§ 2. Гулак-Артемовський

Білецький-Носенко зі своєю «Горпинидою» та ще два анонімні твори того ж часу («Вояж по Малой России г. генерала Беклешова» і «Вакула Чмир», видрукуваний в додатку до «Грамматики малороссийского наречия» Олексія Павловського, стор. 93—106) являють собою перший початок котляревщини. Всі вони — «Горпинида», і «Вояж», і «Вакула Чмир» — невисокої художньої вартості і стоять на самім порозі літератури. Найбільш талановитого, «найлітературнішого» представника котляревщина придбала в особі П. П. Гулака-Артемовського.

Петро Петрович Гулак-Артемовський (1790—1865) народився на Правобережжі, в м. Городищі, Черкаського пов., де його батько був священиком; учився в Київській Академії; після Академії учителював у польських поміщицьких сім’ях, а р. 1817, за протекцією гр. Северина Потоцького, куратора харківської шкільної округи, перейшов до Харківського університету одночасно вільним слухачем і лектором польської мови; з 1818 р. був учителем дівочого інституту; з 1820 — професором, а в рр. 1841—1849 і ректором Харківського університету.

Професор з Гулака-Артемовського був невисокої і, так мовити б, офіціальної марки. Своєї науки — він читав російську історію — як фахівець він не студіював зовсім, але зате довго і красномовно міг вихваляти Карамзіна «Историю государства Российского», потріпувати нові історіографічні праці й особливо широко розводитись про славу та велич Росії. Спогади слухачів одностайно малюють його як блискучого промовця, великого майстра до фрази, що своїм потужним «ораторським» голосом виповнював найбільші університетські аудиторії, але знань давав мало, зоставляючи «своих слушателей в полнейшем невежестве по отечественной истории».

Як усі люди, що власними зусиллями самі протоптали стежку до високого службового становища, Гулак-Артемовський був людиною зручною, з великим практичним тактом; умів набути і підтримати потрібні для служби зв’язки, з’єднати ласку впливової людини, підкреслити, де треба, своє «вірнопідданство» та свій патріотичний настрій. Останній цілі він дуже часто примушував служити і своє українське перо, і треба визнати, що не завжди все те виходило на добре. В його випадах проти «клеветников России» немає й найменшої гідності поета-громадянина. Його вірші про Пальмерстона, англійського прем’єра часів Кримської війни, ліберала та імперіаліста —

Не спить він день, не спить і ночі…

А що найбільше дошкуля

Його і шилом коле в очі,

То слава білого царя, —

по суті, повні того самого «квасного» патріотизму, що й тогочасний російський «лубок»:

Вот в воинственном азарте

Воєвода Пальмерстон

Поражает Русь на карте

Указательным перстом.

Але чи не найкраще характеризують Гулака його поезії, присвячені одержанню орденської звізди. Кожен їх рядок повен такого наївного культу чина і ордена, такої дрібно-урядовецької психології, що трудно собі навіть уявити автора поважним і заслуженим університетським професором.

І на радощах серденько

Під звіздою б’ється, —

Що аж стрічка та частенько

На грудях трясеться…

Перед нами обиватель з вузьким крайобразом, консервативний, небайдужий до урядової ласки, оборонець існуючого ладу, російський патріот офіціального ґатунку, одно слово, перед нами те саме обличчя, що вже глянуло на нас з писань Білецького-Носенка.

Розуміється, літературна праця для Гулака-Артемовського, так само як і для Білецького, була нічим іншим, як тільки розвагою. «Артемовский не был то, что называется человеком литературным», — спогадує про нього М. де Пуле. Далекий від думки присвятити себе виключно літературі, він у письменстві був лише аматором. Де Пуле гадає навіть, що коли б Гулак порішив зосередитися виключно на літературній праці, він навряд би став писати по-українськи: «Он с одинаковым совершенством владел языками русским, польским и малорусским и, как человек очень умный и практический, едва ли отдавал предпочтение последнему». На щастя, Гулак займався літературою тільки «межи ділом», одпочиваючи од ректорських та професорських обов’язків, і тут на дозвіллі українська мова привабила його своєю свіжістю, відсутністю в ній робленого, штучно піднесеного стилю, в якому він вів свої університетські лекції, привабила його тим, що давала вихід гумористичній стороні його натури та його українському, краєвому патріотизмові. Бо ж при всьому своєму кар’єризмові і «казенного образца» лекціях з російської історії, Гулак був щирим українським патріотом, аматором і добрим слугою українського слова, хоч радив Кулішеві «не слинити», «козацьку матір» оплакуючи, але разом з тим сам в 1860 р. закликав своїх знайомих до підтримання «Основи», небайдужий до перспектив дальшого розвитку «рідненької мови».

Писати Гулак почав ще на академічній лаві. Але його перший твір — переробка поеми Буало «Le Lutrin (Налой)», направлена проти чиновницького хабарництва, написана була церковнослов’янською мовою. Українські його твори з’явилися пізніше, вже після російських; перші з них датуються 1817, останні 1860-ми роками. Все, що становить літературну славу Гулака — байка «Пан та Собака», «Гараськові пісні», «Рибалка» — все те вийшло друком у першу половину його літературної діяльності, між 1817 та 1833 роком. Писанням його старечих літ звичайно надають менше значення, хоча й серед них трапляються цікаві й талановиті речі.

До школи Котляревського Гулака-Артемовського відносять перш за все «Гараськові пісні», його переробки Горацієвих од. Вони не всі однакового характеру і однакової артистичної вартості. Одні стислі, короткі і зостаються в тісних рамках гораціївського вірша (такі переробки од II, 3, І, 23, почасти І, 11); інші (І, 34, II, 9, II, 14) докладні, розведені водою і відступають від плану свого первотвору, являючи, по суті, низку варіацій на гораціївську тему.

Найбільшою популярністю серед Гараськових од користується перша ода до Пархома. У Горація її заадресовано до Деллія, другорядного памфлетиста і політичного аґітатора перших часів Авґустового правління. Горацій рекомендує в ній своєму приятелеві зрівноважений спокій філософа, aequam mentem:

В години розпачу умій себе стрим?ти

І в хвилі радості заховуй супокій,

І знай: однаково прийдеться умирати,

       О Деллію коханий мій, —

Чи весь свій довгий вік провадитимеш в тузі,

Чи, лежачи в траві, прикрашений вінком,

Рої понурих дум на затишному лузі

       Фалерським гнатимеш вином.

Цю саму думку повторює і Гулак-Артемовський, але в іншому тоні й іншими образами:

Пархоме! в щасті не брикай,

В нудьзі — притьмом не лізь до неба;

Людей питай, свій розум май,

Як не мудруй, а вмерти треба, —

Чи коротаєш вік в журбі,

Чи то за поставцем горілки

В шинку нарізують тобі

Цимбали, кобзи і сопілки.

Його засоби передачі латинського ориґіналу ті самі, якими користувався і Котляревський: 1) «високий» тон первотвору заміняється «підлим» (зам. фалерну — поставець з горілкою, зам. затишної луки — галасливий шинок) і 2) класичній темі надається українська орнаментація, — як Котляревський перейменував на український лад своїх троянських героїв, так і Артемовський латинське ім’я Горацієвого адресата заміняє на українське наймення Пархома, італійський пейзаж — на український, римську пригородну обстановку на українську сільську. У Горація читаємо:

Бо прийде, прийде час: покинеш поле й луки,

І віллу, і сади, де Тибр тече мутний,

І на усі скарби пожадливії руки

       Наложить спадкоємець твій.

А в Артемовського:

Покинеш все: стіжки, скирти,

Всі ласощі — паслін, цибулю…

Загарба інший все, — а ти

З’їси за гірку працю дулю.

І смерть наприкінці оди з’являється у нього в образах, витворених народною уявою. У Горація — підземні ріки, Харонів човен і вічне вигнання у царство тіней:

І всі ми будем там. Надійде мить остання

І в човен кине нас, як діждемо черги, —

І хмуро стрінуть нас довічного вигнання

    Понурі береги.

А в нього смерть приходить до людини на піч і не потребує ні урни з жеребками, ні човна через ріку, щоби віддалити свою жертву від живих:

«Чи чіт, чи лишка?» — загука.

Ти крикнеш чіт. — «Ба, брешеш, сину!» —

Озветься паплюга з кутка,

Та й зцупить з печі в домовину.

В цей же спосіб перелицьована в Гулака і знаменита лермонтовська «Дума» («Печально я гляжу на наше поколенье»); в її тоні, грубо жартівливому, трудно відчути високе піднесення патетичного лермонтовського ямба:

Так тощий плод, до времени созрелый,

Ни вкуса нашего не радуя, ни глаз,

Висит между плодов, пришлец осиротелый,

И час их красоты — его паденья час…

И прах наш с строгостью судьи и гражданина

Потомок оскорбит презрительным стихом —

Насмешкой горькою обманутого сына

     Над промотавшимся отцом.

Замість тривоги сучасника за своє покоління, покоління «без честі і поваги», без громадських ідеалів, у Гулака-Артемовського добродушна посмішка людини старшої ґенерації над ґенерацією молодою, щось на зразок многослівної балаканини сільського дідка, глибоко впевненого, що за його молодощів і люди були здоровіші, і земля родила краще:

І марно як жили, так марно і помруть, —

Як ті на яблуні червиві скороспілки,

Що рано одцвіли та рано й опадуть;

Ніхто по їх душі та й не лизне горілки.

І років через сто на цвинтар прийде внук,

Де грішні кості їх в одну копицю сперли;

Поверне череп їх та в лоб ногою — стук!

Та й скаже: «Як жили, так дурнями і вмерли!»

Обидва вірші, розглянуті вище, репрезентують ту старотравестійну манеру Гулака, яка у нього спільна з Котляревським і всією котляревщиною. Але поруч неї єсть у нього й інша манера, далеко шляхетніша, що становить власне перехід од травестії до перекладу. В цій «новотравестійній» манері видержано дві переробки — «Рибалка» з Ґете та вірш «До Любки» (До Хлої) з Горація (ода І, 23).

Горацієва поезія «До Хлої» — одна з перлин його лірики, справжнє диво лаконізму й стислості. Подаю її в перекладі, по змозі точному:

Чому від мене так ти утікаєш, Хлоє?

Мов сарна молода, що в горах — боязка —

Страшиться вітрику і тиші лісової

     І матері шука.

Відновлена весна прогомонить гаями,

Зелена ящірка в кущах зашелестить, —

Вона жахається і дивиться без тями,

     І вся тремтить, тремтить…

Таж я не лютий тигр і вийшов не на згубу;

Я не ґетульський лев, щоб сарни розривать…

Пора вже дівчині, що виросла для шлюбу,

     Од нені одставать.

Що ж робить з цією п’єсою Гулак-Артемовський? Перш за все він вносить до неї нові деталі і з дванадцяти рядків розтягає її на вісімнадцять. (Все, що український автор додає від себе, відзначаю курсивом).

Нащо ти, Любочко, козацьке серце сушиш?

Чого, як кізонька маненька та в бору,

Що — чи то ніжкою сухенький лист зворушить,

Чи вітерець шепне, чи жовна де кору

На липі подовбе, чи ящірка зелена

Зашелестить в кущі, вона мов тороплена

Дрижить, жахається, за матір’ю втіка:

Чому, як та, і ти жахливая така?

Як зуздриш, то й дрижиш! Себе й мене лякаєш!

Чи я до тебе — ти, як від мари, втікаєш.

Та я ж не вовкулак, та й не ведмідь-бортняк

З Литви; вподобав я не з тим твою уроду,

Щоб долею вертіть твоєю сяк і так

І славу накликать на тебе і невзгоду.

Ой час вже дівчині дівоцьку думку мать:

Не вік же ягоді при гільці червоніти,

Не вік при матері і дівці дівувать;

Ой час теляточко від матки одлучити.

Ця розтягненість переказу зменшує артистичну вартість Гулакової переробки. У Горація мало не все очарування п’єси міститься в її недосказах; у нього зазначено лише кілька головних моментів, решту читач повинен доповнити сам. У Гулака, навпаки, все з’ясовано до краю. Там, де в первотворі образ, намічений пунктиром — «я не лев, щоб розідрати тебе» — у нього три рядки коментаріїв: «Вподобав я не з тим твою уроду, / Щоб долею вертіть твоєю сяк і так / І славу накликать на тебе і невзгоду». Місцевий колорит покладено доволі густо: лютого тигра перетворено на вовкулаку, ґетулійського лева — на бортняка-ведмедя «з Литви». Але другої характерної для травестії риси немає: немає навмисного передражнювання тону, навмисної зміни в освітленні теми. Ліричний вузол п’єси — спокійна ніжність поважної літньої людини, оте милування молодою — дикою — вродою зоставлено непорушеним, не перев’язаним на новий лад. І коли переробці бракує властивої первотворові закінченості, то самі її хиби — необробленість вірша, необточеність фрази — надають їй своєрідної ласкавості. Ласкавість видається ще трохи грубуватою, але то тільки тому, що сама українська мова ще не досить витончена, подібна до натрудженої й шорсткої хліборобської руки.

Травестії Гулака-Артемовського знайшли собі високу оцінку в українській критиці. В цьому розумінні їх авторові повелося краще, ніж Котляревському: правда, його не підносили на степень основоположника нового письменства, але йому не прийшлося витримувати і стільки шалених наскоків та атак. Перший із присудів належить Костомарову і міститься в його «Обзоре сочинений, писанных на малороссийском наречии» 1843 р. Цей присуд Костомаров кілька раз повторяв і в пізніших своїх статтях. «Артемовский-Гулак, — писав він, — был редкий знаток самых мельчайших подробностей народного быта и нравов и владел народною речью в таком совершенстве, выше которого не доходил ни один из малорусских писателей». Костомарову вторить скубент Чуприна (проф. О. О. Котляревський). Не заперечуючи пародійного характеру окремих творів Гулака, скубент Чуприна вважає, що в нього «пародия является более внешним образом, как форма». Зміст став не той, і «стоит сравнить «Перелицованную Энеиду» Котляревского с переделками Горациевых сатир (помилка: од!) г. Артемовского, чтобы увидеть всю разницу между ними… Вы не встретите в них (Гулакових переробках) ни одной черты, которая могла бы обличить их немалороссийское происхождение… Под бойким пером его латинский наряд пришелся по вкусу малороссийской литературе. Она в нем немного странна на первый взгляд с ее философскими увещаниями оставить жизнь и смерть в покое, да подумать о том, есть ли горелка… Но все это искренно и чуждо цинических проделок предшествующей литературы». І навіть сам Куліш, що з таким завзяттям нападав на травестійний гріх Котляревського, ласкаво прийняв Гулака під свою руку, доглянувши в нього і повагу до народу, і різноманітність відтінків у мові, і чималу її гнучкість, і велику її міць.

Все це одгонить певним перебільшенням. Варт лише перегорнути дві-три сторінки Гулакових творів:

Чого ви, пранці, розсвербілись?

    Який вас гаспид розчесав?..

Той дурень, хто іде дурним панам служити,

А більший дурень — хто їм дума угодити!

Годив Рябко їм мов болячці й чиряку.

А що за те Рябку? Сяку мать та таку!

Цинізму у Гулака ніяк не менше, як у Котляревського, а прославлена різнобарвність його мови не що інше, як леґенда, утворена критичними оцінками Чуприни та Куліша: мало не над усією літературною спадщиною Гулака стоїть досить виразний душок тої «кабацкой речи», яку ставлено колись на рахунок Котляревському.

Ну ж! цуп останню ти гривняку з капшука,

       Поки стара пере ганчірки;

Бо вже як вернеться, то думка, бач, така,

Що помремо ми без горілки…

Коли Кулішеву характеристику стилю та мови Гулака і можна прийняти, то тільки з певним обмеженням, віднісши її до трьох-чотирьох виїмкових його творів, зосібна до півтравестованої «Любки» та перекладеного з Ґете «Рибалки».