з найбільшою охотою займався на дозвіллі наукою: підтримував зносини з ученими інституціями, розв’язував завдання, писав преміальні твори, а то й цілі наукові трактати на найрізноманітніші теми — економічні, літературні, агрономічні… Але, треба думати, його наукові писання були дуже невисокої вартості; слави своєму авторові вони не придбали. «Только глубоким стариком, — говорить М. І. Петров, — в 1855 г. Белецкий-Носенко удостоился сочувственного печатного отзыва о своих историко-литературных трудах».

До «малороссиянизма» Білецький спочатку — під час своєї служби в війську — мав певну нехіть; пізніше, отаборившися в Прилуках, він сам став до гурту прихильників українського слова; але навіть і тоді жартливу «Горпиниду» не брав так поважно, як свої наукові праці.

Покуда годі, Музо жвава,

Повісьмо кобзу на гвіздок!

Се од безвілля лиш забава;

Прощай до будущих святок!

Бач, я приймаюсь знов за діло… (III, 48).

«Горпинида» була для нього лише розвагою, лише веселим intermezzo між науковою розправою «про Державина и Ломоносова, величайших лириков российских» та «Пасечником или опытным пчеловодством в южной полосе России».

Розуміється, таке відношення до справи не обіцяло ніякого заглиблення в сюжет, не свідчило про найменше бажання артистично його обробити. «Горпинида, чи Вхопленая Прозерпина» справляє супроти «Енеїди» враження надзвичайно мізерне — і не тільки тому, що поетичний хист Білецького-Носенка дуже дрібний проти хисту Котляревського, але й тому, що її не досить було продумано і не досить оброблено.

Подібно до Котляревського, автор «Горпиниди» травестує російський твір. Його зразком було «Похищение Прозерпины», поема Котельницького (1795 р.), — античний міф, перенесений на ґрунт російського життя, «стара брехенька, за новину» видана — як атестував її в своїй переробці сам Білецький.

Українська переробка поеми невелика розміром, має всього 3 пісні, 133 десятирядкові строфи; розповідає вона в 1-й пісні про гулянку Горпини з подругами у гаю, в другій — про виїзд Плутона з підземного царства і його зустріч з Горпиною, у третій — про журбу Церери, її примирення з Плутоном та Горпинине весілля.

Залежність літературної манери Білецького од «Енеїди» впадає в око відразу, починаючи з українізації латинського імени героїні:

Піп дав їй ім’я Прозерпина;

Що ж? люде, звикши лицювать,

Переіначили: Горпина,

І мні нельзя вередувать. (І, 11)

Про цю ж залежність говорять і окремі образи та порівняння: смерть, що віддає Плутонові честь косою (II, 10); москаль, що мутить на селі («Буває інколи, з дороги / Заверне в хутора москаль», І, 35)[24]; ніч, що «напнула нарозпашку / На мир як смоль свою запаску» (II, 17)[25] і т. п.

Але загальний тон поеми Білецького значно грубіший: їй бракує того іскристого дотепу, який у Котляревського примушує забувати брутальність багатьох сцен; немає в ній і тої етнографічної та психологічної вірності, яка і в гіперболічних описах не порушує пропорцій реального. У Котляревського Дідона, загулявши з Енеєм, розбиває горщика з варенухою («Дідона кріпко заюрила, / Горщок з вареною розбила», І, 31), але це зовсім не типовий малюнок жіноцького «времяпрепровождения»: троянки у нього весь день сидять при кораблях, не приймаючи жодної участі в бешкетах своїх чоловіків. По шинках вони не ходять. А в Білецького-Носенка це явище звичайне. Він так пише:

Коли у свято із скрипицей

Дівчата цілой вереницей,

Гукаючи, бредуть в шинок… (І, 13).

І в результаті дає те, що Куліш називав «насильственной карикатурой». Картини пекла введені немов нарочито для того, щоб відтінити різницю межи письменником талановитим і бездарним. Не кажучи вже про якийсь сатиричний замисел (як у Котляревського), — їм бракує навіть простої вимовності народних малюнків пекельної пащі[26].

Мова «Горпиниди», хоч як її автор намагався писати чисто («на гарній мові України», І, 2), важка і неправильна. У Білецького-Носенка зустрічаємо не тільки скорочені форми («їсть», зам. «їсти», «прикован» зам. «прикований», «манієй» зам. «манією», «з тобой», «з ней», «мні» зам. «мені»), у нього трапляються гріхи проти найосновніших законів української фонетики, яких годі й шукати у Котляревського («Нажерся блискавок і гріма», «Насупився чорніше нічі», «Губки ніби угорки-сливи, / Да як дуга московська, бріви»). Вірш незграбний. Окремі вдатні вирази, окремі музичні рядки (напр., «Земля плугатирям бенкета / Не хоче ставить восени», або: «Но де! Нема про неї й чутки… / Якось-то Пан, божок гаїв, / Шукав для семерної дудки / У болотах очеретів») — трапляються де-не-де, немов ті «рідкі пловці у морській пучині». На величезній більшості строф лежить печать повної версифікаторської безпорадності.