[Редакційний коментар]{89}

Даючи місце замітці С. О. Єфремова — «З приводу однієї рецензії», редакція «Книгаря» вважає потрібним сказати кілька слів з свого боку.

Віддаючи до друку рецензію д. Ревуцького, редакція в основі була солідарна з її оцінкою «Короткої історії українського письменства», а тому всі закиди шановного автора на свій рахунок готова прийняти і від свого імені на них одповісти.

Питання перше, чи мав підстави рецензент «Книгаря» підійти до книги С. О. Єфремова як до книги шкільної. Редакції здавалось, що мав. Правда, автор ніде в титулі своєї праці не поставив тих підзаголовків, які звичайно ставляться на підручниках, і, як ми знаємо тепер з його авторитетного роз’яснення, готував тільки популярну книгу, — але 1) прилучена до історичного огляду коротенька «теорія словесності» видержана в тоні й обсягу середньошкільних підручників, 2) звістки, що з’являлись подекуди в українській пресі і не були заперечені автором в спеціальній передмові, а вона особливо була б бажана, з огляду на те, що від автора сподівалися іменно підручника, і, нарешті 3) той факт, що книжка пішла в продаж як підручник для школи, — все це вкупі давало право поглянути на «Коротку історію» трохи інакше, ніж як дивився на неї сам автор. І, певне, не випадково те сталося, що й інші рецензенти книги д. Єфремова (С. Д. в «Вільній укр. школі», 1919, 8—9, і М. Марковський в «Україні», 1918, І—II) приложили до неї ту ж саму мірку, як і рецензент «Книгаря».

Центральне місце в увагах д. Д. Ревуцького займають: з одного боку — вказівка на перестарілість і неповноту означень в теоретичній частині праці, з другого — вказівка на невиразність характеристики поодиноких письменників (в частині історичній, — невиразність, що постала як наслідок бажання удержати схему і рамки великої «Історії письменства». Обидва ці закиди лишаються в силі і після одповіді С. О. Єфремова.

Що торкається тону рецензії, то в ньому редакція рішуче не добачає тієї «непочесної манери виявляти власну вченість», яку інкримінує нашому рецензентові С. О. Єфремов. На нашу думку, тут було тільки бажання потвердить свою думку авторитетною зсилкою на основні історично-літературні праці.

Трохи дріб’язковою виглядає зсилка на працю І. М. Івакіна і увага щодо князя київського Святослава, — але це, на думку редакції, деталь, яка великого значення не має і яку в рецензії зазначено тільки між іншим. Сам рецензент її не обстоював, і коли вона лишилась в тексті, то це сталось виключно з вини редакції.

1919