«Шляхи мистецтва»{114}

Місячник. Число 1. 1921 р. Харків, Всеукраїнське державне видавництво. Відповідають за редакцію: В. Блакитний (В. Еллан), І. Коцюба. Стор. 62. Ціна 75 крб.

У вступній статті до 1 числа читаємо:

«Шляхи мистецтва» ставлять собі метою зібрати розпорошені сили митців на Україні, утворити трибуну для всіх напрямків і фракцій художнього мислення, трибуну для вільної дискусії, наслідком якої «кристалізуватиметься єдиний напрям, єдина школа — школа майбутнього мистецтва, школа мистецтва комуністичного».

Перегортаємо перші сторінки — відділ поезії — і одразу ж впадає в око одноманітність журнального матеріалу. «Розпорошені сили», очевидячки, не зібрались, представники різних мистецьких груп не зустрілися на спільному ґрунті — в журналі з’єдналися люди приблизно одного художнього напрямку. «Імпресіоністична» поезія В. Еллана, Вас. Алешка, М. Лебединця, імпресіоністична проза А. Прийдешнього та небіжчика Михайличенка — стиль так званих «віршів в прозі» — імпресіоністична критика В. Коряка — от що творить літературне обличчя номера. Серед поезій одна річ тільки й різнить з загальним тоном і настроєм відділу — це невеличка поезія Мамонтова, тиха, несмілива й немудра, як і всі поезії Мамонтова.

Боже, дозволь мені, вбогому варвару,

Переступити поріг неминучий.

По інших відділах немає й цього. Все видержано в одному тоні, в тоні, так мовити б, харківського імпресіонізму.

Відділ поезії досить великий і досить слабенький. Вас. Алешко, Мик. Хвильовий, М. Лебединець, О. Корж, І. Кулик — всі вони, можливо, люди здібні, обдаровані з природи, великі аматори вірша, але органічно не поети. І тому майже всі їхні спроби, не вважаючи на велике їхнє силкування «йти за віком», не промовляють безпосередньо до серця, зоставляють читача байдужим і холодним. А надто «Червона Галичина» І. Кулика:

Ой були у нас на шапках леви і тризуби,

А тепер — зірки червоні, п’ятикутні, любі…

       І ніхто не гонить силов:

       Сам я піду радо,

       Бо життя мені немиле

       Тут без радовлади…

Це все годиться на плакат, на аґітаційну брошуру, на фейлетон для червоноармійської газети — але що спільного тут з так званими «здобутками поезії» — сказати тяжко. І навіть безперечно талановитий В. Еллан тільки подекуди здобувається на сильний і промовистий образ, то тут, то там виринаючи з ним із хвиль риторики.

«Поема повстання» Семенка — найсильніша річ у відділі. В ній почуваєш щирість, природність і силу поетичного голосу:

Поети! Забудьте книги…

Поете! Зроби злочин,

щоб батько вважав за жуліка,

щоб відцуралась рідня!..

Смерть тим, хто не чує сурм!..

Я веселий в своїй уготованості,

Я веселий іду на кривавий жертвеник,

Я загартований для майбутнього…

Це щиро і сильно, в усякім разі, не рівня «печеним печерицям» Алешка.

В відділі прози — «Блакитний роман» Михайличенка — річ, утворена в справжнім ліричнім піднесенні, але в багатьох місцях писана немов шифром, трохи манерована (особливо там, де говориться про «загадкові лотоси та зачаровані зори крокодилів»), періста, як гайнівська «Книга Ле Гран», але талановита. А проте і вона свідчить про кризу української прози. Стара повість, оповідання в манері Кобилянської, Коцюбинського не знаходять уже нових послідовників. Нова проза ще не сформувалась остаточно. Та і сама сучасність тепер надто складна, надто ще не надається художньому «осмислюванню» митця, надто панує над нами, не дає поглянути на неї з сторони, тому і епічні форми прози (повість, роман) навряд чи й можливі тепер. Єдине, що можливе тепер, це форми ліричні — поезії прозою, — найкращим зразком яких і являється роман Михайличенка.

В відділі критики статті — Кулика: «Реалізм, футуризм, імпресіонізм» і В. Коряка — «Місто в українській поезії».

Перша з них справляє дивне враження вже самим сопоставленням термінів: реалізм, футуризм, імпресіонізм. Коли слова реалізм і футуризм — означення певних літературних ідеологій, літературних шкіл (правда, об’єму неоднакового), то слово імпресіонізм досі вживалось тільки для позначення певного літературного прийому, яким міг користуватись в однаковій мірі і реаліст, і романтик. Тим часом т. Кулик взяв слово реалізм лише в значенні протокольної манери; інакше трудно зрозуміти таку, напр., фразу: «реалізм точно і неухильно копіює життя таким, як воно є». Твердження явно рисковите. Але воно не стоїть одиноко. З таким же правом автор твердить, що реалізм — це є «резонерство і надуманість, в ліпшім разі, несмілива пропаґанда». Коли справді так, то яку собі раду дасть т. Кулик з таким безперечним реалістом, як Лев Толстой? Що є, наприклад, «Анна Кареніна»? — надуманість? резонерство? чи, може, несмілива пропаґанда? Характеристика імпресіоністичної творчості зроблена в цілому влучно. Відсутність «зайвої пропаґанди, брак розсудочності», погоня за враженням сильним, міцним — це все так. Але які завдання ставить собі імпресіоніст? Кулик одповідає: «Дати квінтесенцію, саму сутність життя в найміцніших його проявах», одно слово, зорієнтувати читача в життьовому оточенні, дати йому живий і сильний образ реального життя. Чим же, в такому разі, імпресіонізм Кулика різниться од реалізму? З т. Кулика — по суті, красномовний оборонець реалістичного письма, і, нападаючись на «реалізм», він нападається тільки на пережиті уже літературні прийоми, що справді пора зложити в архів і що потроху туди і складаються — навіть українськими літераторами.

Стаття В. Коряка «Місто в українській поезії», фраґмент із книги, спеціально присвяченої автором «Місту», подає багато інтересних спостережень над творчістю поодиноких наших поетів; але, на жаль, написано її занадто похапливо. В статті аж занадто цитат, і цитат найрізноманітніших — з Альфреда де Віньї, Мамонтова, П’єра Лоті і не відомого ще в друку поета Михайла Доленга. В тих цитатах затирається власна думка авторова; висновки або пропадають зовсім, як степові ріки в пісках, або, виринаючи в кінці розділу, з-під купи невпорядкованих виписок, вражають несподіванкою, видаються немотивованими. Будь автор логічніший, спокійніший, попрацюй він хоч трохи над композицією, і ми мали б цікаву розправу про нову українську поезію — під спеціальним поглядом.

Відділ бібліографії випадковий. Вигляд журналу пристойний, обкладинка проста.

1921