Микола Зеров: доля і доробок

Чи лишиться лиш попіл і зловісне

Сум’яття, бурями на безвість гнане, —

Чи зоряний алмаз крізь попіл зблисне?..

Ципріян Каміль Норвід [590]

Творча спадщина Миколи Костьовича Зерова, досі повністю не видана і не прокоментована, лише частково освоєна нашим літературознавством і, як наслідок, достатньою мірою не осмислена, все ж безпомилково відчувається як феномен, що перебуває в самому осерді української історико-культурної проблематики новітнього часу. Процес публікації зеровських текстів, що розтягся більш як на півстоліття (наше видання — це ще один і, певна річ, далеко не останній крок у цьому напрямку), введення до культурного обігу все нових, раніше не відомих або маловідомих сторінок творчого доробку Миколи Зерова — справа, все ще далека від свого завершення. Не зайвим буде нагадати головні віхи цього процесу.

За життя Миколи Зерова побачили світ такі його книги: «Антологія римської поезії» (Київ, 1920), книжка ориґінальних віршів і перекладів «Камена» (К., 1924), монографії «Нове українське письменство» (К., 1924) і «Леся Українка» (К., 1924), збірки статей «До джерел» (К., 1926) і «Від Куліша до Винниченка» (К., 1929), надрукований на склографі конспект лекцій «Українське письменство ХІХ ст.» (К., 1928). Не були здійснені підготовлені самим Миколою Зеровим друге, розширене видання «Камени», а також істотно доповнений збірник поетів Давнього Риму. Значна кількість рецензій, статей, оглядів, нотаток, передмов Миколи Зерова, від самого початку 1910-х і до початку 1930-х років, була опублікована передусім у періодичних виданнях (таких як «Світло», «Рада», «Літературно-науковий вісник», «Труд», «Вільна українська школа», «Книгар», «Нова громада», «Червоний шлях», «Життя й революція», «Бібліологічні вісті», «Глобус» та ін.) і книжках таких видавництв, як «Друкар», «Слово», «Сяйво», «Книгоспілка»[591]. (Ці розпорошені в різних, нині переважно малодоступних виданнях зеровські тексти, друковані ще за життя автора, були покладені в основу другого розділу нашої книги, хоч до них також долучено й низку архівних матеріалів).

Після арешту, соловецького ув’язнення та розстрілу Миколи Зерова, в умовах терору, гонінь та заборон, звичайно, тривалий час не могло бути й мови про друкування його творів у радянській Україні. У 1930-х роках передруки окремих статей Миколи Зерова (передмови до «книгоспілчанських» та інших видань українських класиків) виходили друком у книжках львівського видавництва «Ізмарагд». Згодом на окупованій німцями території вийшли «Камена» (Львів, 1943) та збірка статей «До джерел» (Краків — Львів, 1943).

Без сумніву, найбільше для збереження та видання зеровської спадщини зробив визначний поет і блискучий перекладач Михайло Орест, молодший брат Миколи Зерова. У періодиці спочатку воєнних («Вінницькі вісті», «Пробоєм»), а згодом і повоєнних років («Рідне слово», «Вежі», «Литаври», «Арка», «Світання», «Українські вісті») він видрукував чимало творів автора «Камени». Наступним етапом праці з систематизації та видання вцілілого зеровського доробку були ретельно ним підготовлені та випущені в світ книжки Миколи Зерова «Sonnetarium» (Берхтесґаден, 1948), «Catalepton» (Філадельфія, 1951), «Corollarium» (Мюнхен, 1958), «Нове українське письменство» (Мюнхен, 1960), а також збірник спогадів про Миколу Зерова, Павла Филиповича і Михайла Драй-Хмару «Безсмертні» (Мюнхен, 1963). Таким чином, у складних умовах еміґрації Михайло Орест зібрав і видав усі доступні йому твори Миколи Зерова (з великими труднощами вивезені на Захід ним самим, а також іншими, наприклад, О. Бургардтом та В. Чапленком) і, отже, здійснив свої задуми, про які писав Святославу Гординському ще 6 лютого 1943 року: «Я хочу зробити для пам’яті брата, якому я багато чим зобов’язаний, все, що зможу. При своїх блискучих здібностях, ерудиції, ентузіастичній любові до художнього слова, енергії й упевненому, свідомому цілей «банбрехерству»[592] він дав, проте, лише невелику частину того, що міг би створити, коли б йому пощастило жити в людських умовах, при людському режимові, — і прошу вірити мені, що в цій характеристиці мною керує не фамільна гордість, а тільки твереза об’єктивність»[593].

В ці ж роки і пізніше на Заході в різних виданнях з’явилися присвячені Миколі Зерову статті і інші матеріали таких авторів, як Юрій Клен, Євген Маланюк, Володимир Державин, Святослав Гординський, Юрій Лавріненко, Юрій Шерех, Ігор Качуровський, Богдан Кравців та ін.

Після політичної «реабілітації» Миколи Зерова в радянській Україні (1958) перші кроки з надрукування його творів здійснив Максим Рильський. У ювілейному двотомнику Юліуша Словацького (1959) він вмістив зеровський переклад драми «Мазепа». Його ж перу належить стаття-передмова «Микола Зеров — поет і перекладач», написана 1963 року і опублікована посмертно у львівському часописі «Жовтень» (1965. — № 1. — С. 78—86) разом з великою добіркою зеровських поезій; пізніше ця стаття не раз передруковувалась.

Великих зусиль до дальшої реальної, творчої «реабілітації» Миколи Зерова доклав його учень (свого часу — студент ІНО, який слухав зеровські лекції) і послідовник Григорій Порфирович Кочур, після війни — в’язень сталінських концтаборів. Протягом 1960-х років він здійснив щонайменше півтора десятка публікацій, присвячених творчості Миколи Зерова; до цього слід додати також низку Кочурових публікацій, присвячених П. Филиповичу, М. Драй-Хмарі, ранньому М. Рильському[594].

Кульмінацією цих зусиль М. Рильського і Г. Кочура став вихід у видавництві «Дніпро» «Вибраного» Миколи Зерова (1966). Упорядник цього однотомника — вдова автора, С. Ф. Зерова, проте реальну підготовку книжки до друку здійснив той же Г. Кочур. У його розпорядженні були перелічені вище зарубіжні видання Миколи Зерова, проте зі зрозумілих причин вони не могли бути згадані в книзі (сьогоднішньому читачеві це, певна річ, може здатися абсурдом — але, на жаль, саме такою була сумна видавнича і, ширше кажучи, суспільна реальність). У розділі «Переклади» Г. Кочур зібрав мало не всі відомі на той час тексти, не лише видані за кордоном, а й такі, що збереглися в архіві С. Ф. Зерової, а також у друзів і знайомих Миколи Зерова (Т. Г. Волобуєвої, П. О. Жураківської, Л. В. Кошової, Л. А. Курилової): Михайлові Оресту в Німеччині ці твори були недоступні. Що ж до ориґінальних віршів Миколи Зерова, то у «Вибраному» 1966 р. було вміщено їх переважну більшість; проте тут відсутній цикл «Сонетоїди»; також не ввійшли сюди з причин цензурного характеру дев'ять сонетів зрілого періоду. Зате щасливим для видання недоглядом видавничих та позавидавничих цензорів стала поява у «Вибраному» сонета «Incognito» (відсутнього в зарубіжних виданнях Миколи Зерова): тут — унікальний випадок в українській «пожовтневій» поезії — зображено університетського сексота, готового до кривавих справ. (У нашому виданні в примітках уточнено датування цього вірша).

Взагалі ж кожен, хто у 1966 році жив у Києві і не був байдужий до літературних справ, розуміє, що вихід «Вибраного» Миколи Зерова був без перебільшення видавничим дивом, яке за суттю своєю суперечило якраз започаткованій тоді «тихій» ресталінізації суспільства. Коли ж цей процес після радянської окупації Чехословаччини 1968 р. і особливо на початку 1970-х років набрав обертів, і, наприклад, Г. Кочур був проскрибований і виключений зі Спілки письменників, одним із пунктів звинувачень на його адресу був такий (цитую промову Л. Новиченка на IV пленумі правління СПУ від 23 березня 1973 року за «Літературною Україною»): «Чи не найбільше старань до поширення «культу» Зерова доклав Г. Кочур… Від нього «колінопреклонне» схиляння перед Зеровим перейняли деякі молоді поети і критики. Дифірамби лідерові неокласиків пішли гуляти по сторінках журналів і книг. Але чи можна забувати про справжнє ідейно-політичне обличчя Зерова?..» А «справжнє обличчя» Миколи Зерова, за Л. Новиченком, — це не обстоювання «мистецтва для мистецтва», а щось набагато серйозніше: порахунки класового ворога з революційною дійсністю. Цю думку Л. Новиченко не раз повторював, по-різному її варіюючи, протягом десятиліть, від статей у періодиці та передмови до однотомника Є. Плужника (1966) — і до монографії «Поетичний світ Максима Рильського» (1980), і далі, аж до горбачовських часів, коли настала пора швидко перефарбовуватись. Мимоволі складається враження, що у Л. Новиченка був якийсь потаємний особистий мотив «викривати» Миколу Зерова, як найлютішого ворога, — навіть тоді, коли, здається, ніхто від нього цього особливо й не вимагав і коли інші, такі ж правовірні критики цього вже не робили.

Втім, своя логіка тут проглядалася. Боротьба за Миколу Зерова в певному розумінні була боротьбою проти повзучої ресталінізації суспільства тих років. Такі постаті, як М. Шамота, Л. Новиченко або П. Колесник (спочатку учень Миколи Зерова, а потім — автор дикунського «викривального» опусу «Плач Ярославни, або Агонія буржуазно-націоналістичної Камени»[595]) — всі вони, що, за словами Зерова, розплодилися «в безліч екземплярах, мов літоросль повзка від в'язового пня», були поставлені більшовицьким режимом на місце фізично ліквідованих С. Єфремова і В. Перетца, А. Кримського і М. Грушевського, М. Зерова і М. Драй-Хмари, П. Филиповича і Б. Якубського… І не лише їх самих, а й їхніх наукових шкіл — і тих, що реально сформувалися, і тих, які заповідалися, але в умовах масового терору так і не стали дійсністю. Результати цієї понад піввікової «кадрової селекції» більш ніж відчутні і сьогодні. Тоді ж, восени 1966 року скромний поетичний вечір у Спілці письменників, який був присвячений Зерову-перекладачеві і запам’ятався мені полемічно яскравими і змістовними виступами Г. Кочура і особливо — Євгена Сверстюка, викликав погано приховане роздратування офіціозу. Текст виступу Євгена Сверстюка вже не міг бути опублікований в Україні і побачив світ (у дещо розширеному і доопрацьованому вигляді) лише в переддубчеківській Чехословаччині[596].

Пригадую також, пізньої осені 1971 року Є. Сверстюк збирався дати кваліфікований відгук на статейку Л. Новиченка в московському «Новом мире», що містила нові нападки на Миколу Зерова: нагадаю, О. Твардовський на цей час був усунутий з посади головного редактора журналу. «Неможливо лишати це без відповіді», — ці слова Є. Сверстюка мені добре запам'яталися. На жаль, написати відповідь він не встиг. У грудні того ж року він був звільнений з роботи в «Українському ботанічному журналі», у січні 1972 року — заарештований. Далі були суд, концтабір, заслання, роки вимушеного мовчання. Новиченки всіх ранґів дістали повну можливість і далі глумитися з пам'яті розстріляних. Про дальше видання і дослідження доробку Миколи Зерова аж до кінця 1980-х років в Україні не могло бути й мови.

Навпаки, на Заході в цей час дещо істотне було зроблено. У Канаді за редакцією Дорін В. Ґорзлін та Оксани Соловей був перевиданий курс лекцій Миколи Зерова «Українське письменство XIX ст.» під назвою «Лекції з історії української літератури (1798—1870)» (видання Канадського інституту українських студій. — Торонто: Мозаїка, 1977).

Поезії Миколи Зерова привертали до себе увагу різномовних перекладачів. Так, німецькою мовою його окремі вірші тлумачив ще Освальд Бургардт, пізніше — відома перекладачка Елізабет Котмаєр. Першими російськими перекладачами зеровської поезії були ще в 1929—1930 роках Бенедикт Лівшиц[597] та Ігор Поступальський. У другій половині 1960-х років кілька десятків поезій Миколи Зерова переклала російською мовою Тетяна Гнідич (1907—1976), відома передусім своїм класичним перекладом Байронового «Дон Жуана». Походила вона з українського — полтавського — роду Гнідичів (найвідоміший представник цього роду — Микола Гнідич, поет і перекладач, знаний своїм неперевершеним тлумаченням Гомерової «Іліади»). 44 сонети Зерова в перекладі Тетяни Гнідич опубліковані[598], але деякі її тлумачення ще лишаються в рукописі. Досі не видрукуваний корпус поезій Миколи Зерова у російських перекладах Марини Новикової[599]. Польською мовою вірші Зерова перекладали у 1930-х роках — Тадеуш Голлендер[600], у 1970-х — Богдан Дроздовський[601]; англійською — Констентайн Генрі Андрусишин і Ватсон Кірконел[602], а також Яр Славутич і Віра Річ. Відомі й інші переклади поезій Миколи Зерова європейськими мовами.

Лише наприкінці 1980-х років в Україні знов завилася можливість продовжити видання зеровської спадщини і її вивчення. Так, у журналі «Радянське літературознавство» (1988, № 4; 1989, № 1) була опублікована частина листів Миколи Зерова з ув’язнення. Особливо виразним це пожвавлення стало напередодні 100-річного зеровського ювілею, який збігся в часі із загальною демократизацією суспільного життя. Наприклад, у 1989 році В. Брюховецький опублікував раніше не друковану статтю Миколи Зерова «Шевченко і Аскоченський». Того ж року з’явилася розвідка С. Білоконя «Микола Зеров», у якій було наведено безліч цінних, раніше не зібраних і не опублікованих відомостей про автора «Камени»[603]. У наступному, ювілейному 1990-му році С. Білокінь разом з видавництвом «Час» здійснив ще один — унікальний проект: блок передруків прижиттєвих зеровських видань — «Камени» і «Антології римської поезії», де, крім того, повністю репродукував і «Сонети і елегії», зеровський рукописний збірник віршів, подарований автором академіку С. О. Єфремову. До цього С. Білокінь також додав власний нарис життя і творчості Миколи Зерова «Закоханий у вроду слів» (Київ: Час, 1990. — 56 с.).

Помітним явищем у дослідженні спадщини Миколи Зерова стала дисертація В. К. Івашка «Микола Зеров — літературознавець і критик»[604]. Були й цікаві публікації в періодиці. Крім того, з початку 1990-х років в Україні стала доступною й зарубіжна зеровіана — праці дослідників із діаспори, а також спогади людей, яким пощастило знати Миколу Зерова, і, вцілівши в роки терору, про нього написати. (На перше місце в цьому ряду я, звичайно, поставив би розділ «Микола Зеров» зі спогадів Григорія Костюка «Зустрічі і прощання»[605]).

До найґрунтовніших праць, присвячених Миколі Зерову, безперечно, належить монографія В. Брюховецького «Микола Зеров»[606], безпрецедентна за багатством залучених до неї матеріалів, широтою охоплення історико-культурного та політичного контексту доби та увагою до факторів літературного процесу 1920-х — початку 1930-х років. Тут зроблено спробу (і спробу в цілому вдалу) розглянути постать Миколи Зерова та його творчий доробок — доробок поета, перекладача, історика літератури і критика — як рідкісне за масштабом цілісне явище, без осмислення якого не може бути скільки-небудь задовільного уявлення про українську літературу першої третини XX століття.

Центральною подією ювілейного, 1990-го року став вихід у видавництві «Дніпро» «Творів у двох томах» Миколи Зерова. Вперше його творча спадщина була зібрана в такому обсязі (до 77 друкованих аркушів) і жанровому різноманітті. Упорядники двотомника Г. Кочур та Д. Павличко, а також видавничий редактор (автор цієї статті) включили до 1-го тому весь ориґінальний поетичний доробок зрілого Зерова: сонети, сонетоїди, олександрійські вірші та елегійні дистихи; вибір поезій різних років, писаних в інших формах; вибір поезій російською мовою; сюди ж були включені всі відомі на той час поетичні переклади Миколи Зерова[607]; вибір його перекладів на російську; переклади драматичних творів («Борис Годунов» О. Пушкіна, «Мазепа» і початок «Балладини» Ю. Словацького); переклади прози О. Пушкіна, М. Гоголя, А. Чехова. До 2-го тому ввійшли історико-літературні і літературознавчі праці Миколи Зерова: курс лекцій «Українське письменство XIX ст.» (надрукований і вивірений за прижиттєвим примірником, друкованим на склографі, а не за канадським перевиданням); розвідка «Франко-поет»; збірники статей «Від Куліша до Винниченка» і «До джерел». На жаль, обмеженість обсягу врешті-решт не дала можливості включити до двотомника книжку «Нове українське письменство» та зібрати розпорошені по різних виданнях численні статті, рецензії, нотатки, виступи, як і ті зеровські тексти, що не побачили свого часу світу і збереглися в архівах. Не ввійшли сюди і два прозові переклади, друковані у 1920-х роках: «Огняний змій» П. Куліша (з російської) та «Народні оповідання» І. Л. Переца (переклад з єврейської Миколи Зерова у співавторстві з Олександром Гером). Втім, «Народні оповідання» були перевидані 1994 року за сприяння Ізраїльського культурного центру в Україні і нині стали приступні українському читачеві[608].

Укладачі та видавничий редактор двотомника творів Миколи Зерова були свідомі його вимушеної неповноти і сподівалися найближчими роками зібрати і оприлюднити решту зеровського доробку. На заваді цьому стала обвальна криза українського книговидання 1991 і наступних років. Проте створене наприкінці 1992 року видавництво «Основи» і особисто Соломія Павличко виявляли до творчої спадщини Миколи Зерова неослабний інтерес. (До того ж у 1995 році в «Основах» вийшов упорядкований Соломією Павличко — первісно для «Дніпра» — великий том ориґінальних віршів та поетичних перекладів Михайла Ореста[609]. Для мене, як редактора і цієї книги, був очевидним перегук деяких поетичних мотивів М. Ореста, стилістична спорідненість, хоч і не близькість, із творчістю його старшого брата). Мушу сказати, що Соломія Павличко не раз пропонувала мені упорядкувати, умовно кажучи, «третій том» доробку Миколи Зерова. Я своєї згоди так і не дав, по-перше, тому, що був перевантажений підготовкою інших видань та власними перекладацькими планами, а по-друге, не вважав себе достатньо обізнаним із нашою періодикою та книжковою продукцією 1910-х — початку 1930-х років. Проте бути редактором планованого «третього тому» я погоджувався. С. Павличко, шукаючи упорядника, зупинила свій вибір на Миколі Сулимі. Він і взяв на себе нелегку, але вдячну працю збирання розпорошених зеровських текстів: а їх врешті-решт виявилося близько двох сотень, якщо не рахувати листів. (Для порівняння скажу, що зеровських матеріалів, зібраних свого часу Г. Кочуром для дніпрянського двотомника і не вміщених там через обмеженість обсягу, було втричі менше). Плідній праці Миколи Сулими як упорядника сприяло те, що, починаючи з другої половини 1960-х років, він виявляв активне зацікавлення історією літературного процесу в Україні першої третини XX століття, взаємодією та боротьбою літературних угруповань, найяскравішими постатями цього періоду.

* * *

Книгу Миколи Зерова «Українське письменство» укладено з матеріалів, які не ввійшли до двотомника 1990 року. Проте зроблено й декілька винятків.

По-перше, ми передруковуємо його класичні розвідки «Леся Українка» та «Франко-поет» — надто важливі вони для розуміння цілості зеровського доробку. По-друге, кілька статей, які існують у різних авторських редакціях, також вміщені в «Українському письменстві»: якщо, наприклад, у двотомнику 1990 року в складі книжки «Від Куліша до Винниченка» друкувалася стаття «Марко Черемшина і галицька проза», а в складі книжки «До джерел» — «Володимир Самійленко і український гумор», то в нашому виданні подано інші авторські варіанти цих текстів: однойменна стаття про Марка Черемшину та стаття-некролог «Пам’яті Самійленка». Впевнений, що відмінності між цими варіантами, в деяких випадках досить істотні, становлять інтерес і для дослідників творчості Миколи Зерова, і для ширшого кола читачів, не байдужих до недостатньо висвітлених питань історії нашої літератури. По-третє, існують і специфічні випадки. Ось один із них. Невеличка стаття Миколи Зерова «Літературні митарства «Люборацьких» (опублікована 1927 р.), природно, увійшла до складу пізнішої, набагато ширшої його статті-передмови «Свидницький і «Люборацькі» (1931). Здавалося б, який сенс передруковувати ранній етюд, частину майбутньої масштабнішої розвідки? Проте уважніше ознайомлення з обома текстами доводить, що такий сенс є. Справа в тому, що в першій, ранній статті автор високо оцінює роль академіка С. О. Єфремова у справі науково обґрунтованого відновлення авторського тексту роману. Проте в 1931 році, після процесу «СВУ» ім’я академіка С. О. Єфремова вже не могло бути згадане в радянських виданнях (хіба що у «викривальному» контексті); вилучене воно було і з зеровської статті.

Перший розділ нашого видання — «Нове українське письменство» — містить повний текст однойменної розвідки 1924 р.

До другого розділу — «Статті, рецензії, нотатки, виступи» — увійшли переважно твори Миколи Зерова, опубліковані в різних періодичних виданнях і книжках. Проте є й кілька винятків: друкується тут і низка текстів, знайдених в архівах і досі не опублікованих. Це чернетка його університетської дипломної роботи — розвідки про літопис Григорія Грабянки (подаються найістотніші фраґменти), а також «Кілька слів на відповідь т. Пилипенкові», «Прокуратор Іудеї» і два перекладачі», «Брати-близнята» (Історія й побут у Стороженковій повісті)», «Українські оди XIX ст.». Оскільки чернетки друкованих матеріалів у більшості випадків не збереглися і дати їх написання відсутні, тексти Миколи Зерова подаються в нашому виданні у хронологічній послідовності, як правило, за датами їхньої публікації.

Зібрання статей, рецензій, передмов та інших матеріалів Миколи Зерова у нашому виданні наближається до повного, але повним не є. Можливо, ще не одне відкриття міг би принести пошук в архівах, а також систематичний перегляд усієї української періодики 1910-х — початку 1930-х років, особливо провінційної. Повні її комплекти, на жаль, відсутні в наших книгозбірнях та архівних сховищах. Так, наприклад, упорядникові та редактору не пощастило знайти статтю Миколи Зерова «Політичні міраклі» (опублікована в зіньківській газеті «Труд», 1917, № 45) — названого числа немає в доступних нам — неповних — комплектах газети. (Сподіваюся, що цей номер таки зберігся в якійсь із бібліотек Москви або Санкт-Петербурґа; але поки що пошуки наслідків не дали).

Існує й інша проблема. Від перших же місяців утвердження більшовицької влади в Україні Микола Зеров став об’єктом постійних нападок та аґресивних звинувачень з боку як дрібних слуг режиму, так і чільних його функціонерів (про це буде сказано нижче). Інтенсивність цього тиску в різні моменти бувала різною і залежала від змін політичної кон’юнктури. В тяжкому становищі Микола Зеров опинився у 1930 році, під час уже згаданого процесу «СВУ» — похмурого спектаклю, інсценізованого каральними органами і керованого з Москви Сталіним. Микола Зеров, як відомо, був викликаний до Харкова на це судилище в ролі свідка, але щомиті міг опинитися на лаві підсудних: відомо, що в 1929 році був заарештований його молодший брат Михайло (майбутній поет Михайло Орест), і слідчі ГПУ понад вісім місяців на допитах домагалися від нього свідчень проти Зерова-старшого[610]. Лише Михайлова стійкість, незламність характеру врятувала на той момент Миколу Зерова від арешту. Так от, всупереч поширеним (активно поширюваним свого часу) уявленням, ніби всі підсудні все визнавали і мало не співробітничали зі «слідством», ми маємо досить відомостей про те, що опубліковані в пресі звіти про процес «СВУ» — такі ж фальшивки, як і більшість слідчих протоколів. (Див. про це, наприклад, спогади Г. Костюка, що був присутній на частині судових засідань і відзначає стійку поведінку Володимира Чехівського і Миколи Зерова)[611]. Ось що пише з цього питання сучасний дослідник — юрист А. А. Болабольченко: «У справі «СВУ» протоколу судового засідання фактично не було. Точніше, є документ під такою назвою, що складається всього-на-всього з сорока сторінок, списаних великим почерком. Хай читач порівняє: сорок п’ять підсудних, яким пред’явлений великий обсяг обвинувачень, сорок днів процесу — і лише сорок сторінок протоколу. Тобто по сторінці на день!.. До справи долучені розшифровані стенограми процесу, що їх вели стенографістки, не введені офіційно до складу суду, тож вони, природно, не відповідали за достовірність стенограми»[612].

Хоч яким сумнівним був газетний звіт про «допит свідка Зерова» (відбувся 19 січня 1930 року), де його слова подаються у викладі, ще меншої довіри заслуговує «Лист до редакції» Миколи Зерова[613], де читаємо: «Не може бути іншої оцінки цієї контрреволюційної змови, як сигналізування закордонному фашизмові, як запобіглива служба найзапеклішому класовому ворогові». Правда, дуже схоже на Зерова — і стилістично, і за змістом? Втім, іронія тут ні до чого. Думаю, в цьому випадку нам не треба впадати в гріх нічим не виправданої довірливості. Хто і коли пробував довести реальне зеровське авторство цих фраз? Якщо редактор «Пролетарської правди» або хто-небудь інший вписав цей і подібні пасажі до листа, очевидно, справді складеного Миколою Зеровим (а потреба якогось листа до редакції, судячи з усього, дійсно існувала: цькування Зерова, наклепи на нього і облудні звинувачення в цей час досягли свого апогею — чи можна було мовчки з ними погодитись?), — то хіба мав він можливість гласно спростувати приписане або дописане йому інкоґніто-газетярем або й кимось вищим? Такої можливості в 1930 році він не мав і мати не міг. Схоже враження справляють і два-три його короткі дописи до університетської багатотиражки «За комуністичні кадри» (1931—32 рр.) — про поїздку в підшефне село, про підготовку фахівців у світлі вимог і постанов ЦК партії на кафедрі української літератури… Ці останні замітки, можливо, написані самим Зеровим. Але не помилюся, коли скажу, що передруковувати їх сьогодні, як і згаданий лист до редакції «Пролетарської правди», він не став би. Не будемо цього робити і ми: адже упорядник і видавничий редактор посмертного видання творів повинні бути до певної міри виконавцями волі автора, принаймні так, як вони її розуміють.

На користь сказаного може свідчити й те, що Микола Зеров уже після процесу «СВУ», в грудні 1930 року, не прийняв пропозиції, що походила від партійних верхів — узяти участь у колективній брошурі, присвяченій «процесові Промпартії», так само сфабрикованому ГПУ. Це означає, що ніякого «зламу» в ньому не відбулося, як то могли зрозуміти читачі «Пролетарської правди». Це добре видно і з його листування 1930-х років (див. розділ «Листи» у нашому виданні). Тому вважаю, що слід погодитися з думкою В. Брюховецького про одну з останніх статей Миколи Зерова — «Кобзарь» Шевченко в русских переводах», видану в Ленінграді за підписом М. Новицького: «Очевидно, деякі акценти, особливо — жорсткуватого, кон'юнктурно-політичного характеру були зроблені або М. Новицьким, або ж редактором у процесі підготовки рукопису до друку»[614]. З огляду на це ми друкуємо названу статтю в дещо скороченому (без шкоди для цілості) вигляді, вилучивши окремі фрази, які явно Миколі Зерову не належать.

Взагалі ж питання атрибуції окремих зеровських текстів не завжди просто розв'язуються, особливо в тих (втім, нечисленних) випадках, коли той або інший текст з якихось причин не був внесений Зеровим до свого бібліографічного списку публікацій. Ось, наприклад, невеличка рецензія на книжку А. Чайковського «Козацька помста», підписана криптонімом Z. Здавалося б, пов'язувати її з Миколою Зеровим немає достатніх підстав: адже таким криптонімом підписувався не лише автор «Камени». Проте, уважніше вчитавшись у текст рецензії, впізнаємо зеровський стиль. Справа не втому, що поняття «описка», «помилка письма» рецензент Z. передає латинським «lapsus calami» (хоч, як відомо, до подібних латинізмів часто вдавався Микола Зеров). Рецензент Z. відзначає «недостачу артизму, розроблення (курсив тут і далі мій. — М. М.), надуживання грубих, крикливих рис… Шанований автор при більшій увазі міг би дати образи тонше вироблені і ліпше викінчені». Але ж цей текст стилістично дуже близький (і близький своїми думками) до зеровських приміток, що стосуються римського розділу «Камени»: «У нас, на наших літературних облогах, при повній майже нерозробленості поетичної мови, римські майстри можуть мати чимале значення стилістичне… Праця над латинськими класиками та французькими парнасцями може нам у великій стати пригоді, звернувши нашу увагу в бік артистично обробленої, багатої на вирази… мови». Близькість стилю і словника, а також думок, викладених у цих двох текстах, свідчить, що писала їх одна людина, отже, рецензент Z. — це й є Микола Зеров. Втім, цей криптонім вживався Миколою Зеровим і у випадках, де його авторство не викликає жодних сумнівів.

Третій розділ «Українського письменства» являє собою спробу зібрати значну, якщо не переважну частину епістолярної спадщини Миколи Зерова. Така спроба робиться вперше. При підготовці книжки не ставилося завдання зібрати всі вцілілі зеровські листи. На заваді цьому стояла та ж обмеженість обсягу видання: адже листи могли бути тільки одним із його розділів. Крім того, повне видання зеровського епістолярію (гадаю, це мав би бути окремий, ретельно підготовлений том) стане можливим, коли ті кілька дослідників і колекціонерів, які мають у своєму розпорядженні певну кількість листів Миколи Зерова, опублікують їх і в той чи інший спосіб об’єднають свої зусилля. Я маю на увазі листи до І. Айзенштока, до А. Гозенпуда, ранні листи до В. Романовського, не так давно виявлені в м. Кролевці, і деякі інші. Так чи інакше, розділ «Листи» нашого видання, хочеться вірити, ляже в основу майбутнього повного зібрання епістолярної спадщини Миколи Зерова.

У додатковому розділі «Українського письменства» подаються кілька зеровських перекладів. Після виходу двотомника творів Миколи Зерова (1990) та згаданих вище «Народних оповідань» І. Л. Переца (1994) чи не єдиним відомим його перекладом, що не передруковувався з 1929 року, був «Огняний змій» П. Куліша. Ним і відкривається перекладний розділ «Українського письменства». «Книги народу польського» Адама Міцкевича друкуються за автографом Миколи Зерова, датованим, очевидно, початком 1920-х років, вперше (якщо не брати до уваги кількох цитат із цього твору, наведених у зеровському курсі лекцій «Українське письменство XIX ст.» як ілюстрації до «Книг буття українського народу» Миколи Костомарова). Нарешті, вперше друкується повний текст закінчення VI книги Верґілієвої «Енеїди» (рядки 695—901): адже у двотомнику 1990 року VI книга «Енеїди» була опублікована з двома помітними лакунами (рядки 719—755 та 808—846).

* * *

Історико-культурна і критична есеїстика Миколи Зерова, що становить більшу частину тому «Українське письменство», при уважному її розгляді (разом з курсом лекцій «Українське письменство XIX ст.», книжками «Від Куліша до Винниченка» і «До джерел») становить безсумнівний інтерес не лише як одне з найвищих досягнень української літературознавчої думки XX століття. За влучним спостереженням сучасного дослідника, статтям, монографіям і розвідкам Миколи Зерова притаманні «стислий, сказати б, графічно чіткий виклад матеріалу в поєднанні з тонким відчуттям плоті художнього тексту, внутрішня вмотивованість періодизації і загальної схеми еволюції літературних поглядів та уподобань»[615]. Ці слова, сказані, власне, про перший (і останній) випуск «Нового українського письменства», без будь-якого перебільшення можна віднести до всього масиву зеровських літературознавчих праць. Разом з тим і власне художні розділи його доробку — ориґінальні вірші і поетичні переклади, але також і переклади драм і прози не відділені непроникним муром від усього написаного Зеровим — істориком літератури і критиком. До того ж сам плин часу переводить суто критичні матеріали, зокрема злободенно полемічні, в ранґ фактів історико-літературних: чим, як не історією літератури, стали для нас, наприклад, диспути і дискусії 1920-х років і чимало подібних матеріалів?

Дослідники творчості Миколи Зерова не раз відзначали внутрішню єдність його різножанрового доробку. Не зайвим буде ці уявлення додатково розвинути. Хоч би який зеровський переклад ми згадали, його можна так чи інакше співвіднести з тими чи іншими мотивами його ориґінальних віршів або розділами його літературознавчої есеїстики. З цього погляду варто звернутися хоча б до трьох зеровських перекладів, що друкуються в нашому виданні. (Хоч це саме стосується всіх перекладацьких праць Зерова — всі вони так чи інакше пов’язані з широким колом його історико-літературних інтересів). «Огняний змій» П. Куліша? Читач цього перекладу одразу ж пригадає низку зеровських статей та розвідок, присвячених авторові «Чорної ради» («Поетична діяльність Куліша»; чотири розділи «Українського письменства XIX ст.», присвячені Кулішеві; «Початки літературної роботи П. Куліша та його повість «Огняний змій»; рецензія і нотатки про «Чорну раду»; нарешті, сонет Миколи Зерова «Куліш»). Кулішознавчі праці Зерова, разом із згаданим сонетом і перекладом «Огняного змія» виразно циклізуються, завдяки чому досягається «стереоскопічне» висвітлення цієї складної і все ще не досить вивченої постаті української історії.

«Книги народу польського» Адама Міцкевича цікавили українського дослідника, певна річ, передусім як прообраз і літературний зразок для костомаровських «Книг буття українського народу», — за словами Миколи Зерова, «найголовнішого ідеологічного пам’ятника Кирило-Мефодіївського братства: в ньому, як відзначав перший імперський експерт, граф С. Уваров[616], «трепещет сердце сочинителя, слог оживляется, и сила бешеного негодования обнаруживается на страницах, в коих он описывает родимый край в его мнимом угнетении»[617]. (Український текст «Книг буття українського народу» вперше побачив світ лише 1918 р.). У своєму курсі лекцій Микола Зеров детально порівнює твори польського і українського авторів і вказує на значення Міцкевичевих «Книг» для творчості не лише Костомарова, а й інших кириломефодіївських братчиків, зокрема Тараса Шевченка.

Що ж до Верґілієвої «Енеїди», то її місце в контексті всього зеровського доробку унікальне. Перш за все «Енеїда» — як відомо, останній переклад Миколи Зерова, opus magnus, над завершенням якого він працював у соловецькому ув’язненні. Зауважу, починаючи з Г. Кочура, не раз повторювалася думка, що цей переклад він закінчив. Строго кажучи, говорити так немає достатніх підстав: у своєму останньому відомому листі від 19 вересня 1937 року Зеров пише, що до кінця XII книги лишилося зовсім небагато. Але чи мав він можливість закінчити працю? Через 20 днів йому було винесено повторний — тепер уже смертний вирок, і ми нічого не знаємо ні про ці 20 днів, ні про останні 25 днів його життя, хіба що про сам факт його перевезення в складі етапу з 1111 в’язнів-смертників із Соловків — на місце розстрілу, в район Медвеж’єгорська. Нічого не знаємо ми й про долю перекладу «Енеїди», хоч, звичайно, припускаємо найгірше. До нас дійшла приблизно третина твору — книги І, VI, VII, VIII, а також невеликі уривки з книг II і V. Мабуть, «Енеїда» — вершина стилістичної майстерності Зерова-перекладача.

Знаменно, що Верґілій супроводжував Миколу Зерова протягом усього його свідомого життя, починаючи з гімназійних років. Еклогами Верґілія Зеров дебютував як перекладач у «Літературно-науковому віснику» (1918, №№ 2—З і 10—11). Про Верґілія він писав у передмові до «Енеїди» І. Котляревського (1919), у примітках до «Антології римської поезії» (1920), де, зокрема, процитовано середньовічний вірш-леґенду про відвідини святим Павлом могили Верґілія, а в основному тексті подано дві еклоги з «Буколік» та уривок з «Енеїди» (V, 835—871); у сонеті «Данте» (1921), де Верґілія названо «чарівником» і «небесним послом»; у примітках до «Камени» (1924), в основному тексті якої надруковано два уривки з «Георгік»; у книжці «Нове українське письменство» (1924) та в курсі лекцій «Українське письменство XIX ст.» (1928): в останньому звертає на себе увагу характеристика Верґілія, яку можна назвати прозовим розгорнутим варіантом пізнішого зеровського сонета «Верґілій» (1933)[618]; у статті «Брюсов — переводчик латинских поэтов» (1933). Таким чином, можна з певністю стверджувати, що Верґілій перебував у полі уваги Миколи Зерова протягом двох десятиріч — щонайменше з 1918-го по 1937 рік включно. Крім того, постійно і не меншою мірою його цікавили такі несхожі між собою «похідні» Верґілієвої поеми, як «Енеїда» Івана Котляревського та «Харко, запорозький кошовий» Якова Кухаренка.

У кожного великого поета є свій «шифр», свій «код», свій індивідуальний міфосюжет, свій архетип, якщо скористатися з Юнґового терміна. Іншими словами, його поетичний світ містить певну іманентно задану структуру, яка зовсім не обов'язково лежить на поверхні. Спроба хоча б частково витлумачити структуру цього творчого світу (у випадку Миколи Зерова ми, природно, включаємо в нього і переклади, і літературознавчі та всі інші його праці — весь авторський контекст; втім, те саме слід робити при поглибленому розгляді доробку будь-якого іншого значного письменника) жодним чином не має на меті знаходження якогось одного спільного знаменника і не виключає інших підходів, — навпаки, передбачає їхнє існування та співіснування. Тим істотнішою видається нам можливість знайти певну провідну нитку в контексті всього зеровського доробку, ланку, що пов'язує різні — в тематичному і жанровому плані — частини цього творчого світу.

Свого часу дослідники (зокрема, В. Брюховецький) відзначали, що в ориґінальних поезіях Миколи Зерова розсипано чимало прикмет, що свідчить про тривожні передчуття поета, який, можливо, передчував і передрікав свою передчасну насильницьку смерть, причому цей мотив простежується від самого початку 1920-х років: «Листя чорноклена кривавиться у світлі ліхтарів» («У травні»); «Полярна ніч і волохатий сполох над безвістю засніжених долин» («Чернишевський»); «О, що за туга розум мій опала! Яка крізь серце потекла Каяла, що за чуття на серце налягло!» («Сон Святослава»); «… Прикрих дум не сходить попіл — як прогнати тлум передчувань і всі страхи безсонні?» («Superstitio»); «острожна колонада» університету («Визволення») і «залізні ґрати» Ботанічного саду («Параду», IV); «так мандрівник, що в тундрі замерзає, усе тропічний бачить краєвид» (там же), не кажучи вже про такі вірші, як «Обри», «Оі triaconta», «Чистий Четвер», «Incognito». Ці та чимало інших прикладів подібного кшталту, втім, самі по собі ще не можуть розглядатися як виключно вияв «поетичного ясновидіння», прозрівання недоброго майбутнього. Справа в тому, що Микола Зеров від самого початку 1920-х років мав досить підстав, аби знати (або з дуже великою імовірністю припускати), що його доля більшовиками була в принципі вирішена і вирок був винесений, — хоч безпосереднє виконання вироку з якихось причин відкладалося. Детальніше я скажу про це нижче. Разом з тим безсумнівний присмак профетичного, в дусі античних прозорливців Кассандри або Тіресія, передбачення в доробку Миколи Зерова виразно відчувається. Моє завдання — показати, що цей істотний аспект зеровського поетичного світу і всього творчого контексту жодним чином не вичерпується темою його особистої долі.

У листі до Василя Чапленка від 30 березня 1935 року, — а цьому адресатові Микола Зеров незадовго до свого арешту надіслав власний сонетарій, як і примітки до частини віршів, — поет так висловився про свій сонет «Данте»: «Поезія, якої я не розумію: подібно до «Сна Святослава», ця річ мені приснилася». Якщо у «Сні Святослава» поет побачив здійснення над ним поховального обряду, що супроводжувалось низкою лихих прикмет, то у випадку сонета «Данте» ситуація дещо складніша.

Як відомо, царина сновидінь нерідко буває пов’язана з оголенням, унаочненням деяких найтонших психологічних структур творчої особистості (особливу увагу аналізові снів та використанню їх у художній практиці приділяли сюрреалісти та близькі до них художні течії XX століття). Отже, Миколі Зерову сниться Данте. Оповідь ведеться від першої особи — від особи Данте, в цьому випадку, можливо, alter ego автора: вдвох із «чарівником Верґілієм» вони пропливають «саґою дивною без демена й весла» до далеких водяних лілей. Цей краєвид, як зауважив Г. Кочур, «скоріше райський, або принаймні передрайський»; погляд поета тоне в «білій наплаві» лілей, а слух — у мові «небесного посла» Верґілія:

Я чув: «Ці лілії, що упояють чаром,

Далеко від землі, від valle lacrimarum

Зросли тут засівом потужної руки;

Далекі від тривог і від земної сварки,

Колишуться і снять, одвічні двійники

Сонетів і канцон майбутнього Петрарки».

«Отже, — пише Г. Кочур, — таємничі лілії виявляються — в дусі філософії Платона — одвічними двійниками, прообразами ще не виниклих віршів Петрарки. У первісному варіанті сонет мав заголовок «В царстві прообразів» — цим заголовком ще виразніше наголошувалась «платонівська» розробка теми»[619].

Чим же пояснити те, що провідником до царства прообразів у зеровському сні, як і в обох варіантах сонета, є Верґілій, постійний супутник і Данте в його великій поемі, і самого Зерова в його творчому розвитку? Чим був дорогий, чим так приваблював українського поета Верґілій?

Четверта еклога «Буколік», перекладом якої Микола Зеров дебютував у пресі як тлумач, Верґілієва пророча візія «золотої доби», належала до ключових і найвідоміших творів римського поета. Написана в 40 році до Різдва Христового, вона, за словами М. Л. Гаспарова, «проголошує віру в близький кінець залізної доби, спокутування мук людства, оновлення світу і започаткування нового циклу часів, нового золотого віку. Новий вік символізується для поета образом дитини, яка має народитися за консульства Азинія Полліона… Без сумніву, символічний образ дитини повинен був мати якийсь відповідник у дійсності. Християнське Середньовіччя з певністю бачило тут пророцтво про народження Христа і за це шанувало Верґілія, як святого; сучасна філологія пропонує різні тлумачення… Хоч би як там було, містичний пафос 4-ї еклоги відбивав ті месіанські настрої епохи, на які значною мірою спирався Октавіан Авґуст (63 до н.е. — 14 н.е.), коли йшов до влади»[620]:

Час надходить останній по давніх пророцтвах кумейських;

Низка щасливих віків на землі починається знову.

Знову вертається Діва, вертається царство Сатурна:

Парость новітню богів нам із ясного послано неба.

Ти лише, чиста Діано, злелій нам дитину ту дивну:

З нею залізна доба переходить, спадає в непам’ять,

Вік настає золотий! Непорочна, твій Феб уже з нами!

Проте, хоч Микола Зеров і досконало переклав уславлену IV еклогу, все ж таки, мабуть, не вона, з її віщуванням нової золотої доби, виявилась визначальною для реалізації внутрішніх установок українського поета. Зеровський поетичний архетип, судячи з усього, слід шукати не тут.

Верґілій, за природою своєю поет-провісник, а значить, якоюсь мірою творець прообразів, набагато масштабніше і переконливіше здійснив свою внутрішню заданість у головному творінні свого життя — національному римському епосі «Енеїди», що її в наступні віки було з повним правом трактовано як наймісткіший і найзавершеніший вираз римської культури. «Енеїда» Верґілія — також велике пророцтво, але «перекинуте назад»: Еней, носій до кінця не зрозумілої йому самому державотворчої місії, з загибеллю Трої втрачає свою вітчизну, розлучаючись із карфаґенською царицею Дідоною, втрачає щастя кохання; замість цього він мусить плисти, не знаючи остаточної цілі свого шляху, мусить вести війни, не ним замислені; лише прибувши до берегів Італії, Еней дізнається про справжню свою мету. На щастя, збереглася перекладена Миколою Зеровим кульмінаційна частина, смисловий центр і осердя поеми (VI книга) — сходження Енея з пророчицею Сибіллою в підземне царство і зустріч з батьком Анхізом, який показує Енеєві тіні майбутніх римських героїв, пророкує прийдешню славу і звістує синові велику будущину Римської держави. Еней, вірний неясному для нього самого призначенню, ціною власного самозречення досягає накресленої долею мети. Зайва річ нагадувати українському читачеві, що епопея «чарівника Верґілія», керманича в «царстві прообразів», мала першорядне значення не тільки для «латинського племені»: вона кардинально визначила новоєвропейські уявлення про ідеальну національну епопею, що їй належало провідне місце в жанровій системі європейських літератур XVI—XVIII століть. Верґілій, — і Зеров, певна річ, розумів це краще, ніж будь-хто інший, — по суті, співтворець нової української літератури, а значить, і нової української історії. Верґілієва «Енеїда», «перелицьована» І. Котляревським за переробкою М. Осипова, стоїть у ряду європейських переробок-травестій-перекладів-переспівів (Скаррон, Блюмауер та інші); разом з тим вона принципово вирізняється з цього ряду тим, що український поет, опрацювавши верґіліївський епічний сюжет, втілив у своїй «перелицьованій» «Енеїді» українську народну історію на одному з найтрагічніших її зламів. Зміст «Енеїди» Верґілія — вихід Енея та його війська з руїн спаленої Трої і многотрудний похід, мета якого — заснування потужної Римської імперії. Зміст «Енеїди» Івана Котляревського — вихід козака Енея з товариством після загибелі Запорозької Січі й усієї козацької державності у XVIII столітті на простори нової української історії з кінцевою метою — створення нової Української держави. Героїв української, козацької «Енеїди» повністю стосується те, що сказав про давніх римлян Геґель у своїй «Естетиці»: «Ідея батьківщини, своєї держави, — ось що було тим незримим вищим началом, задля якого кожний трудився, що спонукало його до дії, що було його кінцевою метою або кінцевою метою його світу». Епічна поема — героїчна епопея українського народу стала прообразом історичного процесу з його безсумнівною державотворчою спрямованістю. Якщо продовжити цю паралель, то «Енеїда» Верґілія в перекладі Миколи Зерова (перший її фраґмент, зауважу, з'явився друком ще 1919 року, в тексті згаданої вище зеровської передмови до «Енеїди» Котляревського), — це, подібно до пенатів, римських родинних богів, винесених Енеєм зі сплюндрованої Трої, свого роду профетичний, сакральний текст-прообраз, як задум, врятований поетом з-під руїн УНРівської української державності і перенесений ним у наступні часи.

Менш за все про Миколу Зерова можна говорити, як про людину однієї ідеї, одного міфосюжету, однієї цілеспрямованої заданості. А проте зеровська верґіліана — це те силове поле, в якому структурувалися різні складники його творчого світу. Не тільки поетичні, перекладацькі та історико-літературні масиви, знані сучасному читачеві за двотомником 1990 року, а й усі з високою майстерністю написані зеровські тексти, зібрані в нашому виданні: більше сотні рецензій 1910 — 1920-х років; близько трьох десятків передмов до видань українських класиків 1920-х — початку 1930-х років; десятки інших матеріалів — оглядів, критичних і полемічних статей, нотаток, приміток тощо; більше сотні листів до двох десятків адресатів. Про кожен із цих текстів можна сказати оте добре пам’ятне: «Класична пластика, і контур строгий, і логіки залізна течія», кожен читається, як літературний відповідник якоїсь із не знаних нам графічних робіт Нарбута або призабутої хорової мелодії Леонтовича… Певна річ, ці порівняння вкрай умовні.

Методологія Зерова — критика та історика літератури, гадаю, найґрунтовніше розглянута у вже згаданій книжці В. С. Брюховецького (с. 217—288). Дослідник слушно відзначає, що головним для Миколи Зерова був історико-культурний метод, збагачений соціологічними характеристиками літературних явищ: аналіз у найширшому контексті конкретної історичної доби, з граничною увагою і до «біографічних координат» автора, і до соціально-культурної пам’яті кожного жанру, течії, літературного напрямку, з виходом до узагальнень культурного і соціального характеру, — з урахуванням одночасного взаємонакладання історичних, соціальних і національно-культурних систем, у яких зароджується, розвивається й функціонує те або інше літературне явище.

Важко сказати про Миколу Зерова щось місткіше від слів Юрія Лавріненка, упорядника відомої антології «Розстріляне відродження»: «Як поет і перекладач, як літературознавець та критик, Зеров вирізнявся на тлі збуреного і скаламученого до дна революцією літературного життя в радянській Україні, як твердий і блискучий алмаз. Високорозвинений естетичний смак, невпинно ростуча багата ерудиція, тонкий нещадний ум і культивоване серце позначались у його поезіях і в наукових та критичних працях… Зеров бачив культурно-історичну місію українського відродження також у тому, щоб переймати і розвивати далі ліпші скарби антично-європейського культурного круга, до якого історично належить Україна. З другого боку, він бачив страшну колоніальну культурну відсталість свого народу, завдяки якій варварські антикультурні руїнні елементи легко брали гору. А оскільки він був не тільки спостережник, а й активний учасник свого часу, то і його статті, і чимало сонетів таять у собі гостре вістря убивчої іронії чи й сатири і є яскравими пам’ятниками свого часу. Як педагог, науковець і критик, Зеров був нещадний до лінивого примітивізму й неуцтва та вимагав найвищого рівня»[621].

* * *

Біографія Миколи Зерова досить докладно висвітлена в названих вище розвідках С. Білоконя (1989; 1990) та В. Брюховецького (1990); слід згадати і кілька коротких зеровських «Автобіографій», — дві з них надруковані в нашому виданні. Тут я нагадаю лише основні віхи його життя.

Микола Костьович Зеров народився 14 (26) квітня 1890 року в м. Зінькові на Полтавщині в родині вчителя Зіньківської двокласної школи, згодом — інспектора народних шкіл Костянтина Іраклійовича Зерова (1860—1940). Мати — Марія Яківна Зерова (1866—1941) — з козацького роду Яреськів. У Миколи Зерова було четверо братів — Дмитро Костьович Зеров (1895—1971), Кость Костьович Зеров (1899—1989), Михайло Костьович Зеров (1901—1963), Георгій Костьович Зеров (1908—1956) та дві сестри: Олена Костівна Зерова (1903—1939) та Валерія Костівна Зерова (1912—1982).

Микола Зеров навчався в Зіньківській двокласній школі (1898—1900), Охтирській (з 1900 по 1903) та Київській першій (1903—1908) гімназіях, у 1908—1914 рр. — на історико-філологічному факультеті Київського університету. З 1 серпня 1914 до весни 1917 року викладав історію та латинську мову в Златопільській чоловічій (а з жовтня 1916 — також і в жіночій) гімназії. У квітні 1917 року взяв участь (як один із секретарів) у роботі Українського учительського з’їзду. З жовтня 1917 до 1 жовтня 1920 року викладав латину в Київській другій гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства. Водночас у 1918—1920 роках викладав історію української культури в Київському архітектурному інституті. 1920 року одружився з Софією Федорівною Лободою (1890—1985), мав з нею сина Костика (1924—1934). У 1919—1920 роках очолював редакцію бібліографічного журналу «Книгар». У травні 1920 року був обраний на дійсного члена філологічної секції Українського наукового товариства. З осені 1920 до середини 1923 року, переїхавши з Києва до Баришівки (на Переяславщині) викладав у місцевому соціально-економічному технікумі. 1923 року повернувся до Києва. З 1 жовтня 1923 року Микола Зеров — професор української літератури в Київському інституті народної освіти (КІНО — тогочасна назва університету), що з 1 жовтня 1930 року був перейменований на КІПО (Київський інститут професійної освіти); тут же з жовтня 1930 року він очолював кафедру української літератури. Крім викладання в КІНО — КІПО, з жовтня 1923 по грудень 1926 року читав лекції з української літератури в Другій торговельно-промисловій школі (вул. Велика Житомирська, 2), з 1923 до травня 1925 року — в Київському кооперативному технікумі; 1924 року читав спецкурс з української літератури в Археологічному інституті; з грудня 1925 по вересень 1928 року викладав у Залізнично-експлуатаційному технікумі. З жовтня 1930 по жовтень 1933 року був професором Київського інституту лінґвістичної освіти, зокрема з осені 1932 року очолював тут кафедру теорії й історії перекладу. Крім того, в 1931—1933 роках викладав історію української літератури у вечірньому освітянському університеті. 1 вересня 1934 року Микола Зеров був звільнений з викладацької, а 1 листопада того ж року — і з наукової роботи в університеті. В січні 1935 року в пошуках роботи виїхав до Москви, 27 квітня 1935 року був заарештований у підмосковному Пушкіні, 20 травня відправлений до Києва. Суд над Зеровим відбувся 1—4 лютого 1936 року (вирок «терористові» — 10 років таборів). Був вивезений на Соловки, куди прибув на початку червня 1936 року. 9 жовтня 1937 року постановою трійки НКВД Ленінградської області справу Миколи Зерова було переглянуто і винесено вищу міру покарання. Вирок виконано 3 листопада 1937 року в урочищі Сандормох (Карелія).

Ми й досі не можемо сказати, що достатньою мірою знаємо обставини, які призвели до загибелі Миколи Зерова, хоч для їх висвітлення й зроблено вже чимало.

З одного боку, не викликає сумніву, що за умов масового більшовицького терору проти українського народу, і в першу чергу — проти української інтеліґенції, передусім так званої «старої» інтеліґенції (тієї, що здобула освіту ще в навчальних закладах Російської імперії), винищеної повністю або майже повністю, Микола Зеров був приречений. Він розділив долю десятків і сотень тисяч українських учителів, письменників, журналістів, лікарів, священнослужителів, науковців, інженерів, які, поряд із мільйонами українських селян, а згодом і робітників, службовців, військових та управлінських кадрів стали об’єктом багатьох хвиль ретельно планованих і здійснюваних режимом репресій. Мабуть, найкраще з написаного на цю тему — книга С. Білоконя «Масовий терор як засіб державного управління в СРСР» (К., 1999), блискуче джерелознавче дослідження, яке по праву стало в один ряд із такими фундаментальними працями, як «Великий терор» і «Жнива скорботи» Роберта Конквеста, «Обличчя тоталітаризму» Милована Джиласа, «Номенклатура» Михайла Восленського, «Технологія влади» та «Імперія Кремля» Абдурахмана Авторханова. (Книга «Масовий терор…» С. Білоконя за нормальних обставин мала б бути приступна кожній українській родині, кожному українцеві — адже кожна українська родина нині існує саме тому, що в той або інший спосіб пережила масовий терор і мусить цей факт ясно усвідомлювати. Тим часом книжку видано тиражем… 500 примірників). Державний терор, який за часів опричнини Івана Грозного називався «перебором людишек», в СРСР, як це з документами в руках наочно продемонстрував С. Білокінь, «проводився на суто науковій основі. Він планувався як одна з ланок народного господарства». Статистичні піки масового терору виразно корелюють із розгортанням найбільших «новобудов комунізму» та інших сталінських накреслень, які вимагали нових і нових мільйонів робочих рук — безкоштовної робочої сили ув’язнених.

С. Білокінь, зокрема, документально показав, що картотеки людей, які належали до суспільних верств та інших категорій населення, що підлягали планомірному винищенню у 1920-х, а ще більше в 1930—1940-х роках, складалися аґентурною мережею більшовицьких каральних органів, починаючи з 1919—1921 років (хоч постійне доукомплектування цих, по суті, розстрільних списків не припинялося й далі). Микола Зеров, як і все його найближче середовище, найімовірніше, проходив у цих картотеках за категорією обліку «украинская контрреволюционная общественность». Всі або майже всі скільки-небудь помітні постаті зеровського науково-літературного середовища були фізично ліквідовані. Схоже на те, що рішення зберегти декому з цих людей життя ухвалювалося на рівні самого Сталіна. Щасливий «лотерейний квиток» на життя у випадку Максима Рильського Хрущов пов’язував із написаною поетом піснею про вождя, про яку вдалося Сталіну вчасно доповісти (втім, це не завадило НКГБ одразу після війни планувати вбивство Максима Рильського, фабрикуючи «злочин націоналістів-бандерівців»[622]); Миколу Бажана, що його каральні органи розробляли як «лідера фашистської групи»[623], врятувало те, що Сталін почув про його переклад поеми Руставелі; від О. Довженка вождь чекав вікопомного фільму про свою особу; П. Тичина врятувався своїм сумновідомим віршем «Партія веде», опублікованим у московській «Правді» не без відома чи прямої вказівки читача номер один.

Ні, пережити добу «оптових смертей» (вислів О. Мандельштама) Микола Зеров, судячи з усього, не міг. Колись Л. Каганович сказав про свою (і таких, як він сам) діяльність: «Ми знімаємо людей шарами». Зеровський «шар» був знищений у 1929—1933 і остаточно — у 1937—1938 роках. Але ми знаємо й інше: кожен, хто став жертвою масового терору, мав і свою, власну долю, власну біографію, власний збіг або зчеплення тих або інших життєвих обставин. Це, звичайно, стосується і Миколи Зерова. Було в його біографії щось таке, що викликало до нього особливу ворожість і неприховану лють «переможців», — і справа не тільки в тому, що він був від природи яскраво обдарованою, помітною особистістю, чудовим лектором, ерудитом, — хоч і це по-своєму мало неабияке значення. Так, завдяки С. Білоконеві ми знаємо «освітній ценз» гепеушної — енкаведистської номенклатури 1920—1930-х років. Ось, наприклад, дані (на початок 1937 року) про освіту начальників і помічників начальників 4-го (секретно-політичного) відділу НКВД, що займався «розробкою опозиції». (Прізвища наведено тут не вибірково, а поспіль, від початку списку). Рахліс Пейсах Меєрович — самоук; Абугов Ашер Іосифович — хедер, реальне училище, кілька місяців Харківського ветеринарного інституту; Герзон Матвій Михайлович — двокласне училище в с. Сопіному Бердичівського повіту; Брук Соломон Соломонович — освіта нижча; Хатеневер Арон Меєрович — даних про освіту нема; Перцов Давид Аронович — трирічна конторсько-торговельна школа в Дніпропетровську…[624] Певна річ, люди з університетською освітою та вченими званнями, скажемо так, не викликали симпатії у напівграмотних чекістів, подібних до перелічених вище. І все одно: складається враження, що ненависть більшовиків до Зерова мала якусь додаткову, складнішу мотивацію, ніж у випадку «простих» українських інтеліґентів «старої», а згодом і «пролетарської» формації, які підлягали ліквідації «на загальних підставах».

Безпардонні наскоки в пресі та різні за мірою абсурдності звинувачення на адресу Миколи Зерова, хамські за тоном і брехливі за своєю суттю, почали звучати від самого початку утвердження влади більшовиків в Україні, тобто з 1920 року, — хоч, здавалося, у них мали бути серйозніші проблеми, ніж нападки на скромного викладача гімназії, а потім баришівського технікуму, що не належав до жодної з партій, не входив до Центральної Ради (звичайно, ті кількасот депутатів цього демократично обраного українського парламенту, які не пішли на еміґрацію, були, як це показав С. Білокінь, фізично винищені[625]), взагалі не був політичним діячем. Ось як відгукнувся схований за псевдонімом рецензент газети «Вісті київського губревкому» (1920, 26 листопада) на упорядковану Миколою Зеровим антологію «Нова українська поезія»: «Котляревський, Франко, Грінченко не є поетами в нашому розумінні. Ми, громадянине Зеров, уже виросли з тих термінів, якими ви годуєте своїх гімназіальних учнів». І це був тільки початок. З 1920—1921 і до 1934—1935 років, до самого арешту, кампанія в пресі проти Миколи Зерова не вщухала. В цьому цькуванні найбільше відзначилися літератори, що постійно співпрацювали з органами партійного офіціозу — газетами «Більшовик» і «Пролетарська правда», отже, непогано орієнтувалися в настроях верхівки КП(б)У. Першим тут слід згадати Якова Савченка з його циклом статей «Українська неокласика» в «Більшовику» (вересень 1923 року) та низкою інших «викривальних» писань, а також Д. Загула, С. Щупака, П. Колесника, І. Ле, В. Коряка, О. Демчука, А. Лісового та іже з ними.

Але, крім цієї ідеологічної челяді, ми подибуємо й імена більшого калібру. Політичні звинувачення на адресу Миколи Зерова не раз кидав Андрій Хвиля — це вже був досить помітний функціонер режиму. Ще крупніший більшовицький бонза Лазар Каганович, на той час сталінський намісник в Україні, заявив, що Зеров «дириґує» діями М. Хвильового та О. Шумського — лідерами «націонал-ухильницької» внутрішньопартійної опозиції[626]. Головний «українізатор» і нарком освіти УРСР Микола Скрипник також узяв по змозі участь у «викритті» Миколи Зерова, — наприклад, у 1926 році він назвав автора «Камени» представником новонароджених ідеологів української нової буржуазії[627], — проте по-більшовицькому пильний С. Щупак навіть і це примудрився поставити на карб наркомові, який щойно пішов із життя: «Тов. Каганович оцінює Хвильового 1926 року, як підголоска буржуазії, з яким потрібна рішуча боротьба. А тов. Скрипник переключив увагу на Зерова»[628]. Нарешті, як не згадати Панаса Любченка, колишнього боротьбиста і майбутнього громадського обвинувача на процесі «СВУ», секретаря ЦК КП(б)У і голову раднаркому УРСР, який, висловлюючись про Миколу Зерова, вже тоді показав себе примітивним фальсифікатором: текстуально перекрутивши окремі зеровські поетичні рядки, він, як водиться, відкоментував їх у дусі звичайної для тих років вульґарно-соціологічної демагогії[629].

Це були виступи «вождів». Але є й «партійні документи». Так, у постанові червневого (1926 р.) пленуму ЦК КП(б)У «буржуазній групі» неокласиків інкримінувалося намагання ні більше, ні менше, як відродити буржуазний лад, капіталізм. А в «Тезах ЦК КП(б)У про підсумки українізації» (1927 р.) цю думку було додатково розвинуто: «Тепер серед українських літературних груп типу неокласиків і в колах вищої інтеліґенції спостерігаємо ідеологічну роботу, розраховану якраз на задоволення потреб української буржуазії, що зростає. Характеристичне для цих кіл є прагнення скерувати економіку України на шлях капіталістичного розвитку, держати курс на зв'язок з буржуазною Європою, протиставляючи інтереси України інтересам інших радянських республік»[630].

Саме з приводу цих «партійних документів» Павло Филипович написав свою напівіронічну «Епітафію неокласикові»:

Не Райн, не Волга, не Дніпро, не Вісла —

Його сховає вічності ріка.

Прощай — неокласичну руку стисла

Після Європ досвідчена рука.

Десь Дорошкевич з ним вітався кисло,

Не раз скубла десниця Десняка.

Кінець! Мечем дамокловим нависла

Сувора резолюція ЦК.

Дарма що він, у піджаку старому,

Пив скромний чай, приходячи додому,

І жив працівником з юнацьких літ, —

Он муза аж здригнулась, як почула,

Що ті переклади з Гомера і Катулла

Відродять капіталістичний світ[631].

Здавалося б, маємо в цьому сонеті збірний портрет «неокласика», та все ж, гадаю, тут ідеться передусім про Зерова: інші поети «п’ятірного ґрона» античної поезії не тлумачили[632], — а от Зеров Катулла перекладав, а Гомера переспівував у таких сонетах, як «Лотофаги», «Лестригони», «Телемах у Спарті».

Може, це парадокс, але ключ до розуміння реальних причин більшовицької ненависті до Миколи Зерова дає сам П. Колесник, чи не найзатятіший викривач і поборювач автора «Камени», — хоч це, здається, ніяк не входило в його плани. В уже згадуваній його статті-пасквілі «Плач Ярославни…» автор повністю цитує коротеньку рецензію Миколи Зерова на брошуру Юрія Тищенка «Хто такий В. Винниченко» (Книгар. — 1918. — № 7. — Стовп. 401) і грізно виділяє курсивом дещо з зеровського тексту. Процитую початок рецензії і я, зберігаючи Колесникові курсиви: «З'явилася ця брошура в тривожні часи більшовицької пропаґанди проти «буржуазної» Ради й уявляє з себе популярну апологію Винниченка, як щиро демократичного діяча. Перші сторінки її присвячено полеміці з більшовиками (показується їхній централізм і непристойні способи боротьби, як обкидання болотом політичних противників), — середина розповідає життя Винниченка до початку війни і показує дійсну вартість більшовицьких нападів на «буржуазний» характер його діяльності…» Звичайно, в 1934 році наведені тут Колесникові курсиви означали, що Зерову в більшовицькому царстві не жити, а значить, не жити взагалі. Разом з тим звернімо увагу на ось таку фразу пасквілянта: «Немає тут жодної рації переглядати десятки статей і рецензій Зерова цього періоду, друкованих у націоналістичній періодичній пресі». Гадаю, у нас є всі підстави до цього Колесникового побажання не прислухатись. І ось чому.

Була у статтях Миколи Зерова 1918—1919 років одна тема, що про неї всі незліченні Колесники й Коряки, всі Щупаки, Новиченки й Шамоти воліли мовчати, ще й як мовчати, думаю, дбаючи більше про власну, аніж про державну безпеку. У низці своїх публікацій у періодиці «революційних» років Микола Зеров виступив проти більшовицького терору — проти перших безсудних розстрілів української інтеліґенції. Він писав про це сам (і не тільки в своєму журналі), а як редактор «Книгаря» вміщував на сторінках цього часопису матеріали інших авторів на цю тему. Інакше кажучи, Зеров використав ті невеликі леґальні можливості, які мав, для оприлюднення правди про перші злочини нового режиму.

Ось, наприклад, у журналі «Вільна українська школа» (1919. — № 1—3. — С. 70) Микола Зеров пише про вбивство свого колишнього колеґи, вчителя Златопільської гімназії, викладача латинської мови і українознавства Антона Андрійовича Пінчука: «Головою виконкому був він і пізніше, вже після того, як в Златополі відбувся — на початку травня ц. р. — величезний єврейський погром. Жертвою цього погрому до певної міри став і сам А. А. Людина гуманна і дуже толерантна в національній справі, він скільки міг боровся проти погромної аґітації… І, одначе, це не завадило комусь вказати на нього, як на одного з організаторів погрому: «український шовініст», він, на думку доморослих наших комуністів, мусив бути «погромщиком». Заарештували його червоноармійці з наказу голови «карательного отряду» на сході біля волості. Повезли на вокзал (ст. Новомиргород) ніби для переговорів з «штабом отряда» і по дорозі покінчили з ним, — очевидно, «в порядке предательского убийства». Для українського провінціального учительства, такого небагатого порівнююче на культурні сили, смерть А. А. тяжка і прикра втрата… Це втрата людини чесної і чистої, з міцними переконаннями і ясним курсом громадської праці». У газеті «Слово» (1919, 1(14) жовтня) Зеров писав про цю ж подію так: «Серед тієї крові, що сторіками пролилася цим літом на Україні, — чи то наслідком нечуваних погромів, чи то «в порядке красного террора», від незліченних «карательных экспедиций» — безконечно дорогою і пам'ятною для нас повинна бути кров тих маловідомих (для центрів) і скромних робітників, що були опорою української ідеї на периферії. Безвісні жертви страшного літа, цього воістину «времени лютого», вони десятками гинули по повітових ЧК та під кулями «карательных» команд, і ми тільки випадково, іноді через два-три місяці, дізнаємось про їх сумну долю… Як голова виконкому, А. А., оскільки то було можливо, стояв в опозиції комунізму. І тому, коли в Златополі розгулявся страшенний єврейський погром, викликаний до певної міри глупотою містечкових комуністів, — політичні вороги почали вказувати на А. А., як на одного з організаторів погрому, дарма що небіжчик ввесь час боровся з погромною аґітацією і користався довір'ям єврейської людності. Арештовано його було комуністичним отрядом на волосному сході, причому карателі запевнили громаду і самого А. А., що ніяка небезпека йому не загрожує, і, не вважаючи на те, убили за містечком по дорозі до вокзалу. Тіло його поховано було тільки на шостий день після смерті, вже по від'їзді «експедиції». Яка страшна, навіть для нашого часу, смерть! І як багато тепер таких могил на Вкраїні!»

Процитую ще два некрологи, написані Миколою Зеровим і опубліковані в «Книгарі» (1919. — № 25—26. — Стовп. 1777—1778; 1781).

«Не стало Віктора Дмитровича Петрушевського, одного з директорів видавництва «Час». Покійний був жертвою провокації, що такого розвитку досягла за наших сумних часів, і, можна думати, жертвою неповинною. Людина далека од активної політичної роботи, книгар і видавець, він був притягнутий до слідства й розправи «Чрезвычайной Комиссии» як обвинувачений в організації чергової «контрреволюційної змови» і через три тижні після свого арешту розстріляний у ВУЧК на Катерининській вул. 18 червня ц. р. … Смерть В. Д. — тяжка втрата для української книжної справи, взагалі небагатої на відданих і діяльних робітників».

«В ніч з 12 на 13 липня ц. р. Одеською чрезвичайною комісією розстріляний «в порядке красного террора» б. главноуправляючий справами мистецтва і національної культури Петро Яковлевич Дорошенко». Далі Зеров подає короткий життєпис і перелічує заслуги вбитого перед українською культурою.

У редаґованому Миколою Зеровим «Книгарі» повідомлялося також про вбивства червоноармійцями або чекістами одного з засновників видавництва «Час» лікаря Михайла Орловського, видатного художника Олександра Мурашка, відомого вченого, педагога і діяча Київської громади, видавця «Киевской старины» Володимира Науменка, знаного вченого-геолога, професора Київського університету Петра Армашевського…

Можна не сумніватися, що Микола Зеров — і як автор цитованих вище статей про червоний терор, і як редактор часопису, де ці й подібні повідомлення-некрологи друкувалися, на території, контрольованій більшовиками, був приречений. Його фізична ліквідація як «контрреволюціонера», «петлюрівця», «класового ворога» стала тільки питанням часу, обставин — та ще, можливо, якихось міркувань влади, про які ми не можемо сказати нічого конкретного і мусимо обмежуватись лише більш або менш вірогідними припущеннями.

У «Спогадах про неокласиків» Юрія Клена є промовистий епізод, який дає підстави думати, що Зеров цілком реалістично оцінював свою ситуацію. Я маю на увазі наліт на Баришівку пирятинської міліції («влітку 1921 року», а точніше, в «спечний червневий день»), коли було заарештовано більшість місцевої інтеліґенції. Як пише Юрій Клен, «Зерова на той час у Баришівці не було, і він уникнув арешту»[633]. Схоплених (майже всіх вчителів містечка) було вивезено до Полтави, їх тримали у в'язниці, зокрема в камері смертників, близько місяця. «На допити водили вночі… Було нас там людей з 60. Швидко зорганізувався хор, бо голоси були добрі. Найчастіше співалося «Не пора», а тоді «Ще не вмерла» і «Заповіт». Більшість тих, що з нами сиділи, була розстріляна»[634]. Автора спогадів та ще якусь частину ув'язнених врятувало клопотання В. Г. Короленка. Постає питання, чи допомогло б його заступництво, якби серед заарештованих був Микола Зеров? Нагадаю, того ж 1921 року чекістами були вбиті композитор Микола Леонтович і (якщо вірити датам у їхніх паперах) поет Грицько Чупринка. Я, цитуючи Юрія Клена, не випадково вказав час облави в Баришівці: «червневий день» 1921 року. Досі, здається, ніхто не звернув уваги на збіг у часі цієї події із датою написання сонета Миколи Зерова «Чистий Четвер»: 29 червня 1921 року. Можна припустити, що ця подія дала Зерову емоційний поштовх до написання вірша. Баришівські арешти української інтеліґенції, вкупі з полтавськими розстрілами, були новою хвилею того, про що він писав у 1919 році, коли люди «десятками гинули по повітових ЧК та під кулями «карательных» команд…» А в сонеті — що ж, там усе сказано. Отже, я тлумачив би його не лише як недобре передчуття, а й як тверезу оцінку того, що діється навколо і чого мають чекати і сам Микола Зеров, і його друзі, колеґи та однодумці (курсив мій. — М. М.):

…Навколо нас — кати і кустодії,

Синедріон, і кесар, і претор.

Це долі нашої смутний узор,

Це нам пересторогу півень піє,

Для нас на дворищі багаття тліє

І слуг гуде архієрейський хор.

Отже, в червні 1921 року Зеров уникнув арешту, а можливо, й розстрілу. Після 1921 року на зміну безсудним розстрілам, що їх досить легко було списати або на «боротьбу з бандитизмом», або на «злочини бандитів» (як це, наприклад, десятками років повторювано з приводу вбивства Леонтовича), прийшла підготовка численних судових процесів над групами «контрреволюціонерів», «решток експлуататорських класів», «терористів», «націоналістів», «іноземних наймитів» тощо. За якоюсь частиною цих «справ» дійсно стояла певна реальність, — адже нова влада не спиралася на більшість українського народу; частина українців, коли для цього складалися умови, проводила проти більшовиків боротьбу. (Влада називала таких людей «бандитами», тим самим ніби натякаючи на власну леґітимність, якої у більшовиків насправді не було й бути не могло). Проте, судячи з усього, дедалі більше «контрреволюційних груп» формувалося самими репресивними органами, і фальсифікованим процесам, покликаним додатково тероризувати населення, надавалося дедалі більшої ваги і розголосу. Місце безсудних убивств заступили вбивства через судову процедуру, нехай як завгодно фальсифіковану і формальну. Найвідомішою з таких сфабрикованих «справ», безперечно, був процес «Спілки Визволення України» (обвинувачених було 45 чоловік, але насправді на Україні були заарештовані тисячі й тисячі), проте не слід забувати й багатьох менш резонансних сфабрикованих справ: відбувалися процеси над такими «антирадянськими структурами», як «Боротьбистська змова», «Український повстанський комітет», «Польська військова організація», «Спілка Кубані і України», «Блок українських націоналістичних партій», «Київський обласний центр», «Українська національно-козацька партія», «Українська військова організація» т. д., і т. п.[635]. Правдива історія цих процесів досі не написана. Фабрикація їх, за всієї позірної різноманітності, була досить однотипна. Звичайною практикою за цих умов було створення (із заздалегідь підібраних для цього жертв) «терористичних груп», які прагнули одного: здійснивши замахи на більшовицьких вождів, відновити буржуазний лад, відірвати Україну від «братньої сім'ї народів» і запродати її західним імперіалістам.

У випадку Миколи Зерова перед партійними та репресивними органами так само стояло завдання — створити контрреволюційну групу на чолі з ним, лідером. До такої групи, певна річ, могли і повинні були увійти літератори та науковці, близькі Зерову за духом, творчим спрямуванням, нарешті, за віком, освітою, родом діяльності. Щоб товариський гурт, дружнє коло приятелів перетворити на «організацію» (це вже згодом її зроблять і «контрреволюційною», і «терористичною»), треба було знайти цим людям відповідну назву — причому не позбавлену правдоподібності: вона не повинна була відлякувати самих майбутніх «учасників групи». Таку назву було знайдено (точніше, запозичено в однієї маловідомої російської групи поетів) і накинуто Зерову, Филиповичу, Драй-Хмарі, Бургардтові і Рильському. Слово «неокласики» сказав уголос і привселюдно один не дуже помітний чоловік з оточення названих тут поетів (до цього «суперрозвідника» ми далі не раз повернемось) — причому на той момент вони ще навіть не всі були знайомі між собою. Це слово негайно, мов за помахом магічної палички, було підхоплене більшовицькою пресою (іншої вже не було) і розтиражоване в безлічі друкованих матеріалів: як це відбувалося, легко простежити за тогочасними газетами, починаючи з червня 1923 року.

Поети не дуже й відмагалися[636], не доглянувши в цьому чогось особливо лихого, бо й етикетка була підібрана вдало. Справді, який поет у глибині душі не хоче стати класиком? А крім того, кожен з п'яти так званих «неокласиків» мав свої, індивідуально окреслені стосунки з високою класикою. Наприклад, Микола Зеров, звертаючись до справжніх класиків, грецьких і римських, в однойменному сонеті висловився так:

Ви вже давно ступили за поріг

Життя земного, лірники-півбоги,

І голос ваш — рапсодії й еклоги

Дзвенять у тьмі Аїдових доріг.

І чорний сум, безмовний жаль наліг

На берег наш, на скитські перелоги —

Невже повік не знайдете спромоги

Навідатись на наш північний сніг?

І ваше слово, смак, калагат?я

Для нас лиш п?рив, недосяжна мрія

Та гострої розпуки гострий біль.

І лиш одна ще тішить дух поета,

Одна відроджує ваш строгий стиль —

Ясна, дзвінка закінченість сонета.

Втім, самі поети, що їх було найменовано «неокласиками», так себе не називали, хіба що відсторонено або іронічно, наприклад, у тому ж самопародійному «Неокласичному марші» або в наведеній вище іронічній «Епітафії неокласикові» Павла Филиповича.

Ось як про це згадували вони самі, — звичайно, ті, хто дожив до можливості згадувати.

Максим Рильський: «Треба прямо сказати, що досить невиразний термін «неокласики» прикладено було випадково і дуже умовно до невеликої групи поетів і літературознавців, які гуртувалися спершу навколо журналу «Книгар», а пізніше — навколо видавництва «Слово»[637].

Юрій Клен: «Під час нашого побуту в Баришівці Зеров їздив якось до Києва, де відбулася літературна вечірка[638], в якій взяли участь — він, Филипович і Рильський. Немов випадково (курсив мій. — М. М.) кинуто було про тих поетів слово «неокласики». Вони його не зреклися, і назва та пристала до них»[639].

Микола Зеров часом вживав термін «неокласицизм», «неокласики» починаючи з 1923 року (див. хоча б його огляд «Українська література в 1922 році») — але, звичайно, не в розумінні літературної організації, а на позначення специфічного співвіднесення творчої манери Максима Рильського та Павла Филиповича з класичними традиціями на одному з етапів їхнього поетичного становлення. За словами Зерова, «неокласики» «ніколи не заходжувались коло утворення «школи». Даючи повний простір один одному, вони ніколи не окреслювали спільної для всіх рамки… от чому вони воліють свою назву «неокласики» брати в лапки… «Неокласики» гадають, що грецькі і римські автори можуть бути корисні в справі утворення «великого стилю», але вони ніколи не вважатимуть, що на давніх авторах їм світ зав’язано»[640]. У листі до Марка Черемшини від 21 березня 1926 року Микола Зеров відзначав: «Школа «неокласиків» не така вже бідна на хист, щоби я міг уважатися за її голову. Не кажучи вже про те, власне, що і «школи» в повному розумінні нема, а єсть кілька приятелів, що раз у раз зустрічаються і яких раз у раз протиставляє собі література інших напрямків. Ядром групи є кілька поетів, але до нас пристають кілька істориків літератури з професорських аспірантів, кілька критиків і один початкуючий прозаїк. З симпатичними елементами нас можна нарахувати чоловік 12»[641].

Наведу також свідчення відомого свого часу викривача «СВУ» та «борця за радянську літературу» енкаведиста Льва Соломоновича Ахматова: «На судовому слідстві свідок Зеров, між іншим, заявив, що у нього є сумнів, чи існує школа неокласиків, і сказав: «Я можу послатися, як, до певної міри, на ознаку, що до такого висновку приходить загальнолітературна думка»[642].

Що «неокласики» — це таки справді був гурт приятелів, а не художній напрямок, і тим більше не літературна організація, підтверджується ще й тим фактом, що в українській поезії 1920-х років було декілька поетів, першорядних майстрів, які мали б певні підстави вважатися «неокласиками», якби біографічно належали до цього приятельського кола — «п’ятірного ґрона»; проте сталося інакше. Я маю на увазі, по-перше, Володимира Свідзинського, видатного і глибоко самобутнього поета, майстерного перекладача комедій Аристофана та уривків з поем Гесіода та Овідія (серед «неокласиків», нагадаю ще раз, римлян ніхто, крім Зерова, не перекладав, а греків не перекладав і Зеров). По-друге, це Микола Бажан періоду «Різьбленої тіні», — говорячи про філігранні сонети цієї книжки, пильний Л. Новиченко навіть через півстоліття обережно випоминав їхньому авторові «спокуси статично-мальовничого ередіанства»[643] (звичайно ж, Новиченкові тут не без підстав ввижався ненависний Зеров — творчий взірець для молодого Бажана в якусь мить його поетичного розвою). По-третє, це Євген Плужник у поемі «Канів» — чисто «неокласичній» за художньою тканиною: цей твір постав, здається, з Плужникового азартного бажання «самого Ірода переіродити» — «самих неокласиків перенеокласити».

Так чи інакше, група «неокласиків» була владою «грамотно» сформована і відразу ж стала об’єктом постійних «критичних» нападок, звинувачень, цькування, погроз, що супроводжувались фальсифікацією всякої реальності. П’ятьом поетам накидався облудний жупел «буржуазності»; перед «пролетарською громадськістю» їх зображувано «націоналістичними» і «консервативними» «жерцями чистої краси» і ворогами пролетаріату. Зрештою група «неокласиків» була визнана контрреволюційною терористичною організацією, мало чим відмінною і нічим не кращою від якого-небудь «правотроцькістського центру». Освальдові Бургардту як етнічному німцеві пощастило еміґрувати. Максим Рильський став на «партійні рейки», уцілів і таки здійснив свій життєвий подвиг у єдино можливій царині — як неперевершений майстер перекладу. Микола Зеров і Павло Филипович були розстріляні, Михайло Драй-Хмара загинув на Колимі.

Мені вже доводилося писати (в примітках до двотомника М. Зерова 1990 р.), що в 1947 році М. Рильський, ставши жертвою чергової кампанії, спрямованої проти діячів української культури, змушений був каятись у неіснуючих гріхах на сторінках київської «Літературної газети». Проте від друзів-«неокласиків» він не відмежувався і значення їхнього не став заперечувати, як того від нього вимагали організатори кампанії. У редакційному коментарі газети до листа Максима Рильського зокрема читаємо: «Дає аполітичну оцінку ворожій буржуазно-націоналістичній організації (а не «гуртку») неокласиків».

* * *

Наступні сторінки можуть здатися відступом від нашої головної теми, — та насправді цей відступ наблизить нас до з’ясування недостатньо висвітлених моментів біографії Миколи Зерова. На деякі з поставлених питань вже, мабуть, неможливо дати задовільну відповідь; проте важливою може виявитись сама їх постановка.

У 1944 році Юрій Шерех написав (і в 1944—1946 роках опублікував) цикл статей «Леґенда про український неокласицизм»[644]. У першій статті циклу («Теза») він коротко сформулював свою провідну думку: «Ми хочемо довести, що неокласицизму як літературно-мистецької школи в 20-ті роки на Україні не було. Що традиційне твердження про Миколу Зерова, М. Рильського, П. Филиповича, М. Драй-Хмару та О. Бургардта (Юрія Клена) як про неокласичне «ґроно п'ятірне нездоланих співців», поскільки говориться не про групу приятелів, а про літературно-мистецький напрям, є леґенда». Думка, як на мене, беззаперечна; довести ж її тим простіше, що, нагадаю, те саме твердив свого часу і сам Микола Зеров, причому робив це з різних нагод, у різних своїх текстах (дещо я вже цитував у цій статті). Проте в Шереховій праці, певна річ, є свій резон: леґенда поборюється тим краще, чим ґрунтовніше її спростовують; ми ж маємо справу все-таки з леґендою поліційною, зловмисно витвореним міфом. У другій статті-розділі циклу («Риси») Юрій Шерех уточнив, який зміст він вкладає в термін «неокласицизм»: намагання сприймати світ об'єктивно, уникання суб'єктивного і злободенного; відтворення світу як гармонійної, врівноваженої системи, нахил до статичності; рух — тільки врівноважено-ритмічний, основа сприймання світу — раціоналістична, пластична довершеність «безрушної форми»; сама форма — симетрично-врівноважена, словник — цурається дисгармонії, прозаїзмів, неологізмів; класицистові притаманне замилування в традиційних алегоріях, особливо антично-міфологічного походження; книжність, кабінетна очитаність і вченість. Ось що таке, за Юрієм Шерехом, «неокласицизм». В усьому переліченому є, звичайно, своя частка істини, особливо якщо говорити про високу культуру, про дорадянську освіченість[645], велику обізнаність п’яти названих поетів зі світовим письменством, знання традицій, любов до класичних форм, прагнення віднайти в дисгармонійному світі гармонійні начала власної творчості, спираючись на досвід великих попередників. Тільки ж багато чого з переліченого Юрієм Шерехом — у поезії Миколи Зерова, Рильського і інших поетів, названих «неокласиками», ніколи реально не існувало. Тим легше Юрію Шерехові було, вказавши на безсумнівну невідповідність їхнього поетичного доробку — не ними складеному перелікові «неокласичних» рис і цнот, показати, що «неокласиками» вони не були. Все так; та тільки чи не нагадує це славетну Гамлетову формулу (цитую в перекладі Леоніда Гребінки): «Всій Данії повік не знать злочинця, який не був би злодієм запеклим»[646]?

За всієї своєї поваги і до постаті Юрія Шереха, і до його визначного мовознавчого і літературознавчого доробку, і не забуваючи його загалом високої оцінки, даної поетичному доробкові Миколи Зерова, разом з тим рішуче вважаю, що вживати стосовно віршів автора «Камени» такі означення, як «потужний струмінь літературщини», «замилування в холодній формі», «поєднання песимістичних настроїв, настроїв самотності, розчарованості й часто навіть розгубленості саме з класицистичною мертвою формою»; «елементи мертвості… в поетичному світосприйманні Зерова», — це, сказати б, зовсім не та розмова. Звичайно, щось подібне нам траплялося читати у Новиченка — але у Шереха? Коли ж Юрій Шерех пише, що «школа Зерова не стала провідним, передовим напрямом у нашій поезії», а «ґроно п'ятірне» так і не стало єдиною монолітною, консолідованою літературною школою, лишившися тільки гуртком приятелів», — то тут можна тільки руками розвести і запитати: хіба «тільки гурток приятелів» — це так мало в напівзнищеному масовим терором суспільстві, де жили і гинули ці поети? (Сам же Юрій Шерех реалістично описав цей час і це життя у своїх спогадах). Хіба в СРСР колись існувало середовище для вільної конкуренції поетичних напрямів і угруповань, внаслідок якої можна було б стати або не стати «провідним, передовим напрямом»? Хіба взагалі в історії літератури, не тільки нашої, а й світової була відома хоч одна «монолітна консолідована літературна школа»? І, нарешті, що таке «передовий напрям» у літературі? Боюся, що подібні пасажі свого часу й дали підстави, наприклад, В. Державинові закидати Юрієві Шереху «неоплужанство».

Зрозуміло, що цикл «Леґенда про український неокласицизм», написаний у середині 1940-х років, несе на собі помітний відбиток свого часу: не слід забувати, що в 1944—1946 роках Михайло Орест ще не здійснив видання наявних у нього зеровських текстів; взагалі, тогочасний рівень знань про Миколу Зерова та поетів його кола був незрівнянно нижчий, аніж тепер. Отже, й підходити до Шерехових праць 1940-х років слід об'єктивно-історично, з урахуванням часової перспективи. Іншими словами, навряд чи варто, оцінюючи «Леґенду про український неокласицизм», ставити їй сьогоднішні вимоги.

Зовсім інша річ — стаття Юрія Шереха «Шостий у ґроні. В. Домонтович в історії української прози» (1984; опубл. 1988)[647]. Викликає заперечення саме та її частина, де автор робить спробу якось обґрунтувати заявку самого Віктора Петрова — Домонтовича на місце «шостого» у «п'ятірному ґроні». Високий авторитет Юрія Шереха став причиною того, що атестація Петрова як «шостого неокласика» нині некритично повторюється багатьма авторами, як щось само собою зрозуміле. А тим часом немає нічого дальшого від істини. Я беруся за спростування головної тези Шерехової статті хоча б тому, що не хочу уподібнитися учням великого Аристотеля, котрі, як відомо, протягом століть бачили у комах рівно стільки пар ніг, скільки назвав учитель, а не скільки дала їм природа. Крім того, гадаю, що хибне тлумачення ролі В. Петрова в літературному житті 1920—1940-х років неминуче призводить до аберацій у висвітленні істотних моментів у біографії Миколи Зерова, та й не лише його самого.

Само собою зрозуміло, що в доробку В. Петрова важко, або й неможливо знайти щось із «рис неокласицизму», перелічених Юрієм Шерехом. Але це ще нічого не доводить: вони — поети, він — прозаїк; чому б йому не бути шостим у приятельському гурті? Отже, як до його кандидатури ставилися п’ятеро поетів?

Ні Зеров, ні Филипович, ні Драй-Хмара, ні Бургардт, ні Рильський ніколи Петрова «шостим неокласиком» не вважали і не називали. Драй-Хмара, якому належать слова про «п'ятірне» ґроно (а не шестірне), говорив про «співців», тобто поетів, тоді як Петров був науковцем і прозаїком-початківцем. Те саме в цитованому вище листі Миколи Зерова до Марка Черемшини: «Ядром групи є кілька поетів» (курсив мій. — М. М.). «Початкуючий прозаїк», якого Зеров згадує в цьому листі серед симпатиків, — це, можливо, й був Петров (якщо в 1926 році він уже почав писати прозу), але це міг бути й хтось інший. В усякому разі, місце Петрова серед дванадцяти («п'ятірне ґроно» поетів плюс чоловік сім «симпатичних елементів») сумнівів не викликає.

Взагалі ж окреслити коло тих, хто був тоді з «неокласиками», хто складав їхнє найближче оточення, не так уже й важко. Перший серед них — це, звичайно, літературознавець Борис Якубський (1889 — близько 1945), чия кімната біля Сінного базару (нині Львівська площа) правила за місце зустрічей майбутніх «неокласиків»[648]. Був боярином з боку Миколи Зерова на його весіллі. Зеров присвятив йому вірші: українською — «Аристарх», російською — «Живем мы жизнью многотрудною…» і «Какая радость, Вы поймете»… (цикл «Барышевка», №№ 2, 3). У зеровському колі Б. Якубського так і називали — «мудрим Аристархом». Під час німецької окупації він перебував у Києві, з наближенням радянських військ не зробив спроби виїхати на Захід. У 1945 році його сліди губляться. Про те, що він був фізично знищений радянськими репресивними органами, непрямо свідчить той факт, що протягом кількох повоєнних десятиліть його прізвище (хоча б як редактора «книгоспілчанського» 10-томника творів Лесі Українки) не згадувалось. Так, у «Вибраному» М. Зерова 1966 року цензура викреслила присвяту Б. Якубському — у вірші «Аристарх»[649]. Інші «симпатичні елементи» так або інакше названі в «Неокласичному марші». Ось вони. Літературознавець, прозаїк і публіцист Михайло Могилянський (1873—1942) — йому єдиному і найстаршому з «симпатиків» у «Марші» довірено співати solo. Літературознавець Ананій Лебідь (1898—1937), що проходив по тій же «справі», що й М. Зеров, і розділив його долю. Мовознавець Григорій Голоскевич (1884—1935), засуджений на процесі «СВУ». Історик літератури, шевченкознавець Михайло Новицький (1892—1964), у «Неокласичному марші» — «де Бальмен». Віктор Петров (1894—1969) — літературознавець, етнограф, археолог і прозаїк, у «Неокласичному марші» його названо «Сковородою», як автора розвідки про мандрівного філософа. Видавець, перекладач, журналіст Сергій Титаренко (1889—1976)[650], заарештований 1929 року у справі «СВУ» і висланий до Воронежа; під час війни еміґрував на Захід, жив у США. Крім того, в «Марші» ще згадується «Сашуня» — педагог і літературознавець Олександр Дорошкевич (1889—1946), товариш М. Зерова з університетських років і також, безперечно, належний до цього кола, але тільки до 1926 року, коли він недвозначно наблизився до «правильної», офіціозної позиції і з дружнього гурту вибув. Отже, перелічені сім чоловік (О. Дорошкевич у рахунок не йде), судячи з усього, якраз і були «симпатичними елементами», згаданими в зеровському листі до Марка Черемшини.

Місце В. Петрова додатково визначив Юрій Клен у своїх «Спогадах про неокласиків»: за його словами, Петров «дуже близько стояв до тої групи»[651], — тобто належав до числа «симпатиків», названих у «Неокласичному марші», поряд із М. Могилянським, Г. Голоскевичем, С. Титаренком та іншими.

Про своє входження шостим до складу «п'ятірного ґрона» В. Петров заявив 1948 року — тільки після смерті (1947 р.) останнього з «неокласиків», який міг би це авторитетно спростувати — Освальда Бургардта. (Зі зрозумілих причин Максима Рильського можна було не брати до уваги: у 1947—1948 роках та й пізніше він, як ми бачили, не міг говорити про «неокласиків» того, що думав).

Яке ж обґрунтування дає В. Петров своєму вступові до давно розгромленого гурту? У своїх спогадах «Болотяна Лукроза» (їх цитує Юрій Шерех у статті «Шостий у ґроні») він пише так: «Ще в Києві почалась співпраця й приятелювання Зерова й Филиповича. Року 1920 перекреслились життєві шляхи Ю. Клена й Зерова. Року 1923 (насправді 1922. — М. М.) я, волею долі, опинився в Баришівці. З поворотом до Києва р. 1923 і з переїздом восени того року Рильського з Романівки зав'язалася наша дружба з ним. Дещо пізніше приїхав з Кам'янця Михайло Драй-Хмара. З цим коло було завершене». Далі, — за словами Юрія Шереха, — все було просто: «Хронологія формування групи: Зеров — Филипович — Клен — Домонтович — Рильський — Драй-Хмара. Сума: не п'ять, а шість. І Домонтович стоїть ближче до початку групи, ніж Рильський і Драй-Хмара. П'ять у сонеті Драй-Хмари окреслює кількість поетів, не склад групи. Ґроно було шестірне».

Хай нас не вводять в оману ця арифметика і ця хронологія. Вони не витримують перевірки логікою.

Одразу ж напрошуються декілька запитань. Оскільки, як я вже згадував, за життя поетів «п'ятірного ґрона» Петров нічого подібного не заявляв, а ніхто з них, у свою чергу, «шостим» його не називав, чи не доречніше було б говорити про звичайнісіньке — постфактум — самозванство Петрова? І невже досить «волею долі опинитися в Баришівці» (що це була за «воля долі» — окреме і небезінтересне питання), щоб стати в один літературний ряд із неперевершеними майстрами поетичного слова — Зеровим, Бургардтом, Рильським, — при цьому, наголошую, не вміючи писати віршів? Зрештою, хіба в Баришівці, а згодом і в Києві не «опинялися» інші люди — друзі, знайомі, приятелі, які, звичайно, на належність до «ґрона» ніколи не претендували? (От хоч би й згаданий вище Сергій Титаренко: з Миколою Зеровим він познайомився ніяк не пізніше 1911—1912 року, бо працював у редакції часопису «Світло», де активно друкувався Зеров, а потім у «Вільній українській школі», де Зеров також друкував свої рецензії, — тоді, якщо скористатися з «хронологічного» методу, нам запропонованого, Титаренкові, та, певно ж, і Могилянському, і Голоскевичу бути у «ґроні» шостими — восьмими, а Петрову — дев'ятим — десятим?) І, нарешті, що означає: «Цим коло було завершене»? Невже Петров вирішив, що «неокласиків» зібралося достатньо і припинив вступ зайвого елементу?

Є в «Болотяній Лукрозі» Петрова і просто-таки зворушливий пасаж, — не будемо дивуватися, — про дружбу: адже непросто знайти на світі шляхетніше почуття. В. Петров замислюється: «Була дружба, і поза цим не було нічого іншого. (Курсив мій. — М. М.) З чого починається дружба, де її межі?.. Трактат про «неокласиків» був би трактатом про дружбу. Всякий інший виклад був би хибний. Але кожна дружба має свої відміни. Дружби бувають різні. У кожного в «неокласичному» колі вони були свої… Про кожну з дружб треба було б говорити окремо. Одна була дружба Зерова й Рильського й інша — наша з ним»[652]. (Тут, урвавши цитування, запитаю: з ким саме? З Зеровим чи з Рильським?)

Поділюся одним своїм спостереженням. Кожний, хто читає тексти В. Петрова, особливо мемуарного чи науково-популярного характеру, в принципі потребує незалежного підтвердження (а краще — незалежних підтверджень) усього ним сказаного. Якщо В. Петров пише у своїх спогадах, що дипломна робота М. Зерова була студією про козацьких літописців Величка та Самовидця, то будьте певні, що насправді це була розвідка про Григорія Грабянку. Якщо ви читаєте у В. Петрова, що М. Зеров у своїх літературознавчих працях обминув Шевченка, то не сумнівайтеся, що насправді в зеровському «Українському письменстві XIX ст.» Шевченкові присвячено розділи XXVI—XXXIII, а в нашому виданні читач знайде ще з півдесятка шевченкознавчих статей і рецензій М. Зерова. Коли В. Петров цитує передсмертну записку М. Хвильового, то знайте, що насправді Хвильовий написав у ній щось зовсім інше. Коли ж ви почуєте, що В. Петров залишив для нас, окрім усього, ще й нерозгадну таємницю, цього разу ономастичну, свій літературний псевдонім — В. Домонтович, — і вкажуть на незглибиме балтійське коріння цього псевдоніма[653], — то пам’ятайте, що життя набагато простіше: Домонтович — дівоче прізвище Олександри Михайлівни Коллонтай, відомої радянської і партійної діячки. Отож коли Петров описує своїх сексуально небуденних героїнь, відчувається його добре знайомство з її творами. Та повернімося все-таки до дружби, а точніше, до дружби між Зеровим і Петровим. (Адже іншого способу стати «неокласиком», як пояснив сам Петров, і не існувало: не було ні статуту, ні програми, ні членських квитків). Тим більший інтерес становлять незалежні свідчення про цю «дружбу».

Наприкінці 1980-х років у російському журналі «Континент» та в українській «Сучасності»[654] були опубліковані спогади — у вигляді листів до Юрія Шереха — філолога Людмили Антонівни Курилової (у нашому виданні є згадка про неї в листі Миколи Зерова до Зінаїди Єфимової від 21.VII. 1928). Ось що вона пише з цього приводу (подаю у власному перекладі з російської): «Дружба Зерова і Петрова з часом стала здаватися мені віроломною — з боку Петрова; пізніше я дізналася, що він небайдужий до дружини Зерова, Софії Федорівни, цікавої, вродливої жінки… Влітку 1928 року дружина [Зерова] з сином Котиком і нянею відпочивала на дачі під Києвом, куди він приїздив на суботу і неділю. Там же відпочивав і Петров. Як я незабаром зрозуміла, там же й почався роман Софії Федорівни і Петрова. Роман виявився серйозним… Так ішли роки. Микола Костьович знав про те, що дружина його зраджує, і дуже страждав. Але рвати з нею стосунки не хотів через сина, якого любив надзвичайно». Смерть десятирічного Костика була для Зерова, мабуть, найстрашнішим у його житті ударом, після якого він з якоюсь відстороненістю сприймав і свій арешт, і все, що було далі. Існує російський вірш Миколи Зерова, у якому сказано: «Доля страшно заплатила моїй невірній дружині втратою сина». (Вірш наведено в спогадах Л. Курилової).

Може, не бувши надто моральним у стосунках із родиною Зерових, В. Петров лишився чесною людиною в питаннях суспільних, політичних, — та й, зрештою, як учений, чисто фахових?

Є всі підстави відповісти на це неґативно.

Соломія Павличко у своїй книжці про життя і творчу працю академіка А. Ю. Кримського детально розглянула розгромну статтю-рецензію В. Петрова «Науково-політична діяльність А. Кримського»[655]: по суті, це писаний на 147 аркушах донос, у якому вчений зі світовим ім’ям викривається і засуджується В. Петровим як «націоналіст», «опортуніст», «еклектик», для праць якого нібито характерні «безідейність», «безпредметність», «маловартісність». Як пише Соломія Павличко, «драматургія статті Петрова розгортається за таким принципом: рядок Кримського, рядок Леніна (іноді це рядок Сталіна або газети «Правда»), коментар»[656]. В. Петров приписує старшому і за віком, і за посадою колезі (А. Кримський очолював відділ, у якому працював Петров) і реакційність, і «любов до царизму», і «народництво»; за Петровим, А. Кримський був «ідеологом дрібної буржуазії», тому що… читав селянам твори Шевченка. Перелічувати ці та схожі звинувачення можна було б і далі — та який у тому сенс? Скажу лише, що цей текст, без сумніву, відіграв свою фатальну роль: для органів НКВД подібні писання правили за «теоретичне» обґрунтування для фізичної ліквідації жертв — у цьому випадку академіка Агатангела Кримського. І тепер, коли у відомій брошурі Петрова серед переліку жертв більшовизму зустрічаємо ім’я А. Кримського[657], ми маємо всі підстави сказати: серед них є жертви і особисто В. Петрова — цинічного донощика і енкаведистського аґента.

Дальша біографія В. Петрова відома в «пунктирному» вигляді: праця в Академії наук, у 1941 році — евакуація до Уфи, у 1942-му — радянська мобілізація, перекидання через фронт, поява його в Харкові в німецькій уніформі та при зброї, видання журналу «Український засів», життя в Києві під німцями, напівзагадкове листування з майбутньою дружиною — С. Ф. Зеровою[658], присвоєння йому в 1943 році німецького офіцерського звання, втеча на Захід, приятелювання з Юрієм Шерехом, участь у діяльності МУРу, аґентурна праця на радянські спецслужби, співробітництво з «Аркою» та іншими часописами, повернення 1949 року в СРСР, робота в академічних установах Москви і Києва, нагородження (1965 року) радянським військовим орденом, смерть у 1969 році і офіційно-врочистий похорон на гебістській ділянці військової частини Лук’янівського цвинтаря, з військовими почестями, з допущенням на похорон І. К. Білодіда (але нікого більше з Академії). В пам’яті колеґ по академічних інститутах лишилися його розповіді про «розвідницькі завдання»: по-перше, вбити Гітлера, по-друге, очолити український уряд на окупованій німцями території. М. Ю. Брайчевський назвав ці розповіді «зніманням завіси таємничості». Думаю, точніше було б їх назвати байками Петрова, тому що ніякого незалежного підтвердження вони ніколи не мали і не мають. За «очолення українського уряду» він ґарантовано дістав би від ґестапо таку ж кулю в потилицю, як від НКВД, якби спробував очолити щось подібне на території радянській. Що ж до вбивства Гітлера… Звернуся тут ще раз до спогадів Л. А. Курилової: «Сперечаючись з усіма нами (Миколою Зеровим і Людмилою Куриловою. — М. М.), які говорили, що кримська земля іноді тверда, як камінь… і що праця на такій землі тяжка, що дуже важко, хоч і необхідно, користуватися киркою, — Петров сказав, що все це дурниці, наші вигадки «міських мешканців», і що, мовляв, сам він готовий показати нам, як легко і просто працювати киркою… Він взявся за кирку, розмахнувся, і на другому ударі, не розрахувавши, надто високо підняв її і досить серйозно поранив собі лоба… Ми вдвох з Миколою Костьовичем відзначили це епіграмою:

Виктор Петров невозможен:

Все парадоксом губя,

Сделался неосторожен —

Ранил киркою себя».

І цей чоловік запевняє, що вітчизна доручила йому ліквідувати біснуватого фюрера? Ні, для таких справ Лубянка добирала виконавців, які краще володіли кирками та льодорубами. Якщо в цій історії щось і дивує, так це легковірність усіма нами шанованого М. Ю. Брайчевського, та й не його одного. А його темпераментне «слухайте! слухайте!» хіба не означає в даному разі «розвішуйте, розвішуйте вуха»?

Щоб закінчити з байками Петрова і про Петрова (всі вони мають у цій статті якийсь сенс лише тому, що без них лишилися б незрозумілими деякі обставини життя і смерті Миколи Зерова), — скажу про ще один міф: ніби, перебуваючи в еміґрантському середовищі, «аґентурну роботу серед вільних українців він не виконував». Цю думку повторюють, — для більшої переконливості пишучи її великими літерами, — і Юрій Шерех, і інші; повторює її, мов якусь аксіому, і Роман Корогодський. Хочеться запитати: люди добрі, звідки вам це відомо? Сказати щось про це могла б одна тільки Лубянка, але й у цьому, вкрай малоймовірному випадку неможливо було б перевірити, чи це справді так. Поставимо інше запитання: а серед кого ще міг він провадити свою шпигунську, вона ж, якщо завгодно, розвідницька, діяльність? Не за Черчілем же і не за Труменом він шпигував? (Хоч Р. Корогодський і називає його не раз «суперрозвідником», та все ж). Інша річ, що Лубянку еміґраційний МУР (не плутати з московським), припускаю, цікавив не в першу чергу, — хоча дехто з мурівських літераторів, і то не останніх, як відомо, становив для чекістів безсумнівний інтерес — знов-таки, специфічний[659]. Але, повторюю, в якому середовищі, крім еміґрантського, він міг вести аґентурну роботу? А якщо не вів ніякої — за що тоді військовий орден і всі подальші урочистості?

Ризикну висловити своє припущення. Здається, сам Юрій Шерех лишив нам одну ниточку-підказку у своїх спогадах. Цитую, не обминаючи з любов'ю виписаного портрета героя: «Поєднання скепсису, втоми від життя, пересичення культурою, філософії з дитячістю, — може, це й було таємницею його принадності, його чару. Він був Менталітет, старий цинік, що йшов світом, товстенький, на рожевих дитячих ніжках, ще ніби хитаючися на своїх перших несміливих крочках. А було йому вже понад п'ятдесят, і широке розумне чоло його вже не знати де кінчалося, стаючи лисиною на його круглій, ляпоноїдній голові. Коли не рахувати його редакторської активності в «Українському засіві», тільки раз я спостерігав його в діянні. Це було того півріччя, коли він редаґував «Арку». Бажаючи, мабуть, утримати хиткий баланс між МУРом і середовищем «Української трибуни», він старався з усіх сил, запрошуючи до співпраці тих, кого він уважав представниками цього середовища (власне бандерівського. — М. М.), вимагав матеріалів про український резистанс»[660] (курсив мій. — М. М.). А це вже цікаво. Чому раптом у перевтомленого скептика раптом прокинувся інтерес до «резистансу» — збройного опору більшовикам на західноукраїнських землях? Зауважу, «Арка» — часопис аж ніяк не політичний, а артистично-модерний, з потягом до елітарності, підстав для цього не давав. Як видно з контексту, час оцього єдиного спалаху активності Петрова — збирання матеріалів про збройну боротьбу в Україні, — припадає на другу половину 1947 року (бо вже в січні 1948 року, як пише Юрій Шерех, Петров прийшов до нього з візитом, який означав кінець його «діяльного» періоду). В чому ж тут справа?

Відомо, що саме в ці місяці (літо — осінь 1947 року) вся радянська шпигунська мережа, вся беріївська аґентура в Європі «стояла на вухах». Чому? Тому що 30 травня 1947 року Головне Командування УПА віддало наказ кільком бойовим підрозділам прорватися на Захід, в американську зону окупації Німеччини. Цей план, незважаючи на значні втрати, частково увінчався успіхом[661]: так, 11 вересня того ж року бійці сотні «Ударники — 2» в Баварії урочисто склали зброю воякам 8-го корпусу окупаційних військ США. Прорвалася в Німеччину і частина вояків інших сотень УПА. Завдяки цим проривам на Заході стало відомо, що збройний опір в Україні триває. Про це писала світова преса, і резонанс нерівної боротьби українців — без жодної допомоги з боку Заходу, на третій рік після капітуляції Німеччини — звичайно, занепокоїв сталінське керівництво. А якщо так, пік активності всієї радянської аґентури, зокрема й «пересиченого культурою скептика», стає більш-менш зрозумілий.

В літературі висловлювалась думка про безпосередню причетність В. Петрова до загибелі «неокласиків», а значить, і Миколи Зерова. Як пише історик Ярослав Дашкевич, В. Петров — «мабуть, єдина в світі людина, що отримала радянський орден за те, що перебувала в лавах української націоналістичної еміґрації… Петров [збережеться] в історії української культури, як єдиний, що уникнув арешту, член розгромленої при його допомозі Етнографічної комісії ВУАН і як претендент до неокласиків — він подав заявку заднім числом, уже на еміґрації — до тої літературної групи, до винищення якої приклав свої пухкенькі дрібненькі ручки»[662]. Мені здається, що для такого категоричного твердження нема достатніх документальних підстав — принаймні в тій частині, яка стосується Зерова і «неокласиків». У нас нема доносу В. Петрова на Зерова (хоча б такого, як ми бачили щодо академіка А. Ю. Кримського), і тому за «зеровським» пунктом важко його звинувачувати. Зрештою, питання про знищення Миколи Зерова в умовах масового терору вирішувалося зовсім не Петровим, і, цілком можливо, без його участі й допомоги. До того ж ми все-таки занадто мало знаємо про взаємостосунки в трикутнику М. К. Зеров — С. Ф. Зерова — В. П. Петров до 1934—1935 років, тобто до смерті Костика Зерова і арешту М. К. Зерова, як і нічого, або майже нічого не знаємо про відносини між Петровим і С. Ф. Зеровою в довоєнні, воєнні та й повоєнні роки (листи В. Петрова до неї, опубліковані Р. Корогодським, в цьому плані мало що прояснюють).

На те, що Ярослав Дашкевич усе-таки за великим рахунком правий, я бачу лише одну непряму, але промовисту вказівку. У брошурі В. Петрова «Діячі української культури 1920—1940 — жертви більшовицького терору» коротко переказано біографії або обставини репресування понад двох десятків українських письменників. Так от, один-єдиний раз на всю розвідку, і саме у випадку «терористичної групи Миколи Зерова» В. Петров робить спробу вказати на безпосереднього донощика, мало не винуватця всієї справи. Чому все-таки в цьому і тільки в цьому випадку? Зробив він це абсолютно бездоказово і непереконливо. Цитую: «Співробітник Історичного музею Борис Пилипенко саме й дав належні викази щодо «організації», з підписаних визнань якого, як кажуть (курсив мій. — М. М.), і зав'язався вузол справи»[663]. Що ж, «як кажуть» — джерело хоч куди. Що можна сказати з цього приводу? Якщо В. Петров якимсь чином знав слідчу справу «терористичної групи» М. Зерова, якщо був «конфіденційно допущений» до неї, то повинен був би знати й те, що більшість її «учасників» — М. Зеров, П. Филипович, Б. Пилипенко, М. Вороний були зламані тортурами і підписували все, що підсовували їм слідчі, мало не чисті аркуші паперу; а це означає, що всі ті «викази» — суцільні фальсифікати слідства, хоч би чиї підписи там стояли, Зерова чи Пилипенка, або, як це нерідко бачимо, взагалі не було ніякого підпису. Якщо ж В. Петров слідчої справи не знав (що, здається, набагато імовірніше), то він цим самим знов-таки спробував обмовити — кинути тінь на одного із звинувачених (а точніше, засуджених і розстріляних), нібито як на «викажчика», донощика, — знаючи, що той не має і не матиме змоги відповісти. Втім, в обох випадках факт обмови з боку Петрова лишається безсумнівним. (Борис Кузьмович Пилипенко народився в Чернігові 1892 року, науковий працівник Київського історичного музею, 1—4 лютого 1936 року був засуджений до 7 років ув'язнення; 9 жовтня 1937 року особлива трійка НКВД Ленінградської області переглянула справу і засудила його до розстрілу; розстріляний у Сандормоху (Карелія), як і Микола Зеров, 3 листопада 1937 року)[664].

Що ж спонукало В. Петрова, живучи в еміґрації, бездоказово звинувачувати Б. Пилипенка в доносительстві на «терористично-націоналістичну групу, очолювану професором М. Зеровим»? Не беруся відповісти, але думаю, що якраз наклеп В. Петрова (а як інакше це назвати?), і саме в «зеровській» справі, є вагомим арґументом на користь думки Ярослава Дашкевича. Справді, не коханцеві дружини Зерова, не співучасникові розправи над академіком А. Ю. Кримським вказувати пальцем на вигаданого «викажчика». Римляни в таких випадках говорили: «Cui prodest scelus, is fecit» — «кому вигідний був злочин, той його і вчинив»[665].

На низку інших запитань важко або й неможливо відповісти без розкриття архівів спецслужб. Так, наприклад, не знаючи, з якого року В. Петров став аґентом ГПУ, ми не можемо сказати, що означали його приїзд у Баришівку і праця там у 1922—1923 роках — випадковість чи «оперативну розробку» Миколи Зерова та його оточення. Так само і з поетичним вечором 29 червня 1923 року, на якому вперше зібралися разом і читали вірші Зеров, Рильський і Филипович: чи випадково вже наступного дня, 30 червня, В. Петров виступив на засіданні історико-літературного товариства ВУАН з доповіддю «Неокласицизм в українській поезії (Филипович, Зеров і Рильський)» і тим самим уперше приліпив потрібний владі ярлик до цих поетів? Читачі нашого видання, знайомлячись із зеровськими листами, помітять, що В. Петров чомусь з’являвся біля Зерова при його від’їздах із Києва на відпочинок. Отже, що це було: випадковість чи щільний нагляд? Усе це лишається державною таємницею: відомостей про діяльність В. Петрова — в Службі безпеки України, певна річ, немає[666]. Таким чином, засекреченими лишаються і деякі сторінки біографії Миколи Зерова.

Втім, складна історія взаємин між М. Зеровим та В. Петровим не вичерпується ні «поліційною» сюжетною лінією, ні трикутником В. Петров — подружжя Зерових, що за інших умов був би гідний романізованих біографій на кшталт хоча б тих же петровських «Романів Куліша», ані, нарешті, належністю В. Петрова до одного з М. Зеровим «філологічного» гурту київської наукової і творчої інтеліґенції. Якщо все-таки говорити про існування якихось глибших паралелей мій творцем «Камени» і автором «Дівчини з ведмедиком» (ідеться, звичайно, не про різницю масштабів обдарування), то я ризикнув би поставити питання інакше. В царині художній між ними справді було мало спільного: такі факти, як назва мемуарів В. Петрова «Болотяна Лукроза» (взята з відомого вірша М. Зерова), або ім’я персонажа повісті «Доктор Серафікус» — Корвин (запозичене, найімовірніше, з приміток М. Зерова до «Камени», де згадується вчений дилетант і поет часів імператора Авґуста — Валерій Мессала Корвін), або згадка про М. Зерова як перекладача «Кримських сонетів» А. Міцкевича в тому ж таки «Докторі Серафікусі», — все це явища радше оказіональні, хоч по-своєму і вмотивовані. Істотнішим є те, що однією з провідних ідей М. Зерова була насущна необхідність звернення української культури ad fontes — до джерел: до власних витоків, які водночас є витоками європейського, античного культурного кола. М. Зеров не раз висловлював ці думки і обґрунтовував їх теоретично; вони ж лежали в основі його наукової, поетичної та перекладацької праці. Ось у цьому пункті до М. Зерова в певному розумінні наближався і В. Петров як автор численних праць з археології, фольклору, етногенезу, а якоюсь мірою — і мовознавства та літературознавства. В. Петров, як і М. Зеров, також ішов ad fontes. Цитую: «Розмова зосереджується на пам’ятках античної доби. Ми з запалом підносимо вагу цієї могутньої і величної епохи в історії України, коли прекрасна й висока культура в перші століття нашої ери суцільним масивом охопила колосальні простори античної України від Чорного моря й до Десни і від Десни та верхів’їв Вісли далеко на схід, до Донця й Дону» («Без ґрунту»). Видання наукової спадщини В. Петрова, почасти розпорошеної по малодоступних джерелах, а почасти й досі не друкованої, дасть можливість, нарешті, об’єктивно її оцінити, — зокрема, й у співвіднесенні з ідеями Миколи Зерова.

* * *

«П’ятірне ґроно» поетів, за всіх відомих сумних обставин нашої історії, спромоглося якісно змінити всю панораму української літератури XX століття, оновити мову і стилістичні ресурси української поезії — і ориґінальної, і перекладної. Першорядна роль тут, звичайно, належить Миколі Зерову та Максимові Рильському, хоча внесок і Михайла Драй-Хмари, і Павла Филиповича, і Освальда Бургардта (Юрія Клена) — також яскравий, самобутній і неоціненний. Їхній доробок став визначальним складником і першоелементом у розбудові української поетичної культури (передусім у царині художнього перекладу) наступних десятиліть. Так, із постійним огляданням на творчість Миколи Зерова та з урахуванням його поетичного та історико-літературного досвіду вивершувалися такі шедеври українського поетичного слова, як створені Максимом Рильським великі масиви перекладів із Шекспіра, Корнеля, Расіна, Мольера, Буало, Вольтера, Пушкіна, Міцкевича, Словацького, Тувіма та багатьох інших поетів; конгеніальні переклади Шекспірового «Гамлета» і «Слова про Ігорів похід» Леоніда Гребінки; блискучі переклади Миколи Бажана — «Витязь у тигровій шкурі» Руставелі, «Давитіані» Гурамішвілі, «Фархад і Ширін» Навої, «Буря» Шекспіра, «Моцарт і Сальєрі» Пушкіна, «Фантазій» Словацького, книжки віршів Гельдерліна і Рільке, великі цикли поезій Данте, Мікеланджело, Ґете, Норвіда, Івашкевича, Делана; такі майстерні й натхненні переклади Леоніда Первомайського, як «Лейла і Меджнун» Нізамі, антологія балад народів світу, великий вибір творів Гайне, однотомники поезій Війона і Петефі; досконалі переклади Василя Мисика з поетів Сходу (Рудакі, Хайям, Гафіз, Фірдоусі, Сааді, Джамі, Тагор) і Заходу («Юлій Цезар», «Тимон Афінський», «Ромео і Джульетта» Шекспіра, дю Белле, Бернс, Кітс, Шеллі, Лонґфелло). Зеровські традиції багато важили і для таких майстрів поетичного перекладу, як Микола Лукаш та Дмитро Павличко. Саме Дмитрові Павличкові належить здійснення одного з фундаментальних зеровських задумів — упорядкування та переклад ґрунтовної антології «Світовий сонет». Слід пам’ятати, що він, перекладач сонетів Шекспіра, поетичних книг Марті, Ботева, Вапцарова, антологій польської та словацької поезії, за тяжких років маланчуківського антиукраїнського погромництва, всупереч ясно вираженій волі «верхів» використовував найменшу нагоду, аби згадати твори Миколи Зерова в позитивному контексті, підтримати нечисленних перекладачів-античників, вірних зеровським традиціям. (Чудово пам’ятаю, наприклад, той час, коли ім’я майстерного тлумача Андрія Содомори, — який також багато чим завдячує Миколі Зерову, — було заборонене для всякої згадки в друці і з’являлося тільки в Павличковому «Всесвіті», і більше ніде, на всю Україну). Багато зробив Дмитро Павличко і як голова зеровського ювілейного комітету, і як співупорядник «дніпрянського» двотомника Зерова 1990 року.

Окремо слід згадати про тих видатних майстрів поетичного слова, поетів і перекладачів, які біографічно і в творчому плані стали прямими продовжувачами поетичних устремлінь «п’ятірного ґрона», і зокрема Миколи Зерова — «першого серед рівних» у цьому дружньому колі. Їх було троє.

Перший серед них — не раз уже згаданий у цій статті Михайло Орест (Михайло Костьович Зеров), видавець і невтомний популяризатор доробку свого старшого брата. Блискучий поет і чудовий перекладач поезії (передусім французької та німецької), він був наймасштабнішою постаттю серед літературної еміґрації 1940-х років і не мав собі рівних як інтелектуал і митець. Безсумнівним був і його вплив (у 1960-х роках — звичайно, вже опосередкований) на ту частину літературної громадськості в Україні, яка розуміла всю вагу зеровської спадщини і докладала зусиль, аби хоч частково її оприлюднити, поступово вводити до культурного обігу.

Другий у цьому ряду — відомий перекладач і поет Борис Тен (Микола Васильович Хомичевський). Колись, як молодий перекладач, він спілкувався з Миколою Зеровим, а як священик Української автокефальної православної церкви, охрестив його сина Костика. Опубліковані його спогади про автора «Камени», — не знаю, чи в повному вигляді. Відомий перекладач трагедій Шекспіра («Ричард ІІІ», «Антоній і Клеопатра», «Тит Андронік», «Макбет») і ініціатор повного українського зібрання Шекспірових творів, тлумач драм Гюґо і Словацького, «Кримських сонетів» та «Імпровізації» з «Поминок» Міцкевича, свій життєвий подвиг — переклади Гомерових «Одіссеї»[667] та «Іліади», а також «Поетики» Аристотеля, драм Есхіла, Софокла, Еврипіда, комедій Аристофана — Борис Тен з усіма підставами вважав продовженням справи Миколи Зерова.

Третій продовжувач зусиль і учень Миколи Зерова — Григорій Порфирович Кочур, автор трьох перекладацьких «Відлунь», які є не що інше, як заповідана Миколою Зеровим унікальна в українській літературі енциклопедія поетичних стилів, у якій багатоголосся світової поезії відтворене адекватним розмаїттям звукових багатств та художніх засобів української мови. Важко переоцінити і вже згадану на початку цієї статті багаторічну Кочурову працю з публікації зеровських текстів, а також віршів і перекладів усього «п'ятірного ґрона» — за умов неослабного ідеологічного тиску, переслідувань та заборон 1960-х — середини 1980-х років. Заслуговує поваги оця Кочурова стійкість і терпляче здійснення «малих справ», які так багато важили для тодішнього літературного життя і не лишалися непомічені з боку «власть предержащих».

Перекладацька, а почасти й ориґінальна поетична праця всіх названих тут майстрів здійснювалася «під знаком Зерова» і мала зеровський доробок як свого роду незримий орієнтир і наріжний камінь, фундаментальну цінність. Зовсім не так склалася доля критичної та історико-літературної спадщини Зерова. З добре відомих причин ввести її в обіг в 1960-х, а тим більше в пізніші роки й десятиліття було неможливо. Саме літературознавства та історії літератури в першу чергу стосувався радянський принцип: «у нас нет филологии, у нас есть идеология». Оскільки лише частина історико-літературних текстів Миколи Зерова була перевидана в його двотомнику 1990 року, більш-менш повне ознайомлення з його працями і науковою методологією стає можливим тільки сьогодні, з виходом у світ «Українського письменства».

Хочеться вірити, що з часом буде підготовлено до друку і видано повний корпус усіх зеровських творів в усіх жанрах і з усіма текстологічними варіантами. Адже творчий доробок Миколи Зерова — вдамся тут до норвідівської метафори, — це коштовний діамант, який заблиснув під чорним попелом української історії.

Михайло МОСКАЛЕНКО