§ 3. Напрямки і течії в новому українському письменстві

Подібно до нового російського або нового польського письменства, українська література на протязі XIX—XX століть являє картину послідовного панування п’яти літературних течій — класичної, сентиментальної, романтичної, реалістичної та новоромантичної. Але в характері цих течій, їх потужності й тривалості, в розвитку відповідних ідеологій та способів писання у нас були деякі своєрідні риси. Одні течії з’являються у нас з запізненням і переходять, не викристалізувавшись, інші, навпаки — виявляються сильно й різко, тримаються довго і потім якийсь час переживають себе в застиглих, скам’янілих формах.

Вже на самому початку XIX в. ми зустрічаємось із таким характерним для нашого письменства явищем, як співжиття травестійної поеми, тобто літературного роду, який по інших письменствах давно перебув свою золоту добу, з сентименталізованою комедією, як «Наталка Полтавка», і сентиментальною повістю, як «Маруся». В Росії мода на травестії минулася разом з XVIII віком, з «Душенькою» Богдановича та «Елисеем» Майкова; «Энейда наизнанку» Осипова-Котельницького, яку взявся переробляти Котляревський, для свого часу була вже анахронізмом. В українськім письменстві, наслідком специфічних умов його розвитку і перш за все провінціального його характеру, травестія вийшла на сцену з «Пастухами» Лобисевича та «Енеїдою» Котляревського на самім переломі XVIII і XIX століть. Натрапивши на місцеву традицію «студних кантів», жартливих, півкнижних-півнародних віршів, вона придбала симпатії широкого кола читачів і — послідок псевдокласичної форми — стала одним з улюблених жанрів і зоставалась таким до кінця 30-х рр., приблизно по рік смерті Котляревського. Вона зберегла популярність поруч сентиментальної повісті і, поділивши з нею літературний успіх, мала досить великий вплив навіть на прозовий стиль доби. «Енеїда» Котляревського для перших десятиліть XIX в. найбільше і найважливіше явище літературне, значніше, як «Маруся» Квітки, і тому цілком справедливо буде цю добу назвати добою класичної травестії та сентиментальної повісті (спочатку травестії і потім повісті).

Романтична течія з’явилася у нас наприкінці 20-х рр. — почасти під впливом наукових студій над народною творчістю, а почасти під впливом читання російських та польських романтиків. Байрон і байронізм, що такий розкішний ужинок зібрали у росіян та поляків, в українськім письменстві не збудили жодного відгомону, коли не брати на увагу кількох перекладів Костомарова з «Єврейських мелодій» («Журба єврейська», «Місяць», «Погибель Сенахерибова»). Трохи більшу ролю відіграли Жуковський і Козлов, перший своїми баладами, а другий — елегіями. Впливали, розуміється, Пушкін і Лермонтов, а з поляків — Міцкевич, що позначився на шевченківському «Сні» та на костомаровській «Книзі битія українського народу» з її «євангельським демократизмом», месіянською ідеєю та історичними пророцтвами. Романтичні настрої й теми додержались у нас до 60-х років; вони пробиваються крізь реалістичний замисел Кулішевої «Чорної ради», окрашують оповідання Марка Вовчка, поезію Щоголева та Руданського і тільки поволі поступаються місцем етнографічному реалізмові Нечуя-Левицького та П. Мирного.

За тих же самих 60-х років, коли Марко Вовчок писала свої сентиментально-романтичні оповідання, розпочинається у нас і своєрідна етнографічно-реалістична течія, яка і тягнеться приблизно до середини 90-х років. Пробивається вона не опублікованою у свій час повістю Свидницького «Люборацькі», розвивається в писаннях Нечуя-Левицького та П. Мирного. Лише в кінці сімдесятих і на початку 80-х рр., під впливом критичних уваг Драгоманова, ця течія наївного, зовнішньо-описового реалізму потрапляє на більш глибоке ідеологічно корито. Молоді галицькі радикали Павлик і Франко (особливо останній у своїх «Бориславських оповіданнях») засвоюють позитивістичний погляд на літературу, як на «художнє громадознавство», як на «соціологію в образах», і тим наближаються до позицій французького натуралізму. В поезії сімдесятих і вісімдесятих років ще держаться романтичні теми, але згодом і вони зникають у горожанськім пафосі Старицького та соціальних мотивах «Вершин і низин» Франка.

Середина 90-х років принесла українському письменству новий похил в обсягу художньої прози. В 1896 р. в фейлетонах «Буковини» з’явилась повість О. Кобилянської «Царівна». Героїня цієї повісті, що нудиться в рамках філістерського життя галицької сім’ї, читає Ніцше і поривається до літературної творчості, — одкриває собою цілу ґалерею ідеальних жіночих постатей, українських Нор, глибоких і витончених, що провадять уперту боротьбу за індивідуальність. Взагалі з Кобилянської письменниця, не позбавлена реалістичного дару: картини міщанського життя Іовановичів в «Царівні», такі оповідання, як «Банк рустикальний», і повісті, як «Земля», виразно про те свідчать. Але внутрішнє тяжіння у неї — до вершин, до тонкої психології вибраних, виїмкових натур, до леґенди. В одній із своїх повістей — «В неділю рано зілля копала» — вона рішуче одвертається од дрібного, буденного життя. Горді, первісно свіжі характери, незаймані смерекові ліси, глуха й кривава пісня з старовини, ворожба і таємний голос передчування — от зміст повісті. З інших прозаїків цієї ж доби — Яцків, талановитий і неврівноважений, хитається між крайнім натуралізмом і крайнім символізмом; Коцюбинський, Стефаник і Винниченко певно і глибоко ведуть лінію натуралізму. Подібно до Франка, вони не бояться спиняти увагу на найтемніших сторонах життя, надто Стефаник, глибокий обсерватор мужицького горя, але повістярська їх манера одмінна од Франкової, часто-густо позначеної протоколізмом: усі троє удосконалюють свою письменницьку техніку, користуючись імпресіоністичними прийомами, з словом поводяться економно, уміють дбати про ритм і музичність фрази. Ті самі хитання між новим — витонченим — реалізмом та новоромантизмом позначаються і в галузі поезії — на творчості Лесі Українки, галицького гуртка «Молодої Музи», Олеся, Філянського та інш. Ця діархія, це двоєвластя в літературі неореалізму та неоромантизму (з одного боку — зріст футуризму, революційної поезії харків’ян, проза Хвильового, з другого — символістична манера Тичини, Загула, Савченка, Михайличенка) характерні і для сьогоднішнього дня.

Отже, підставляючи в нашу схему хронологічні дати, маємо таку таблицю:

I. Доба класичних пережитків та сентименталізму (травестії, сентиментальної оперети та сентиментальної повісті) — з 1798 р. до кінця 30-х рр. XIX ст.

II. Доба романтичних поглядів і форм (фантастична та історична повість, балада, романс) — з кінця 20-х рр. до кінця 60-х.

III. Доба наївного реалізму, побутово-описового, наостанку з нахилом в бік натуралізму — з кінця 60-х до середини 90-х.

IV. Доба неореалізму та неоромантизму — з середини 90-х рр. до наших днів.