З літературних творів Стебницького{153}

Небіжчик П. Я. Стебницький в далеко більшій мірі жив інтересами публіциста й політика, як повістяра або поета. Своїм повістевим та віршовим спробам він надавав дуже невеликого значення. На той час, як у його архіві так старанно зібрано все, до чого він на протязі свого петербурзького та київського життя був причетний, як діяч громадський (різні докладні записки в українській справі, промеморії, листування різних громадських організацій, рахункові книжки видавництв і т. і.), — його віршові та прозові твори не всі навіть маються в копіях, а ті, що маються, не всі датовані. Художньої творчості Петро Януарович ніколи за свій фах не вважав, а коли й брався часом за вірш або оповідання, то найчастіше з тих міркувань, які підказали йому, напр., живу драматичну форму для етюду «На пожарині» (в книзі «Між двох революцій). Вірш, оповідання, діалог — все те мало лише ілюструвати його настрої і думи публіциста.

Петро Януарович ніколи не вірив у своє художнє покликання. В однім із ранніх своїх зшитків під закресленим варіантом якогось вірша він гостро сам собі дорікає, що не покинув ще писати, не вважаючи на повну відсутність якого-будь хисту. Стосується ця увага, мабуть, до студентських часів (перша половина 80-х рр.) і, здається, досить добре з’ясовує, чому перші друковані белетристичні твори П. Я. з’явилися так пізно — в «Літературному збірнику на спомин Кониського», Київ, 1903, та в «Літ.-наук. віснику», коло того ж приблизно часу. Переклад Словацького «Ангеллі» в ЛНВ за 1909 р., два переклади з Лєрмонтова там же за р. 1919 — от майже всі друковані його праці з обсягу поезії. Тим часом це тільки невелика частка того матеріалу, що зберігся в його паперах. Видавництво «Час», видрукувавши збірку публіцистичних статей П. Я. «Між двох революцій» (К., 1918), пропонувало йому в свій час видати і збірку оповідань. Пропозиція поновлялась кілька разів, і небіжчик був навіть зложив план двох книжок своїх «нарисів та оповідань», — але в умовах, несприятливих для книжкової продукції, цей план відкладався все далі й далі, та так кінець кінцем і зостався не виконаним.

Писати П. Я. почав ще на гімназіальній лаві. Його перші поезії містяться в записній книжці 1876—1879 рр. Перша з них становить низку досить звичайних випадів проти гімназіального толстовського класицизму, що на той час дійшов був свого апогею. Писані ці поезійки мовою російською.

Російською ж мовою складені і перші відомі досі спроби художньої прози, що належать уже до студентських часів. Оскільки можна здогадуватись, переглядаючи конспекти й замітки П. Я., ці спроби стояли в зв’язку з його етнографічними студіями й спостереженнями. Покійного цікавив народний світогляд, громадські розуміння, етичні норми селянського життя. Український побут, пісня, приказка, обряд притягали його увагу ще тоді, коли він ледве насмілювався (спочатку в віршах) писати по-українськи.

Перші українські вірші П. Я. позначені 30/ІХ 1882 р. та 29/Х 1884 («Дівоча доля»), і що характерно, обидва видержані в ритмі народної пісні. Третій вірш належить, мабуть, вже до початку 90-х рр. Писаний він ще «ярижкою» і витриманий так само у народному стилі:

Зараз коло гаю

Дубок посихає,

Дощика все дожидає.

Кулішівку вперше знаходимо в поезії «До товариша» 1891 р. та в «Великій могилі», датованій 1895—99 рр.

Подані тут українські поезії П. Я-ча всі належать до останніх років (1914—1922). Російські поезії цього часу і менш численні, і не такі цікаві, хоча й серед них зустрічаються речі дуже вдатні. Напр., напис під портретом Шевченка, на поштовому аркуші, що вислювлює думку повторену і розвинену в діалозі «На пожарині», — про причетність українців до авторства царської Росії:

Россия нищеты, невежества, насилий,

Кичливой низости и рабского смиренья, —

Хоть вышла из Москвы, но все ж ее рожденье

Кацапов и хохлов есть общий плод усилий.

Серед уміщених в цьому збірнику віршів деякі потребують уже історично-громадського коментаря, бодай коротенького. Так, вірш «Депутація» лишиться незрозумілим, коли читач не пригадає, що мова в ньому мовиться про депутацію, виряджену від українського громадянства до Петербурґа в серпні 1915. Докладні записки, які возила ця депутація, в свій час були видрукувані на сторінках «Украинской жизни» (1915, кн. 8—9. О задачах внутренней политики в отношении к украинскому населению, стор. 5—12; і Об украинской школе, стор. 13—35). Результатів од висилки делеґатів не сподівався ніхто, і їхати охоти не було ні в кого; всі одмовлялись, — «той вола купи, той жену поя», — як писав до П. Я. один з київських громадян. Ці слова, характерний покажчик громадського зневір’я, можливо, і дали імпульс до написання вірша. Делеґатами були С. Ф. Русова та Ф. П. Матушевський, і третій мав приєднатися по дорозі, — С. Петлюра, як редактор «Украинской жизни». Вірш «Молитва» написаний в останні дні перебування в Києві Добровольчої армії, проти якої П. Я. різко і багато писав на шпальтах «Ради» та «Променя». У багатьох ще, певно, в пам’ятку те враження, яке справив цей вірш у читанні автора на вечірці в покійного Г. І. Нарбута. Поезії: Горація епод XVI, «В срібній млі виблискує дорога», «Темрява», «З Жюля Ромена» належать до кращих перекладів в українській літературі. П. Я. умів поєднати в перекладі вірність ориґіналові, легкий вірш і зразкову добірність української мови. Його переклад байронівської «Темряви» особливо під тим поглядом заслуговує на увагу. Своєю стислістю (91 рядок) і міццю він майже дорівнюється перекладам Міцкевича та Тургенєва і без порівняння вищий від інших, напр.: російського перекладу Елліса (110 рядків) та українського — Л. А. Видрукувані були досі: «Темрява» — в декламаторі «Слово», стор. 79—82; і «В срібній млі виблискує дорога» (разом з другим віршем Лєрмонтова «Тепер я бачу: дивний світ…») — в ЛНВ, 1919, VII—IX, стор. 11—12.

1926