Дмитро Загул. З зелених гір{58}

Поезії. Видання т-ва «Час». Київ, 1918. Стор. 104. Ц. 1 карб. 60 к.

Дмитро Загул, як пишуть в передмові його видавці, «молодий поет зеленої Буковини, закинутий не з власної волі на Україну».

Нашому читачеві він не відомий зовсім, коли не рахувати кількох поезій, підписаних його ім’ям в останніх числах ЛНВ та «Київської земської газети». Складений ним і випущений нині «Часом» збірник не носить печаті виразної індивідуальності і не дає ще змоги скласти певну думку про талант його автора. Але одного в усякому разі не можна одмовити поетові — це дару легкого музичного вірша; на його мелодійних рядках мимоволі одпочиває вухо після важкої, незграбної версифікації деяких інших поетів українських.

Збірник «З зелених гір», що лежить оце перед нами, складається з трьох великих відділів: І — інтимна лірика поетова, II — переклади з Бальмонта, III — наслідування та переспіви з Святого Письма.

Інтимна лірика Загула не визначається особливою ориґінальністю чи різноманітністю тем; загальний тон її — це той традиційний сум (іноді безпричинний), якому віддають повинність мало не всі починаючі українські поети. З 56 поезій 3-х циклів лірики не менш половини говорять про «спомин щастя колишнього», «про всесвітнєє горе» і «за згубленим раєм одчай», про душу, «подібну до домовини» і «безсилі зітхання». Поетові здається часами, що він втратив «останню надію»

     і розвіялось світло химерне:

вже ніяка рожевая мрія

     пережитого щастя не верне.

Весь цей «поблекший жизни цвет без малого в осьмнадцать лет» справляв би враження страшенної одноманітності, коли б автор не догадався розрідити його поезіями іншого, світлішого настрою. Як зразок таких поезій, наведемо один з початкових віршів одділу (на жаль, надрукований трохи непоправно):

З глибин руїни і пустелі,

з долини смутку і плачу,

в краї надзоряні, веселі

на крилах пісні я лечу.

Думками лину над землею —

мені так тісно на землі,

а разом з піснею моєю

летять у вирій журавлі.

їх крик мою бентежить душу, —

та з ними враз не закричу:

я вище вилетіти мушу

від журавлиного плачу…

Кращі вірші одділу: «Я не знаю, де то було» (стор. 12), «Серед маленького озерця» (стор. 14), «Коломийка» (стор. 43), «Покотилися по заріночку» (стор. 44). Почуваються подекуди впливи народної пісні, Олеся, іноді Гайне і Бальмонта.

Друга частина збірника — переклади з Бальмонта — є, власне, найслабша. Перекладати Бальмонта — річ надзвичайно важка: для цього, по-перше, треба бути самому віртуозом поетичної форми, як він, а по-друге, мати під руками такий складний і тонкий технічний апарат, яким українська поезія ще не володіє. Деякі переклади Загулові, проте, удались, але в більшості випадків він потерпів фіаско. Особливо це помітно на таких зразках, як знаменитий «Челн томленья» (у Загула — «Човен утоми»), де всю поезію побудовано на таких франтовитих алітераціях:

Вечер. Взморье. Вздохи ветра.

Величавый возглас волн.

Близко буря. В берег бьется

Чуждый чарам черный челн.

У Загула алітерації значно ослаблені:

Вечір. Море. Подих вітру.

І величний поклик хвиль.

Близько буря. В берег б’ється

Чорний човен без вітрил.

Іноді переклад здається грубуватим. Так, чудесне бальмонтівське: «Смерть, убаюкай меня», Загул переказує: «Смерте, приборкай мене». Багато москалізмів: «чертог», «хоровод», «прилив» і т. д.

Найкраща частина збірника — переспіви з Біблії. З «Пісні пісень» автор переклав 15 уривків, і між ними улюблене Пушкіним: «Вертоград моей сестры, вертоград запечатленный».

Зачарований сад —

ти, кохана моя!

На криниці печать, —

не дістануся я.

В тім саду виноград,

пишні квіти лісів,

кипарис і ґранат

там розкішно розцвів…

Так само чудово перекладений і другий уривок: «Сплю, але не спить моє серце…»

Переклад «Еклезіаста», не вважаючи на деякі хиби з боку мови, можна поставити поруч з кращими українськими переспівами Біблії, як переспіви Руданського або й Куліша. Вірш автора знаходить тут часами силу і виразність, набуває відповідного темі ритму:

На сході сонце рано встане —

     то золото, то кров, —

суєтний мир за дня огляне

     і кане в море знов…

Поетична мова Загула досить чиста, близька до мови України наддніпрянської. Псує її тільки надуживання зменшених форм, оті «рухи білесеньких рук», «сподіваннячка», «зітханнячка» і повні форми прикметників (незабутнєє, майбутнєє, облуднеє), що часто вживаються на Буковині.

Є в збірнику прикрий недогляд: епіграф до 2-го циклу лірики: Improbe Amor, quid non mortalia pectora cogis («Люте кохання, до чого ти не приневолюєш людські серця») автор приписав Овідієві, тимчасом як цей класичний рядок належить Верґілієві («Енеїда», IV, 412).

Версифікаційна техніка Загула нехитра. Їй бракує певної закінченості, і це дуже шкода, бо вірш авторові дається легко. Захоплення Бальмонтом не минулось, проте, без наслідку, і в деяких поезіях ми зустрічаємо зручне користування внутрішньою римою:

Десь високо над землею носить

доля наше щастя, та ніколи нам

не вдасться опиниться там.

Загалом беручи, в авторові є «іскра Божа», єсть дещо таке, що подає — при умові серйозної роботи над собою — надію на дальший розвій. І було б дуже прикро, коли б ця надія не справдилась.

З зовнішнього боку книжка виглядає чепурно.

1918