М. Мандрика. Пісні про Анемону{53}

Том перший поезії. Київ; 1917 р. Стор. 176. Ц. 2 кар. 40 к.

М. Мандрика — цілком нове ім’я на обрії української поезії. Належить воно поетові, як свідчить про це І том, не стільки талановитому, скільки продуктивному, що віддає перевагу еротичним мотивам. Ліричні п’єси Мандрики ні в якому разі не можна назвати ориґінальними: найкращі з-поміж них (і, властиво, єдині, які так чи інакше можна вчитати) сильно нагадують Олеся часів перших його збірників.

І коли ви в «Піснях про Анемону» читаєте:

Гарно як в парку. Багряні кленки

В золото й барви вбирають стежки.

Прийдеш ти, мила, у царство це казки,

Ти принесеш мені сонце і ласки,

або «З любов’ю смерть іде об руку», або «В душі моїй дзвенять слова й пісні», — вам здається, що ви маєте перед собою невдатну пародію на «Кримські образки» Олеся (ч. 1), або на щиро поетичне його «Щороку».

Мандрика — поет химерний, що любить екзотизм і незвичайність. Недурно і свою кохану, якій присвячує вірші, він назвав Анемоною, а Дніпрові човни нагадують йому Венецію.

Мандрують човни по Дніпрі

Блискучі, як ґондоли.

Проте провінціальний несмак часто пробивається крізь всю ту вишуканість і псує авторові всю справу. А несмак у нього дійсно великий. От кілька зразків. Автор говорить про своє прощання з коханою:

О, як же тяжко відривати

     Ці рученьки,

Од уст з крівлею одривати

     Ці губоньки.

Або як вам подобається така авторова заява.

…Убий мене у сні (краще: вві сні),

Але не зрадь мені (краще сказати: мене),

Я гірш Отелло, гірш звіря страшного!

Або такий розкішний уступ:

Чого ти вчора не прийшла?

     Де ти була?

Тебе сюди не рвало?

Українська мова в поезіях Мандрики ні яскравості, ні колоритності не має. В ній багацько неправильних форм («шовк косей твоїх»), багацько диких москалізмів, вроді:

Одні уста твої

Болючі во сто крат.

Неточні ритми зустрічаються вельми часто, а подекуди нелегко піймати і розмір. Такі рядки, як:

Твої уста я цілував,

А в серці не мав віри, —

річ доволі звичайна.

Під кожною поезією автор старанно ставить дату її написання. Виявляється, що першу поезію збірника складено 30.VIII.16 р., останню 27.ІІІ.17. Це значить, що на весь збірник пішло трохи більше як півроку; 170 п’єс за 200 день. Як бачимо, автор дуже далекий од мудрої ради Горація пильно обробляти кожну річ і держати її в портфелі до дев’ятого року. Він пише похапцем, олівцем на коліні, і одразу ж пускає в друк, очевидно, певний, що натхнення його вивезе. На жаль, ми змушені розчарувати автора. За наших часів поетові самого бажання писати не досить. Йому повинно мати вироблений смак, технічну виучку, знання і культурну форму, одним словом, все те, чого бракує авторові «Анемони».

1918