З літературної спадщини В. Кобилянського{100}

Дуже невелика ця спадщина. Чотири чи п’ять десятків ориґінальних поезій, з яких ледве чи третина з’явилася друком; романси та сонети Гайне, «Тангейзер», «Північне море» та коло сорока віршів з його «Повороту», і Шиллер — кілька кращих балад, і між ними оте відоме нам з російської школи «Свято перемоги»:

Пал Приамов град священный,

Грудой пепла стал Пергам…

в українськім переказі — от і все, що залишилось нам од Володимира Кобилянського.

Спадщина, що й казать, невелика, але коротке та несприятливе було і життя поета.

Народився він в році 1895-му, 27 вересня, в Румунії (здається, в Яссах), потім перевезений був батьками на Буковину і учився в гімназії, але скінчив тільки чотири класи; за браком коштів вступив до учительської семінарії, але і там вибув лиш рік — мусив іти учителювати на селі (Киселів над Дністром). На початку війни «покинув рідні гори» і прибився до Росії:

По волі вищих сил від рідних гір зелених

Одірваний, броджу в українських степах…

В думках луною б’є ще плюскіт хвиль студених,

А в дзеркалі очей степів безлюдний жах…

В Росії служив спочатку по приватних інституціях військового часу, потім з 1917 року — перейшов до українських державних установ. Служив у канцелярії Книжної палати та українському одділі «Всевидату». З зими 1918—1919 р. належав до гурту молодих українських поетів, що мали об’єднатись коло видання «Студії», пізніше увійшов до товариства «Музаґет» і в першому числі однойменного з товариством журналу умістив статтю про поезії Загула, вірші і кілька рецензій… Шанував слово, любив красу… завше стриманий і мовчазний, був трохи лінивий і недбайливий щодо своїх поезій. Писав звичайно мало, друкувався нібито неохоче, і тільки в червні цього року мені довелось почути од нього, що йому запропоновано видати його збірничок. Той збірничок він одкладав надалі і думав його скласти з «двох-трьох десятків» ориґінальних віршів, долучивши до них невеличку антологійку з своїх улюблених німецьких поетів. Але збірник той так і не побачив світу. З середини серпня Володимир Олександрович занедужав на черевний тиф, а 28/VIII старого стилю помер в Олександрівській лікарні: слабий, знеможений літнім недоїданням, організм не витримав хвороби.

Як поет Кобилянський мав правдиву іскру Божу. Вона тільки не встигла розжеврітись, і той матеріал, який тепер зібрано і приготовлено до друку другом покійного — Д. Загулом, дуже часто справляє враження спроб, ескізів, версифікаційних (метричних, ритмічних та строфічних) шукань. Все це здебільшого підготовча лабораторна праця.

Інколи на віршах Кобилянського знати вплив Бальмонта: «Фантазія» останнього («Как живые изваянья в искрах лунного сиянья») живо відчувається в такому ритмі:

Там, де все переплелося,

Небо з обрієм злилося, —

Там колишеться колосся

Морем спілих нив.

З нього в небо нитка в'ється

І тремтить, і в гору пнеться,

Ніби ниткою здається

Жайворонків спів.

Часом виринає чисто бальмонтівський ефект в алітераціях, дзвінких, але трохи поверхових:

Сніг, мов пір'я срібно-сіре

Срібно-сивий сипле сум —

На блискучі білі болі —

Білі блиски білих дум.

Ранні вірші (16—17 рр.) часто присвячені зеленим горам рідної Буковини (тріолет «Я вас покинув, рідні гори», «Fata morgana» з цитованим уже: «По волі вищих сил од рідних гір зелених», «Я сокіл з гір зелених Буковини»). До «рідної хати», спустошеної чотирилітньою війною та голодом, вертається поет і в поезіях 18-го року:

Як тільки поверну з далеких доріг

До бідної рідної хати,

Мене привітає забутий поріг

І стане востаннє зітхати:

«Де ти був, сину? — та де ти був, сину?

Тутки без тебе гриміли громи,

Блискавки смерті літали,

Мучив нас голод чотири зими,

Кулі шалені свистали…

А ти нас забув і покинув?..»

Можливо, ця туга за рідним краєм викликала в душі авторовій і цей образ: тінь єгипетського царя прагне на спочинок повернутися до свого саркофага і своєї піраміди:

Хто одчинить мені піраміду?

Там рідний мені саркофаг…

Білий сфінкс на пісках у пустині —

Це твір моїх вірних рабів…

То богиня з обличчям рабині,

Яку я любив і з любові убив…

Взагалі віршам Кобилянського не бракує ні краси, ні образовості. От його «Осінь»:

Осіннє золото над парком

Алею сонну золотить, —

І сонце згариськом-огарком

Кроваво в хмарах мерехтить…

Ще літо осінь веселить,

А смерть витає вже над парком…

Така дзвінка глибінь блакиті,

Мов розмальована емаль, —

Верхів’я, золотом облиті,

Ховають стомлену печаль…

Та павутиння срібні ниті

Снують мережкою свій жаль…

Сумують вирізьблені дверці,

І листя стелеться до сну, —

Так тужно згадується в серці,

Як зустрічалося весну…

Про літні радощі і герці

Згадаю ще раз — і засну…

І не в одній цій поезії бринить передчуття ранньої смерті, яке надає деяким віршам Кобилянського такого гострого і терпкого ліризму:

Тиша самотня окутує душу,

Дощ б’є краплями в шибу віконну…

        Мушу, ах, мушу

        Змучену душу,

Душу втомлену, маревом сонну

        Заколисати…

Годі!.. годі гордо літати,

Битись орлом, гей! — орлом піднебісся

        Ах, засипляти —

        Дайте ж бо м’яти,

Дайте могильної м’яти з підлісся

        Й хрест білорукий!..

В молодій українській поезії Кобилянському належить своє власне місце. В нього нема ні рідкої музикальності та сміливої образовості Тичини, ні темпераментного демонізму Савченка, ні абстрактностей Загула, ні екстраваґантностей «геніального Семенка», але одну сторону нової школи він репрезентує доволі виразно — її артизм, її культ віршованого слова. На жаль, поетичний хист Кобилянського не розвинувся: надто-бо рано заграла на похорон цьому «соколу з гір зелених Буковини» ритуальна гуцульська трембіта!.. А проте шкода було б, коли б через якісь обставини його вірші зостались невидані і для читача невідомою лишилась ця художня індивідуальність, без якої неповним являється образ наймолодшої нашої поетичної ґенерації.

1919