Квітка-Основ’яненко, його життя та твори{178}

Григорій Федорович Квітка-Основ’яненко — то шановне, заслужене ім’я в історії українського письменства. З ним сполучена згадка про початки українського повістярства, про першого автора, що на ті часи, коли «простою мовою» писали тільки веселі та жартівливі поеми на зразок Котляревського «Енеїди», наважився написати про селянське життя не віршованим складом, прозою, і написати про нього від щирого серця й правдиво, відчувши всю красу народних пісень, переказів та старовинних звичаїв.

Прізвище письменникове складається з прізвища справжнього: Квітка та прибраного літературного: Основ’яненко, від імені харківського пригороду Основи, де письменник народився і прожив мало не все своє життя, перебираючись до Харкова тільки при потребі і майже ніколи не покидаючи рідного кутка.

Рід Квітки — панський, відомий в усій харківській Слобожанщині. Сам письменник трохи пишався їм, і в своїй статті про заснування Харкова розповів, ніби першим осадчим Харкова був його прадід Андрій Квітка, прозваний Квіткою за свою вроду, а Основа, колишній маєток Квітчин, зветься так тому, що була ніби основою для міста Харкова. Але тепер усі вже знають, що це оповідання письменникове неправдиве. Село Основа належало спочатку поміщикам Донцям-Захаржевським і до Квіток перейшло пізніше, на початку XVIII століття…

Квітки здавна служили у слобожанських полках козацьких. Прадід письменника був харківським полковником, дід — полковником ізюмським. Батько ж далеко по службі не пішов (слобожанських полків уже не стало), але в Харкові його всі знали й шанували за ласкавий звичай та за його гостинність. Про нього збереглася звістка, ніби він умів кожному жартома сказати правду і в розмові міг приладитися до людей усякого віку та стану. Мати письменникова, з роду Шидловських, була жінка сувора, самолюбна та горда. Трохи в матір удався і старший брат Григорія Федоровича — Андрій, що довгий час був у Харкові губернським дворянським маршалком («предводителем дворянства»), а потім у Пскові губернатором, а там дослужився й до сенатора.

В такій-то сім’ї півтораста літ тому (18 листопада 1778 року) і народився майбутній письменник.

Освіту він здобув невелику. Один із українських авторів, Олександр Корсун, що за своїх студентських літ знав Квітку, уже літнього, — згадуючи про нього, писав, що з Квітки був «самовродок», що ніякого регулярного, шкільного виховання він не мав і мусив сам себе освічувати та виховувати. Грамоти його вчив змалку простий чернець Курязького монастиря під Харковом, а наглядав за наукою рідний дядько, що був у тому ж монастирі за архімандрита. Хлопець був з дитинства кволий та золотушний, то й на його науку не налягали. До того ж і в Харкові на той час було шкіл не густо: університет засновано потім, а найкраща із тодішніх харківських шкіл Духовний колеґіум, як видко вже з назви, давала освіту духовну.

Шістнадцяти літ Григорія Квітку записано на військову службу, потім переписано у штатську, а потім знов у військову. Р. 1797-го йому загадано з’явитися на службу у харківський кірасирський полк. Але до військової муштри Квітчине серце не лежало, довго він у полку не продержався і вступив до Курязького монастиря послушником та пробув там близько чотирьох літ.

Як саме жив Квітка в монастирі, переказують неоднаково, і тепер тяжко дошукатися правди. Одні з людей, що згадували про Квітку друкованим словом, твердили, ніби він ретельно виконував увесь монастирський послух, возив на базар до Харкова чернецькі вироби і навіть ходив за кіньми, яких боявся ціле своє життя. Інші, навпаки, розповідають, що молодий послушник із панського роду мав у монастирі певні, та й неабиякі пільги, жив у окремій кімнаті, а з Основи йому привезено було фортепіано.

З монастиря Квітку витяг його батько. Посилаючись на свою старість, він ублагав його повернутися до світського, товариського життя. Майбутньому письменникові було на той час двадцять шість літ. Його здоров’я, з дитинства кволе, покращало, а в його вдачі виявилися такі сторони, яких раніше не знали. Він то захоплювався музикою, то театральними виставами (домашніми), то пусканням ракет, аж поки одного разу, приготовляючи феєрверк, не обпік собі порохом обличчя, та так і зостався на весь вік з синіми плямами на чолі та невидющим лівим оком. Добрий знавець церковних служб, любитель криласу і співу, він тепер раз у раз почав виявляти себе гумористом, привітною та веселою в товаристві людиною. Любив анекдоти, жарти і, навіть випаливши око, до самої старості милувався огнем. У маленькім домочку в Основі світити свічки увечері було діло самого господаря, що «запалить було сірника та й пройдеться по всіх світлицях». «Хай мої біографи не забувають цієї рисочки», — любив він повторяти часом.

Ця вдача то сумирна, тиха, то жвава й весела; цей перехід від монастирської келії до танцювальної чи то театральної зали — дали привід пустити досить в’їдливу віршу про письменника, що починалася словами:

Был монахом, был актером,

Был поэтом, был танцором…

Харків на той час, як Квітка вийшов із монастиря, був університетським городом, згодом розжився він і на постійний театр. В місті з’явилося багато жвавих людей освічених, учених; повстало багато просвітніх закладів і культурних починів. Не до одного такого діла доложив рук і Квітка. Так, з 1812 року до 1817-го він був секретарем «общества благотворения», що відкрило дівочий інститут; так, опікувався він Харківським театром, і кажуть, що, йому дякуючи, було вперше виставлено у Харкові «Наталку Полтавку» Котляревського. Брав він участь і в харківських журналах: «Украинском вестнике» та «Харьковском Демокрите», що стали виходити з 1816 року.

Року 1815—1816-го з’явилися й перші писання Квітчині.То були не українські повісті, якими він здобув собі голосну посмертну славу; то було щось інше, непоказне і тепер не перечитуване: або звіти про справи інституту та «общества благотворения», або урочисті пісні на поворот російського війська з Парижа, або «Листи Фалалея Повінухина до видавців «Украинского вестника». Матеріал для тих писань давали тогочасні події та враження Квітки. Так, 1814—1815 рр. він їздив до Москви в судовій справі двох слобожанських поміщиць, що не могли розділитися майном. Цю подорож він і списав пізніше від імені вигаданого Фалалея Повінухина, прикрасивши її різними небувалими пригодами. Фалалей Повінухин у Квітчиному оповіданні — то маленький слобожанський дідич, не дуже мудрий, малоосвічений, що мав нещастя довіритись домашньому вчителеві-французові, і той досвідчений пройдисвіт підмовив його їхати до Москви і по дорозі обідрав його як липку. Оповідання зложено з листів, які нібито сам Повінухин пише з дороги до видавців журналу. Пригоди простакуватого провінціала в столиці Квітка списав і пізніше в своєму романі «Пан Халявский».

В цей же час (р. 1817) Квітку обрано на повітового маршалка харківського дворянства. Вибув він на цій виборній посаді дванадцять років, виявивши себе людяним та розумним адміністратором. На дворянських маршалків на той час було покладено обов’язок полагоджувати непорозуміння межи поміщиками та їх підданими. Вони мали право тайкома довідуватись, де хто негаразд поводиться з кріпаками; робити винуватим зауваження, а коли б ті їх не послухались, то доводити діло до відома вищої влади. Розуміється, не всі маршалки охоче бралися до таких обов’язків, — але Квітка взявся виконувати їх «не за страх, а за совість». Він розслідував кілька скарг селянських на прикажчиків та управителів, що забивали людей в колодки, і потім наказав «управлять крестьянами, не выходя из правил, законами предписанных, а также немедленно уничтожить кандалы, цепи и колодки».

Службові турботи, проте, не заважали Квітці писати. Перебуваючи на дворянському маршальстві, він перейшов спочатку до писання драматичних творів російською мовою: «Приезжий из столицы», «Дворянские выборы», «Выбор исправника», «Шельменко, волостной писарь»; а потім, р. 1883-го у збірнику «Утренняя заря» з’явилася його перша українською мовою писана повість «Салдатський патрет» з переднім словом до видавця: «Супліка до пана іздателя». «Дойшла до мене чутка, — починає своє слово Квітка, — що ти хочеш і в нас по московській моді збити книжечку, а як її назвати — не вмію… нехай же по-нашому буде збірник. Спасибі ж тобі за цюю працю. Через тебе будемо знати, хто з наших слобожан, та й гетьманців що і як компонує… Нехай знають і наших. Бо є такі люди на світі, що з нас кепкують і говорять та й пишуть, буцімто з наших ніхто не втне, щоб було, як вони кажуть, і звичайненьке, і ніжненьке, і розумне, і полезне, і що, стало бить, по-нашому, опріч лайки та глузування над дурнем, більш нічого не можна й написати». Отже, як бачимо, Квітці не хочеться приставати до письменницького гурту, що українською мовою орудує тільки в жартах та анекдотах: йому хочеться показати, що проста мова народна здатна і для чутливих та зворушливих творів. От як, наприклад, він писав про те Плетньову, редакторові російського журналу «Современник»: «По случаю был у меня спор с писателем на малороссийском наречии. Я его просил написать что серьезное, трогательное. Он мне доказывал, что язык неудобен и вовсе не способен. Знав его удобство, я написал «Марусю» и доказал, что от малороссийского языка можно растрогаться». Але разом з тим Квітці не хотілося нічого вигадувати — ні небувалих людей, ні незвичайних учинків. «Мне было досадно, — писав він у другому листі, — что все летают под небесами, изобретают отрасли, созидают характеры; почему бы не обратиться направо, налево и не писать того, что попадается на глаза? Живя на Украйне, приучася к наречию жителей, я выучился понимать мысли их и заставил их своими словами пересказать их публике».

Так і написав він свої перші повісті: «Марусю», в якій розказав історію сільської дівчини, її кохання й смерть, та «Мертвецький Великдень» — оповідання про те, як довелося одному чоловікові побачити великодню відправу мерців на цвинтарі. Ці повісті з додатком «Салдатського патрета» вийшли друком у Москві р. 1834-го. Було вже Квітці на той час п’ятдесят п’ять років.

Так уже на старості заходився він коло своїх повістей українською мовою, та й до самої смерті (він умер несповна 65 літ, в серпні 1843 р.) не випускав українського пера.

Правда, не тільки українські повісті писав Квітка і тоді: він перекладав свої твори на російську мову, написав для тодішніх журналів, дуже охочих на легке читання, кілька начерків та романів (поміж ними «Пан Халявский» та «Похождения Столбикова)» — але і в цих російських творах він списував давнє українське життя на Слобожанщині, звичаї та обряди.

Тепер ми вже можемо уявити, що значило у Квітки писати про те, що навертається на очі. Це значило описувати давні звичаї, селянські й поміщицькі, народні поняття, вірування, забобони, зберігати для пам’яті все старосвітське, що помалу щезає і забувається. Написавши «Конотопську відьму», він напирає на те, що хоч переказ про конотопського сотника Забрьоху дуже неправдоподібний, але так повідають старі люди, що вишукування відьом під Пасху при селянській темноті є річ звичайна і що навіть у сусідній губернії освічена нібито поміщиця теж заходжувалася розшукувати та топити відьми, щоб накликати дощ. В «Марусі», та і в інших повістях він залюбки описує обряди весільні, похоронні, наводить пісні тощо.

Та чи бачив Квітка тодішнє лихо суспільне? Адже ж ті часи, коли він писав, то були останні роки кріпацтва, що вже одживало свій вік, то була пора, коли особливо помітні ставали поміщицькі зловживання, коли в письменстві не раз і не два можна було знайти слово осуду для всього кріпацького ладу.

Як харківський повітовий маршалок, Квітка добре бачив темні сторони кріпацтва: приймав від селян скарги на сваволю панських прикажчиків та осавулів, робив догану неуважним власникам, — але, здається, все лихо бачив не так у самій системі, в заведених порядках, як у окремих людях. В своїх «Листах до любезних земляків» він навіть боронить такий порядок, коли люди володіють людьми. «Поперед усього розберем, — пише він, — що то означа той казенний, той панський, той обиватель, той економічеський? Се, люди добрі, коли хочете знати, се усе суть єдино»… «Як над казенними справник або становий порядкує, об подушнім і усякім зборі хлопоче, роботи загадує і усякий порядок дає, — так над своїм подданим поміщик убивається, подушне розпреділя, порядок дає і защища їх від усяких обид… За те вони повинні поміщику своєму робити, слухати його в усякім ділі, як отця і начальника почитовать…» Квітка немов хоче сказати, що не так страшне кріпацтво, як лихі люди. Аби люди добрі, то й кріпаччина не така страшна.

Через що Квітка так дивився на речі? Чи не було причиною цьому те, що наш письменник сам був паном, душевласником? Але ж ми знаємо, що Квітка відступився од більшості своєї спадщини після батька на користь старшому братові. Був він людиною небагатою, жив з невеликого капіталу, служби та літературного заробітку. До того багато саме дворян подавало на той час голоси проти кріпацтва. Дворянином був Радищев, що повстав проти селянської неволі за Катерини II; дворянами були повстанці 1825 року. Та й пізніше чи не найсуворішу правду сказали про кріпацтво дворяни: Тургенєв у своїх оповіданнях, Салтиков-Щедрін у «Пошехонской старине». Та й на Україні, серед кирило-мефодіївських братчиків були дворяни з походження. Можна думати, що причини тут були складніші. Може, мало вагу релігійне виховання Квітчине, а релігійна наука каже, що все лихо серед людей іде не від суспільних умов людського життя, а від невихованого, недоброго серця; а може, й те важило, що Харків на той час, як Квітка виростав, як формувалася його вдача, був глухим старосвітським кутком, до якого ще не дійшли форми нового економічного побуту, — бо ж тягар кріпацтва найкраще розуміли у великих центрах, де розвивалась промисловість і люди тяглися до нових, свобідніших порядків.

Проте не можна сказати, щоб Квітка про кріпацтво у своїх творах не згадував зовсім. Наум Дрот у «Марусі» — чоловік багатенький, працює з наймитами, але він кріпак і має відбувати панщину. Василь, Марусин наречений, — сирота, над ним висить погроза тяжкої двадцятип’ятилітньої солдатчини; от-от братимуть рекрутів, от-от йому

Забриють лоб і до церкви враз…

Там присягу прокажуть,

У мундир вберуть, оружжя дадуть,

      Світ навіки зав’яжуть.

Але не ці риси громадських порядків цікавлять Квітку. Його найдужче обходить душевне життя виведених у повісті людей. В «Марусі» йому важно показати нам, як неоднаково до Марусиної смерті поставилися — старий Наум Дрот, що все стерпів і не похитнувся душею, і Василь, що з горя зрікся світу, пішов у монастир і там заморив себе тугою. А з усього того Квітка виводить науку, що не варт людям так прив’язуватися до земного, бо все земне — скороминуще.

Повість «Перекотиполе» має іншу науку. Квітка показує в ній, що таке внутрішній суд, суд людської совісті. Повість «Щира любов» ставить на початку питання, що таке є справжня любов? І всією історією Семена Івановича та Галочки Таранцівни відповідає, що справжня любов завжди бере на увагу добро іншого: Галочка Таранцівна не задумалась відмовитись від свого щастя, знаючи, що те її щастя принесе чимало мук любому їй Семенові Івановичу. В «Козир-дівці» Квітка починає своє оповідання думкою про те, що нічим ми не согрішаємо так, як язиком, і навіть у простенькому та веселому оповіданні «Підбрехач» він починає здалека, міркуючи, що: «дуже недобре діло брехати», потім як приклад розказує, як, заходившися брехати, попали були на слизьке старости. І так скрізь у Квітки іде на початку життьова наука читачеві, а потім її з’ясування на прикладах. Майже всі писання його — повчальні.

По смерті Квітки цей спосіб складання повісток став потроху минатися. В поезіях Шевченка, в оповіданнях Марка Вовчка українське письменство взялося до інших тем, засудило старі державні порядки, запротестувало проти кріпаччини. У письменників пізніших, як от у Нечуя-Левицького та Панаса Мирного, ми зустрінемося з картинами селянського горя, не тільки давнього, але й новочасного. Проте кращі твори Квітчині читаються ще й тепер. Вони цікаві для нас докладними описами старосвітських звичаїв та правдивим оповіданням про людські вчинки та почуття. А коли часом і здаються дуже старосвітськими, то не треба забувати, що з’явилися вони дуже давно і що їх автор перший узявся навіч довести своїм призвичаєним до російських повістей читальникам, як багато можна висловити простою та нехитрою селянською, «мужицькою» мовою.

1929