Українська література в 1923 році{119}

«Рік урожаю, рік війни», — так означив колись Міцкевич рік 1812-й. Це означення надзвичайно влучно характеризує і минулий рік 1923-й, в спеціальній, правда, і неширокій царині літературних відносин та літературних фактів. Для широкого українського читача це справді рік появи цілої низки нових імен, нових (і хороших) книжок, нових (і не завжди тоненьких) журналів; для українського літерата — це рік гарячої перепалки межи різними художніми напрямками, між представниками різних поглядів на мистецтво.

Ця перепалка, ця гаряча полеміка — безперечна й жива ознака літературної акції. Нема нічого нуднішого, як сірі й безбарвні роки, без боротьби, без наїздів та артилерійських дуелей. «Все обстоит благополучно!» — зазначає газетний референт у новорічному справозданні, — а потім приходить поет, приходить критик, пригадують минулі роки і складають свій гострий уїдливий присуд, — на зразок того, який ми маємо в закордонній статі Є. Маланюка («Веселка», 1923, IX—X) відносно культурного життя, яким у свій час задовольнялися: «Український інтелект в 1917—1920 році спав. Так запише історія…» Не знаємо, що історія запише про р. 1923, осудить його чи прославить, але у всякім разі про сон говорити їй буде тяжко. Весною і восени, безперестану «гриміла шабля о шоломи» і один по одному з’являлися новаки й дебютанти.

Рік війни, рік урожаю…

Спочатку — кілька слів про урожай. Перша смуга, де він позначився — це періодична преса.

Коли в 1922 році єдиним великим, чисто українським щодо мови, виданням були «Шляхи мистецтва», а решта часописів були або утраквістичні (мішаними мовами), або російські, і українському матеріалові уділяли по декілька сторінок на число («Путь просвещения»), — то минулого року, хоча й почувалися деякі відгомони утраквізму в виданнях, український читач уже мав солідний, типу товстого журналу, на зразок російської «Красной нови», місячник «Червоний шлях».

З квітня по грудень «Червоний шлях» вийшов шістьма книжками (№№ 1–8) і змінив дві редакції. Провідну ролю, замість Г. Ф. Гринька, по переїзді останнього до Києва, обняв О. Шумський, але ця зміна була лише зміцненням раніше зайнятих позицій. Як за Г. Гринька, так і за О. Шумського журнал стояв на ґрунті якнайширшого об’єднання активних літературних сил, містячи гартян і плужан, київських панфутуристів і навіть довгий час поборюваних «неокласиків».

Вадила журналові деяка нетвердість редакторської руки та ще нерівність вимог, ставлених з боку редакції до авторів критичних статей та белетристичного матеріалу, наслідком чого на сторінки солідного місячника попадали часом дуже слабі речі. Несильно були поставлені і ті відділи, які могли надати журналові найбільшої жвавості, одірвавши його од важкого й нерухомого типу російського журналу, журналу-магазину, «складочного места», як давній «Современный мир» або кінець кінцем та сама «Красная новь», і наблизивши його до типу журналу, яким мав бути і не спромігся колишній «Літ.-наук. вісник», — це відділ бібліографії та культурної хроніки. В хроніці «Червоного шляху» була сила заміток сухо газетного характеру і дуже багато фантастичних даних; в бібліографії — досить випадковій — траплялись рецензії приятельського характеру, цілі маніфестації літературної дружби. З усім тим харківський журнал був широкою і цікавою літературною ареною і багатством літературного матеріалу значно переважав берлінську «Нову Україну».

Поява «Червоного шляху» була знаком смерті для «Шляхів мистецтва», які скоро по тому і закрились, виконавши своє завдання предтечі. П’яте і останнє число «Шляхів мистецтва», що вийшло з деяким запізненням, уже після першої книжки «Червоного шляху», містило в собі дві цікаві літературні новини: «Сковороду» — Тичини і «На глухім шляху» — М. Хвильового.

З журналів легкого типу виходив «Глобус» (у Києві) та популярний орган для робітництва «Знаття» (у Харкові).

Погано стояла справа з бібліографією. Після претензійного і важкого невдахи, однонумерового «Голосу друку» — виникла думка видавати невеличкий журнал типу «Книгаря». Але задумана «Книгоспілкою» «Книга» до того зразка не дорівнялася. Троє чисел, що вийшли на протязі року, відзначалися бідністю та випадковістю статейного й рецензійного матеріалу, вузьким кругом співробітників, блідістю й неповнотою хроніки. Потреба живого бібліографічного журналу все ще почувається гостро — тим гостріше, що бібліологія та бібліотекознавство наприкінці року вже спромоглися на солідний, хоч і невеликий розміром орган — «Бібліологічні вісті» (ч.ч. 1—3), видання Інституту наукового книгознавства.

Живу участь у літературному житті року приймали газети:

київський «Більшовик», що після реорганізації завів у себе досить великий літературний відділ, та харківські «Вісті» Всеукраїнського виконавчого комітету рад, що з другої половини року стали випускати щотижневий додаток: «Література. Наука. Мистецтво» (ч.ч. 1—12).

Додавши до перерахованих вище часописів кооперативний двотижневик з літературним розділом «Нову громаду» та голосні «Барикади театру», матимем перед собою увесь терен, на якому відбувалися воєнні дії «шкіл», «течій» та «напрямків».

В обсягу літературної критики минулий рік справді був роком гуртових бійок та одиночних турнірів.

Війна почалася: а) між змістовиками і формалістами — між партизанами двох різних методів вивчення літературних явищ, б) між представниками різних літературних груп (асоціації панфутуристів, харківської групи пролетарських письменників та київських «неокласиків» і в) між носителями різних поглядів на справу «жовтневого» та «широкого радянського» блоку діячів мистецтва.

Оповіщенням війни в першім випадку була стаття Юра Меженка в «Червоному шляху», дискусійним порядком видрукувана, — «На шляхах до нової теорії» (№ 2). Меженко виходить із враження смерті старого мистецтва, в його «найбільш досконалій» формі символізму. «То пристосовуючись до життя, то борючись із ним», це мистецтво виробило «справжню гармонію тем і слів, думок та їх висловів, ідей та їх втілення». З новими умовами життя трудно і поволі, в муках народжується нове мистецтво. І перше, що повинне воно розв’язати для себе, це питання про свою форму. Само визначення революційного мистецтва ще недавно йшло шляхом змісту: характерними ознаками революційності вважалися: 1) свідомо-класовий підхід, та 2) аґіт.-революційна тема. Пора революційному мистецтву стати на шлях шукання форм та їх вивчення, бо ж «форма є те, що ми безпосередньо маємо в творі мистецтва».

Доволі близьку до Меженка позицію зайняв Б. Якубський. В своїй книзі: «Соціологічний метод у письменстві» він пробує довести, що формальне вивчення мистецтва ніскільки не суперечить вивченню соціологічному. Літературні студії без соціологічних спостережень, не поставлені в зв’язок із суспільно-економічними характеристиками доби, рискують зостатися мертво-схоластичними; з другого боку, формальний (морфологічний) метод дає в руки дослідникові точні дані, що визволять його від довільності й суб’єктивізму в оцінках. Вивчати літературу в її відношеннях до соціального життя і структури громадянства належить людині, що вже добре озброїлась всіма здобутками морфологічного методу.

Третя стаття на цю тему — стаття В. Коряка «Українська література перед VII Жовтнем» — в одній частині історична (генеза нових течій з літературних обставин 1900—1910 рр. — «модернізм», «хатянство»), в другій — полемічна. Принотовуючи літературний успіх «Жовтня», Коряк уважає формалістичні теорії перешкодою на шляху до його перемоги і статтю Меженка визначає (не без надмірної, на мій погляд, підозрілості), як «спробу бойового виступу проти марксизму під прапором об’єктивного шукання істини».

До цього ж питання стосуються ще статті: В. Гадзінського («Ще кілька слів до питання форми і змісту» — «Черв. шлях», № 4—5) та Андрія Ковалевського («Питання економічно-соціальної формули в історії літератури», — «Черв, шлях», № 3).

Друга низка герців відбулася протягом року межи таборами панфутуристів, «неокласиків» (тобто киян непанфутів) та гартян. Панфутуристи били на два фронти — по неокласиках (жвава, але невірна в історично-літературних міркуваннях стаття Я. Савченка — «Українська неокласика» в «Більшовику» та його ж «Жовтень в українській літературі та літературні угруповання» — «Більшовик», № 253), та по гартянах. Неокласикам панфутуристи закидали пережовування національно-романтичних тем олесівської лірики (Савченко так і писав: «неокласика, або національна романтика», не добачаючи в т. зв. «неокласицизмі» елементів протесту проти традиційних настроїв укр. поезії та висовування нових формальних вимог); харківській групі пролетарських письменників («Плуг», «Гарт») — панфутуристична критика (теж невірно, принаймні, не завжди вірно) ставила на карб ідейну та фактурну невиразність — відгомони народництва, сентименталізм.

Харківська група — гартяни — так само полемізувала на дві сторони, — причому яскравіше в бік «неокласики», ніж у бік панфутуризму (Коряк — «Мотиви соціальної боротьби в укр. літературі», його ж — «Кінець нової української літератури» — в «Книзі»). Мабуть, із харківського табору вийшла і характеристика сучасного укр. письменства в московській «Красной ниве», № 32.

«Неокласики» в полеміці участі не брали, коли не вважати красномовної автоапології М. Рильського в «Більшовику», № 216.

Нарешті, третє питання, що стало предметом якнайживішого обміркування з боку літературних «політиків» та корифеїв різних мистецьких груп — питання про мистецькі блоки, питання, що з кінцем року ще не розв’язалося — порушене було з ініціативи асоціації пан-футуристів у «Більшовику», а потім підхоплене «Плугом» і «Гартом» на сторінках «Літератури. Науки. Мистецтва». Це питання звелось, кінець кінцем, до суперечки між асоціацією панфутуристів та «Гартом» про чистоту своїх марксистських позицій (статті Семенка, В. Коряка, Елланського).

Поруч із полемічними виступами провадилося і спокійне вивчення окремих письменників — соціологічне (О. Попов та В. Коряк — про Коцюбинського: «Поет української інтеліґенції» Коряка та «Михайло Коцюбинський» О. Попова, «Черв. шлях», № 2), біографічне («Недруковані листи Франка, Л. Українки, Драгоманова», подані І. Ткаченком, матеріали про Тесленка — Щепотьєва, замітки про Шевченка — Айзенштока), естетичне («Естетика «Блакитного роману» — В. Гадзінського).

Там же, в «Червоному шляху» з’явилися й «Ідеологічні постаті в українській літературі після Шевченка» — Дорошкевича (№ 4—5).

Драматична література — єдина галузь, в якій минулий рік не дає нічого яскраво талановитого.

Не беручи під розгляд «Непу» В. Еллана, що уявляє собою публіцистичну спробу, тільки в діалогічну форму одягнену, — маємо трьох репрезентантів цього роду творчості: Я. Мамонтова («Коли народ визволяється», «Ave Maria»), Чередниченкову («Артистка без ролей») та Б. Антоненка-Давидовича («Лицарі абсурду»).

Всі вищенаведені твори нічого нового в техніку драми не вносять. Трохи Винниченка, трохи метерлінківської, дещо для українського вжитку спрощеної манери, і — чи не найбільше — відгуків старої етнографічної драми. Карпенко-Карий, в кращім випадку Винниченко й Олесь, — уся наша драматична творчість ще міцно на цих трьох китах тримається. І нових прийомів — поза ними — не шукає. Найслабіша між цими трьома, «приблизно однакової художньої вартості», творами — п’єса Антоненка-Давидовича. Ще молоде перо, невправна рука — і тому замість дії монологи, монологи, монологи, пересипані цитатами, навантажені афоризмами, «ефектними» словечками та співами, які часами «переходять в загальний рев». А поруч усього того — мова книжна, нежива, неправильна. У т. Чередниченкової, наприклад, на кожному кроці: «Я не хочу казати образ…», «Хіба на ваших обличчях не читаю я страждань зневірившихся…», «Я, старий артист, обвинувачуюся в тому, що не живу психологією юрби».

Далеко відрадніше з’явище становила на протязі року наша поезія. Тут нам не бракує імен, не бракувало і глибоко задуманих, тонко виконаних творів.

Павло Тичина, корифей всього молодого покоління поетичного, протягом року опублікував поему-симфонію «Сковорода» (ще не закінчену) і кілька дрібніших, суто ліричних речей («Плач Ярославни», «Поетам нової формації» і т. ін.). З боку мови і ритму всі вони стоять на звичайній висоті Тичини — тонка майстерність ні разу поета не зрадила — але автора «Сонячних кларнетів» у них зосталося дуже мало. І «Плач Ярославни», і «Поетам нової формації» лишають читача холодним. Алегорія, аполог — сухі лінії логічного прийому, або такий чужий в устах Тичини (бо навіть у газетах повторюваний) словник:

Пройдіть в електроліт міщанства, —

Хай розкладаються кислоти й солі.

Словом, од старого поет одбився, а нове ще не набрало в ньому закінчених артистичних форм. І він ще сам до власного голосу прислухається.

Про кризу світовідчування говорить і прекрасний (місцями) і запашний «Сковорода». Історичного Сковороди в нім, розуміється, нема й тіні. Хаотичний, нетерпеливий, різкий, гордий, з вічною боротьбою душевною, що виливалася в піснях його «Саду» («Ах ти, скука, люта мука», і т. д.); філософ, що знайшов заспокоєння тільки на старості, коли його думка вже спиралася «на сімдесятлітні стовпи життя» і була «на ісходищах віку» обвіяна «подихом вічного» — у Тичини Сковорода зовсім інший: з самого початку він носить у собі гармонію і в блаженному спогляданні світового ладу, в Китаївській пустині, «всіма цвітами процвітаній», переживає хвилини екстазу. А потім перед ним, затопленим у власних думах, розгортаються образи панського насильства і муки народної; його перестають задовольняти білі стіни монастирів, — помста народна, що приходить з гайдамацьким повстанням і пориває в себе його захитану рівновагу. Що спільного має ця постать із справжнім Сковородою, з його проповіддю особистого самоудосконалення? І чи не краще припустити, що перед нами думки й настрої самого Тичини, що китаївські екстази Сковороди — це упивання світовою гармонією «Сонячних кларнетів», а перехід Сковороди до гайдамацьких лав — це настрої «Плугу», «Живем комуною» та «Космічного оркестру», і що, розказуючи про старого філософа, Тичина переповідає історію своїх нових шукань?

З лона харківської групи поетів протягом року з’явилося кілька цікавих поетичних збірок: «Блакитна жалоба» та «Litterae» Доленга, «Кроковеє коло» Йогансена, «Зелене серце» Кулика, «Радіо в житах» Валеріяна Поліщука.

Йогансен, як завжди, полює на тонкі, часом дуже тонкі (де тонко, там і рветься) ритмічні засоби, рідкі звороти, вишукані слова. Чого варта вже назва його збірки — «Кроковеє коло», червоне, шафранове сонце, що світить над його лірикою, громадською і особистою? Але чи не занадто вирахований його ліризм, чи не пересушені його пафос та іронія («Комуна», «Революція»)? Правда, останні уступи «Революції», з тим образом необорної смерті, хвилюють і навіть вражають.

Небагатий на своєрідний ліризм і Кулик, пафос йому вдається більше (див. уривки з поеми «Крим» у «Черв. шляху», № 4—5). Зовсім бідний ліричним темпераментом Доленго; його шлях — до мальовничого слова, його шукання в обсягу образу й епітету («ввічливі хрести і гречний камінь тактовно заховали гнилину»), його стремління — до лаконізму і лапідарності. У Валеріана Поліщука навпаки — тенденція до широкомовності: експансія загрожує зліквідувати рештки художності. Проте в «Радіо в житах» єсть хороші ліричні речі (на жаль, усі вони якнайменше динамічні, напр., вірш «Весною» — «Зеленим духом дише ліс»). У своїх поемах («Сковорода», «Адигейський співець») Поліщук поволі, але невідхильно іде наниз.

Сильно протягом року виріс Сосюра. Його дужий з природи і безпосередній ліризм подолав надуману на імажиністський лад образовість, збагатилися ритми (порівн. «Нальотчицю» або «Залізницю» хоча б з «Червоною зимою»); строгіше, вибагливіше почав ставитися поет до свого словника. Одноманітність синтакси та ще деяка утертість образів («Я бачу космоси в траві» — ах, як надокучили ці космоси!) зостається і сей час, але, раз пішовши до поетичної культури, поставивши перед собою завдання удосконалитися щодо форми, Сосюра скоро, певно, визволиться і од цих хиб. Запорука тому — його вірш у останній книзі «Ч. ш.» — «Зустрів її, таку тендітну…».

Літературний Київ, як і в 1922 р., так і в минулому, поділявся на два табори: пан- і непанфутуристів. Панфутуристи держалися замкнуто, перед публікою виступали зрідка — і то лише друковано. Поети непанфутуристи з читаннями виступали раз у раз і раз у раз приймали за них бичі й скорпіони од протилежного табору. Поезій друкували і ті й другі дуже мало. Із панфутуристів з окремим і новим збірником виступив лише Шкурупій. Після вбогих і нікчемних «Психотез», з їх запізненими фокусами і логічно не зв’язаними зі змістом збірника (оскільки про зміст тут взагалі можна говорити) рисунками машин, — його «Барабан» — явище більш-менш приймовне. А ще приймовніша його робота з Вергарна. Нехай перекладам Шкурупія ще бракує ораторської одточеності ориґіналу, — майстерність прийде в часі роботи і, сподіваюсь, допоможе Шкурупієві викристалізувати свій вірш.

Микола Терещенко дав за рік лише одну більшого розміру поему «Цен-Цан», історію китайського кулі, що зложив голову в боях горожанської війни,

Прийшов з небесного Китаю

І вмер земним робітником —

але одна ця річ примушує з цікавістю ждати його збірки (має ж вона, нарешті, вийти!).

Метри панфутуристів (Семенко, Слісаренко) займалися з’ясуванням ідеологічних позицій групи і як поети продукували мало або не продукували нічого. В «Жовтневому збірнику» асоціації старшим товаришам якраз належать найслабші публікації. Навпаки, молодняк дихає свіжістю і надією («Світ жовтня жде» — М. Щербака).

Поети з непанфутуристичного кола ішли розірваною лавою, творили в різних напрямках.

Осьмачка провадив звичайну свою «гігантомахію» з велетенськими образами та шукав способу замкнути їх у рамках поеми. Загул пробував писати в риторичній манері непогано («Товаришу мій, селянине», «Братам поза межі»), перекладав сатиричні речі Гайне і ввесь час справляв враження поета, що шукає стилю для нових спроб. М. Драй-Хмара і П. Филипович обточували свій стиль уже знайдений. Филипович, крім того, шукав нових тем («Мономах», «Античні барельєфи», «Версаль та Рур»).

Рильський з надзвичайною тонкістю, вередливо і химерно сплавляючи мрію і дійсність, лірику і епос, переходив до ширших рамок ліро-епічної поеми. Його «Чумаки» — вінок на труну викінченого своєрідного минулого, сплетений з дрібних шматочків епічного дзеркала, фраґментів чумацького ліризму, перехопленого голосу пісень чумацьких, міркувань критика про мистецтво «сьогоднішнього дня»; «Крізь бурю й сніг» — сильна спроба перебороти бруд і жах дійсності (старці, злочинство, сите міщанство) потужним гімнографічним відчуттям «синьої далечіні» радісного майбутнього: «блискучі гори антрациту, голоси бібліотек», і — Рильский вірний собі — дзвінкі дитячі голоси, що весело перештовхуються і один одного переганяють…

Благословен молочний дальній шлях,

Що рве серця і одкрива походи, —

таке закінчення цієї прекрасної, кольором надій убраної поеми.

Українська проза часів революції (1917—1922 рр.), її переминання з ноги на ногу, її безсилля, коротке й уривчасте дихання («Блакитний роман» і незчисленні «бризки пензля»), жах перед широкими рамками повісті — всі симптоми кризи — а потім перші проблиски надій на швидке тої кризи розв’язання, — це тема спеціальної розправи, що давно вже чекає на автора. Я не маю ні змоги, ні матеріалу для такої розправи. Скажу тільки, що в обсягу прози рік 1923-й вартий, з огляду на свої здобутки, двох-трьох попередніх.

Цілком несподіваною «нечаянной радостью» були «Сині етюди» Хвильового, що прийшли до Києва на початку року. «Сині етюди», незважаючи на форму, умовну і українській прозі досі чужу, зацікавили читача величезним запасом вражень авторових, що за роки революції, як многодосвідчений Одіссей, «всяких людей надивився й спізнав весь їх побут», умінням підійти, при повній відсутності парнаської безсторонності й холоду, до найпротилежніших сторін життя («Солонський яр»); ущипливістю сатири та піднесенням поета-лірика («Кіт у чоботях»). Нові оповідання, опубліковані після «Синіх етюдів», характеризуються перенесенням уваги на психологію героїв. В одних оповіданнях ця тенденція ледве помічається («Пудель», «Заулок»), у других пробивається досить сильно («На глухім шляху» і особливо в читаному на київській вечірці «Гарту» — «Я»).

Хвильовий, видимо, шукає форми для своїх побутово-психологічних спостережень, форми, необхідної йому, щоби дійти до повісті й опанувати технікою романіста.

До повісті прямує і Валеріян Підмогильний; у нього є тяжіння до психології, уміння ставить проблему («Військовий літун», «Син»); але техніка повістярська дається йому помалу, особливо мистецтво вводити в оповідання діалог. Гр. Косинка, навпаки, майстерно подає розмови своїх героїв; його імпресіоністична манера передає найдрібніші одміни, найтонші відтінки індивідуальної синтакси слововживання. Але до повісті йому шлях далекий: він тільки нещодавно став переходити од етюду, від малюнку з натури до оповідання («Зелена ряса»).

Поруч цих молодих імен у прозаїчній творчості минулого року читач зустрічав чимало імен новелістів та повістярів старшої ґенерації, письменників з п’яти-, десяти-, двадцятилітнім стажем.

На сторінках журналів можна було зустріти давніх знайомих — Ст. Васильченка (прехороше оповідання «Мати»), Нат. Романович-Ткаченко («Шляхами вогненними»), М. Чернявського («Земля»), Гната Хоткевича («В корчмі», «Дарабов»). Мих. Івченко після доволі довгого мовчання видав окремою книжкою оповідання «Степи горять»; торкнувся в одному з творів постаті Сковороди, але, на жаль, у трактовці останнього, оскільки можна судити на підставі оголошеного фраґменту, зостався на ґрунті старого уявлення: Сковорода — учитель народний.

З дебютантів на першому місці слід поставити Андрія Головка, що видрукував минулого року двоє оповіданнів: «Можу» (чи не проти винниченківської назви «Хочу?») і «Червоний роман» (чи не проти «Блакитного роману» Михайличенка?). Андрій Головко — ще віднедавна в повістярській науці. Не дивно, що в нього ознаки наслідування на кожному кроці. Яке неприємне, напр., оте звертання до героя на «ти» в «Червоному романі»! Коли воно цілком до речі у Михайличенка, що писав річ ліричну, то воно зовсім не пасує до оповідання Головкового, з його епічним розробленням теми. А потім — що за мова у Головка? «Панський лан. Пек» («У жнива»); «У вагоні пілікала гармошка»; «Наздогнав тебе «зіром»; «Мій мозок у ґалопному ритмі моторно бринів»; хоч би трохи смаку й грамотності! І це тим прикріше, що оповідання Головка хисту не позбавлені і читати їх (коли б не манірована і різко неправильна мова) можна було б із приємністю.

Поминувши ще «Поетки брудбіллі» В. Чередниченко, запізнений і неталановитий відгук пережитої уже ліричної прози, перейдемо до молодої ґенерації прозаїків-гартян і плужан. Б. Антоненко-Давидович, автор незугарної драми (див. вище), опублікував у «Новій громаді» живе оповідання «Просвітяни»; О. Копиленко, Петро Панч виступили з окремими книжечками (П. Панч — «Там, де верби над ставом»; Копиленко — «Кара-Круча»); переходять до прози й інші молоді автори, що починали з поезії. Микола Хвильовий своїм прикладом дав імпульс цілій низці авторів; одних заохотив до прози, другим дав теми («У байраку» — Г. Коцюби); для третіх — став зразком прозового письма.

В прозі цей рік чи не в найбільшій мірі рік урожаю, радісних сподівань на майбутнє:

Ростуть жита, і юний вітер ходить.

1924