Сергій Єфремов. Новий документ до старих позвів{13}

Видавництво «Вік». Серія «Наші справи». № 17. Стор. 70. Ціна 15 коп.

«Старим позовом» автор зве той давній і затяжний літературний процес, що вже кілька десятків літ тягнеться між представниками централістично настроєної (принаймні в більшості своїй) руської інтеліґенції з інтеліґенцією українською. Новим документом в цьому процесі — в «споре южан с северянами», мовляв словами Пипіна, — є стаття Струве, видрукувана в 1-й книзі «Русской мысли» за цей рік. Брошурка ж, що лежить оце перед нами, один з численних відгуків, що стаття Струве викликала в українській пресі.

В цій брошурці автор зібрав докупи цілий ряд своїх статей, що з’явились в свій час на сторінках «Ради» і «Украинской жизни». В цих статтях він розглядає і послідовно руйнує всю арґументацію д. Струве, починаючи з філологічних і кінчаючи економічними доказами. Не можна сказати, щоб роль була вдячна. Мимоволі доводиться повторювати аксіоми, говорити речі всім відомі — що кожна культура витворюється свідомо, а не росте сама собою, що українці зовсім не такі ледачі і нездатні до торговельних операцій, як їх уявляє популярне думання руського інтеліґента, що російська культура не є загально-руська, а вигадане д. Струве «koine» — простісінька фікція, «мечта, атмосфера», як говорить хтось із чеховських героїв, — і т. д. і т. д. без кінця-краю.

Треба визнати, що автор з славою вийшов зі свого важкого становища. Він не потонув в «загальних місцях», а з властивим йому публіцистичним хистом знайшов нові приклади, нові ілюстрації, і тому його статті прочитають свідомі елементи — з цікавістю, а несвідомі — з великою користю для себе.

Тези, виставлені д. Єфремовим в більшості випадків — є «символ віри» всього українського громадянства; тільки подекуди автор висловлює думки, що належать йому чи то особисто, чи то як ідеологові певних громадських течій. Деякі з цих думок викликають сумніви. Як, певно, пам’ятають читачі, Струве, закликаючи до енергійної боротьби з українським «партикуляризмом», висловив думку, що економічний розвій країни і тісно з ним сполучений зріст впливу городської культури ведуть українські народні маси до повної денаціоналізації. Звичайно, Струве прибільшив значення міста; але Єфремов, відповідаючи йому, перегнув, як то кажуть, палицю в протилежний бік і виступив з рисковитою теорією культурної залежності міста від села. Він каже: нехай міста денаціоналізуються, у нас зостається ще національно дуже і здорове село — з цього села будемо дожидатись національного порятунку. Цей погляд на село, як на таку скарбницю народного духу, що й вичерпати її не можна, це звертання до народу і народного національного духу здаються нам за наших часів певним анахронізмом. Де в наші часи автор знайшов підстави такої непохитної віри в село?

І ще одна увага. Д. Сергій Єфремов дуже щедрий на гострі полемічні випади. Звичайно, наша літературна етика дозволяє в полеміці заходити часом дуже далеко, а д. Єфремов ніколи не переходить поза межі дозволеного, але нам, проте, прикро бачити, що проти Струве автор уживає тієї самої зброї, що на Меншикова або Савенка. Правда, російський ліберал, колишній марксист в ролі «недвусмысленного» борця з культурним рухом — видовище зовсім не миле, але нам здається, що все-таки не слід ставити його на один щабель з казенними борзописцями. Вже одно те, що Струве викладає свої думки, а не «виды и соображения начальства», не дозволяє нам так безоглядно «вішати собак» на його ім’я, як на ім’я якогось Савенка.

Зо всіми тими дрібними увагами можна тільки дякувати авторові, що він не дозволив своїм статтям розгубитись по часописах. Зібрані в одну брошуру, вони матимуть значення популярної — скажу так — апології українського культурно-національного руху.

1912