Проф. В. Сімович. До видання збірника Черемшининих новел «Карби» Проф. Леонід Білецький. Марко Черемшина, 1874—1927 L. Bilecky. Marko Čeremsýna{162}

Проф. В. Сімович. До видання збірника Черемшининих новел «Карби». Спомини редактора. «Студентський вісник». 1927, ч. 5—6

Проф. Леонід Білецький. Марко Черемшина, 1874—1927. «Студентський вісник». 1927, ч. 3—4

L. Bilecky. Marko ?erems?na. «Slauansk? P?ehled». 1927, ч. 6

Література про покійного М. Черемшину (Ів. Ю. Семанюка), нечисленна за його життя, доволі швидко почала зростати по смерті письменника. За кордоном, в різних виданнях, маємо вже кілька критичних оцінок, викликаних потребою усвідомити понесену українським письменством утрату.

Серед них три вище зазначені замітки не охоплюють постаті пок. письменника цілком, але вносять кожна цікаві рисочки до зрозуміння його вдачі, як людини й автора. Коротенька, на кілька сторінок, стаття відомого лінґвіста, д-ра Сімовича (учасника торішньої правописної наради в Харкові) подає незнану досі історію видання «Карбів», першої книжечки, якою Семанюк-Черемшина вперше привернув до себе увагу української критики. «Це було, — згадує проф. Сімович, — чверть, століття тому назад та ще з гаком. Я був тоді на другому курсі філософічного факультету у Чернівцях і в студентському житті брав жваву участь, стоячи на чолі недавно що заснованого студентського товариства «Молода Україна». Наша громада гуртувала в собі радикальне студентство, що між іншим воювало із «старими». Може, та боротьба з історичної перспективи видалася б нині трохи смішною, може, й досягнення її були не такі, як нам здавалося, — але ж ми воювали. Один певний здобуток тієї боротьби уже тоді був ясний: ми спопуляризували на Буковині нашу національну назву: «українець», «український», якої ми вживали вперто (за це нам і статути заборонювано кілька разів, що в них ми додержувалися цієї назви), а далі ми приневолили ту частину молоді, з якою ми боролися, як із консервативною, до роботи, до конкуренційної з нами роботи…» «Та все це тепер сон, усі наші студентські організації позмітала сучасна влада на Буковині».

Одною із галузей товариства «Молода Україна» була робота видавнича. З убогих студентських внесків (заробітки з «лекцій» та «кондицій») зложено було невеличку суму, що дозволила випускати невеличкі книжечки, які не вимагали авторського гонорару, — бо раніше містилися на шпальтах «Буковини». «Такою відбиткою вийшов «Ревізор», що почав був друкуватися ще в 1900 р. і «Сільська учителька» якогось Яблочкова, що її переклав Антін Крушельницький… Такою відбиткою з «Буковини» вийшли влітку 1901 р. й «Карби», новели з гуцульського життя Йвана (обов’язково «Йвана», бо так тільки казав писати себе небіжчик Черемшина) Семанюка, як 3-є число нашого видавництва».

«Власне, хто такий Черемшина, — продовжує свої спомини д-р Сімович, — ми довго не знали, — хоч його новели, що появлялися в «Літературно-науковому віснику» та «Громадському голосі» звернули увагу не тільки молоді, але взагалі всіх, що цікавилися новинами нашого письменства». Відкрив справжнє ім’я автора студентсько-видавничому гурткові шкільний товариш Черемшини з Коломийської гімназії Войнаровський; установлена була його віденська адреса (письменник саме на той час слухав право на Віденськім університеті) — і після деяких переговорів В. Сімович узявся випускати збірку «Карби». Гонорар авторський зложився з кількох примірників книжки; редактор не одержав, здається, і того. Титульна сторінка «Карбів» відкрила справжнє ім’я авторове: Іван Семанюк; під власним іменем з’явився він потім і в хрестоматії «Вік», — і тільки з 1922 р. псевдонім «Черемшина» запанував знову і витіснив справжнє наймення.

Цікаві в оповіданні д-ра Сімовича і деякі подробиці, наприклад, те, як редактор «Буковини» одмовився друкувати в часописі оповідання «Зведениця» за його «неморальність» (дівчина вертається з міста, де служила, на село додому з нешлюбною дитиною на руках) і як молодому видавництву прийшлося набирати оповідання за власний кошт. Цікаві звістки і про відзив Лесі Українки, що познайомилася тоді з видавництвом (р.  1902 «Молода Україна» видала її «Відгуки»), і про намагання видавців здобути «Карбам» рецензію в галицьких часописах. Розповідає д-р Сімович і про пізніші свої спроби договоритися з видавцем Оренштейном про видання творів Черемшини в одному томі, — спроби, що кінчилися нічим. Добрі відносини межи автором та його першим редактором збереглися до самої смерті Черемшини. Додамо: восени 1924 р. на запитання автора цих рядків, що тоді готував до друку збірку Черемшини «Село вигибає» — як треба розуміти деякі із його лексичних раритетів, — покійний письменник відповів порадою звернутися до найавторитетнішої в тій справі людини — до д-ра Сімовича, що однаково добре знається і на літературній мові і на його гуцульськім «жарґоні».

Стаття Л. Т. Білецького має зовсім одмінний характер. Персональний момент у ній не відіграє жодної ролі: становить вона академічно-спокійний перегляд критичної літератури про покійного новеліста. Автор у ній визначає питання, яких торкалася українська критика, обмірковуючи творчість Черемшини, наводить поодинокі вискази та думки і намагається зайняти свою супроти них позицію. Перше із тих питань: чи можна вважати Черемшину письменником Стефаникової школи — Л. Білецький розв’язує неґативно — навіть замолоду Черемшина був різко визначеною індивідуальністю. На друге питання: чи можна назвати світовідчування Черемшини іронічним, чи можна його уявити собі ущипливим сатириком-карикатуристом — Білецький відповідає так само неґативно. Зате спостереження одного із критиків, що у Черемшини можна подекуди натрапити на гамсунівські нотки, видається йому правдоподібним, хоч і потребує, на його думку, деталізації та кращого обґрунтування. Рішуче відкидає проф. Л. Білецький вказівки на талановите та зручне користування письменника протоколярною манерою, стремління до найоб’єктивнішої розповіді: йому здається, що основу письменникової манери становить тужливий ліризм гуцульський та гуцульське ж єстество, його ліричні плачі та густо покладений місцевий колорит.

Стаття Л. Т. Білецького в чеському «Slauansk? P?ehled» є звичайний некролог, лише з деякими рисами літературної характеристики.

В першій із своїх заміток Л. Білецький подає бібліографічний список літератури про Черемшину, досить повний, хоч і не без пропусків (не відзначені статті та рецензії, що містилися в «Житті й революції» та по інших органах УСРР).

1928