§ 5. Травестія в 40—50-х рр. Олександрів, Копитько, Кухаренко

Після короткочасного піднесення в писаннях Гулака-Артемовського травестійна творчість, так звана котляревщина, знову спускається на степінь малохудожніх, а то й зовсім нехудожніх «проб пера» провінціальних літератів.

«Перелицьовану Енеїду» Котляревського професор Дашкевич визначив, як «сочетание бурлеска и пародии с более глубокими мыслями»; інші дослідники додали до того, що це «сочетание» із художнього боку обставлено дуже непогано — випуклі постаті, влучна мова, колоритно змальований побут. Гулак-Артемовський потрапив піднестися на висоту «Енеїди», лише як твору художнього: «более глубоких мыслей» в його переробках з Горація і Лєрмонтова («Кінець віку») не знайти. Що ж до творів провінціального аматорства 40—50-х років, то вони просто вражають вузькістю ідейного захвату і безсилістю виконання.

Одним із таких творів був «Вовкулака» Степана Олександрова, уміщений в «Южном русском сборнике» А. Метлинського 1848 р. Степан Олександрів був сільський священик, родом з Цареборисівки, Ізюмського повіту на Харківщині, вихованець Харківського колеґіуму; в літературі він появився людиною уже літньою, маючи добрих чотири десятки за плечима. Серед літературних творів, які заохотили його до віршування, поруч «Енеїди» Котляревського та «Салдатського патрета» Квітки, були речі іншого ґатунку, писані не для розваги, не для жарту, і в тому числі «Кобзар» Шевченків:

Дванадцять літ прожив я в бурсі,

Та й не прийшло тоді в догад,

Що наша кобза в Петенбурсі

Колись-то буде грати в лад.

Тепера ж, як в моє віконце

Пісень знакомих з п’ять прийшло, —

Мені здалося, наче сонце

Посеред ночі ізійшло.

Але та, іншого ґатунку, література на поемі Олександрова не відбилася. Його незугарний, немотивований психологічно «Вовкулака», хоч і заснований на народнім переказі, але далекий од тієї побожності, з якою ставились письменники 40-х рр. до народної творчості. Зміст поеми становить трилітнє блукання вовкулакою героя Володьки, покараного закляттям відьми. В кінці оповідання мораль:

…Не треба ворога клясти —

Його без тебе Бог накаже,

А ти не лайся, а прости.

Так Бог усім велить робити,

Хто нам яке подіяв зло,

За те його вже діло мстити,

А ти роби йому добро.

Другий із доволі численних творів тих часів і того ж таки жанру — «Жабомишодраківка» К. Думитрашкова (Копитька), видана в Петербурзі р. 1859. «Війна жаб і мишей» — ця стародавня грецька поема — в переробці Думитрашкова «з гречеського лиця на козацький виворот перештопана», до того перештопана не без наміру надати їй алегоричного характеру. Під жабами Думитрашків розуміє запорожців, під мишами поляків. Юпітер у нього держить за жабами, лякає мишей блискавкою, а коли блискавки вказується мало, насилає на них раків, під якими треба розуміти російську армію, що розв’язала довгу польсько-українську зваду. В гекзаметрах поеми багацько вульґарних форм, грубих фразеологічних зворотів: «хвабрий», «муниця» (амуніція), «страженіе», «шкадрон» (ескадрон), «Явропа», «м’яса чортмає зверху», «дав дуба», «ніг до стогаспида мали» і т. п.

Ще нижче стоять твори анонімні, з якими ми вступаємо в царину літератури суто обивательської. В цих творах немає ні історичних картин, у позичену рамку вправлених, ні на свій лад перероблених народних повір’їв: приїзд губернатора або архієрея, смерть місцевого нотабля, якийсь губернський, а то й повітовий скандал — такий їх зміст. Важкий, незграбний, насичений провінціалізмами вірш, повний ремінісценцій з Котляревського, — така їх форма. От одна з цих поем. Оповідає вона про смерть генерала Завадовського, «палача Кавказа», що, командуючи Кубанською пограничною лінією, руйнував аули горців. Безоглядний кар’єрист і свого роду «свободний мислитель», генерал Завадовський, мабуть, глибоко обурив своїми думками і поводженням провінціальне сумління, і воно помстилось на нім леґендою. У хвилину смерті до генерала являється «владика Тартара» і забирає його з собою, як запеклого і непокаяного грішника. Поему написано двома мовами. Священик, що приходить сповідати Завадовського, Демон і сам автор поеми користуються російською мовою; Завадовський же, як «закоренелый малоросс», усі свої добродушно цинічні репліки подає по-українськи, приправляючи їх приказками і порівняннями. І навіть, коли демонські слуги тягнуть його до пекла, прощається з цим світом і маєтками українською фразою:

Ой, братики, пропав я з вами,

Прощай, Платонівка, прощай!..

«Вовкулака» Олександрова, «Жабомишодраківка» Копитька, анонімні «Последние минуты Завадовского» — все це різні точки на похилій площі, якою пішла котляревщина в період нових літературних настроїв, в добу по смерті Котляревського. Але тоді ж, у 40-х рр., зроблено було й спробу піднести травестію на ступінь цілком поважного літературного жанру. Спроба ця належить, як довів І. М. Стешенко, Якову Кухаренкові, отаманові Кубанського війська, наслідувачеві Котляревського і приятелеві Шевченка († 1862). Її назва — «Харко, запорозький кошовий». Її завдання — змалювати початок Кубанського війська і перші кроки української колонізації на Кубані — прихід запорожців та втікачів-селян зі старої України.

На цю думку навів Кухаренка його кубанський патріотизм (всі його твори прославляють Кубань і кубанців), а зразок для Харкової постаті дав йому Котляревський своєю характеристикою Енея, тільки не бурлаки, не «парубка моторного, удатного на всеє зле», яким Еней являється в перших частинах, а кошового, розважного ватажка козацького, що «умом і храбрістю своєю»

В опрічнеє попав число (V, 36),

що один за всю свою ватагу одповідає і за думами не спить цілі ночі (VI, 31). Цей Еней справді нагадує відомі нам постаті основоположників нового козацтва, і проф. Дашкевич цілком слушно підкреслює його історичність: «Эней и его спутники — это как бы казачество, бродившее по свету после разрушения Сечи». Що в Котляревського сталося само собою і то не зразу, те Кухаренко ставить перед собою свідомо, як певну літературну задачу. Він хоче дати поетичну обробку справжньої історії Кубанського війська. Але це завдання вимагало од нього — розірвати з усіма засобами травестійного письма, дати історичну поему такого типу, як Пушкін у своїй «Полтаві». На такий крок у Кухаренка не стало сміливості. По-перше, він зберіг псевдокласичний план травестійної поеми, в більшій мірі навіть як сам Котляревський. Свого героя він показує нам на середині його повного пригод шляху, in mediis rebus; ми бачимо Харка, що блукає в нетрях, у невідомій стороні, і скаржиться на долю, аж поки не потрапляє в яму, викопану на вовків. З вовками він сидить там цілу ніч, а вранці другого дня його визволяють звідти звіролови, що приходять по здобич. Такий зміст 1-ї пісні. У дальших піснях дається експозиція: Харко, подібно до Енея у Верґілієвій поемі, в довгій промові оповідає своїм господарям свою попередню історію, як став він запорозьким кошовим, які робив походи, як боровся з полонофільством городової старшини. В цій довгій і плутаній, повній анахронізмів оповісті, де згадуються, як сучасники, всі помітні історичні діячі двох століть — XVII і XVIII (польський король Владислав, Катерина II, Виговський, Конєцпольський і Калнишевський з Глобою), зорієнтуватися дуже нелегко. Та автора, видно, і не обходить повна історична точність. Його Виговський, Чаплинський та ін. — то постаті схематичні, що позначають собою різні політичні програми, популярні серед козацької старшини. В кінці IV розділу Харкове оповідання перериває господиня дому, що дала захист кошовому в «країні імгеретин»; вона веде його в пущу, купає в багні, бо так заповідала їй мати Харкова, колишня її приятелька, показує йому в чарівному люстрі славну долю Кубанського війська:

Слобідок було хоть мало

І не встроєні були,

Но Харкові легше стало,

Бо щасливо там жили:

Рибу по морях ловили,

Бога у церквах молили,

Щоб Господь вмилостивлявсь;

Табуни, отари ходять,

Череди скотини бродять, —

Наш Харко аж засміявсь.

Далі знову продовжується оповідання Харкове і на цей раз доходить до зруйнування Січі. Чутка про Харка досягає імгеретинської цариці Ганни (Дідона «Енеїди»), але тут на порозі роману Харко — Ганна поема обривається. Спланована дуже широко, вона розгортається поволі, обростає непотрібними деталями, погрожує стати «поэмой песен в двадцать пять».

Друга риса травестійного стилю, яку повинен був і якої не зміг стерти Кухаренко, це численні описи гулянок та пияцтва, нудні й розтягнені, позбавлені колоритності «Енеїди»:

Випили вони по чарці,

Трохи згодом по другій;

З'іли м'яса по ковбатці,

Як ось гульк — іде Сергій

Сват, за ним кума і сваха;

Шурин Дорош, Клим, Домаха,

Пимен, Васька і Улас;

«Будьте-здрастуйте», — сказали.

Та й і хліб на стіл поклали.

«Дякуєм! сідайте в нас» і т. д. і т. д.

Сцена частування розтягається на цілих десять строф, домішуючи в історичну поему чужі щодо тону і непотрібні для неї побутово-описові елементи. І це на протязі всіх 7 розділів. У результаті трудно зрозуміти, що саме являє собою «Харко». Для бурлеску в ньому занадто багато історії, імен і подій, які трактуються поважно, не без патріотичного часом захоплення (коли авторові хочеться посміятися, для чого заходжуватись коло таких важких речей, додержуватись такого широкого, складного і штучного плану?). Для історичної поеми в ньому занадто побутових, по-бурлескному освітлених сцен, занадто горілки і пияцтва. І що то за історична поема, з якої вигнано, витравлено все суто історичне, де в одно обличчя зливаються два різні століття, де панує цілковитий непорядок в іменах і дійових особах, де твориться недвозначне насильство над історією?

Поетичний хист у Кухаренка невеликий. Це одразу видко з його кострубатого, тяжкого на ходу вірша, з невиразності героїв, засмічення поеми зайвими іменами, зайвими деталями. Але Кухаренкова спроба пристосувати травестійну форму до поважного сюжету не вдалася не тільки через брак або недостатність його таланту: головне значення мала тут різка невідповідність між історично-патріотичним змістом і травестійною, для інших предметів утвореною формою. Нове вино вимагало і нових міхів.