Ів. Манжура. Поезії{68}

З додатком біографії, написаної д. Щукіним. Видавництво «Сіяч», № 37. Черкаси, 1918. Стор. ХІІ+81. Ц. 1 карб. 25 коп.

Ів. Манжура — одна з найбільш призабутих, а разом з тим найбільш інтересних постатей в історії української поезії. Харків’янин родом, бурлака з натури, він все своє життя «не мав де главу приклонити». За дитячих літ з своїм бурлакою-батьком блукав по Харківщині та по Курщині, юнаком воював в Герцоґовині, потім працював в катеринославських часописах, брався за видання популярної літератури, збирав етнографічні матеріали. Тиняючись по чужих кутках, занедужав на плеврит і по весні 1893 р. умер сорока двох літ, забутий в часі смерті навіть найближчими своїми приятелями. Збірник його поезій під назвою «Степові думи та мотиви» випущено було в Петербурзі р. 1899 під редакцією проф. О. Потебні, але значна частина його літературної спадщини побачила світ лише років 15 по його смерті; деякі праці його загубилися зовсім, деякі ще й досі лишаються в рукописах.

Деякі поезії Манжури користаються популярністю: «Лілії» («У пишних палатах якогось маґната»), «Нечесну» («Як билинонька в полі зів’яла») і «Степ» («Гей ти степ широколанний») можна зустріти по всіх антологіях та декламаторах, — але в цілому Манжуру як поета знають мало.

Творчість його небагата на мотиви: селянське горе, степ і степова природа, бурлацьке вольне життя — от і всі теми Манжури. Часами в його поезіях відчувається його власна загорьована доля:

Не хрещатим барвіночком,

не запашним василечком

життя наше процвіло, —

лихе горе та бідонька,

мов гірка та лебідонька,

його змалку поросло.

          («До товариша»)

Часами видко в них гірку іронію над самим собою. Така, напр., поезія «Бурлака». Широким степом бреде бурлака «в заброди до моря»: обідрана свита, облізла шапка і — необмежена воля; бреде бурлака і питається в могили:

Ой скажи ти, стародавня

      козацькая нене!

кому жити ще так славно

      у світі за мене?

                  («Бурлака»).

А от картина бурлацького похорону:

Не кадили, не світили

і дяки тоді не піли,

як в неділеньку раненько

поховали бурлаченька

край зеленого байраку

Товариша-небораку.

       («Бурлакова могила»)

До найкращих поезій в збірнику, помимо зазначених, відносяться: «Босяцька пісня», «Сон», «Розкіш-доля», «Бурлака» («Та вже весна, та вже красна»), «Старосвітська молитва».

Мова у Манжури чудесна, колоритна; багато зменшених форм іменників («Святая Покрівонько», «лихе горе та бідонька»), часто зустрічаються повні форми прикметників. Вірш співучий і мелодійний; епітет — яскравий та виразний, епітет народної пісні.

Доданий до збірника біографічний нарис д. П. Щукіна змістовний і читається з великим інтересом. Не шкода було, коли б цей нарис вийшов трохи довшим. Коли не лічити давньої статті проф. Сумцова, брошури д. Бикова та передмови до посмертних творів поета в «Л. н. віснику», про Манжуру нашому читачеві невідомо сливе що нічого.

1918