«Україна»{37}

Науковий тримісячник українознавства. Київ. 1914 р. Кн. 1

1914 рік, «ювілейний рік українського культурного життя», збагатив нас новим і многоцінним придбанням. Маємо на увазі журнал «Україна».

З виходом в світ першої книжки цього нового наукового видання заповнюється велика прогалина в українській пресі по цей бік кордону, прогалина, що відчувалася вже давно — з часу припинення «Киевской старины» та її короткого продовження «України» (1907 р.). В новій «Україні» знаходить своє задоволення потреба, що скілька років зоставалась незадоволеною, — це потреба наукового журналу, солідно поставленого і заразом живого і різноманітного змістом, котрий вводив би читача в курс сучасної наукової роботи і давав йому в руки нитку для орієнтації в матеріалі спеціальних видань. В цьому напрямку і зрозуміла своє завдання редакція. Вона поставила метою утворити орган, що став би «підручною книгою всякого, хто інтересується ближче якоюсь галуззю українознавства». Таке завдання ріднить «Україну» з довгою низкою збірників і журналів, що починаються десь в тридцятих та сорокових роках і кінчаються «Киевской стариной» — «Киевлянином» Максимовича, «Молодиком» Бецького, «Основою» і багатьма іншими. Неперервна традиція в’яже «Україну» з цими першими спробами широко приступного і присвяченого історії та фольклору України органу і дає надію, що новий журнал матиме успіх і знайде свого читача.

«Україна» матиме, окрім статей самостійних, розвідки з поля історії літератури, мови, археології та історії краю, вона міститиме широку бібліографію, наукову хроніку, покажчики і спеціальні огляди. Розрахована вона «на учителя середньої школи, студента-філолога, а то і просто інтеліґента, не чужого науковим інтересам». І треба визнати, що при своїй невисокій ціні (4 карб. на рік) вона буде цілком приступна студентові, а завдяки широким оглядам та бібліографічним вказівкам стане сущою благодаттю для гімназичного чи якого іншого учителя.

Зміст першої книжки «України» складається з чотирьох більших статей — Ол. Шахматова «До питання про початок української мови» (з приводу української граматики проф. Смаль-Стоцького), Мих. Грушевського — «Український рух на схід», М. Возняка — «Початки української комедії» та Ол. Грушевського — «З настроїв і думок кириломефодіївців» — і добрих двох десятків дрібніших заміток. Серед авторів останніх зустрічаємо Ор. Левицького, акад. Перетца, Ів. Франка, М. Василенка і др.

Стаття проф. М. Грушевського про колонізацію Слобідської України представляє великий інтерес з огляду на основну її думку. Вихідну свою точку сам автор формулює так. Історія українського розселення на східнім погранничі і за границями Польщі і Москви розроблялася досі, як місцева історія Слобідщини, і в загальний образ історичного процесу України до останнього часу не була введена. А тим часом вона становить дуже важний епізод в історичній долі українського народу, епізод, що приніс великі наслідки і не лишився без значення в дальшому розвиткові подій. Стаття проф. Грушевського і має метою встановити зв’язок між подіями великого козацького руху середини XVII в. (повстаннями 1630-х років) і рухом українських народних мас на схід, в теперішню Харківщину, почасти Курщину та Вороніжчину. Потерпівши великий крах в своїх політичних планах, українська людність Наддніпрянської України опановує нову територію на сході, йде на службу московському урядові, що саме заходжується коло заселення цього краю — широкого степового поясу в басейні Донця, — і наповняє московську воєнно-адміністративну схему сторожових замків і станиць українським змістом, українською народною стихією. В складі еміґрантів проф. Грушевський розрізняє дві групи. До одної належить та частина виключеного ординацією 1638 р. козацтва, що шукала виходу своїй енергії в добичництві за московською границею, робила напади на турецькі городи або промишляла розбоєм в своєму ж степу. До другої відноситься та мирна й хазяйновита людність, що селилась в московських городах і приложення своєї сили знаходила в степових промислах. Численні звістки про напади козаків-здобичників ідуть з часу розбиття козацького повстання 1637—1638 рр. і не припиняються на протязі всього п’ятого десятиліття XVII в. Еміґрація елементу спокійнішого, хазяйновитого починає помалу розвиватись в тому ж самому десятилітті. Найвидатніший її момент — це так званий Чугуївський епізод, прихід на Слобідщину і поселення там гетьмана Яцька Острянина. Епізод цей, як відомо, скінчився нещасливо. Пильна і детальна реґламентація московського уряду, якій підлягали поселенці, чужі московські звичаї привели до того, що перші мирні колоністи, не видержавши гніту воєводської «жесточи» та опіки, мусили вернутися назад, за польську границю. Але досвід перших колоністів одчинив українським народним масам широкі ворота на схід. Факт цей, на думку проф. Грушевського, мав велике неґативне значення. Бо по перших розчаруваннях в козацькій політиці під час Хмельниччини народні маси замість доложити сил до зміни цієї політики в належнім напрямкові, покинули арену боротьби, подались в еміґрацію. Народний рух на Україні не досяг повної інтенсивності і ослаб, і справа мусила зійти до Переяславської ради. «Справа самостійності України була вбита за ціну її територіального розширення».

От останній висновок статті проф. Грушевського. Написана вона жваво і яскраво. В повній мірі виступає в ній дорогоцінна здатність автора наповняти актовий матеріал живим змістом і хаотичну масу матеріалу вкладати в строго продуману і блискучу логічну схему.

Серед інших статей і заміток звертає увагу записка В. Білозерського, що оце вперше цілим текстом з’являється в друку. Досі вона була відома в переказі В. І. Семевського в його статті в «Рус. бог.» про Кирило-Мефодіївське братство.

Записка Білозерського, складена ним для себе і товаришів з метою вияснити основні моменти свого світогляду, кидає яскраве світло на всю ідеологію братчиків.

Вона показує, що під поверхнею християнського пієтизму та не зовсім ясного захоплення слов’янщиною в серцях братчиків жила ясна національна свідомість, щирий демократизм і романтичний культ свободи. Тон записки піднесений, а в деяких уступах її почувається справжній пафос. От як, наприклад, говорить Білозерський про сучасне становище України.

Україна для нього «страна, заслужившая своими горькими страданиями за правду вечное уважение». «Присоединенная на основании своих собственных прав, она претерпевает множество несправедливостей. Права ее забыты — и теперь не как сестра единоверного народа, а как раба, она должна сносить все, что только есть горестнейшего в жизни народа».

В конкретній програмі діяльності товариства, якою записка кінчається, знаходимо пункти, сформульовані досить наївно («действовать на умы молодых людей и женщин с целью, принятою обществом» і т. і.), але єсть там і такі місця, що звучать вельми серйозно, особливо коли взяти на увагу те, що все це говорилося і писалось під темну миколаївську добу. Такий характер мають пункти 8 («подкапывать всеми средствами несправедливые права аристократии») і особливо 11, що ставить товариству таке завдання, як «возвращение народных прав и уничтожение всего несообразного с достоинством человеческим». Як бачимо, постулати досить радикальні супроти тодішнього ладу, а слова записки про «настоящий порядок, когда ничто украинское не уважено», коли «убивают на наших глазах величайший дар Божий — жизнь народную с ее духом и идеею», з деякими поправками і поясненнями можуть бути приложені і до сучасного нам порядку — дарма що він оддалений на цілих сім десятиліть від епохи кириломефодіївців.

Інші статті і замітки менш інтересні, хоча далеко не позбавлені інтересного матеріалу. Що ж торкається огляду п. В. Дорошенка «Український науковий рух 1913 р.», то тут треба б зазначити, що надто скидається він на сухий бібліографічний покажчик.

Критичні уваги з приводу того чи іншого явища зведені до minimum’у, хоча б, нам здавалося, науковий огляд має своїм завданням зреферувати найвидатніші появи, одмітити нові успіхи і здобутки наукової думки, а зовсім не сухе перечисления всіх статей і навіть дрібних рецензій, що з’явилися протягом року.

В одділі рецензій одмітимо рецензію проф. Грушевського на маґістерську дисертацію петербурзького доцента Приселкова «Очерки церковно-политической истории Руси X—XII в.», рецензію акад. Перетца на досліди д.д. Богуславського і Гудзія, М. Возняка — на книгу проф. І. Третяка про Петра Скаргу і багато інших.

Але на рецензіях спиняться не будем, щоб не ростягати і без того довгої замітки.

Скажемо тільки наостанку, що при тому складі співробітників, що взяв участь в першій книзі, новий журнал має всі ґарантії дальшого і плодотворного розвитку. Сподіваємось, що в справі організації наукової роботи на полі українознавства він відіграє величезну ролю, — в усякім разі, не меншу, ніж в свій час відіграла «Киевская старина».

1914